Юрій ЩУР
Однією з недостатньо вивчених сторінок історії Запорізького краю є події доби Української революції. До 1991 р., зі зрозумілих причин, перевагу надавали висвітленню проблеми становлення радянської влади. Після проголошення незалежності України акценти дещо змістилися: актуальності набула історія селянського повстанського руху, очолюваного уродженцем Гуляйполя Н. Махном. Тогочасні події в Олександрівську (до 1921 року так називалося Запоріжжя), пов’язані з Українською народною республікою та Українською державою П. Скоропадського, не набули широкого розголосу.
Те саме стосується і пам’яток культурної спадщини. Маємо вдосталь пам’ятників, пов’язаних зі встановленням радянської влади, але немає нічого, що нагадувало б про махновський рух або про борців за державну самостійність України. Це стосується, зокрема, одного з будинків (колишній Народний дім) у Запоріжжі по вул. Поштовій, 71 (донедавна Горького), який рішенням виконкому Запорізької обласної ради депутатів трудящих від 10 лютого 1971 р. № 55 було взято під державну охорону через те, що тут 28 лютого 1928 р. виступав відомий радянський поет В. Маяковський.
Народний дім було збудовано на Пушкінській площі (згодом отримала назву “Майдан Свободи») протягом 1901—1902 рр. на кошти міської Думи, які було виділено Комітету попечительства про народну тверезість для побудови народної аудиторії на ділянці у 600 кв. саж. У глядацькій залі ставили спектаклі й читали лекції, а з серпня 1908 р. почав працювати синематограф. У грудні 1905 р. тут відбулися збори соціал-демократів. У червні 1917 р. міська Дума, залишивши будинок у розпорядженні міста, ухвалила постанову щодо його використання для проведення читань, лекцій тощо. У січні 1919 р. відбулися збори міської молоді, на яких було створено Соціалістичну спілку робітничої молоді м. Олександрівська. Першим секретарем міського комітету було обрано Л. Мальцева. У квітні 1919 р. у будинку відкрився червоноармійський та робочий клуб ім. Леніна. 1927 року Народному дому присвоїли ім’я В. Леніна.
Цей невеликий будинок своїм пластичним рішенням відповідає “неокласиці» з рисами “модерну» і є типовим представником громадських будівель. Внутрішнє планування складається з холу, від якого розходяться два коридори зі службовими приміщеннями, великого залу для зборів і театральних постанов та із закулісних приміщень, які мають запасний вихід. Композиція головного фасаду — центрально-осьова. Вхід вирішено у вигляді порталу, увінчаного декоративним фронтоном. Віконні отвори — прямокутної форми і ледь утоплені в стіні.
З будівлею олександрівського Народного дому пов’язані знакові події в історії міста. Лютнева революція 1917 р. в Росії стала каталізатором, під впливом якого активізувалося українське суспільно-політичне життя. Широкий відгук отримало проголошення І та ІІ Універсалів Української Центральної Ради.
На хвилі революційних подій розпочався рух за відновлення діяльності товариства “Просвіта». 11 березня 1917 р. у губернському Катеринославі було скликано установчі збори, які мали на меті відновити діяльність місцевої “Просвіти», забороненої у січні 1916 р. На зборах затверджено новий статут, обрано раду (правління), засновано комісії за напрямами роботи. Ухвалено відкрити філії товариства у населених пунктах, звідки надійшли відповідні заявки, зокрема у Олександрівську.
Вже 24 березня того ж року, з ініціативи місцевих робітників і учнів середніх шкіл було створено “Просвіту» в Олександрівську, до якої в перший же вечір записалося 150 осіб. До ради товариства увійшли Ткаченко, Янчук, Обраменко, Козачук, Похілов, Безверхий, Сіваш та інші. В статуті осередку було записано, що “товариство ставить своїм обов’язком працювати для розвитку української національної культури…».
Одним із першочергових завдань товариства було отримання постійного приміщення для діяльності. 10 липня 1917 р. голова Ради олександрівського Українського товариства “Просвіта» Лазаренко звернувся до міської управи з проханням передати просвітянам Народний дім. Оскільки товариство “могло б свою працю іще ширше розвити для піднесення української національної культури свого народу, і найбільш тут, в Олександрівську, котрий стоїть якраз в тім місці, де була перша запоріжська Січь на острові Хортиця, і котрий відомий всякому українцю».
11 липня 1917 р. з ініціативи Ради “Просвіти» в Олександрівську відбулося спільне засідання міських осередків українських організацій і партій, присвячене передачі Народного дому просвітянам. На засіданні були присутні представники Української соціал-демократичної робітничої партії (Д. Балика, Ю. Черниш, Я. Бабич), Української партії соціалістів-революціонерів (О. Радомський, П. Позняк, К. Кіт та Г. Кугаєнко), залізничної української організації Катеринівської залізниці — куреня “Хортиця» (П. Мусійченко), української залізничної організації Південної залізниці — куреня “Січ» (О. Яковина). “Просвіту» представляли Ю. Магалевський, О. Лазаренко та О. Ткаченко. У протоколі засідання було зафіксовано: “Всі представники вищенаведених українських організацій і партій міста Олександрівська одноголосно постановили цим протоколом звернутись до Олександрівської Міської Управи з Заявою, що вони найрішучіше підтримують прохання “Просвіти”, бо визнають, що революція, розбивши кайдани з українського народу, одкрила перед ним широкі шляхи праці для кращої будуччини України і що огнище української думки і праці повинно міститись тільки в “Народньому Домі”, збудованому на кошти трудового народу».
Проте 20 липня 1917 р. на засіданні міської управи було ухвалено рішення не передавати будівлю Народного дому у виняткове користування “Просвіті», яке обґрунтовувалося потребами усіх національних товариств міста у користуванні Народним домом та планованим відкриттям у будівлі Біржі праці. Вирішили залишити Народний дім у розпорядженні міського самоврядування й надавати його для просвітницьких заходів місцевим організаціям. “Просвіті» безкоштовно передали приміщення для бібліотеки-читальні та дозволили користуватися глядацькою залою зі сценою по черзі, за узгодженням з іншими організаціями та з дозволу міської управи в кожному окремому випадку.
Зі встановленням радянської влади у місті у січні 1918 р. у будівлі Народного дому містились радянські установи. З відступом радянських військ “Просвіта» повернулася в Народний дім. На листі до Міської Управи від 18 липня 1918 р. є додаток, що “здание Народного дома по договору остается за обществом “Просвита” по 1921 год».
Олександрівська “Просвіта» провадила активну діяльність: при товаристві функціонували театральна, співоча та лекційна комісії, діяла бібліотека-читальня. Просвітяни влаштовували у міському саду платні гуляння на користь товариства, які мали величезний пропагандистський вплив на населення. На центральній вулиці міста, Соборній, було відкрито просвітянський кіоск для продажу українських книжок, які користувалися значним попитом. “Просвіта» порушила питання про спорудження в Олександрівську пам’ятника Т. Шевченку, використавши для цього кошти, зібрані на пам’ятник імператору Олександру ІІ.
Поруч із “Просвітами» створювалися й інші національно-культурні товариства. Влітку 1917 р. робітники південних залізничних майстерень Катеринославської залізниці заснували культурно-освітні організації — курені “Січ» (К. Білашкевич) та “Хортиця» (І. Оліфер). Керівники куренів брали активну участь у засіданнях повітової Ради, міської думи, а І. Оліфер став членом міської Ради робітничих і солдатських депутатів.
21 вересня 1917 р. відбулося об’єднане засідання повітової Ради та представників УСДРП й УПСР. Під головуванням Ю. Магалевського (голова повітової Ради) на засіданні обговорили позицію міської Ради щодо УЦР та автономії України. Також вирішили негайно приступити до формування Вільного козацтва, зокрема через загрозу анархії та бунтів у Олександрівську. Місцеву сотню Вільного козацтва очолив І. Оліфер, до її складу входило 50-60 осіб.
26 листопада 1917 р. в Олександрівську відбулося свято з приводу оголошення ІІІ Універсалу УЦР. На площі Т. Шевченка відправили молебень, відбувся парад вояків-українців. Виступала і сотня Вільного козацтва. Після параду кандидат Українських Установчих зборів Радомський виступив з промовою. Маніфестантів також вітали комісар УНР Лазаренко, голова повітової управи Міхно, голова повітової Ради Ю. Магалевський, голова ради селянських депутатів Іванченко, від земельного комітету — Скрипник, від Вільного козацтва — І. Оліфер. Останні слова кожного промовця покривалися гучними “Слава!» і оплесками.
“Українську весну» революційного Олександрівська перервало “похолодання» у відносинах між більшовицькою Росією та Українською Центральною Радою. Після захоплення більшовиками Харкова та боїв під Бєлгородом матросам та червоногвардійцям поставили завдання захопити залізничні вузли Синельникове й Олександрівськ. Представники УЦР повідомляли до Києва, що 8 тис. більшовиків, забезпечених кулеметами й артилерією, рухаються з боку Харкова в напрямку станції Синельникове, маючи намір захопити її, щоб відрізати Дон від України. С. Петлюра наказав коменданту Олександрівська розібрати залізничну колію й затримати матросів. 11 грудня 1917 р. Синельникове захопили, більшовики розпочали наступ на Олександрівськ. Збільшовизовані чорноморські матроси під командуванням Мокроусова вирішили пробиватися до Севастополя. Вільні козаки Олександрівська, серед яких було багато залізничників, намагалися перешкодити, розібравши колію. Ці дії не дали результату.
У самому Олександрівську назрівав конфлікт між більшовиками й українською владою. Більшовики намагалися захопити автомайстерні, де ремонтували бронеавтомобілі. Ситуація погіршилася на початку грудня, оскільки два панцирники були вже готові. Сили були нерівними: 300 місцевих червоногвардійців проти 40 вільних козаків, 13 вояків-українців і десятка старшин. Через це голова української повітової Ради Ю. Магалевський запросив до Олександрівська з Катеринослава гайдамаків 3-го Гайдамацького куреня (250 осіб на чолі з сотником). Уночі 12 грудня 1917 р. гайдамаки разом із вільними козаками захопили два готових до бою та 10 бронеавтомобілів, які потребували ремонту, й роззброїли більшовизованих вояків 3-ї тилової авторемонтної майстерні.
У ситуацію втрутився загін Мокроусова, який 13 грудня увійшов до міста. Поява матросів стала сигналом для виступу червоногвардійців Олександрівська. Матроси захопили Південний вокзал, зайняли телеграф і заарештували український штаб. До червоногвардійців та матросів приєдналися солдати автомайстерень.
Більшовики зайняли значну частину міста. Центром опору українських сил став Катеринівський вокзал та Катерининські залізничні майстерні. Спроба захопити вокзал для більшовиків закінчилася невдало: п’ятеро матросів загинуло, інших узяли в полон. Уночі 13 грудня більшовики захопили пошту та електростанцію, будівля якої біля Народного дому. Запеклі бої розгорнулися в центрі міста на майдані Волі. Гайдамакам і вільним козакам вдалося відбити електростанцію. Моряки тим часом повели наступ на Катерининські майстерні, де розташовувався командний пункт українських сил.
Уранці 13 грудня більшовики займали центр міста та підступи до Катерининських майстерень. Позиції гайдамаків та вільних козаків — завод Дека та інша частина міста. На бік військ УНР перейшов кримський ескадрон. Опівдні українським збройним силам вдалося оточити червоних у районі Ради робітничих і солдатських депутатів. Надвечір до гайдамаків підійшло підкріплення: частини 17-го й 63-го полків та кулеметна команда 49-го полку, які поверталися з фронту. Між протиборчими сторонами було укладене перемир’я, місто залишалося під українською владою. Червоногвардійці, солдати та матроси були роззброєні. Вночі 14 грудня загін чорноморських матросів від’їхав до Севастополя.
Збільшовизовані солдати-автомобілісти втратили убитими 13 осіб. Серед матросів у перший день боїв загинуло 5 осіб. За даними Ю. Магалевського, українські сили не мали вбитих, але було багато поранених. Дещо інша картина була подана у кореспонденції газети “Народная жизнь»: “Со стороны украинцев убитъ 1 и 4 ранено. Со стороны же большевиковъ — потери гораздо большіе».
Перемога українських національних сил була нетривкою. 2 січня 1918 р. до Олександрівська прибули загони червоногвардійців і бронепоїзд. Гайдамаки та вільні козаки невеликими загонами відступали за Дніпро. Частина вільних козаків на чолі з Ю. Магалевським та І. Оліфером від’їхали до Києва, де взяли участь у придушенні повстання на Арсеналі та обороні міста. Інші козаки та старшини залишилися у Олександрівську для підпільної роботи. Решта відступила у плавні Великого Лугу й проводила партизанську боротьбу.
Командувач більшовицьких військ В. Антонов-Овсієнко відзначав, що Олександрівськ був “прочно занят (лишь) к 15 января». До міста прибув 1-й Петроградський загін на чолі з Поляковим. Розпочалися розстріли й репресії. У лютому 1918 р. була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Т. Шевченком. Мешканець Олександрівська Г. Гордієнко згадував: “Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим “контрою», як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». У цій ситуації в Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник. Через раптовий відступ більшовиків з міста повстання не відбулося.
У лютому 1918 р., після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських Січових Стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ. У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли Січовим Стрільцям, що у с. Біленьке перебуває більшовицька залога. В цьому напрямі виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики залишили село. Стрілецькі сотні увійшли до села під церковні дзвони, їх зустрічали місцеві мешканці та загін Вільних козаків. І повідомили, що в Олександрівську сильна більшовицька залога, в якій панує безлад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.
Командувач Січовими Стрільцями сотник Микитка 13 квітня 1918 р. прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилося близько 30 біленьківських вільних козаків. Відпливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько 3-х кілометрів від Південного вокзалу. Один із учасників описуваних подій М. Заклинський місцем висадки Січових Стрільців називає Канкринівку (передмістя Олександрівська).
Одна сотня УСС із відділом вільних козаків захопила залізничну станцію, втративши одного вбитого (стрілець М. Ярема) і кількох поранених. Наступного дня наступ було продовжено силою цілого куреня. Під час бою більшовики отримали значне підкріплення й перейшли у контратаку, оточивши з флангів стрілецькі сотні. Курінь УСС був змушений повернутися до Біленького. Загиблого стрільця поховали неподалік села, “на високій козацькій могилі». На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав Шевченків “Заповіт».
Попри успіх у бою із Січовими Стрільцями більшовицьким частинам втримати Олександрівськ не вдалося. На заваді цьому стали частини кримської групи Армії УНР, які після короткого бою зайняли місто 16 квітня. До складу групи полковника П. Болбочана, яка була направлена зайняти Кримський півострів і захопити Чорноморський флот, на той час входили 2-й Запорізький, 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, інженерний курінь, кінногірський гарматний дивізіон, три польові й одна гаубична батареї, автоброньований дивізіон і два бронепоїзди (загалом понад 5 тис. бійців).
До Олександрівська одночасно із запорожцями П. Болбочана увійшли Січові Стрільці під командою В. фон Габсбурга (знаного під ім’ям “Василя Вишиваного»). На пропозицію міської управи Олександрівська обидві військові формації влаштували парад. УСС вирушили з півдня, а запорожці з півночі. Попереду Січових Стрільців йшла церковна процесія з хоругвами, духовенством і керівництвом міста. Назустріч їхав полковник П. Болбочан, за ним — оркестр, потім йшов 2-й Запорізький полк, далі — 1-й кінний полк ім. К. Гордієнка, за ним гарматний полк, Кінногірський дивізіон О. Алмазова, бронеавтомобілі. Після зустрічі обох колон відбулося урочисте шикування, потім спільний парад, який приймали полковник П. Болбочан та архікнязь В. фон Габсбург в присутності міського голови.
Після цього виступали: курінний ад’ютант УСС П. Франко, який розповів про Січове Стрілецтво і його участь у війні; представник Української центральної ради Короленко та М. Заклинський. На закінчення заходу відбувся парад запоріжців та січовиків.
Не затримуючись в Олександрівську, кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися мешканці Олександрівська та Січові Стрільці. У місті залишилися частини УСС та кілька невеликих австрійських технічних відділів, сотня 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, якого призначено комендантом Олександрівська. Команда групи В. фон Габсбурга також була тут.
В. фон Габсбург у листі до А. Шептицького писав про своє перебування у Запорізькому краї: “Я знову із хоробрими легіонерами на “Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться…».
З перших днів перебування у Олександрівську Січові Стрільці приєдналися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки “Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком “Січ». У міському парку відбувалися гуляння, грав стрілецький оркестр. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.
Після завершення бойових операцій у Криму на територію краю повернулася 1-ша Запорізька дивізія П. Болбочана. Спершу вона дислокувалася у Мелітополі, а пізніше — в Олександрівську.
Козаки Запорізького корпусу П. Болбочана проводили активну просвітницьку діяльність, встановлюючи зв’язки з місцевими “Просвітами», створюючи бібліотеки, організовуючи вистави з української класики, навчаючи грамоти місцевих селян і навіть впливаючи на мову богослужіння. Зусиллями старшин Запорізького корпусу створили селянсько-гайдамацьку трупу, яка готувала до постановки “Назара Стодолю», “Гостя з Запорожжя» та інші вистави. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книжечки серед мешканців краю тощо. М. Заклинський згадував, що попит на українську книжку був величезний. Хоч книги, привезені з Києва, дорого коштували — їх розкуповували вмить. З Олександрівська забирали книги сільські кооперативи та одразу ж знаходили для них покупців. До місцевих бібліотек та книгарень також надходили книги з Галичини, їх привозили бійці УСС. Ці книги були втричі, або й вчетверо дешевшими й розходилися дуже швидко.
Для Запорожців та Січових Стрільців олександрівська “Просвіта» організувала кілька екскурсій на Хортицю. Перша з них відбулася 18 червня 1918 р., за кілька днів до переїзду 2-го Запорізького полку, при якому був П. Болбочан, із залізничної станції до с. Вознесенка, що розташовувалося за 2 версти на захід від Олександрівська.
Наступний похід на Хортицю відбувся 29 червня і мав на меті вшанування полеглих предків. Цього разу поруч із дерев’яним хрестом було встановлено залізний із написом: “Сей хрест — знак щирої любови і вдячної памяти орлам небіжчикам Запорожської Січі від вірних нащадків їх, козаків 2-го Запорожського пішого полку, який, після довгого поневолення прийшов сюди перший з отаманом Болбочаном, як організована українська бойова частина і приніс з слізьми радости молитовне синовне привітання незабутнім славним предкам. 29 червня, р. Божого 1918». Хрест освятив полковий пан-отець Микола Мошняга, він провів просто неба Службу Божу та панахиду за упокій душ померлих і загиблих у боях січовиків. Болбочан виголосив промову, після якої разом із мешканцями навколишніх сіл влаштували “бучні поминки прадідам—Запорожцям». Беззмінним екскурсоводом для запорожців та Січових Стрільців під час прогулянок по Хортиці був відомий олександрівський краєзнавець Я. Новицький.
Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. українські військові частини, дислоковані в Олександрівську, зустріли вороже. Провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Вони почали пристосовувати до себе навколишнє середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях, які ще були українські, зникали, залишалися російські.
Наступне піднесення українського руху в Олександрівську пов’язане з встановленням влади Директорії, але було нетривалим. Діяльність товариства “Просвіта» денікінці забороняли, а більшовики поступово звели нанівець. Народний дім і далі виконував свою просвітницьку та освітню функції. Після встановлення у жовтні 1920 р. радянської влади в Олександрівську, в Народному домі розмістили музей та архів міста, які очолив Я. Новицький. Опісля тут був кінотеатр. На початку 1990-х рр. кінотеатр закрили, будівля поступово почала руйнуватися. У середині 2000-х рр. її передали в приватну власність під культурно-розважальний центр. Але на стадії завершення ремонту у 2010 р. новий власник виставив будинок на продаж. Нині Народний дім не функціонує.
