Петро АНТОНЕНКО
Понад два роки тому, коли на Донбасі спалахнув сепаратизм, а потім війна, ідея “відрізати” Донбас від України не мала багато прихильників. Звичайно, лунали й такі думки, що, мовляв, Донбас — це п’ята колона в державі, це регіон кримінальної економіки, вкрай зрусифікований, власне — російський плацдарм в Україні. Тому краще “не мучитися”, а відділити Донбас, відділитися від нього, нехай заражений сепаратизмом регіон живе, як хоче, — або сам, у самозваних “народних республіках”, Донецькій і Луганській, або взагалі приєднується до Росії.
На противагу цим думкам сильніше лунали інші. Про те, що це безпрецедентно в нашій новій історії — віддавати території, що на цьому процес не зупиниться, можемо втратити інші території країни.
Час іде, війна триває третій рік. І ця велика частина Донбасу — майже половина за територією і дві третини за населенням — абсолютно не підконтрольна Українській державі, тобто фактично поза нею. За що ж гинули й нині гинуть на Донбасі українці, наші військові? І мирні люди теж. А ще ж і понад півтора мільйона біженців. Тож цілком закономірно знову лунають голоси за “відрізання” Донбасу.
Резонансну пропозицію зробила недавно депутат парламенту, голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики Вікторія Сюмар. Вона запропонувала провести всеукраїнський референдум щодо визначення долі Криму і Донбасу. Уже постановка питання про референдум допускає можливість і такого його вердикту, як погодитися з втратою Криму й добровільно відокремити від України Донбас.
Але це йде врозріз з офіційною позицією нашої держави: і Крим, і частина Донбасу окуповані Російською Федерацією, Україна ніколи не погодиться на це й вимагає повернення цих територій.
Пропозиція референдуму викликала збурення в медіапросторі. Політичний аналітик Олександр Солонько у статті в “Українській правді” безапеляційно заявляє (виділення його): “Спочатку держава має відновити свій суверенітет, а потім уже розробляти механізм можливого прямого волевиявлення”.
Звичайно, якщо “відновити свій суверенітет”, тобто повернути зараз втрачені території, — то нащо тоді якісь референдуми. Та “відновити” все ніяк не виходить, і це вже третій рік.
Відтак і далі лунають пропозиції остаточно відділити від України Крим і Донбас. І вберегти від сепаратистської чуми всю велику Україну.
Ця начебто логічна думка продиктована нашим безсиллям і безнадією, що все вирішиться нормальним шляхом — і повернемо території, і припиниться війна. А ще такі пропозиції породжені усталеною, на жаль, ось уже третє десятиліття філософією нашого суспільства з двох лих обирати менше. Що апробоване на численних виборіадах.
Тож спробуймо зрозуміти причини ідеї про “відокремлення”. Головна причина — війна, що триває, і загибель людей.
Трохи історії. Не заглиблюватимемося в початок цієї війни. Це окрема і велика тема — як саме ми втрачали Крим і Донбас. Рано чи пізно все це стане відомим. Поговорімо про останню, але дуже затягнуту й не завершену до сьогодні фазу трагедії — війну після “перемир’я”.
Що було до цього — лише пунктирно. Захоплення сепаратистами і російським спецназом Донецька і Луганська. Так звані “референдуми” про відділення від України, створення “народних республік”. Повна ліквідація влади Української держави на цій території.
І закономірна реакція нашої держави — придушення антидержавного заколоту. На жаль, це не вдалося. Як тільки наша армія пішла у наступ улітку 2014 року, Росія кинула на непідконтрольну нам територію своїх військових і разом із місцевими “ополченцями”сепаратистами завдала тяжких поразок нашій армії (Іловайськ).
Наскільки нашу армію розвалили “папєрєднікі”, а наскільки виявилася нездарність нової влади, зокрема військового керівництва, а то й пряма зрада — це теж колись з’ясується. Поки що констатуємо факти: вже після кількох днів справжньої війни, на початок вересня, воюючі сторони сіли за стіл переговорів. У столиці Білорусі Мінську. Так народилися перші Мінські угоди, підписані 5 вересня 2014 року. Щоправда, на дивному рівні: з боку України — пенсіонером Кучмою з незрозумілим статусом і повноваженнями, з боку Росії — другорядною, хоч і офіційною особою, а також представниками ОБСЄ. Це Організація безпеки та співробітництва в Європі, за задумом — потужна міжнародна миротворча структура, утворена ще за рішенням знаменитої Європейської наради з безпеки та співробітництва в Хельсінкі 1975 року. ОБСЄ і зараз “миротворить” від імені Європи на Донбасі. Підписали угоду і лідери сепаратистів, хоч їх і не визнавали суб’єктами переговорів, тобто вважали (і справедливо) маріонетками.
Про Мінські угоди говорять уже понад 2 роки, хоч не всі їх читали. Наведемо лише пункт № 1 угоди, головний при всіх переговорах: “1. Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї”.
Припинити вогонь, бойові дії! Негайно. Таке правило будьякого перемир’я. А вже потім — вести переговори аж до укладення повного миру, припинення війни. Власне, шляхи до цього миру і були окреслені в наступних пунктах угоди.
Через 15 днів учасники переговорів у Мінську підписали “Меморандум” від 20 вересня. Першим пунктом у ньому дублюється пункт № 1 Мінської угоди. Ось він: “1. Припинення застосування зброї вважається загальним”. Наступні 9 пунктів присвячені одному: конкретизують деталі цього припинення бойових дій.
Здавалось би, все! Жодного пострілу!
Та війна тривала… П’ять місяців поспіль. Нарешті на найвищому рівні відбувся Мінськ2. Три президенти — Франції, України, Росії, канцлер Німеччини, глави чотирьох держав, зокрема найбільших у Європі Німеччини і Франції. Після тяжких, майже цілодобових переговорів глави держав 12 лютого 2015 року підписали Мінську Декларацію, якою повністю підтверджено чинність Мінської угоди від 5 вересня 2014 року.
Глави держав постановили: негайно припинити війну! А далі — мирне врегулювання, ліквідація одної з гарячих точок Європи.
Усе? Мир, жодних пострілів? Однак ідуть наступні півтора року війни…
Щодня на лінії фронту в Донбасі всі ці півтора року, як і попередні півроку, — обстріли з гармат, мінометів, стрілецької зброї. Щодня гинуть наші військові. Чому вони гинуть? Чому щодня обстріли? Це запитання — до світу, до Європи. Адже Мінську Декларацію, крім України (жертви агресії), крім Росії (агресора), підписали Німеччина і Франція. Запитання до глав цих великих держав: ваш підпис чогось вартий?
А тепер — запитання до української влади. Вона всі ці 2 роки вустами своїх “речників АТО” повідомляла: “Сьогодні загинули 2 наші військові, поранено 5”. Щодня лунали інші цифри. Їх тарабанили по телевізору мільйонам українців уже спокійно, як зведення з обмолоту зернових чи статистику про наявність худоби та птиці. А йдеться ж про живих людей, наших українців, молодих солдатів. Якщо деньдва не було загиблих, то наступного дня повідомляли про кілька смертей. За бажання можна порахувати цю смертну статистику, скажімо, засівши в Інтернеті. Але (нехай вибачать за таку приблизність) очевидно, що за 2 роки війни, за понад 700 днів обстрілів на Донбасі — в період “миру і перемир’я”! — загинуло понад півтисячі наших військових. І кілька тисяч отримали поранення, переважно важкі.
Поранення є і смертельні, коли помирають через деньдва після поранення, а інколи й через багато місяців. Та чи повідомляють нам згодом, що хтось із цих поранених через деньдва помер від ран? Чи нас і далі тримають в облуді й омані, як і загалом у цій переповненій брехнею війні?
…Навряд чи втішило невелике затишшя (“режим тиші”) на початку вересня. Хіба вже пролунав останній постріл цієї війни? На Донбасі знову гинуть наші воїни. А ті молоді сини України, які вже загинули за ці два роки дивного “перемир’я”?
Не можна віддавати нашу землю. Але неприпустимо, щоб і далі тривали обстріли й гинули люди. Виходить, ми — між двома “не можна”, знову між двома видами зла? Як бути?
