Олег ЧОРНОГУЗ
Розповім, як я без візи на свою територію потрапив. Захотілося мені в Крим. Не по сіль. І не по тепло. По новини поїхав. Захотілося мені дізнатися, чому ото, якщо у нас, в Україні, чималенько вкрадуть, одразу тих хабарників тягне під промені кримського сонця. До окупантів. Начебто вони, окупанти, їм рідніші за наших.
Одне слово, і я поїхав. Не втік. Ну, слова поїхав і не втік — тут трохи недоречні. Швидше — поповз. Повз, повз і подумав, що моїм прапрадідам повзлося швидше. На волах, чим сьогодні на “Вольво”. На “Вольво” я, власне, до кримського перешийку таки скоріше доїхав, аніж би на волах. А от уже там, де два роки тому окупанти вивісили свої “бісики». Так на московській (біло-синьо-червоні) прапори обзиваються. За це можеш виклопотати років: від 7 до 12. Але це між іншим. Я про ті прапори, що московіти поцупили в голландців ще за Петра Першого. А ті, голландці тодішні, як побачили це неподобство на мачтах і реях (також у голландців поцупили, як усі інші слова з великого і “могучого”!!!) московських кораблів, раптово загомоніли. Підняли ґвалт. Мовляв, що це таке: все, що вам подобається, ви крадете і ні в кого дозволу не питаєте. Що це за ментальність така? Загарбницька. У вас що, окрім балалайки, нічого свого нема? І та балалайка, кажуть, не ваша. Так Москва після такого переконання ті три кольори догори ногами переставила.
Але я про Крим. Окупований. Добрався таки. Майже, як на возі. Де їхав, де повз, де в піт кидало, де в жар. Але найбільшого страху натерпівся уже в самому Криму. Не так фізичного, як морального. Спочатку на кордоні. Коли я віч-на-віч із «ввічливими оккупантами” зустрівся. Дратувало їх все, але найбільше, що я українською відповідав.
— Іншої не знаю. Я ж із села, — дурня валяв.
Це їх трохи заспокоїло, хоча вірили мало. Бо один на мене підозріло глянув і мовив:
— Із села, то з села. Але з якого це часу ваше село на шорти перейшло? — зміряв мене з голови до ніг.
— Це все що від штанів залишилося. Після Майдану, — кажу. — У Європу ж йдемо. От і перешив.
Він вдав, що повірив і додав:
— Єслі правду гаваріш, то зелений коридор, від зелених чоловічків, — це в них жарт такий. І пропустив. Видно, з наших був. Почуття гумору не втратив. Я також. Але страху несподівано мені нагнав таксист. Авансом. Він знав усе про окупований Крим. Тому й цілком серйозно застеріг:
— Українською не розмовляй. По-земляцькі раджу.
— Не поняв, — мовив я, під його мову підлаковуючись.
— Забриють і можуть надовго. Давно в Сибірі не був?
— Я взагалі там ніколи не був і не збираюся. Холодів боюся.
— Вони можуть приморозити. На років 5-10.
— За що? — дивуюся.
— За мову. Повідомить якийсь дурень, що диверсанта виявив і поминай як звали.
— І оце за мову?
— За мову, — підтвердив він.
— Слухай, — кажу, — ти в якихось країнах, окрім України, бував?
— Ну…
— Що ну? Був чи не був?
— Ну, був у Польщі, Естонії, Литві чи то, може, Латвія була.
— Зрозуміло. Отже, був.
— А до чого це? Тут одного з Великої України до 11 років засудили. Спочатку за сепаратизм, а потім передумали — приписали шпигунство. На користь сусідньої держави. Тобто України.
— Та ну?! — це вже я.
— От тобі й “та ну”, — це вже він.
— То й ти на московську перейшов?
— А якщо тут “жучок”, — тикнув він пальцем у небо. — Ми між собою навіть пошепки не розмовляємо. А якщо хочемо з Україною зв’язатися, то тільки зі степу телефонуємо і то щоб не за вітром. Щоб навкруги нікого, бо як засічуть.
— Та ну?! — це вже знову я.
— От тобі й “та ну”, — це вже знову він. — Тут одного молодого українця і молодого татарина за їхню мову по мобілці просто позадушували і крабам викинули.
— Ну, ти мені й жахів нагнав. Хоч бери і додому вертайся. Мабуть, повернуся і піду добровольцем в АТО. Може, й виживу. А як загину, то помру героєм. А тут… Ніхто й не заплаче і не знайде, де могила моя, — намагався я ще жартувати. А він серйозно.
— От і правильно зробиш. Хочеш, я машину розверну. Убік України?!
— Це вийде для мене дорого.
— Я назад з тебе нічого не візьму. На новому диваку спідометр накручу.
— Та ні, поїду. Хто не ризикує, той русcкій мір не пізнає зблизька.
Далі їхали мовчки. А він знову за своє. Я не витримав і повторив:
— Ну, ти в цивілізованих країнах бував?
— Я ж казав: у Литві, Латвії, Естонії. Одного разу у США побував.
— І тобі там не забороняли розмовляти українською?
— Не забороняли. Ніде.Так то ж цивілізовані країни. Не Росія!
— Але ж Крим теж не Росія. Тільки тимчасово окупований Росією.
— Вони так не вважають.
— То їхні проблеми, але повернімося до мови. Ти це серйозно?..
— Я ж сказав. Як пить дать забриють тебе у ФСБ. Воно тобі треба?
— А якщо я не знаю московської.
— Розмовник купи. Я, щоправда, не знаю, чи є десь українсько-російський. У Криму точно нема.
Та я таксиста не послухав. Москалі ж кажуть: «Впертий, як хохол”. От я саме такий. Типовий. Убив сам собі в голову (ну, й про це й наші урядовці заявляють), що Крим — це українська територія. А якщо українська, то я тут господар. Отже, можу розмовляти своєю державною. Ага-а ! Не тут-то було… Не доведи, Боже. Як за Берії чи Єжова. Куди не підеш, де не ступиш, усі тобі ніби їм Путін конкретно наказав: «Всєм гаваріть па-чєловєчєскі!”
Я аж від тієї несподіванки за 20 рублів (до окупантів було за 1 гривну, студентам і бабусям безкоштовно) у туалет заскочив. Став перед дзеркалом. Захотілося мені на себе глянути. Чи не змінився бува у прямому і переносному смислі, поки той окупаційний кордон переповзав. Ну, думаю: «Невже еволюція почалася. Зворотна. За Дарвіном. В Україні був людиною, а у Криму — навпаки: еволюціонувати почав!”. За кого, цікаво, вони мене сприйняли?
З острахом підійшов до дзеркала. Нічого особливого. Усе на місці. Як за мами і тата. І на обличчі нічого такого підозрілого не помітив. Щоправда, з одного боку пригорів трішки. З кримського, а з українського — все нормально. Але до чого ж тут “гаварітє по-чєловєчєскі”! Я ж не звір якийсь. Людина. І лик людський зберіг. Туалетне дзеркало засвідчило. Язик також. Тобто мову. Українську, а вони мені все тієї ж:
— Гаварітє по-чєловєчєскі.
Хоч би у яких я країнах бував, але щоб отак — гаварітє по-чєловєчєскі, ніде не чув і ніхто мене до цього насильно не змушував. Я свого часу навіть на одному дикому острові місяців 2 жив. В Африці. Ну, зовсім не цивілізованому. Де суцільні дикуни живуть. Майже, як папуаси! За часів Міклухо-Маклая. На кінчиках списів мишей смажать і їдять, як у нас шашлики. Але щоб мене хтось там примусив говорити “по-чєловєчєскі”, такого не було. Був в Італії. Говорив голосно навіть під Колізеєм — амфітеатром Флавія. Ніхто не те що в мій бік, навіть убік ФСБ не глянув. Ну, в бік їхнього ФСБ. Італійського. Те саме зі мною трапилося і в Будапешті. І в Пешті, і в Буді. Ніхто на мене не дивився, як на дикуна. Не зміряв мене з ніг до голови. Відійшовши, не крутив вказівним пальцем біля скроні. Дивний світ та Європа. А в Криму все нормально. Тепер. Майже як і в еРеФерії. І це за два роки такий прогресс!!! Куди не йду, де слова не вимовлю, всі якщо не поради дають «гаваріть по-чєловєчєскі”, то оглядають мене з ніг до голови. Ніби я з місяця впав чи з Марса. Навіть услід мені дивляться. Наче услід молодичці. Зі стрункими ніжками і осиним станом. Я вдруге не витримав. І знову за 20 рублів і в туалет. Думаю, щось у мене не те з шортами. Може, десь прорвало. Або зовсім уже ноги бочкою. Від спеки. Відчуваю лопатками щось не те. Подивився на свої ноги! Ноги як ноги. На спину — те саме. Не згорбився. Хребет не гнеться. Ноги не розійшлися. Носять мій корпус, як і до Криму носили. Чого вони мене ззаду ще оглядають? Міряють з ніг до голови. Інколи зупиняються, кивають на мене і про щось між собою шепочуться. Коротше, дошепталися до того, що мене перехопив поліцейський патруль.
— Віза є?
— Яка віза?
— Дозвіл у Крим? — до мене по-московські.
— Так це Україна.
— Була. Та загула, — українською додав. Видно, також з наших. Як таксист. — А тепер Російська Федерація.
— Та ну? — роблю вигляд, що вчора з дуба впав.
— Ти не придурюйся. Звідки і як ти тут опинився?
— А що, територія й справді окупована?
— А ти не знав? — один по-дурості випалив. Старший перелякався. Поблід і уточнив:
— Ми возвратілісь домой.
— Це ж куди? — запитую і додаю. — У Кримське ханство???
Тут я трохи переборщив. Одне слово, мене забрили. Ну, не наголо. В смислі чуба поголили. А у ФСБ. Ще й на машині мільтони (це по-кримські) підвезли. Черговому доповіли:
— Або придурок, або диверсант.
— У чому це виражається? — поцікавився черговий чи то начальник.
— Разгаваріваєт по-украінскі. Говоріт, що на державній мові.
— Понятно, — почухався ФСБешник. — Ви свободни.
Два останніх слова не до мене. До ментів. Їх тут на англійський манір називають — мільтони. Це, видно, з того часу, коли Крим ще англійським був і англійці, давши прикурити московітам, у Лондоні на площі Ватерлоо, поставили меморіал. Своїм героям Севастополя. Як символ. Мужність нації… Москва взамін написала: Севастополь — город-герой. А монумент у Лондоні…
Але я не про це. ФСБешник кудись довго телефонував. Щось із кимсь погоджував і все підозріло дивився на мене.
— Може, ви на Берію хочете вийти, — вирішив я йому допомогти. — Так він давно помер. Щоправда, не своєю смертю…
— Ти мнє пагаварі. Загримиш аж до Колими.
Я й прикусив язика. Згадав таксиста. У Москві не тільки сльозам не вірять, а й жартів українських не розуміють. Тут треба серйозно. Без прибамбасів. Усіма фібрами своєї душі відчув — не до жартів. Пора сльозу пускати. Але ж Москва сльозам не вірить. Грав далі, як у Львові кажуть, вар’ята.
Тут вам таки так. Україна не Росія. Кучма точно своїм коротким реченням усе про Москву написав. Ще не Україна, але типова московська окупація. І за мовою, і за ментальністю. Чингізхана.
Відпустили мене під вечір. Сказав, що додому вже хочу. Мовляв, намилувався Кримом і його краєвидами по саму зав’язку. Показав фотки. Власне, вони все самі проявили. Ні одного військового об’єкта, ні літака, ні ракети, ні атомної бомби не виявили. Самі дівчата, і ті голі. На пляжі. Де-не-де. Наче пляж вимер. Чи то після війни, чи то після чуми.
Написав розписку, що я не диверсант. Московського язика не знаю, бо в сільській школі його не вчив. Те, що мені вчителька сказала: «Ніколи і ніде на мові окупанта не розмовляй. Ти живеш в Україні. Ти тут господар і твоя мова — твоя мова. А не мова окупанта”. Я це запам’ятав ще з 9 класу. Тепер, у Криму, вирішив перевірити, чи це справді так. На практиці не вийшло.
— Ви б мені хоч перекладача дали, а то знову громадяни Криму на мене донесуть, — осмілів я, як мені документи повернули.
— А мільтона не хочеш?! Ось тобі і мільтон, — у дверях справді з’явився сержант поліції. — Відвези його на автовокзал і хай шурує звідси в свою Україну. Доведеш до кордону і коліном під зад.
Той віддав честь. Очевидно, останню.
— Або дикуни, або придурки, — подумав я, наближаючись у таксі до кордону, який раптом з’явився між Україною і Кримом.
— Ні, таки дикуни, — переконував я себе. — Щоб ото за мову. І у каталажку. А втім, дякую, що не вбили. Тут убивають і за кримськотатарську, і за українську.
— Вони таки дикуни, — мовив я після того, як сів у авто вже знайомого таксиста.
— Гірше, — відповів він, — але ти від мене цього не чув.
— Не чув і тебе не зустрічав, — усміхнувся я гірко, і голосно на всю кабіну таксі крикнув. — А про дикунів, так це передавало радіо. Московське.
І ми обидва дружно замовкли. Тепер уже, в Україні, сам собі кажу: “Дякую Богу, що не на завжди. Замовкли! Може, ще й із таксистом зустрінемося. У Криму. Вільному. Вільному від окупації. Бо в московському Криму все може трапитися: добре, якщо потрапиш у буцегарню, а якщо у кращі світи, звідки не вертаються”, як оті хлопчики- українець і татарин. Я повернувся в Україну. Хоч у нас і стріляють, але все ж на душі спокійніше.
Дикунів поруч нема. І Москва, слава тобі Боже, за тисячу кілометрів. Може, не діждуться, щоб скоротити відстань. Бо тоді вже не відкрутися. Ті вже не повірять, що ти з глухого села. Ментальність стовідсоткова буде московською. А ті забриють. Усіх підряд. Як це завжди в Україні було. За їхнього панування. Не доведи ж Господи!!! Знову побрататися!!!
