Володимир ПІПАШ,
голова Закарпатського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта» ім. Т. Шевченка, кандидат історичних наук,
Звернення правління Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта» ім. Т. Шевченка до громадськості, а також до міністра освіти і науки України Л. Гриневич, голови Закарпатської обласної державної адміністрації Г. Москаля, ректора Ужгородського національного університету В. Смоланки та колективу історичного факультету університету, у Закарпатське обласне управління СБУ
Гібридна війна, розв’язана путінською Росією проти України має інформаційно-ідеологічну складову, завданням котрої, зокрема, є внутрішнє послаблення нашої держави шляхом протиставлення мешканців одних регіонів іншим, розпалювання міжнаціональної та внутрішньоетнічної ворожнечі, фальсифікація історії, інспірування сепаратизму, порушення цілісності нашої держави, з наступним поглинанням її територій. Справа у тому, що виплеканою мрією найреакційніших сил Росії є відновлення “імперії зла», що є неможливим поки існує Незалежна Соборна Українська Держава. Робиться усе, щоб її послабити, розвалити, розірвати. При цьому, окремі її терени вони ладні віддати іншим межуючим державам. Приміром, одіозний лідер ЛДПР Жиріновський (а як відомо: “що у Путіна на гадці, те у Жиріновського “на язиці») виступав за те, щоб “повернути» Закарпаття Угорщині.
Здійснювати зазначене Росія намагається не лише через російські ЗМІ, а й через свою агентуру («агентів впливу»). Тож ФСБ Росії підшуковує, відслідковує осіб, які могли б, із-за різних причин, посприяти цьому. Приміром, на Закарпатті російська агентура намагається виступати із позиції “політичного русинства».
Тож громадянам України у цьому плані варто бути особливо обережними, якщо вони не прагнуть перетворитися на “сліпе знаряддя» російських імперських інтересів.
Російська агентура діє і в інших країнах, вона підтримує, а то й фінансує ті політичні партії, рухи, які займають антиукраїнські позиції, а в суміжних нашій державі — пропагують реваншизм, ревізію кордонів, виступають із територіальними претензіями до України. У тій же Угорщині таким є “Йоббік».
Складається враження, що саме метою реалізації зазначеної фрази Жиріновського (у якого, за його власним самовизначенням: “мать — русская, а атец — юріст») є ідеї, викладені у книжці декана історичного факультету УжНУ, кандидата історичних наук Володимира Фенича “Угорська Русь і “Ганнібалова присяга» Михайла Драгоманова: початки інтелектуального завоювання Закарпаття Україною» (Ужгород: Говерла, 2015. — 144 с.). Як вказано у книжці, “офіційними рецензентами» її виступили професор р. Офіцинський та доцент М. Олашин. Але стало відомо, обидва науковці заявили, що не бачили і не читали рукопису видання та не давали згоди бути рецензентами, рішуче відмежовуються від ідей, викладених у ньому. А видатний закарпатський вчений-етнолог, професор Михайло Тиводар видав науково-публіцистичну брошуру “Одкровення кандидата наук Фенича» (Ужгород: МПП “Гражда», 2016. — 24 с.), у якій їх нищівно розкритикував. Серед науковців-істориків Закарпаття, що читали опус, Фенич поступово стає “особою, котрій не подають руки».
Адже є всі підстави вважати, що ідеї, викладені ним у книжці, явно українофобські, і є намаганням реанімації мадяронства, пропагують політичне русинство та сепаратизм, ставлять під сумнів територіальну цілісність України, що, як зазначалося, відповідає стратегії путінсько-жиріновської Росії та реваншистів Угорщини. А взагалі-то у нас склалося враження, що Фенич, поміж іншого, в умовах “плюралізму», замріяв стати ідеологічним “вождем» політичного русинства, у його “угро-руській» (мадяронській) гілці, “підсівши» навіть такого “вождя», як П. Магочій, відповідно перебравши на себе всі дивіденди (зокрема — “матеріальні заохочення»), які надходять від українофобів.
Автор вважає, що до 1944 р. “Закарпаття не мало спільної з Україною історії» (с. 27) (а тих, хто вважав не так, приміром, М. Лелекача, зневажливо називає: “горезвісними» (с. 26), заперечує історичну справедливість возз’єднання нашого краю з Україною, вважає це “приєднанням», “накиненням» (с. 12), заперечує належність закарпатських українців до українського народу (всупереч висновків авторитетних як вітчизняних, так і зарубіжних — чеських, російських, німецьких мовознавців тощо), реанімовуючи прогнилі вщент ідеї мадяронів минулого про те, що закарпатських українці, начебто, за століття перебування в складі Угорщини, “втратили все», що їх єднало з українством, здобули мадярську ментальність, тож є “угро-русинами», найближчими до яких є угорці (тобто є не українцями, а є субетносом угорського народу).
Наголошуємо, “угро-русинами», а не українцями Фенич продовжує вважати закарпатські українців і зараз, позаяк, мовляв, вони “після 1945 року нікуди й не могли подітися» (с. 7). Як корінні закарпатські українці (а такими є абсолютна більшість членів нашого правління), ми вважаємо це ще й зневажливим глузуванням із нашої власної національної самоідентифікації, спробою нас принизити. Адже ніякими “угро-русинами» ми не є! Ми — українці! Гадаємо, що так може сказати і мільйон закарпатців, котрі за даними Всеукраїнського перепису 2001 року самостійно визнали свою національність: “Ми — українці!»
Фенич абсолютно свідомо замовчує (просто мовчить) про жорстокий національний гніт, якого зазнавали наші предки у часи належності краю до Угорщини, про їхні багатостолітні національно-визвольні прагнення до єдності зі всім українським народом, а у ХХ ст. — ще й за створення самостійної Української держави (згадаймо лише діяльність А. Бачинського, А. Волошина, рішення Хустського конгресу 21 січня 1919 р., Гуцульську республіку, діяльність “Просвіти» та інших українських організацій і партій у 20-і—30-і рр. ХХ ст., остаточну перемогу української самоіндентифікації закарпатців над “угро-москво-тутешнякорусинофільством до кінця 30-х років ХХ ст., “ковнерівський» рух (1940—1942 рр.), участь закарпатців в УПА, дисидентському русі, у Народному русі України тощо). Єдине, що не наважився пропустити — це згадок про Карпатську Україну, однак ставиться до неї з такою лютою ненавистю, якої ми не споглядали зі сталінсько-брєжнєвських часів (про що нижче). Натомість, у своїй книжці автор “ностальгує» за часами, коли край входив до складу Угорщини, називає його ніяк не інакше як “Угорська Русь» (хоча пише, що лише так треба називати Закарпаття до 1918 р., однак саме так іменує наш край за сучасності), практично заперечуючи чинність терміну: “Закарпаття».
Величезну неприязнь у нього викликає діяльність М. Драгоманова, його послідовників, котрих він звинувачує у тому, що вони були “першими», хто “нав’язував!» закарпатцям українську ідентичність “угро-русинам» (цілковита нісенітниця, абсурд: спробуйте нав’язати, причому, щоб це сприйнялося, українську національну ідентичність неукраїнцям — чехам, словакам, угорцям, чи французам, не кажучи вже за те, що Драгоманов знайомився із Закарпаттям, висловлював свої погляди («нав’язував»?) в умовах Угорського королівства, як частини дуалістичної Австро-Угорської імперії, де на державному рівні проводилася політика на мадяризацію, зокрема — насильницьку, всіх національностей королівства, окрім хорватів, котрим, на їхнє щастя, вдалося зберегти з часів Середньовіччя певний автономний статус).
Але найбільшу ненависть у Фенича, як запеклого мадярона, викликає існування Карпатської України. Він вважає, що вона не є свідченням того, що закарпатські українці у своєму національному розвитку досягли рівня державотворення (у етнології та політології — це є свідченням досягненням найвищого рівня національної самосвідомості), а є: “зухвалою українізацією», “нацистсько-німецьким проектом», “галицько-гітлерівським проектом Карпатської України», а діячів Карпатської України (Президента Карпатської України, Героя України, о А. Волошина, його соратників?!), її захисників (карпатських січовиків?) він вважає: “сліпими і зрячими адептами розширення нацистського “життєвого простору», які принесли за Карпати українську національну ідею».
На наш погляд, тут напрошується риторичне запитання: “Ну наскільки і “за що?» кандидат історичних наук, доцент, декан історичного факультету Ужгородського національного університету, громадянин Володимир Фенич може так ненавидіти свою Вітчизну (якщо її Фенич такою вважає), власний народ (якщо Фенич відчуває свою належність до нього?), аби таке писати?». Адже вважаємо: Батьківщину, батьків, свій народ зрадити, продати нормальна людина, тобто та, яка відповідає певним моральним якостям, не може. Зокрема ні за які гроші, які б пропонувалися! Це є цілковитою ницістю, величезним гріхом як перед людьми, так і перед Богом!..
Вершина “світосприймання» Фенича — вражаюча фраза, яка споріднює його із Жиріновським і найреакційнішими угорськими реваншистами: “за Угорську Русь бореться і Росія» (с. 122), тобто він радіє розв’язаній Росією війні, уболіває за те, щоб Україна була у ній знищена, бо невже гадає: внаслідок — “Угорську Русь» (себто наше Закарпаття, нас із вами) Путін із Жиріновським “повернуть» Угорщині?».
Враховуючи вищезазначене, правління Закарпатського обласного об’єднання Всеукраїнського Товариства ім. Т. Шевченка змушене вимагати:
- 1. Ми згодні із тим, що кожна людина, громадянин має право сповідувати будь-які погляди. Однак це не означає, що можна за державний рахунок діяти на знищення цієї ж держави, пропагувати це. Тож, займати посаду декана історичного факультету Ужгородського національного університету, недавній член партії регіонів, а перед тим — СДПУ(о) — п. Володимир Фенич, на наш погляд, не може. Причина у тому, що це дає йому можливість, за рахунок Української держави, наш із вами рахунок, пропагувати студентам УжНУ ідеї, спрямовані на розвал нашої держави, на її знищення, на перемогу у війні Росії, на новітнє поневолення українців — нас із вами. Таке “виховання» студентів є вкрай недопустимим. Тож змушені вимагати відставки (усунення) Володимира Фенича з посади декана історичного факультету УжНУ.
- 2. Гадаємо, що існують підстави для порушення кримінальної справи проти Володимира Фенича за ознаками діяльності, направленої на розвал Української держави, порушення її територіальної цілісності, виправдовування російської агресії проти України, розпалювання міжнаціональної та внутрішньоетнічної ворожнечі і ненависті, котрі, на наш погляд, є ідеологічним тероризмом. Відмічаємо, що зазначені ознаки у вчинках посадової особи можуть кваліфікуватися як “державна зрада».
Ужгород, Народний Дім “Просвіти», 24 вересня 2016 р.
