Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Мені з пам’яті випливають сотні ситуацій із усміхненим Романом Іваничуком, який картинно розповідає дотепні анекдоти, шаржує зарозумілих дурнів, доводячи до абсурду, переповідає графоманські творива. Іваничук — це незмінні веселощі, містифікації, відданість у дружбі і ніжна вразлива душа, захована за щит рятівної іронії.
Папа львівський — так прозвали його друзі, і він охоче прийняв те прозвисько, відгукуючись на нього. Хто не знав його зблизька, міг би подумати, що за Іваничука пише хтось інший. Бо коли йому — і стільки! — писати?! Не цурався жодної нагоди почаркуватися з друзями. Міг і поваландатися з ними по місту, “поводити козу» або просто поточити ляси. Але мало хто знав, що вранці-рано, ще коли вчорашнє товариство додивлялося сни або вимріювало похмілля, Іваничук уже сидів за письмовим столом і своїм характерним почерком, у якому літери мовби прийшли з готичної епохи, вимережував сторінки чергового історичного роману. Ніщо не могло порушити цього ранкового сценарію. Недаремно Роман називав себе “австріякою».
Кілька десятиліть він пробув завідувачем відділу прози львівського журналу “Жовтень» (нині “Дзвін»). У нього — десятки літературних хрещеників — тих, кого він відкрив і першим опублікував. Без декого з них просто не уявити нашу літературу
А він сам створив цілу бібліотеку. Від ранніх збірок оповідань, у яких Іваничук взорувався на стилістику Михайла Коцюбинського, й аж до останніх романів та книжок спогадів, де він — сам собі літературна школа й епоха. Виняткова творча продуктивність у нашому письменстві. Він неоднораз повторював: про нього не скажуть, що він не реалізувався сповна. Завдяки своїй організованості й посидючості встигав писати все, що задумувалося. Навіть коли був депутатом Верховної Ради, встиг написати один із найкращих своїх романів “Орда».
До речі, про його Верховну Раду. Він — чи не єдиний з усіх депутатів одмовився балотуватись до неї повторно. Сказав, що поступається місцем молодшим і професійнішим у цій ролі. І цілковито зосередився на літературній роботі. Ми взнали й “пізнього» Іваничука, який відійшов од далекої історії й написав і про УПА, й про наші дні, дав зразки нових жанрових контамінацій, із пожадливістю взявся до есеїстики й доповнив мемуарні сторінки своєї біографії.
Звичайно, в нього були свої “вершини й низини». Коли людина пише так багато, їй просто невсилки перебувати на постійному творчому злеті. В час виснаження й емоційного вигорання з’являються в неї і твори, котрі для когось були б навіть великим досягненням, а для нього стають творчою поразкою.
Іваничук — це завперш “Мальви», піддані нещадному ідеологічному остракізмові, вилучені з бібліотек і замовчувані впродовж десятиліть. Це “Журавлиний крик», що також був репресований і чи не півтора десятиліття чекав свого виходу в світ. Це “Черлене вино» й “Манускрипт з вулиці Руської». Це “Місто» й “Вода з каменю». Це “Четвертий вимір» і “Шрами на скалі»…
Це зовсім неповний реєстр його найголовніших творів. Це — тільки “ранній» Іваничук та Іваничук періоду до незалежності України, який він зустрів визнаним метром нашої літератури. А далі, як уже мовилося, була ще ціла злива різножанрових книжок, котрі також уже належать історії національного письменства. Він став тим творчим феноменом, який важко повторити. Бо для цього треба всього-на-всього вродитися Іваничуком.
Важко буде зживатися з думкою, що Романа тепер немає серед живих. Що він більше не скаже своєї традиційної фрази: “Ну, оце вже мій останній роман — я написав усе, що мав написати. Більше вже не писатиму…» Це в нього звучало рефреном після появи кожного твору, але ми знали, що в думках йому вже народжується новий роман. І той, новий роман, приходив до читача під акомпонемент авторової фрази: “Ну, оце вже мій останній…»
Тепер — це жорстока правда.
Роман Іваничук написав останній свій роман.
Прощай, дорогий Романе.
Ніхто не замінить нам Тебе.
Ти один був такий.
Ти залишаєшся саме таким у наших душах.
