Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ
Суб’єкт лірики у новій збірці Володимира Базилевського “Повітря резервацій” (2011—2012 р.). — К.: Літ. Україна, 2016. — 260 с. наділений гострим баченням навколишньої дійсності, тонким світовідчуттям, яке передчуває гуманітарну кризу, але також і здатністю зіставляти події теперішнього з тим, що відбувалося сотні чи тисячі років тому. Філософські параметри мислення ліричного героя наближені до неокласицистичної традиції, яка емансипована від життєвої конкретики проминального і утривалена й “великому часі” культури.
У художньому світі В. Базилевського наявне поєднання неоромантичного та неокласицистичного бачення дійсності. Перше дає можливість бути не просто стороннім спостерігачем або фланером, а й активним співтворцем реальності, яка бачиться в ідеальних категоріях. І тому будь-який вияв несправедливості, людської дріб’язковості та жорстокості переживається настільки гостро. Водночас неокласицистичний спосіб світосприйняття підказує, що все вже колись було, що за дві тисячі років людина аж так суттєво й не змінилася: завжди були раби і диктатори, завжди державній системі не вистачало часу на окрему людину, завжди у світі була несправедливість і глупота. Нічого нового під сонцем уже не буде. Потрібно лише постійно шукати осердя світу, аби не загубитися у симулякрах.
О монолiтний сплав чуття i мислi
того мистецтва, що не напоказ.
Ти самостiйне добування кисню
коли в повiтрi вуглекислий газ.
Погляд такого суб’єкта лірики врівноважений “міркуваннями тисячоліть”, тобто численними філософськими працями, художніми творами, які написали розумні люди, розмірковуючи над природою зла в людині, над причинами соціальної несправедливості, над неможливістю досягнути блага або неможливістю його максимально об’єктивного розподілу поміж усіма громадянами. Світ несправедливий — і це аксіома. Проте поет у кожну нову культурно-історичну епоху прагне задаватися питанням про те, у чому коріння зла й несправедливості саме в його часі, тут і тепер. Як допомогти людині подолати те, що відмежовує від щастя? Поезія В. Базилевського філософічна, стоїчна, наділена естетичною досконалістю та складними людиноцентричними питаннями, у шуканні відповідей на які народжується людина. Народжується передусім в екзистенціалістському розумінні, бо, за Сартром, людина не з’являється у цьому світі людиною як уже готовий продукт. Вона або формує з себе людину в результаті опору дійсності, або програє у цьому змаганні з часом.
У короля поетiв слава
сумнівна вельми, як i роль.
Така слiпа його держава —
він сам не вiрить, що король.
Болять душевнi рани й шрами,
якщо й король, то швидше Лiр.
Його — не без гротеску — драми
не дописав, не встиг Шекспiр.
<…>
А щоб не перетяв артерiю,
не ошелешив тим бомонд,
його величностi мiзерiю
бабла вдiля пенсiйний фонд.
“Король поетів”
В.Базилевський у “Повітрі резервацій” не тікає від свого часу, не ховається за цитатами мудреців у вежі зі слонової кістки. Його поезія проходить через різні больові точки навколишнього життя. Йому болить, власне, свій час, саме його дійсність, український світ, у якому знову щось іде не так. І цей біль у книжці виразний, загострений. Така поетична позиція свідчить про емоційну щирість і психологічну глибину суб’єкта лірики. У збірці маємо і “сюжетні вірші”, у яких психологічну загостреність увиразнено ще сильніше. Біль — чи не перманентний стан душі суб’єкта лірики В. Базилевського; біль свідчить про те, що перед читачем — жива матерія, жива людська енергія, яка прагне змін і готова підказати, як їх досягнути. Повітря резервацій — доволі точний і, по суті, страшний, катастрофічний образ із нашої історичної реальності. На різних етапах становлення української державності доводилося перебувати в умовах резервації, коли все українське витісняли на маргінес, позбавляючи права належного голосу та поваги. Проте часом саме з такого резерваційного повітря і доводилося видобувати “озон”, тобто надчисте повітря, яке з’являється в момент грози.
У представленій збірці перебування української людини в сучасному часі знову уподібнюється до резервації. Український світ постає жертвою політичної нещирості, непорядності, симулякровості. На останньому понятті хотів би зупинитися докладніше. Той, кому болить час, хто, чудово знаючись на історії та світовій культурі, розуміє, що сьогодні ситуація зайшла в глухий кут, не може жити у вимірах симулякрів. Псевдореальність — те, від чого тікає суб’єкт лірики В. Базилевського. Насправді не йдеться про якусь надреальність, а лише про потребу світу, в якому людські та природні енергії перебувають у гармонійній єдності, де немає фальшувань, де закони світу передусім побудовані на принципах етики, де наявна повага до свого і де агресор-чужинець ніколи не керуватиме.
Втрача глядач бажання жити:
ляка й вiдштовхує екран.
Яриги, збоченцi, бандити,
то душогуб, то наркоман.
Телеведучих лексикон:
повії, рейдери, мажори.
Ще — западись вони! — офшори,
епохи кримiнальний тон.
Реальність у цій книжці мислиться як світ досконалої гармонії та єдності матерії та енергії. І лише людина, якщо вона втрачає самість і утверджує в собі лише персону, за Юнгом, привносить у цей світ трагедію. Для суб’єкта лірики трагедія означає наявність у побудові суспільства або держави викривлених засновків, коли щось у комунікації або взаємодії між людьми випущено, поламано, сфальшовано. Щось надзвичайно важливе і достоту просте. Ідеться про рівень поваги до історії та культури, про потребу збереження культурної пам’яті, про важливість відчуття братерства сердець і просто дружнього плеча в скрутну хвилину. Вистояти в умовах катаклізмів можливо не поодинці, а разом. Біль суб’єкта лірики так і не матиме свого впливу на читачів, якщо в їхній свідомості під впливом поетичних смислів не відбудуться певні зрушення. Представлений поетичний світ наділений важливими буттєвими смислами, у яких акумульований і власний життєвий досвід, і досвід інших поколінь, які пройшли через розум і душу ліричного героя. Поезія В. Базилевського “спокійно кричить”, аби своєю сугестією змінити хід речей, змінити статус простої людини в дійсності ХХІ століття. А отже, такі мотиви лірики дають підстави говорити про збірку “Повітря резервацій” як антропоцентричну, як своєрідний художній антропологічний проект, спрямований на зміну навколишньої дійсності.
Мистецтво вмерти поступилось мiсцем
мистецтву жити, та лишень тому,
що знає за собою перевагу
твоєї волi, витримки твоєї,
якi в протистояннi роковому
плоть замогли — болящу i слабку.
Крім того, у збірці наявний гуманістичний вимір, реалізований передусім у потребі замислитися над проблемами людини і людства в ХХІ столітті, беручи до уваги попередні здобутки і прорахунки цивілізації. Гуманізм пов’язаний із потребою суб’єкта лірики повернути у філософські рефлексії саму людину як чинник соціального світоустрою. Часто у розмовах про кризу, про різні гуманітарні катастрофи і проблеми сьогоденні ми випускаємо той аспект, що всі найскладніші проблеми мають прості розв’язання. Найскладніша людина — проста. І сучасна поезія, яка говорить про атрибути світу, нечасто чомусь звертає увагу на саму людину, ніби боячись зазирнути в очі людському єству. Простіше і психологічно комфортніше говорити про людину через її замінники, через симулякри та ерзаци. І значно складніше сказати про те, якою насправді постає людина нашого часу, з чого виникає її біль і які її сподівання. Втеча від суб’єктивності в поезії не завжди рятує. Поезія має право бути гіперсуб’єктивною, якщо за цим — не штучна поза чи маска автора або його ліричного “Я”, а потреба відверто поговорити з читачем. І часом без оприявнення власного болю важко розпочати відверту розмову, щиру бесіду, спрямовану на пошук відповідей. Поезія, наділена потужною авторською енергетикою, здатна сугестивно впливати на читача, викликаючи емоції. А вже емоції — перший крок до потреби осмислити щось у собі і навколо себе. Не завжди у людині спрацьовують раціональні важелі, а от емоційний контакт встановити подеколи легше. І В. Базилевський прагне саме такої розмови, в якій ані читач, ані суб’єкт лірики не тікатимуть від складних проблем нашого часу. Найболючіші і найгостріші питання мають бути проговорені. Лише у такому разі людина здатна піднятися над собою, над
власним часом і подивитися на себе ніби збоку. “Повітря резервацій” — поетична книжка, яка допомагає читачам поставити передусім для себе життєво важливі запитання і спробувати разом із суб’єктом лірики дошукатися відповідей. У такому діалозі, напевно, й народжується людина. Людина відповідальна. Людина смілива. Людина, наділена патріотичними почуваннями, які виринають із глибин її психологічного єства.
Плуганиться люд по глину,
всихає сирiтський голос.
Глина вола — поглину!
Рветься життя, як волос,
рветься, як волос…
Поет має здатність загостреного відчуття дійсності. І саме поет володіє і надзвичайною сміливістю загострити суспільну увагу на тому, що зазвичай лишається непроговореним. Із часом через таку втечу від нагальних проблем ситуація ще більше загострюється. Витіснені страхи, образи, больові відчуття, непорозуміння, конфлікти ніколи не зникають: ані на індивідуальному, ані на суспільному, колективному рівні. Нічого у нашому світі не розчиняється без сліду. “Повітря резервацій” — своєрідний компас, який допомагає загубленій людині відшукати себе і своє місце у світі, хоч би що про це казали інші, ті, хто втратили себе і стали рабами, хоч би що про це казали медіа, які формують перед людиною викривлену дійсність.
Така льодовизна, такі холодини,
що в кригу вмерзає абориген.
І марно мiж людом мiсцевим людини
шукає удень з лiхтарем Діоген.
<…>
В астральних садах — свої холодини
з лiтаючим смiттям низинних нетям.
І марно шука мiж посланцiв людини
небесного крою Небесний Адам.
Або ж:
З провалля ночi висмикне мотив
безсоння й тягне, як чумацьку мажу,
життя на ив: надрив-розрив-обрив,
ycix болiнь, ycix румовищ тяжу.
<…>
Бляшаний мiсяць, як iмператив,
вмерзають мощi яблунь в синiй присмерк.
І зачинають ще один мотив
тиск черепний з артерiальним тиском.
А ще у новій книжці В. Базилевського є напрочуд чудові й філософськи углиблені вірші, які вражають з формально-естетичного боку, як, наприклад:
На обрії печальнiм
лiт промайнулих дим.
І ближнiй стає дальнiм,
і нечуже — чужим.
Врiзаюся у натовп
бавовною волось.
А дим, а дим, як натяк
на те, що не збулось.
Змiстились круто дати,
погасли імена.
І мотто спростувати
не може й ця весна.
Така поезія наділена гармонійною взаємодією форми і змісту, як і притаманно мистецтву. Тут неповторні новаторські образи, цікаві авторські знахідки, аналогії, паралелі, зіставлення. Усе це спрямовано на те, аби “прокинути” читачів, ввімкнути їх у справжню реальність, де чимало проблем, але де так багато прекрасного. Тільки важливо навчитися бачити це світло у житті. І суб’єкт лірики В. Базилевського допомагає нам зачудуватися світом і водночас знайти себе у світі українському, який жодним чином не має бути маргіналізований і спрощений. Людина не може бути “людиною нізвідки”. Ідентичність не може бути сформована на порожньому ґрунті. Сьогодні український світ знову переживає “кризи”, його реальність викривлено і зменшено. А В. Базилевський показує український світ, наділений безкінечною кількістю граней, які вияскравлюють час і людину в часі. Українську людину.
