Дмитро Павличко. З нової книжки

 

ЩЕ ПРО БАТЬКА

 

Чужий сиджу в чужім автомобілі,

І раптом — батько в дзеркалі. Чоло.

Глибокі зморшки. Брови посивілі.

Це я чи він? Питання запекло.

 

Це він — в очах сумна блакить, і зелень,

І краплі сонця й червінь по краях,

Як відбиток напружень, перемелень,

Ударів, де панує смерті жах.

 

Таким він був за кілька літ до смерті,

Ще повен сили й так з’явивсь мені,

В ту ж мить Стопчатова поля простерті

Побачив я в дзеркальному вікні.

 

Побачив сині гори, і дороги,

І наші сиві царини, й сіна,

І батьком ставлені високі стоги,

І наші з ним поїздки до млина.

 

Він півтора центнера брав на плечі,

Він танцював, як вітер з Космача,

В стодолі нашій танці молодечі

Проводив так, щоб гаснула свіча.

 

Кажу я шоферу: «Спини машину!»

Тікаю, груди рвуться від плачу…

Куди ж я дінуся? В Стопчатів лину!

Від батька і до батька я лечу.

 

2.V.2016, Київ

 

 

ВОВКИ

                            Михайлові Слабошпицькому

 

Мені шістнадцятий минало,

Був наймолодшим я в рою.

І  раптом сонце згасло, впало

На днище в Прута течію.

 

Начищену до блиску зброю

Сотенний вирвав з рук мені,

І я додому самотою

Пішов через ліси й ґруні

 

Я йшов крізь ніч та гущавини

Кущів сухих і мокрих трав.

Надосвітку я на пташине

Веселе щебетання впав.

 

Був зморений, заснув на хвої,

І сам себе уздрів я в сні.

На мене з хащі лісової

Вовки виходять замашні

 

Міцні, вгодовані вовчиська

Отарою на мене йдуть.

Я бачу їх зіниці зблизька,

В очах іронія, не лють.

 

Вони сміються. З кого? З мене.

Неначе знають, звідки йду.

Щось людяне, проникновенне

Я вздрів на їхньому виду.

 

 

Що діється? Ми наче в залі,

Де висне театральна мла,

Вовки, як паничі зухвалі,

Займають ложі і крісла.

 

А я стою посеред сцени,

Не хлопчик, а козак Еней.

В собі я чую вовчі гени,

Вовків сприймаю, як людей.

 

Вдивляюся у вовчу зграю,

Вчуваюсь  в хижі голоси.

Кажу: «Вовки, я вас вітаю,

Бо ви не є раби, як пси.

 

Ви не як звірі, а як люди

Стережете свій норов, дух,

Вас жодна зброя не здобуде,

І ласка не оберне в слуг!»

 

І тут із вовчої громади

Почувся голос вожая:

«Мовчи, хлопчино,  повна зради,

Навіщо нам брехня твоя?

 

Ти вовком був ще, мабуть, вчора,

А нині — ти вже служка-пес.

Знай, що людина — то потвора

Мінлива, як нутро небес.

 

Нескорений ніде й нікому

Вовк не обернеться на пса.

Він рабства смертного саркому

Зжує, як зернятко вівса.

 

А ти, створенний пред віками

Із вічним і дурним життям,

Знай, люд, що не стає вовками,

Стає собаками! Затям!»

 

І я збудився. Чую — мати

Тихенько молиться вночі.

Я дома. Хочеться співати

На татовім крутім плечі.

 

Мій тато, кований зі сталі,

Чорніє з горя. Знає він,

Що донесуть, і в криміналі

Жде кат мене і лютий скін.

 

Радіє мати. Раз я дома,

Мене не вбила ніч сліпа.

А батько плаче. Раз я дома,

В Карпатах вже нема УПА.

 

Іду до школи, а за мною

Ідуть ліси повище хмар.

І наче вовк під сивиною,

Іскриться сонце, мов янтар.

 

Моє життя втекло від мене,

Його я не наздожену,

А те спання моє зелене

Встає з мого живого сну.

 

У ранній тиші на покосі,

Де ніжні трави, наче шовк,

Я чую — він говорить досі

Той мудрий і жорстокий вовк.

 

Шукаю я в житті отуху,

Людину вславлюю, а він

На зборах та на з’їздах Руху

Говорить правду, наче дзвін.

 

Я між поетами й послами,

А вовк той будиться в мені,

Я чую свого духу злами,

З тим звіром будучи в борні.

 

Я всього світу золотого

Проходжу внутрішні фронти,

І там на сіроманця злого

Намордник прагну одягти.

 

А він кричить: — Людина — ґеній

Забивства родичів своїх,

Триває в підлості мерзенній,

Собачих прагнучи потіх.

 

Проймає сутність того вовка

Мене, стражденного співця,

Мов книжку всю від заголовка

Аж до останнього слівця.

 

Здаля я бачу білу пащу,

В снігах неначе скелі гір;

Я чую душу говорящу,

Як повен людяності звір.

 

Кажу собі: «Знайди вільготні,

Росою встелені плаї,

Де йшов ти, вигнаний із сотні,

Домів, до рідної сім’ї.

 

Знайди й зустрінься із вовками,

Все їм скажи і поясни,

Що ти, обтяжений роками,

Прийшов до них з чуттям вини.

 

Бо ти не завжди був собою,

Забувши їхній гордий клич,

Ти пив із псячою юрбою

Отруйний, братній могорич.

 

Згадай, що ти шукав свободи

Там, де молилися раби,

І там, де об небесні зводи

Прокляття бились, не мольби.

 

Згадай, за зводами людини

І Бога ти шукав дарма,

Бо там є все, нема лиш глини,

А, значить, творчості нема.

 

Зізнайся їм, великий ловче

Любові, правди і життя,

Що є в тобі щось людське й вовче,

Помножене на каяття.

 

28.V.2016

Конча-Озерна

 

 

ДОРОГА ДО КОСОВА

 

Я з мамою до Косова на Йвана

Іду, малий хлопчина в постолах,

А мати, по-гуцульськи гарно вбрана,

Долає боса кременистий шлях.

 

На грудях постоли, немов перлини,

Пов’язані шнурком несе вона.

З гори в долину, на гору з долини

Дорога йде шутриста, кам’яна.

 

Зайшли ми в Пістень, Пістенька клекоче!

Стежиною ми сходим до води,

Бо мати ноги сполоснути хоче,

І я дивлюсь в її вогкі сліди.

 

Здвобіч ліси — високі смерекові,

Мерехкотить  на сонці рання мла,

І раптом — стій — червоні плями крові

На камені, де мати перейшла.

 

Та я не крикнув: «Зупинися, нене!

Озуйся, рідна, ноги не каліч!»

Якесь жахне єство найшло на мене,

Я йду й мовчу, мовчу, як темна ніч.

 

А в Косові, де мати вмила стопи,

Зайшла до церкви в постолах своїх,

Позбувся я своєї невторопи,

Збагнув свого мовчання встид і гріх…

 

 

Пройшли віки, та не забув я досі,

Як мати берегла своє взуття,

Як розривала ноги чисті й босі,

Щоб свого серця зберегти биття.

 

Бо ж постоли її — то не дукати,

Не гроші і не шкіра із вола,

То — час, коли кохати й танцювати

Її душа в тих  равликах ішла.

 

Ох, те взуття, постолики дівочі,

На них набиті золоті капслі,

І, дивлячись на них, зривали очі

Довбущуки у нашому селі.

 

За мамою до Косова на Йвана

Я йшов, малий хлопчина, мовчкома.

Той шлях мене болів колись, як рана,

Тепер щемливим щастям обійма.

 

Я йшов за Україною так само,

І досі йду й на цілий світ кричу:

«Вдягнися в зброю власну, моя мамо,

Не підкорись  московському мечу!»

 

12.ІХ.2016

 

 

 

 

 

Колиска

 

В дитинстві я гойдався на галузі

Старого дуба в темному гаю.

Мої там вірні колисались друзі,

Колиску вихваляючи мою.

 

Як ми повиростали, в Березину*

Зайшли, як рій, до сотні Спартана,

І присягли боротись до загину,

І прийняли повстанців імена

 

То нашого життя найвища риска

Була, а доля вже тягнула вниз,

Як та з гілля дубового колиска,

Що з неї ми стрибали просто в хмиз.

 

Сказав сотенний: «Дітвора, до школи!»

І впали ми на землю без плачу.

І я тоді подумав, що ніколи

До лоскотного неба не злечу.

 

Знайти я мріяв Спартана захови,

В паперах сотні прізвище своє,

Ім’я козацьке — псевдо реєстрове,

І впевнитись, що я на світі є.

 

 

А де твоя, нікчемо, пам’ять? Бути

На світі хочеш, то згадай хрести

Без прізвищ та імен, в обіймах рути,

По тих лісах, де полягли брати.

 

А ті гроби — псевдоніми тернові —

То сіл понадпрутянських імена,

То воскресаюча в твоєму слові

Твоєї сотні вічна дивина.

 

Ти знов стаєш на те дубове гілля,

Із Києва аж до Старих Ослав,

А звідти на Донбас, як на весілля,

Летиш, бо час твого життя настав.

 

Встає твоя з румовищ Україна,

Але до зброї кличе доля знов,

І все, од молдаванина до фіна,

Іде загарбати московська кров…

 

Тепер я йтиму в степ, а не в Карпати,

За зорями чумацькими вночі.

О, Земле рідна, дай мені, як мати,

Зійти з колиски з крісом на плечі!

Стопчатів, 6.V.2016

 

 

_________________

* Березина — це ліси над Прутом, де стояв табір УПА, напроти села Седжавки (прим. — Д. П.)

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment