Європейські шляхи української освіти: Український вільний університет

Катерина РОМАНОВА,

головний науковий співробітник ЦДАЗУ

Розпочався 25й навчальний рік у незалежній Україні. Потужна інерція совєтського минулого досі тяжіє над вітчизняною освітою, яка все ще перебуває на стадії реформування, повільно прощаючись зі старою системою та прагнучи наблизитися до міжнародних освітніх стандартів. Сьогодні мало кому відомо, що свого часу (майже сто років тому) українці також опинилися перед необхідністю не тільки розвивати, а й закладати підвалини українських освіти та науки. Причому відбувалося це в умовах не менш складних, ніж сьогодні. Йдеться про період між двома світовими війнами, коли справжня інтелектуальна еліта української нації, яка, підтримавши ідею незалежної України та взявши участь у визвольних змаганнях 1917–1921 рр., була змушена полишити окуповану більшовиками батьківщину.

Усвідомлюючи важливість збереження зв’язків з Україною, необхідність заявити світові про українську націю та виховати національно свідому молодь, якій належало виборювати, а згодом будувати нову українську державу, українські вченіемігранти доклали чималих зусиль, аби у важких умовах життя на чужині заснувати низку вищих навчальних закладів. Незважаючи на досить нетривалу історію більшості з них, це стало справжнім феноменом еміграційного життя українців. Варто зазначити, що на відміну від російської еміграції, яка значною мірою складалася з заможної буржуазії та дворянства, а отже, за станом і статками відрізнялася від української інтелігенції, українціемігранти могли розраховувати лише на власні сили та допомогу місцевої влади. Але навіть за таких умов вони реалізували поставлені завдання, заснувавши низку науковоосвітніх і мистецьких осередків за кордоном. За кожним з них — яскрава історія, потужні наукові сили, велика праця, яка провадилася з усвідомленням того, що якість освіти зумовлює рівень самосвідомості нації.

Одне з визначних місць серед навчальних закладів українцівемігрантів посідає Український вільний (тобто недержавний) університет (УВУ) — перший із заснованих за кордоном вишів, який цього року відзначав своє 95ліття. Ініціатором його створення виступив віденський Союз українських журналістів і письменників, до складу якого входила академічна секція під головуванням професора філології Олександра Колесси. Ініціативу підтримали Товариство прихильників освіти, очолюване професором правознавства Станіславом Дністрянським, та Український соціологічний інститут, керівником якого був Михайло Грушевський. Саме він разом з істориком мистецтва Дмитром Антоновичем запропонував першу організаційну схему університету та був обраний ректором УВУ. Проект М. Грушевського передбачав, що до читання лекцій могли запрошувати викладачів, які не мали обов’язкової наукової кваліфікації; так само і від слухачів не вимагали середньої освіти. Інших поглядів дотримувався О. Колесса, який вважав, що український університет має бути заснований за зразками західноєвропейських університетів із відповідними вимогами і до викладацького складу, і до студентів. На скликаній Союзом для вирішення цього питання нараді підтримали О. Колессу. М. Грушевський відмовився від подальшої участі у створенні УВУ, а ректором обрали О. Колессу.

Відкриття університету, який мав замінити ті вищі навчальні заклади, що залишилися в Україні, відбулося 17 січня 1921 р. у Відні, який певний час був центром української еміграції. Журнал “Молоде життя” відгукнувся на цю подію статтею, зазначивши, що заснування навчального закладу — “перший подібний факт… в історії народніх еміграцій”.

Уже в жовтні того ж 1921 р. УВУ переїхав до Праги, де склалися сприятливіші умови для його розвитку. З ініціативи президента Чехословацької республіки, відомого вченого професора Томаша Масарика 1921 року на урядовому рівні розробили план розбудови еміграції з колишньої Російської імперії, який передбачав розвиток емігрантських осередків у межах національних традицій.

У Чехословаччині УВУ взяв за основу статут Карлового університету. Згідно з основними постановами, мовою читання лекцій була українська, але викладали також іноземні мови (чеську, французьку, англійську, німецьку та класичні). В УВУ було два факультети: філософський, що складався з історичнофілологічного та природничоматематичного відділів, і права та суспільних наук. Навчання було безкоштовним, лише пізніше на вимогу чеських чиновників встановили платню. Відбувалися лекції в аудиторіях Карлового університету.

Умови, в яких університет розпочинав і провадив свою діяльність, були непростими. Головна проблема — відсутність спеціальних суто українських університетських курсів, адже дисципліни українознавчих кафедр до того часу, окрім історії України та літератури, в повному обсязі ніде не викладали. Тож фактично розробку українських освітніх програм треба було починати з нуля. До реалізації цього завдання і взявся, без перебільшення, блискучий професорськовикладацький склад УВУ. Більшість його в міжвоєнний період представляли активні учасники визвольних змагань 1917—1921 рр. Це Дмитро Дорошенко, Олександр Шульгин, Дмитро Антонович, Степан і Роман СмальСтоцькі, Володимир Старосольський, Сергій Шелухин, Кость Лоський, Агенор Артимович, Володимир Кубійович тощо.

Окрім загальних дисциплін, таких як історія української літератури, історія римської літератури, грецька міфологія, правознавство, історія України, археологія, педагогіка, органічна хімія, політична економія, іноземні мови тощо, розробляли спеціальні курси: історія українського мистецтва (Дмитро Антонович), історія української політичної думки (Михайло Лозинський), українська етнографія (Зенон Кузеля), завдання і методи землезнання України і Східної Європи (Степан Рудницький), вибрані питання з історії української мови (Олександр Колесса), історія державного права України XVII–XVIII ст. (Андрій Яковлів), інтерпретація пам’яток з історії українського права (Леонід Білецький) тощо. Зусиллями доцентів і професорів УВУ було складено та частково опубліковано десятки українських університетських програм — загальних і спеціальних: з української історіографії й джерелознавства, історії українського мистецтва, українського права, церкви, українського театру, етнографії, етнології й археології, історії України, української мови й письменства, філософії й педагогіки, географії України тощо. Багато з цих програм розроблені вперше, всі вони стали значним внеском у розвиток української науки загалом.

Незважаючи на підтримку з боку чехословацького уряду, матеріальне становище УВУ, крім кількох перших років його існування в Празі, було дуже складним. Його фінансувало Міністерство закордонних справ, яке майже щороку зменшувало субсидії. Певні субвенції заклад отримував від президента Т. Масарика до його смерті 1938 року. Двічі — 1925 та 1934 рр. — університет перебував під загрозою закриття. 1931го з метою підтримки університету заснували Товариство прихильників УВУ. Але і воно не вирішувало проблеми. Деякі професори — зокрема О. Колесса та І. Горбачевський — навіть відмовилися від заробітної платні на користь УВУ.

На щастя, університет вистояв під час фінансової кризи та пережив Другу світову війну. Наприкінці війни склад професури збільшився, до нього увійшли відомі вчені з України, які не побажали залишитися під більшовицькою владою: Олександр Оглоблин, Наталія ПолонськаВасиленко, Петро Курінний, Юрій БойкоБлохін, Лев Окіншевич.

Празький період закладу закінчила окупація Праги совєтською армією у травні 1945 р. Останній ректор Андрій Яковлів передав урядування колишньому президенту Карпатської України, професору Августину Волошину, який відстоював ідею залишити УВУ на території Чехії. А. Яковлів з більшістю професорів виїхав за кордон, а А. Волошина заарештували органи НКВС. У липні того ж року він загинув у московській в’язниці. УВУ в Чехії ліквідували, майно частково знищили, частково розграбували.

За ініціативою нового ректора університету, історика та етнографа Вадима Щербаківського 1946 року діяльність УВУ відновили в Мюнхені, де університет функціонує до сьогодні.

З 1991 р. заклад налагодив контакти з незалежною Україною з метою передати досвід і знання, які в часи панування комуністичної ідеології були недоступні українським студентам і викладачам.

УВУ став піонером серед українських навчальних закладів і довго лишався “голосом поневолених рідних земель, який береже українську традицію і нагадує світові про те, що український народ живе у неволі”. Значною мірою університет сприяв виникненню та розвитку інших вищих шкіл українців, заснованих у Чехословаччині. Це, зокрема, Українська господарська академія в Подебрадах — перший вищий навчальний заклад політехнічного типу, Український високий педагогічний інститут імені М. Драгоманова, вища художня школа — Українська студія пластичного мистецтва у Празі. Історія більшості з цих закладів, на жаль, була короткою — фінансова криза у Чехословаччині у 1930ті рр., Друга світова війна призвели до припинення їхньої діяльності. Однак навіть цього періоду вистачило, аби не тільки розвинути українську науку, а й уміло використовувати її як певний інструмент із метою сприяння включенню України як окремої держави із власними науковими традиціями в європейський контекст.