Анатолій Гнатюк: “Держава це мова, культура, духовність”

“Анатолій Гнатюк цікавий у кожній виставі, бо він — яскравий артист, майстерно імпровізує у будь-якій ролі і навіть маленький епізод може зробити як постріл шампанського. І це прекрасно, і це запам’ятовується. Глядачі його дуже люблять. Цю любов він завоював своїм неабияким талантом і щоденною, наполегливою працею”, — писав Богдан Ступка.

А народний артист України Анатолій Хостікоєв так сказав про свого колегу по сцені: “Анатолій Гнатюк миттєво стає улюбленцем аудиторії. Адже випромінює таку сильну енергетику, має такий акторський шарм, що притягує до себе глядачів. Це рідкісна якість для актора. Для нас, артистів, дуже важливо відчувати себе потрібним глядачам. У Анатолія це є сповна і завжди — в кожній виставі, в кожній ролі. І тому я певен, що він — справжній народний артист у розумінні любові народної”.

Ми зустрілися з паном Анатолієм і попросили його розповісти про свою творчість.

— З чого почалося Ваше знайомство з театром?

— Змалку я брав активну участь у всіх концертах, що відбувалися у нашому сільському клубі. Коли навчався у першому класі, то виконував пісню “Ой чий то кінь стоїть”, але забув слова. Тоді була перша акторська імпровізація в моєму житті.

Справжнє знайомство з театром відбулося тоді, коли був дев’ятикласником. Саме в цей час у нашому селі з’явився драматичний гурток. Ставили комедію “Фараони”, у якій я грав роль Омелька. Приємно було чути оплески і сміх глядачів. Я тоді зрозумів, як, втілюючи театральні образи на сцені, можна робити добрі й хороші речі.

Через рік наша родина переїхала з Хмельниччини до Києва. Я відразу почав шукати драматичний гурток. І пошуки привели до Центрального будинку піонерів (нині Київський палац дітей та юнацтва). Навчання у драматичній студії стало хорошою школою. Я з першого разу вступив на навчання до вишу, нині це Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

За все, що я сьогодні вмію, вдячний своєму викладачеві, народній артистці України Валентині Зимній. Також чимало цінних навичок дав викладач вокалу Олександр Михайлов.

Як доля привела Вас до театру імені Івана Франка?

— Я мріяв грати у цьому театрі, з яким були пов’язані видатні українські актори Амворосій Бучма, Наталія Ужвій, Нонна Копержинська, Мар’ян Крушельницький. До того ж творчий колектив наприкінці 70-х очолив Сергій Данченко, і театр переживав справжнє відродження.

А потрапити на уславлену сцену допоміг випадок. Я закінчував театральний інститут. Режисер Ігор Афанасьєв ставив у нас дипломну виставу “Купальські бувалиці”, в якій я грав головну роль Тиміша. На спектакль І. Афанасьєв запросив художнього керівника театру ім. І. Франка Сергія Данченка та директора Володимира Гнатенка. Мою роботу помітили і запропонували працювати у цьому легендарному колективі.

Перша роль — Кума у “Конотопській відьмі”. Тут теж допоміг випадок. До цього її грав Богдан Бенюк, але йому треба було їхати на зйомки. Мені запропонували втілити цей образ на сцені. На підготовку залишалося обмаль часу, я дуже хвилювався. Судячи з реакції глядачів роль вдалася, я її виконував кілька років.

За тридцять років служіння в театрі зіграв близько шістдесяти ролей. Мені дорогі образи Голохвастого у виставі “За двома зайцями” та образ Шельменка з вистави “Шельменко-денщик”, якого граю вже сімнадцятий рік. Нещодавно з цією виставою ми виступали у зоні АТО.

Рік тому відбулася прем’єра вистави “Великі комбінатори” за романом “Дванадцять стільців”, в якій я виконую роль Остапа Бендера. Це людина-оптиміст, розуміючи всю складність життя, він не здається за будь-яких обставин. Це людина мрії, яка робить все, аби втілити її в життя. На перший погляд, образи Голохвостова, Шельменка і Бендера різні, але саме почуття оптимізму об’єднує їх.

Як і в кожного актора, у мене є мрії. Хотів би зіграти Квазімодо з “Собору Паризької богоматері”, втілити деяких інших персонажів.

— Ви не залишаєтеся осторонь трагічних подій, що відбуваються на сході нашої держави…

— Директор театру Михайло Захаревич і художній керівник Станіслав Мойсеєв багато роблять для організації виступів акторів театру в зоні АТО і військових шпиталях. Відгукуються на всі наші ініціативи, виділяють транспорт, апаратуру. Разом з іншими артистами я об’їздив багато шпиталів у Києві, Ірпені, Дніпрі, у деяких довелося побувати кілька разів. Виступали і на полігонах. Торік концертна бригада театру побувала у Краматорську, Артемівську, Слов’янську. Доводилося бути за 12 кілометрів від лінії фронту.

Потрібно було з перших днів незалежності частіше їздити на схід України. Везти туди українське слово, музику, пісні, танці. Це повинна була б бути державна програма. Тоді, можливо б, не сталося цього лиха.

— Що потрібно зробити, аби українська мова та українська культура нарешті посіли в Україні належне їм місце?

— Маю певну надію на допомогу закону про квотування українськомовної музики на радіо. Дехто говорить, що це примус. Якщо власнику телеканалу чи радіостанції байдуже до України, він ставить в ефір Алегрову, Распутіну. Але триває війна і його потрібно змусити працювати на користь української держави. Погляньмо на інші країни. Англія та Франція підносять своїх зірок, Росія вкладає великі гроші в мистецтво, зокрема в кіно, звільняє його виробників від сплати податків. Там підтримують своїх митців, то чому ж цього не зробити в Україні.

За що ми сьогодні воюємо? За те, щоб була українська держава. А держава — це мова, культура, духовність. Десь можна агітувати і переконувати, а десь потрібно змусити, треба пам’ятати, що ми живемо на своїй землі і ні в кого нічого не відбираємо.

Сподіваюсь, що за нами йде покоління, яке не повторить наших помилок. Вони любитимуть свою державу, нікому не дозволять себе принижувати. Вони врешті витравлять комплекс меншовартості, що нам віками вбивали в голови.

Пригадується недавнє минуле. На знімальних майданчиках створювали особливі умови для російських акторів і “неособливі” для наших. Їхні отримували шалені гонорари навіть за епізодичні ролі, а наші — копійки, і ми терпіли. А треба було згуртуватися акторській братії і виробити чітку лінію, аби не ставати дешевою робочою силою для сусідів. Апаратура, приміщення — все наше. З Росії приїздили режисер, продюсер, актори, яким давали головні ролі, а на епізоди та масовки допускали вже й нас. На жаль, ми не були об’єднані, от цим і скористалися. Вірю, що така ситуація більше ніколи не повториться.

— Крім театру у Вашому житті також є естрада, кіно, телебачення. Чого вдалося досягти у цих напрямках творчості?

— Кожен артист має реалізуватися максимально. Я брав участь у зйомках багатьох серіалів: “Пані удача”, “Єфросинія”, “Брат за брата”, “Сьогодні й завжди”, “Дев’ять життів Нестора Махна”, “Танго нашої любові” та інших. Зіграв головну роль у художньому фільмі “Троянський Спас”. На естраду вперше потрапив 1996 року, коли брат Микола запросив разом заспівати пісню “Ой, смереко”. Це стало для мене поштовхом, почав шукати свої пісні. І зараз багато гастролюю з концертами.

— Вже понад десять років Ви ведучий передачі “Лото забава”. Розкажіть про участь у цьому проекті.

— Я вдячний “Лото забаві”. Адже багато людей дивляться цю програму. Для мене це велика школа. Щонеділі прямий ефір, 70 % імпровізації. Якщо працюєш з багатомільйонною аудиторією, то потрібно мати гарний вигляд, вміти до ладу висловитись, пожартувати. Дякуючи “Лото забава”, мене почали запрошувати ведучим і на інші відповідальні заходи.

— Хто найближчі для Вас люди?

— Мама Анастасія Тарасівна працювала вчителькою початкових класів, у липні їй виповнилося 89 років. Батька Василя Харитоновича вже 12 років немає з нами. Він завжди був душею компанії, любив життя і людей.

Із дружиною Оленою ми разом уже 29 років, а до цього ще зустрічалися чотири роки. Кілька разів збиралися одружуватися, але щоразу чомусь сварилися. Сьогодні Олена мені багато радить, підказує, вболіває за мене.

Син Богдан закінчив Київський національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова. Навчається в аспірантурі, пише книжки. За його п’єсами у Київському драматичному театрі “Браво” поставили вистави “Душа в засніженій фаті” та “Кафе “Республіка”. Я граю у цих спектаклях. А почалося все з того, що Богдан показав художньому керівнику театру Любові Титаренко свою першу п’єсу. Твір сподобався, і вона взялася за його постановку. Любов Вікторівна запропонувала мені зіграти роль Міністра. Вистава вийшла досить цікава і актуальна. Через рік син запропонував театру свій новий драматичний твір. Коли він ще писав цю п’єсу, то вже уявляв мене в образі голови політичної партії. Вистава “Кафе “Республіка” — розповідь про сучасне політичне життя в Україні. У виставі грають цікаві самобутні актори Любов Титаренко, Сергій Калантай, Георгій Поволоцький.

— Як проводите свій вільний час?

— Люблю працювати на землі. Маємо під Києвом невелику дачу і я дуже люблю там щось робити. Змайстрував ліжко, стіл, лавки, пораюся на городі і по господарству. Наробишся, тіло ломить, але щасливий, — справді підзаряджений.

 

Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО

Фото автора

Related posts

Leave a Comment