Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО
У нинішні дні відзначення 150-річчя Михайла Грушевського доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко нагадує, що свій півстолітній ювілей він зустрів у Москві в іпостасі політичного засланця.
“Я оснувався в Москві, Арбат 55…”
Пістолітній ювілей Михайла Сергійовича1 випав на сьомий день з часу його прибуття 11 вересня 1916 р. (за старим стилем) в Москву з Казані та на п’ятий день після поселення 13 вересня на Арбаті (до цього Грушевський з дружиною Марією Сильвестрівною і донькою Катериною (Кулюнею) жили в готелі “Лоскутний” на вулиці Тверській). Саме цього дня Грушевський повідомив у листі до Сергія Єфремова, що нарешті “оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8…”
Звичайно, Михайло Сергійович, який писав Єфремову, що переїзд із Казані і поселення в Москві “дуже багато забрали і часу і енергії”, навіть і не думав про будь-яку підготовку до свого ювілею. Було безліч інших невідкладних турбот. Уже наступного після приїзду в Москву дня Грушевський пішов до канцелярії градоначальства, щоб, за його висловом, “віддати себе в руки місцевої поліції”. Там його довгенько марудили й, урешті-решт, веліли, коли знайде помешкання, сповістити адресу, бо лише тоді стане зрозумілим, у кого саме він буде “під наглядом”. Утім, хоча Грушевський і виконав цю настанову, документ про те, що його взято “під гласний надзор поліції” він підписав аж 10 листопада… У перші московські дні Михайла Сергійовича передусім турбувало, “где иметь кров над головою и — буквально — кусок хлеба на столе”… У “Споминах” він зафіксував, що сім’я його “годувалась дуже лихо тоді”…
Хоч би як там було, Грушевський не прохопився жодним словом про свій московський ювілей. Скромність? Напевне. Але головна причина, мені здається, в іншому. Крім уже згаданого, в цей час погано почувалася Марія Сильвестрівна, і вже захворіла донька Кулюня. Главі сім’ї було не до свого п’ятдесятиріччя. Хвороби рідних жінок запам’яталися Грушевському найбільше, про них він і згадував найчастіше.
На мій погляд, у психіці й характері Михайла Сергійовича назавжди залишився трагічний карб іще з тих часів, коли в квітні-травні 1882 р. сім’ю Грушевських спіткало велике горе: померло троє (!) дітей — найменша сестричка Марія — від скарлатини — і два молодших брати, — Федір і Захарій — від дифтерії. Грушевський признавався, що тінь сього нещастя не зійшла з нього вже потім ніколи. Можна уявити його розпач, коли з’явилася підозра на дифтерію у Кулюні, та хвилювання за життя доньки, коли виявилося, що вона захворіла на скарлатину…
Втім, заглиблюючись у душевний стан Грушевського в Москві, не слід забувати про його тверду життєву настанову на жертовну працю в ім’я України за будь-яких обставин. У цьому немає ні перебільшення, ні патетики. Відправивши в середині грудня 1916 р. своїх жінок додому у Київ, Михайло Сергійович буквально занурився в роботу: “Зіставшись сам, я ще з більшою енергією віддавсь науковій та організаційній роботі… Я працював дома зранку, потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки, з’їдав десь пізніш немудрий обід і потім працював дома — оскільки не було якогось засідання”2. Ішлося про щоденну, різноманітну, напружену наукову й громадську працю. Грушевський завершив VIII том “Історії України-Руси” (“…В Москві докінчив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував у Москві…”). Він продовжував роботу над багатотомною “Всесвітньою історією в короткім огляді” (“Почав друк також своєї “Всесвітньої історії”, котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916”). Активно працював у російськомовному журналі “Украинская жизнь” (“Брав участь у редакції “Украинской жизни”)3 та в часописі “Промінь” (“Промінь” був єдиним українським органом”)4. Багато сил віддав Грушевський згуртуванню московських українців, організації видавництва, різних товариств (“Я став у центрі московського українського життя”).
Мені довелося написати фундаментальну книгу, щоб розповісти, як багато встиг зробити Грушевський за півроку перебування в Москві5.
“Українці мусять стати нацією”
Отже, про свій ювілей Грушевський не згадував, але насправді вченого-засланця достойно привітали. Передусім, зазначу, що в Москву прибула депутація українського студентства з вітальною адресою з нагоди “50-річчя його життя, такого діяльного й плідного для української справи”. Сам Грушевський якось свідчив: в адресі говорилося, що “молодіж дивиться на мене як на провідника українського визвольного руху…”.
Проте найзначніші привітання пролунали в українських часописах і збереглися в історії. Скажімо, львівський часопис “Розвага” вмістив прецікаву вступну статтю публіциста Дмитра Гаркуші “Професор Михайло Грушевський”, у якій, зокрема, зазначалося: “Його ім’я відоме тепер не тільки між широкими верствами українського громадянства, а й між іншими народами. На його авторитет покликуються не тільки українці, а й учені інших народів, коли говорять про українську справу”. Спостережливий автор одним із перших влучно зауважив, що під керівництвом Грушевського Наукове товариство імені Шевченка у Львові “видає такі поважні твори, які можуть рівнятися з творами чужоземних Академій Наук і без яких не можна обійтися в науковій роботі”, а багатотомну “Історію України-Руси” Гаркуша назвав “вершиною наукової діяльності” Грушевського.
На думку автора, саме Грушевський “служить зв’язком поміж розрізненими частинами української землі”, і цей висновок фактично зафіксував його як загальнонаціонального продовжувача справи Шевченка, котрий, за словами Михайла Сергійовича, “з’єднав в одно тіло розшматовані частини української землі, українського народу”. У змістовній статті Гаркуші підкреслювалися зусилля Грушевського, спрямовані на те, щоб витягнути рідний народ із поневолення і привести до самостійності: “Його бажання зводяться саме до одного: “Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей”.
Глибоку й розумну статтю написав Дмитро Гаркуша!
Передовиця про ювіляра з’явилася і в часописі “Вільне слово”, що виходив у Німеччині. В ній також наголошувалося, що Грушевський підняв Наукове товариство імені Шевченка на рівень Академії наук: “Рівночасно з тим проф. Грушевський став виховувати зі своїх студентів людей науки й коли ми сьогодні можемо похвалитися гарними вченими, передовсім істориками, в тому виключно заслуга Грушевського”. Часопис розповідав про громадську діяльність Грушевського, захист ним української мови в австрійській і російській Україні:
“І не тільки в тому напрямі видні сліди його роботи, а загалом і на інших полях нашого національного життя; всюди стоїть у нього перед очима ціла Україна, без огляду на політичні кордони, всюди чується голос: затирайте ті ріжниці, які витворило наше життя, будьмо всі одним народом, будьмо всі українцями, — а не галичанами, полтавцями, слобожанами, буковинцями, кубанцями й т. д. …Ось у тому чи не найбільша заслуга, чи не найбільше значіннє проф. Грушевського”.
“Найвидатніший з сучасних діячів”
Навіть лише ці дві публікації свідчать, як об’єктивно й високо цінували Грушевського сучасники. Проте справді глибокий і різнобічний аналіз вкладу Грушевського в українську справу містився найперше у дванадцятому числі журналу “Украинская жизнь” за 1916 р., який вийшов у Москві й був спеціально присвячений “п’ятдесятиріччю життя найвидатнішого з сучасних діячів — М. С. Грушевського”, та ще у віденському тижневику “Вістник Союза визволення України” (3 грудня 1916 р.).
Велика редакційна стаття у “Вістнику Союзу визволення України” називалася “Професор Михайло Грушевський. (З приводу 50-ліття уродин)”. Крім того, в ньому було вміщено: ювілейну передовицю; статтю літературознавця і публіциста Володимира Дорошенка “Історія України проф. М. Грушевського”; матеріали про діяльність Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, керованих Грушевським.
Відповідно в “Украинской жизни” в Москві були надруковані статті: історика і публіциста Олександра Білоусенка (Лотоцького) “На громадському посту. М. С. Грушевський як громадський діяч”; історика і публіциста Миколи Василенка “Професор М. С. Грушевський як історик”; історика і літературознавця Сергія Єфремова “На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності проф. М. С. Грушевського”. Аналізуючи цю статтю, відомий грушевськознавець Любомир Винар зауважив, що “Сергій Єфремов, який не належав до приятелів Грушевського, об’єктивно насвітлив характер і значення його публіцистичної творчости”. Втім, доречно зауважити, що на час написання статті “На сторожі національної гідності” у Єфремова з Грушевським були приятельські стосунки і плідне листування. Це вже десять років потому, Єфремов, переглядаючи листи Грушевського до нього, записав у щоденнику: “Дуже дружні, іноді аж зворушливі листи — повні, правда, всяких дорученнів. Аж не віриться якось, щоб ми могли так листуватися. Як міняються часи і ми разом з ними”.
Усі факти й оцінки, що містяться у згаданих публікаціях, через сто років, особливо в ювілейні дні мають для нас неабиякий інтерес. Тому перечитаємо статті з “Украинской жизни” та з “Вістника Союза визволення України”, які зафіксували, чого досяг на той час ювіляр за своє діяльне та плідне життя, намалювали його громадсько-політичний і науковий портрет.
За основу візьмемо ґрунтовніші публікації з “Украинской жизни”, долучаючи до них думки й матеріали з віденського “Вістника”.
У статті Лотоцького “На громадському посту”, що відкривала ювілейні публікації про Грушевського, коротко розповідалася біографія Грушевського та наголошувалося громадське значення його наукової діяльності:
“Для нас, украинцев, ученая его деятельность имеет еще и крупное общественное значение. Она составляет слишком заметный этап в истории украинского самосознания. Идейные основы украинского национального движения в результате его деятельности получили твердую научную почву и расширились новыми, более широкими горизонтами”.
“Вістник” характеризував Грушевського таким чином:
“…Се великий трудівник, невичерпана сила, невсипуща праця, незрівнянний організатор наукової праці, властивий організатор “Наукового тов. ім. Шевченка” у Львові й основник “Українського наукового товариства” у Київі та їх душа аж до самого вибуху війни, се ініціятор галицько-українського приватного шкільництва, один з головних проповідників і поборників справи українського університету у Львові”.
Лотоцький виокремлював заслуги Грушевського у відстоюванні корінних інтересів Галичини, наголошував на його ключовій ролі у створенні “Літературно-наукового вістника”, високо оцінював літературні та публіцистичні виступи у пресі. “Ясность и широта политических взглядов, яркий публицистический талант М. С. заставили самым внимательным образом относиться к его статьям, которые производили сильное впечатление на общество, как голос объективного и глубокого политика. В этой независимости и высоком авторитете М. С. и следует искать главную причину крайней ненависти к нему со стороны его противников”. Ішлося про польські й російські реакційні кола та про галицьких діячів-партикуляристів, які не сприймали висунуту Грушевським ідею соборності України. У віденському “Вістнику” також підкреслювалося, що з кінця XIX століття ім’я Грушевського стало символом українського відродження та викликало таку ж саму ненависть ворогів українського руху з боку російських чорносотенців.
“Грушевський показав, що ми великий народ”
Перегляньмо тепер ювілейну статтю Миколи Василенка “Проф. М. С. Грушевський як історик” та не менш ґрунтовну публікацію Володимира Дорошенка “Історія України проф. М. Грушевського”. Василенко висновував, що вчений Грушевський переважає над публіцистом. У цьому його сила як трибуна і громадського діяча. Своє розуміння українства та його завдання він побудував на наукових, історичних підвалинах, то ж розруйнувати їх важко, незважаючи на всі намагання. Дорошенко наголошував на тому, що поряд із багатотомною історією рідного краю Грушевський підготував “Очерк истории украинского народа”, виданий 1904 р. російською мовою, популярну історію “Про старі часи на Україні” (1907) та “Ілюстровану історію України” (1912). Проте головною заслугою історика Грушевського стало створення цілісної “Історії України-Руси”. Процитую Миколу Василенка:
“Когда проф. М. С. Грушевский начал писать свою “Историю Украины-Руси”, среди специалистов существовало убеждение, что по состоянию знаний такой истории написать нельзя. Своим трудом М. С. Грушевский блестяще опроверг этот предрассудок. В этом отношении он в украинской историографии сыграл роль, подобную С. М. Соловьеву в историографии русской… Помимо научного, труд проф. Грушевского имеет еще и большое национальное значение. Возрождение всех славянских народностей начиналось или укреплялось с появлением на народном языке их научной истории. Такой истории не было у украинского народа до появления “Истории” проф. Грушевского. Появление ее — факт большой важности в жизни этого народа”.
За оцінкою Володимира Дорошенка, “Історія України-Руси” — “се перша у своїм роді й одинока в нас праця — правдивий колодязь нашого історичного самопізнання, праця, що дивує кожного розмірами вложеного в неї труду й знання. Вона становить просто епоху в нашій науці й нашім національнім розвитку. Нею вивів нас Грушевський — се сміло можемо сказати — в люде, показав і нам і чужинцям, що ми великий народ з великою й багатою минувшиною, а зовсім не якась прищіпка до москалів або поляків”.
Блискучі оцінки, що з часом не втратили свого значення!
Справді, відомі сучасники Грушевського переконливо показали, що вони точно визначили найважливіші — безцінні його заслуги перед українським народом.
Микола Василенко, між іншим, відзначив, що наукову досконалість “Історії України-Руси” було зустрінуто в певних колах зі злобою, яка швидко мине, а велика національна й наукова справа надовго збереже своє значення. Та насправді даремно було сподіватися, що злоба мине швидко, у багатьох, особливо в Росії, вона нуртує й досі. Зате велика національна й наукова справа Грушевського надовго зберегла своє значення. Нині, як і сто літ тому, актуально звучать слова Володимира Дорошенка про те, що своєю працею Грушевський “підніс нашу самосвідомість і дав… могутню підойму для нашого національного поступу”.
“Як міняються часи і ми разом з ними”
Нарешті, коротка виписка зі статті “На сторожі національної гідності” Сергія Єфремова, який віддавав перевагу публіцистичній діяльності Грушевського:
“Самый стиль его, медленный и несколько тяжеловатый в научных работах, резко меняется в публицистике, приобретая гибкость, блеск и разнообразие. Прибавьте к этому украинскую ориентацию последнего… научно разработанную и исторически обоснованную, — и вы будете иметь полное объяснение того влияния, которым пользуется М. С. Грушевский среди украинского общества, и той ненависти, которую возбуждает самое имя его во вражеском стане. Человек хронологически иного поколения, он сделался вождем нашего времени, представителем всего живого, что бьет ключом жизни в современном украинстве…”
Десять років потому, 14 квітня 1926 р., Сергій Єфремов, який на той час конфліктував із Михайлом Грушевським, роздратовано записав у своєму щоденнику: “І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є. X. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити”.
Продовжу цитувати Єфремова з 1916 р.:
“Как ни громадна заслуга ученого историка, впервые истинным светом осветившего наше прошлое, но не меньшей является и заслуга гражданина, озаряющего настоящее на путях к будущему. Бывают даже моменты, когда, быть может, более почетно делать историю, а не писать ее”.
Тепер знову наведу пізніший щоденниковий запис Єфремова від 16 серпня 1927 р.: “Читаю. Скінчив Грушевського і, здається, зрозумів причину безмежної нудоти, яка охоплює, коли читаєш його праці: фактів навергано силу-силенну, а серед них жодної Аріадниної нитки, що помогла б орієнтуватися в цьому лабіринті сирового матеріалу. До того ж розволіклість, пережовування десятками разів (буквально!) одного і того самого. А над того нестерпуче самохвальний, претензійний тон. А в результаті праця, безперечно цінна деякими сторонами — твір для небагатьох. Прочитають її одиниці, яким вона, власне, й не дає нічого нового. Масовий читач її просто не подужає, не вчитає. А коли б усі ті роздебендювання та повторювання скоротити разів так уп’ятеро — добра б книжка вийшла, і не для самих спеціялістів”. Ще раз здивуємося з Єфремовим: “Як міняються часи і ми разом з ними”6.
Певно, що в складних стосунках великих українців, скажімо, Михайла Грушевського з Володимиром Винниченком, Володимиром Вернадським, Симоном Петлюрою, звичайні й земні незгоди й негаразди, “взаємні образи і непорозуміння” (Єфремов), ділові й особисті конфлікти переплелися з різним осмисленням ними шляхів і методів досягнення державної незалежності України та власного місця в цьому історичному процесі. А, може, в цьому розбраті було щось від української ментальності взагалі?
Велику шкоду бувало завдавала цілій нації особиста неприязнь між великими українцями, а нині — між високопоставленими. Скільки розбіжностей і суперечностей, зіткнень і обмов спостерігаємо ми нині навіть у публічному просторі серед власть імущих! Але постаті стократ дрібніші… Як міняються часи…
Втім, незмінно-правильною залишається за всіх часів сентенція про те, що за обопільної згоди навіть малі справи нарощують успіх, а при незгоді й великі справи розвалюються.
Михайло Грушевський часто-густо жив і працював у незгодах і неприязні зі своїми великими сучасниками. Добре відомо, що він і помилявся. “Чи ж я не маю права й помилитися?” — це його слова. Проте Грушевський із тих, які мають історичне право не лише підтримати нас у боротьбі за незалежність України, а й висловити свій вистражданий докір із минулого про сучасний національний розбрат. Адже сказано в Книзі Еклезіястовій, “краще слухати докір розумного, ніж слухати пісні безумних”.
Можливо, це головний урок історичної присутності Грушевського в сучасній Україні.
І ще про одне. На час п’ятдесятирічного ювілею над царським засланцем тяжіло відчуття, за його словами, “повного розгрому життя”, що посилювалося частими хворобами любих жінок, тривалим перебуванням у стані людського приниження й усіляких обмежень. Чого варте лише одне признання: “Позавидуешь мертвецам, покидающим вовремя это место мучений”. (Грушевський і не підозрював, що найтяжче чекає його в радянські часи…). Проте розгром власного життя Грушевський ніколи не ставив вище національних інтересів: “Все это… не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…”.
Так він розумів найголовніше, що виплеснув зі свого серця Тарас Шевченко:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Так от, Грушевський із тих небагатьох українців, які мають право сьогодні запитати кожного і всіх про це катарсисне зізнання поета: “Чи палить нас отся свята, повна пожертвування любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах…”
Честь і слава Михайлу Грушевському!
Повертаємося до Сергія Єфремова, який справедливо відзначав, що загальною рисою публіцистики, а я додам — всієї діяльності Михайла Грушевського, була глибока переконаність в історичній правоті української справи, в досягненні та здійсненні основних завдань українського руху. Ця глибока переконаність і впевненість великого українця знайшли своє історичне втілення в утворенні незалежної України на межі двох століть і тисячоліть.
Насамкінець важливо наголосити, що високі, виважені й щирі оцінки сучасників, яких був удостоєний п’ятдесятирічний Михайло Грушевський, мають безперечну перевагу перед пізнішими судженнями, що були дуже різними, розбіжними, суперечливими. З цього приводу відомий грушевськознавець Любомир Винар справедливо зауважив: “Проте лише невігласи можуть заперечувати державницьку дію голови Центральної Ради, яка допровадила до реалізації державного суверенітету української нації. Це не значить, що в діяльності Грушевського не було помилок, але їх треба об’єктивно висвітлити в контексті сучасних джерел, а не з точки зору різних ідеологій, симпатій або партійних настанов пізніших років”.
У ювілейному числі “Украинская жизнь” зазначала:
“Чи й треба пояснювати, що надруковані статті про М. С. Грушевського з оглядом і оцінкою його різнобічної діяльності є лише скромним і далеко не достатнім виразом тієї вдячності, яку відчуває кожний свідомий українець у ставленні до прекрасного історика України. В інших більш щасливих умовах увага українського суспільства і преси до М. С. Грушевського набула б, звичайно, значніших розмірів і форм…”
Історично нові, щасливіші умови настали через сто літ. За масштабами й формами увага суспільства й преси, всіх засобів масової інформації до Михайла Грушевського в ювілейний рік незмірно виросла й урізноманітнилась. Але чи не втратили ми у щирості та глибині вдячності своєму національному генію?
Звісно, що автори публікацій у 1916 р. не могли схарактеризувати Грушевського як очільника держави. Та ми знаємо про його величезну роль в цій іпостасі, й неминуче виникає ще одне вкрай важливе питання: чи суголосні моральні камертони наших власть імущих і Михайла Грушевського у побудові нової, незалежної України? Риторичне питання…
Буде правильно, якщо на завершення скажемо разом із авторами “Вісника Союзу визволення України”:
“Честь і слава ювілятови! Нехай же Михайло Грушевський живе нам, живе Україні на многая і многая літа! Нехай його трудом зростає українська культура та слава рідного народу!”
Через сто років кожен із нас може додати до цих слів і щось своє.
__________________________
1 У своїх “Споминах” Михайло Сергійович писав: “…Вночі під 17 вересня 1866 р. …прийшов я на світ…”
2 Грушевський М. Спомини // Київ, 1989, № 8. С. 105, 121.
3 Виходив у Москві з 1912 р. до 1917 р. За словами його організатора і керівника Симона Петлюри з листа до Михайла Грушевського восени 1911 р., це був “журнал, присвячений українським справам в мові російській”. Грушевський співпрацював із журналом з першого до останнього номеру. Редактор “Украинской жизни” Олександр Саліковський писав, що “Михайло Сергійович, можна сказати, злився з журналом, перетворившись із співробітника у звичному розумінні слова, в дійового члена редакції…”
4 Виходив у Москві наприкінці 1916—на початку 1917 рр. Редактор — Володимир Винниченко. Грушевський писав: “Телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу від засідання до засідання…”
5 Мельниченко В. Михайло Грушевський у Москві. К.: Либідь, 2016.
6 Про стосунки Михайла Грушевського та Сергія Єфремова див.: Гирич І. М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-політичного життя кінця ХІХ—20-их років ХХ століття // Український історик, 1996, № 1—4. С. 142—187.
