…І знову ловить контрабандистів!
Відчиняю двері — в 17-й палаті відділення неврології майже всі ліжка зайняті. Палата простора, світла, обклеєна дитячими і не дуже дитячими картинками. Над ліжком зліва приліплене до стіни об’ємне червоне серце і текст: “Шукаю дівчину!” Не інакше, як хтось зі старшокласників вигадав цей “шедевр”… Мій фотокор Сергійко одразу націлився фотографувати цей романтичний твір і воїна, над яким він красується. Чоловік із усмішкою замахав руками: “Ні, ні, мене не треба, це раніше тут молодесенький лежав, для нього і оголошення сердечне призначалося, а я — одружений, жінку люблю і діточок маю! Побачить дружина фото і що тоді?!”
А той, хто жінку кохає і діточок має — Олег Юрійович Дибець, юрист за фахом. Уже доліковується і знову — на схід. Він — військовий прокурор. Був свого часу в пекельному Щасті, а нині контрабандистів ловить, які возять різну контрабанду туди-сюди. Під час сутички з бандою, яку спіймали, мав струс мозку. Ось тепер тут, у Києві. За родиною сумує. Дружина Інна подарувала йому двох козаків — Богдана, якому тепер 15 років, і Станіслава, якому 5 років. Олег підкреслено каже — козаків, бо знає, що прадід його з реєстрового козацтва!
…Телефоную через кілька днів Олегу деталі уточнити і чую: “Я вже на передовій!”
Оборонець Маріуполя
Знайомлюсь із Анатолієм Бражником, командиром відділення протитанкового взводу, сержантом. Родом із Золотоноші на Черкащині, 1981 року народження.
Багато наших людей саме з малої батьківщини Шевченка йдуть боронити Україну. Один мій давній герой, солдат Ляшенко з Моринців, розповідав, що з рідного села пішли на фронт аж 17 хлопців!
І думалося, може, дух Тарасів благословив Анатолія Бражника захищати Маріуполь. Він на фронті з квітня 2015 р. Перше бойове хрещення було біля Толоківки під самим містом. І тепер його взвод стоїть під Гнутово, одбиваючи ворожі спроби прорватися до Маріуполя. За його надійний захист Анатолію вручили почесну відзнаку “За оборону Маріуполя”…
Півтора року не знімав із себе бронежилет, автомат, гранати, додаткові патрони. Постійна напруга раптом дала про себе знати: виникли чотири грижі. Анатолія привезли до Київського шпиталю. Ін’єкції, фізіотерапія, пігулки — це тільки початок лікування. Не допоможе, доведеться звертатися до хірургії.
Поки що Анатолій ходить ледь-ледь. Тримають надія на медицину і думки про родину. Розповів, що його донечка-семикласниця Даринка з ентузіазмом грає… у футбол у шкільній дівчачій команді!..
А я звертаюся до маріупольців: вдивіться в благородне обличчя вашого захисника сержанта Анатолія Бражника і вам додасться впевненості, що ваш Маріуполь був, є і завжди буде українським.
Прихиляю Тобі небо
По бойовій тривозі 9 березня 2014 року виїхав на фронт у Херсон на Арабатську стрілку. Тримали кордон між Херсоном і Кримом. У Криму вже були російські війська. Ми ще нічого тоді не розуміли. Росія військом посунула в Україну?!.. Але скоро зрозуміли, коли пішли у бій під горою Карачун, звільнили ту гору, а тоді — бої за звільнення Слов’янська, Краматорська, Красного Лиману і ще, і ще… Брав участь у знаменитому тепер рейді-марші в 480 км по тилах ворога. Зачищали, звільняли території, виводили з оточення наші військові частини. У нашій рейдовій бригаді десантників було приблизно 800 осіб, а роботу тисяч виконали!
Бесідуємо у тій же 17 палаті. Переді мною сидить повновидий, зовсім юний хлопчина. Йому всього 22 роки і звуть захисника Дмитро Сергійович Матвійчук, старший солдат. Рідний Житомир і вся Україна можуть ним пишатися.
Усі негаразди перших тижнів війни він пережив і пройшов той знаменитий рейд-марш. Нашу тактику рейдових боїв вивчають тепер західні й американські військові стратеги, а розробив її тодішній полковий командир Дмитра — Михайло Віталійович Забродський, тепер генерал-майор і Герой України.
Дмитра поранило, коли звільняли Дмитровку на Донеччині. Про те пекельне бойовисько дотепер не може розповідати. Травма мінно-вибухова і забій головного мозку з тяжкими наслідками. В тілі багато уламків, особливо небезпечних у м’язах біля хребта. Понад рік лікування.
У цій війні Дмитро втратив багатьох друзів — Олександра Атаманчука, Артема Козака, Володимира Марковського… Він хоче, аби їх поминали всі небайдужі люди.
Минули дні. Зателефонувала Дмитрові і чую:
— Я студент-другокурсник екологічного факультету Житомирського агроекологічного університету! А ще хочу мати родину, скоро одружуюсь!
Прихиляю Тобі небо, Дмитре! Так часто завершував свої листи до рідних мій добрий товариш поет Василь Стус.
Поки дихаю, сподіваюсь
У тій же 17 палаті мою увагу привернув немолодий солдат, точніше, татуювання на його руці: “Поки дихаю, сподіваюсь”.
Володимир Чеботар (1959 р. нар.) танкіст з 1977 року! У мирному житті він як добрий зварювальник заробляв гроші у Польщі, Румунії, Італії. А тоді у Новоселиці на Буковині, куди сім’я перебралася зі Свердловки під Краснодоном, на зароблені гроші майстровитий Чеботар поставив хату, провів газ, викопав криницю. Персиків, абрикос, яблунь насадив… Припала до душі Володимиру Буковина. За дружину взяв молдаванку. Двох синів виростили. “Один хліб пече на пекарні, другий живе аж під Чукоткою у Росії, він по промисловій частині”, — розказує танкіст. Побував у Чорнобилі, на дезактивації техніки працював.
А вже коли на сході вибухнуло, пішов на фронт добровольцем у серпні 2015-го. Володимир — старший лейтенант і командир взводу, керував трьома танками. Вцілів у численних боях. Але… “Ми, танкісти, мусимо піднімати ящики по 50—56 кг, в ешелони загружати, а потім у танк треба завантажити 28 снарядів, кожен по 52 кг. От і звалили мене хребцеві грижі… А ще від нескінченних вибухів із вухом почалися проблеми. Тепер у шпиталі лікуюся — вібродинаміка, крапельниці і ще багато чого…”
І від цього воїна почула те, що чула від багатьох фронтовиків: “Коли б нам дозволили, ми пішли б на них і швидко розправились із ворогом”. Дійовій військовій людині важко змиритися з необхідністю дипломатії обережності. А з другого боку — як добре, що наше воїнство не з полохливих і готове йти в наступ на окупанта до перемоги.
Захисник аеропорту
Багато розповідають про захист Донецького аеропорту, а їх на сході чимало — і в Луганську, і в Краматорську… Чомусь несправедливо мало розповідають ЗМІ про інші аеропорти і їх захисників.
26-літній Вадим Грищенко, хлопець родом із Поділля, охоронець Краматорського військового аеропорту. Солдатові кепсько. Тяжкий головний біль. Контузія. І лікарі вже тут… Але не відмовив мені, дозволив себе сфотографувати. Вдивіться, люди добрі, в це розумне, світле і добре личко і побажаємо Вадиму швидкого одужання.
Олексій Фесюра
Здалеку побачила у візочку худеньку постать, щось у ній вгадувалося безпомічне, больове і напружене. Він зовсім недавно з реанімації. Три тижні був у комі. Витягав його з того світу нейрохірург шпиталю Володимир Дмитрович Вахній.
Олексій підірвався на ворожій розтяжці 13 травня у жорстокій сутичці з деенерівською бандою відморозків, яка зве себе “Сомалі”.
Психологічно він ще в тому пеклі. Говорить важко. Є коло нього янгол-охоронець Тетяна Осипова, небайдужа людина. А ще доглядають його рідна сестра та бойовий побратим Руслан. Коли біля нього Руслан — Олексій оживає. Пекло війни їх зріднило.
Але й Тетяна, тактовна і всерозуміюча, також добре допомагає Олексію прийти до тями, до спокою. Навіть гумор, бува, прорізається.
Олексій Фесюра також родом із Шевченківського краю, із Золотоноші.
Юрій Переможець
Коли хірурги-травматологи Микола Анкін і Тарас Петрик схилялися над Юрієм, вони йшли на подвиг: розтрощений ледь не на друзки таз, скалічені нога, кишківник, поламані ребра, розірвана селезінка, розбиті обидві щелепи, роздерті м’які тканини, ще і ще…
Після 9-денної коми, у якій пролежав поранений стрілець, помічник гранатометника 95-ї Житомирської аеромобільної десантної бригади Юрій Пашистий, операції йшли одна за одною. Всього — 14. Оперуючи щелепи, ротову порожнину, лікарі не були впевнені, що говоритиме, але заговорив.
Першими рятівниками на полі бою були лікарі 66-го польового шпиталю. Затим — лікарня
ім. Мечникова у Дніпрі, тоді — Київський шпиталь і столична обласна лікарня.
Для Юрія, уродженця села Липне Любарського району на Житомирщині, війна почалася у серпні 1914-го.
Перше бойове хрещення отримав біля Донецького аеропорту. І далі — бої, бої, аж поки 15 травня торік в Авдіївці сталася тяжка біда. БТР, у якому було семеро бійців, підірвався на ворожому фугасі. Тоді четверо побратимів загинуло, двох контузило, а у Юрія… лише серце билося!
…Після операцій 6 місяців лежав у п’ятій палаті травматології Київського шпиталю. Згадував загиблих Ярослава, Олександра, Миколу, Івана…
Раптом одного дня з’явилася новенька волонтерка Марина, киянка. Дівчина одержала вищу освіту з соціології, а тепер ще має намір вчитися в Університеті ім. Драгоманова на психолога. І вчитись встигає, і пораненим допомагає. А Юрчику ніби легшає, коли вона біля нього, закохався.
“Що тебе привабило в Марині?” — питаю по-дружньому. А Юрій відповідає: “Красива зовні, красива душею…” Він говорить лаконічно, образно. Ще був момент, коли жартома спитала: “А теща не ображає?” Юрко: “У мене нема тещі. Є мама”. Він закінчував сільськогосподарський технікум, а працювати довелося і на будівництві, і на гранітних кар’єрах. Відчувши у ньому художнє мислення і небайдужість, порадила Юрію спробувати писати. Не пручався. Замислився.
Нога поки що на двох болтах, які вставлялися зі спини, таз тримається на двох пластинах. Але Юрій ходить. З паличкою, але найбільше допомагає дружина Марина. Вони побралися 16 лютого 2016 року. На Юрковій шиї на ланцюжку великий срібний медальйон із зображенням Юрія Переможця — це весільний подарунок від дружини, надійний талісман!
Доброволець Мураєв
…У його великих очах — глибинна блакить, волосся ледь рудувате. Приязний інтелектуальний погляд. Легко починаю бесіду. І мама Валентина Михайлівна, щира, спокійна людина, охоче підтримує розмову.
Руслан пішов захищати Україну добровольцем. Хлопець 1990 р. народження, закінчив Дніпровський аграрний університет, а тут… війна! Пішов не сам, а вчотирьох із друзями у лютому 2015 року. З сумом Руслан згадує одного з них — Миколу Гринченка, який загинув.
Руслан нещодавно з реанімації… 18 липня, коли йшли у розвідку, довелося воїнам 7 роти 93 окремої механізованої бригади вступити у бій із ворогом. Трьох хлопців поранило. Викликали по рації БМП. Молодший сержант Руслан Мураєв, який виконував обов’язки взводного, показував машині дорогу до поранених. Машина рухалася повільно, Руслан ішов поруч. І тут вибухнула протитанкова міна. Одірвало праву руку і пальці на лівій. Втратив свідомість…
Хлопця забрали на операцію. Слова лікаря “все буде добре”, сказані мамі, вселили віру. Сидорук уже стількох порятував!
Попереду ще чимало операцій. Але віримо, відродиться здоров’я земляка, воїна-добровольця Мураєва.
Тривога
Андрій Гайдученко працював старшим комплектувальником у господарстві “Гаврилівські курчата”. А 2014 року, навесні, пішов на війну, попервах у батальйон “Київська Русь”, а тоді у Збройні сили України…
Андрій у 8 палаті нейрохірургії Київського шпиталю. Розповів, що місяць тому стався вибух, “такий землетряс, що одбило мозги…” Де, коли — нічого не знає! У пам’яті провали. Після контузії в голові утворилися гематоми.
Зателефонувала Андрієві. Сказав, що виписують, що начебто гематоми розсмокталися, але почувається не дуже. Потрібний і надалі контроль лікарів. Ніякої важкої праці. На ліве око майже нічого не бачить, у вусі стріляє, запахів не відчуває. Інвалід ІІІ групи. Одна радість — кохана дружина Олечка.
Василь Свиридюк
“Був нічний рукопашний бій. А далі… нічого не пам’ятаю. Все чорно і в уяві, і в голові”, — розповідає мені лаконічно вже інший тимчасовий мешканець 8 палати про битву з ворогом на Луганщині під Новоточківкою. Було це місяць тому. У молодшого сержанта 24-ї мотострілкової бригади Василя Свиридюка тяжка черепно-мозкова травма. Гоїться повільно. Пам’ять оживає, коли про мирний час мова. Хоча тяжко і на різних роботах заробляв 43-літній гірничий майстер, але цікаво йому згадувати землі, де побував, особливо прибалтійські краї.
…Одчиняються двері. До Василя приїхали з Бердичева мама Віра Арсентіївна і рідний дядько. Радість!
Сильний духом
“Добровольцем пішов у батальйон “Донбас”. Згодом став сержантом-інструктором гранатомета 46 окремого батальйону спецпризначення “Донбас-Україна”.
І почалася моя військова епопея. При виході з Іловайська потрапив у полон. Обміняли. Звільнився з полону 26 грудня 2014 року. Лікувався кілька місяців, у березні 2015-го знову на фронт.
…Нове лихо знайшло у Мар’їнці. Очолював групу, яка йшла у розвідку. По дорозі, в так званій сірій зоні, спрацював ворожий вибуховий пристрій. І мене скосило. Сталося це 16.06.16… Якісь містичні цифри”, — оповідає Анатолій Горбенко, позивний “Бугор”, сидячи на ліжку у третій палаті травматології в обіймах чарівної дружини Ольги.
Анатолій показує мені “сувеніри”, які лікарі витягли з його легенів і ребер — шматки рубаного дроту. Ще у Дніпрі довелося ампутувати вище колін обидві ноги. Анатолій розповідає і про свого друга, який утік із Росії, аби за Україну воювати. Його контузило, але ледве прийшов до тями — і знову на фронт, нікого не слухає! Його імені не можна назвати, він ще там…
Анатолія навідали друзі з групи розвідників. Ото була радість! Вдячний Анатолій і лікарям шпиталю, але з особливим теплом говорить про Ніну Джамалівну Лазарчук і реабілітолога Стефанію.
Анатолій Горбенко нагороджений орденом “За мужність”. Київські протезисти вже почали приміряти Анатолію протези. Була пропозиція від американських друзів, але вирішили довіритись київським майстрам.
Фізик
Михайло Фізик — це прізвище таке. Родом із волинського міста Любомир, а жив у місті Українка і працював донедавна машиністом енергоблоку на Трипільській теплоелектростанції.
…Коли лікар-анастезіолог Віктор Присяжнюк шукав вену, напівживий Михайло просив про одне: зробіть, аби не боліло. Запам’ятав Михайло свого доктора-рятівника. Вдячний і бійцям, які 29 червня 2016 року витягли його, тяжкопораненого, з поля бою під селищем Луганське, вдячний і парамедику Яні Кошовій, яка надала Михайлові на передовій першу медичну допомогу.
Михайло дотепно висловився: “Мене Бог покарав тільки злегка, не за повною програмою…” У Бахмуті ампутували праву ногу. У Харкові лікували-рятували, а тоді — Київ. На другій нозі — наскрізне уламкове поранення під коліном. Слава Богу, у суглоб не втрапило…
Михайлові 30. У нього є дружина Настя і донечка Анна семи рочків.
Богдан з Іваниці
Богдан Середенко нині у третій палаті травматології. У свої 24 був електриком, захоплювався футболом і легкою атлетикою, з бігу на 400 м і на 3 км на змаганнях між навчальними закладами посідав призові місця. У квітні 2015 року пішов на фронт. Трохи бойового навчання у Полтаві і — перше бойове хрещення біля Маріуполя. Зв’язківець, молодший сержант 56 бригади 21 окремого механізованого батальйону Богдан Середенко більше року був на передовій. Поранення отримав 30 червня при виконанні бойового завдання. “Вибухнула міна. Двоє вціліли. Наш побратим Роман Коваль із Вінниці загинув. Ми були друзями. Тяжко переживати втрату. Оце підлікуюся і поїду до сім’ї Романа. Там жінка і двійко діточок. Хочу навідати їх, підтримати, чимось допомогти”, — ділиться планами Богдан.
П’ять новеньких привезли!
Йду коридором. Назустріч знайома сестричка: “Зайдіть до 11 палати. Туди у четвер п’ять новеньких привезли”.
Тяжкопоранений Сергійко. Дружина Оленочка коло нього. Вони з Конотопа. І за всього драматизму, дружина з гордістю: “У нашому місті недавно пам’ятник Івану Виговському поставили, тому самому, що розбив московське військо під Конотопом!”
Сергійко лежить. А волиняк Віктор Точинський, старший матрос морської піхоти стоїть, хоч і на милицях. Дістали під Комінтерновим уламки смертельного заліза…
Матросові 50 років. Моряк бувалий. І має всі підстави вірити у своє одужання. Тим більше підтримують два сини, якими він пишається.
Поряд дуже поламаний, але веселий, оптимістичний підприємець, киянин Руслан Грибань — майданівець, старшина протитанкової батареї. Біда сталася 23 липня. Чекає на операцію. Рухатись не може. А от побесідувати — залюбки. При тому — гуморист. На наївне запитання, яка у вас сім’я, відповідь — хороша. Я один.
А Олександр Колодяжний, сусіда Грибаня по ліжку, — з Дніпра. Солдат Збройних сил України. Був на фронті два роки. Воював, але Бог беріг. Недавно в Авдіївці куля таки дістала. Нині воїн чекає на операцію. Оптимістичний чоловік. Промовляє: “Нічого страшного”.
А п’ятого з 11 палати повезли на операцію. Хай усе буде добре.
“Ленін”, Христя, Йося…
Слава Богу, дожили до масового ленінопаду. І раптом сталася зі мною у шпиталі така собі придибенція: “Ленін”, як із ним прощалася, взяв і поцілував мене! Живісінький “Ленін!”
Але все спочатку.
Конячка Христя, біла-білісінька, дісталася Миколі від бабусі Ольги, а сіреньку, Йосю, сам придбав. І любить їх, і доглядає. Навіть збрую добротну сам навчився шити. Комусь города зорють Христя і Йося, комусь щось підвезуть — Миколі заробок. “Коні на себе повинні заробляти”, — констатує хазяїн.
Микола Конюх народився у Народицькому районі, який після вибуху на ЧАЕС став непридатною для життя зоною. Тепер його домівка — село Потіївка Радомишльського району на Житомирщині. І хоч за фахом він грейдерист, скреперист і бульдозерист, найбільше серце йому гріють коні.
…Микола лежить у другій палаті відділу судинної хірургії. На грудях разом із хрестиком ще якийсь медальйон. “Це “смертник” — так звуть його солдати, — пояснює мені Микола, — як знівечить солдата міна чи бомба на полі бою, що й мати рідна не впізнає, по цій бляшці розберуться, чиє то тіло.
Микола вцілів. Трохи зачепило 25 липня 2016-го. Був у окопі, мав мінятись із напарником, тільки прийшов до нього, як прилетів ворожий снаряд… Дістав Микола тяжке уламкове поранення — ледве не одірвана нога і крові багато втратив. Молоденькі медики витягли його з поля бою і ногу порятували, просто в тому пеклі зробили складну хірургічну операцію.
— От бачите, в залізяках лежу, але ж з ногою! — усміхається Микола. — Поміж Мар’янівкою і Пісками сталася ця біда з 46-літнім воїном 128 бригади механізованого батальйону Миколою Конюхом, чи то… “Леніним”. “Ленін” — його позивний, а як кепочку вдягне, то й зовсім не засумніваєтеся! Придивилася. Правда, борідка, як у “безсмертного” вождя. Палата звеселилася з моєї розгуби, а він далі — хлопці на фронті час од часу мені “наказують: “Лєнін, зроби переворот у Донецьку!” Ото лежу і думаю, як ноги заживуть, доведеться нам той переворот робити — наш Донбас повертати в Україну…
Поділився Микола своєю сімейною радістю: донечка подарувала йому онуку Ольгу.
Майже всі поранені чоловіки розказують про своїх діточок, великих і маленьких. І при цьому хоч на хвилю перестають відчувати біль.
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
