І знову у Львові — Форум видавців. Двадцять третій. Це — і свято, і робота. Свято зустрічі з книгою і з людьми, які нею опікуються, які цікавляться нею. Старших — більше, молоді менше. Залежить ще й від того, чи це четвер, чи, наприклад, вихідні — субота і неділя. “Маємо пишатися, що це — у Львові”, — сказала на прес-конференції Форуму президент ГО “Форум видавців” Олександра Коваль. Та й справді, цей книжковий ярмарок — інтелектуальна акція, яка щороку приваблює дедалі більше видавців — 193 видавництва цього року.
Про це та інше розмовляємо із засновником і директором видавництва “КЛІО” Вірою Соловйовою.
— Пані Віро, що відбулося в рамках реалізації ідей Форуму від 2008 року, коли ми з Вами познайомилися і розмовляли на ювілейному, тоді — XV-му Форумі видавців? Є зростання? Яким Ви його бачите?
— Я не бачу росту. Бачу, що є потреба в книжках для наших читачів. Але організаторів інколи ще треба шукати, якщо йдеться про належне проведення Форуму.
Ось ми, наприклад, узяли участь в організації заходів, прибуло сім письменників. Але дві презентації, які мав організувати Форум, не відбулися: мої автори “поцілували клямку” тих наукових заходів, де мали відбутися зустрічі, і повернулися до Києва ні з чим. І я несу за це відповідальність.
— А які теми там мали превалювати?
— Про ситуацію в Криму і на Донбасі. Я авторам сказала, і вони підготувалися до тих форматів. Але, на жаль, ні в установах, ні на місці — ніхто цього не знав. Було дуже неприємно. Приїхала людина з Криму (власне, меценат тієї книжки), а ввечері змушена була поїхати назад. Прислав есемеску: “Що це було?”
Шкода, що ці проекти, які нині на часі (Крим, Донбас), не поціновані на Форумі. А наперед чомусь виходить видання про каналізацію Львова. І знову мене запитують: а що це було?
Я звикла, щоб мене чули, бо коли беруся за справу, то завжди йду до кінця. Прикро, що довірилася організаторам Форуму. Мій капітал — спілкування з моїми авторами, їхній кредит для мене як до видавця. З позитиву — вітаю ту програму, що — “Третій вік” — як “Благодійну акцію для літніх людей”. Приємно, що людям ідуть назустріч.
— А чому Ви вибрали перший поверх для свого видавництва отут, в Палаці мистецтв?
— По-перше, сюди приходить більше людей. По-друге, сюди легше носити книги. Врешті, люди звикли до нашого стенда. Наша мета — щоб з’явилися люди, які шукають нас і сьогодні, й на перспективу.
— На які видання “КЛІО” найбільший попит?
— На книжки про історію Тетяни Таїрової-Яковлевої, Юрія Мицика, Євгена Сверстюка.
— А які новітні загальноукраїнські видання Вам вдалося сотворити?
— Двотомник про Першу світову війну, який вдалося підготувати до 100-річчя Першої світової; про Крим 1940—2015 років; праці Євгена Сверстюка.
Я не боюся складнощів. Для мене нема в цьому проблеми. Треба включатися в роботу і шукати шляхів для виходу книжки. На початку праці в “КЛІО” думала, що ще 10—20 книг — і життя не марно прожито. А вже, дякувати Богу, видали 45. Чоловік і онуки допомагають.
— Які книги нині затребувані?
— Ігоря Качуровського, Валерія Шевчука. Я бачила, як очі в молодих іскрилися, коли вони слухали Валерія Шевчука. Це — наша перспектива. Хотілося б, щоб були зміни, але їх передусім мусимо робити ми. Нині, хай важко, але суспільство переходить на українську мову. Сподіваємось, що згодом стан покращиться. Я онукові дала російськомовну книгу, то він аж заплакав, що не буде читати, бо не знає російської.
“Всі мої друзі є авторами”, — сказав мені історик із Луцька. А я йому сказала, що всі ці автори і мої друзі. Це якась наша каста людей, які мусять робити українську справу, бути націоцентричними.
Я колись питала про це Євгена Сверстюка. Він сказав, що таких людей ніколи не було багато. Тих, що готові “горіти”. А свідомих, сказав він, десь до 50 %. Серед молоді багато свідомих. Старші ще тяжко ідуть до себе.
— Бо ще не встигли декомунізуватися?
— Напевно. Це не просто.
— Які “вищі сили” Вам допомагають у творчості і долі?
— У кожної людини є своя місія. І як став на той шлях, — є підмога. Але є й виклики. Як сказав мені один автор: нарешті я зробив свою справу і можу померти. Він розповідав таке. В Умані є художник. Прийшов якось до нього домовлятися про персональну виставку. Приносить йому з 1970-х років один п’яничка підбірку фото з Першої світової. А він якраз розбирав хату. Розсипається ящик, який він ніс, і там — фото. Художник відбирає у нього ці фото, пішов ще й до РАГСу, щоб дізнатися, хто з тієї хати походить. Таким способом Федір Прилуцький, лікар, водночас — художник, чотири роки “стукався” до влади. Але нікому нічого не треба… Тоді він самотужки видав буклет, зробив виставку — і все одно ніхто нею не зацікавився. Це — “Велика війна 1914—1918 років. Україна. Мовою документів і свідчень”. Півтора року шукали кошти для другої книги. Недавно дзвонить племінник: 15 березня 2015 року розкопав архів УПА. І — в перспективі — мушу мати ще один проект. Отже, я тому пану сказала: “А тепер до мене ідуть такі проекти, що я не маю права вмерти”. Євген Слабченко, “Дипломатична історія України”. Мусили видати. А ще перед тим були “Спогади” Наталі Полонської-Василенко, рукопис якої знайшли на смітнику в Мюнхені. З написом: “Я 50 років намагалась видати ті спогади, але ж не вдалося. Буду вдячна, якщо хтось це зробить”. І ці спогади я видала 2010 року.
— Нагадаю, що того ж 2008-го, Ви, пані Віро, вважали, що “таким, як у Львові, Форум не може бути ніде”. Нині Ви також так вважаєте?
— Так, хотілося б так думати, аби події на Форумі визначали українським подихом у всьому. На нас, як відомо, наступає київський “Арсенал”. І це теж добре. Але у Львові мені звичніше, рідніше. Тут я шукаю моральних авторитетів. Не знаю, що робитиму, як втрачу таку можливість. Сьогоднішні події показують, що нація має гідних людей, які нас захищають, зокрема волонтерів.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК
