ЩЕ ПРО БАТЬКА
Чужий сиджу в чужім автомобілі,
І раптом — батько в дзеркалі. Чоло.
Глибокі зморшки. Брови посивілі.
Це я чи він? Питання запекло.
Це він — в очах сумна блакить, і зелень,
І краплі сонця й червінь по краях,
Як відбиток напружень, перемелень,
Ударів, де панує смерті жах.
Таким він був за кілька літ до смерті,
Ще повен сили й так з’явивсь мені,
В ту ж мить Стопчатова поля простерті
Побачив я в дзеркальному вікні.
Побачив сині гори, і дороги,
І наші сиві царини, й сіна,
І батьком ставлені високі стоги,
І наші з ним поїздки до млина.
Він півтора центнера брав на плечі,
Він танцював, як вітер з Космача,
В стодолі нашій танці молодечі
Проводив так, щоб гаснула свіча.
Кажу я шоферу: «Спини машину!»
Тікаю, груди рвуться від плачу…
Куди ж я дінуся? В Стопчатів лину!
Від батька і до батька я лечу.
2.V.2016, Київ
ВОВКИ
Михайлові Слабошпицькому
Мені шістнадцятий минало,
Був наймолодшим я в рою.
І раптом сонце згасло, впало
На днище в Прута течію.
Начищену до блиску зброю
Сотенний вирвав з рук мені,
І я додому самотою
Пішов через ліси й ґруні
Я йшов крізь ніч та гущавини
Кущів сухих і мокрих трав.
Надосвітку я на пташине
Веселе щебетання впав.
Був зморений, заснув на хвої,
І сам себе уздрів я в сні.
На мене з хащі лісової
Вовки виходять замашні
Міцні, вгодовані вовчиська
Отарою на мене йдуть.
Я бачу їх зіниці зблизька,
В очах іронія, не лють.
Вони сміються. З кого? З мене.
Неначе знають, звідки йду.
Щось людяне, проникновенне
Я вздрів на їхньому виду.
Що діється? Ми наче в залі,
Де висне театральна мла,
Вовки, як паничі зухвалі,
Займають ложі і крісла.
А я стою посеред сцени,
Не хлопчик, а козак Еней.
В собі я чую вовчі гени,
Вовків сприймаю, як людей.
Вдивляюся у вовчу зграю,
Вчуваюсь в хижі голоси.
Кажу: «Вовки, я вас вітаю,
Бо ви не є раби, як пси.
Ви не як звірі, а як люди
Стережете свій норов, дух,
Вас жодна зброя не здобуде,
І ласка не оберне в слуг!»
І тут із вовчої громади
Почувся голос вожая:
«Мовчи, хлопчино, повна зради,
Навіщо нам брехня твоя?
Ти вовком був ще, мабуть, вчора,
А нині — ти вже служка-пес.
Знай, що людина — то потвора
Мінлива, як нутро небес.
Нескорений ніде й нікому
Вовк не обернеться на пса.
Він рабства смертного саркому
Зжує, як зернятко вівса.
А ти, створенний пред віками
Із вічним і дурним життям,
Знай, люд, що не стає вовками,
Стає собаками! Затям!»
І я збудився. Чую — мати
Тихенько молиться вночі.
Я дома. Хочеться співати
На татовім крутім плечі.
Мій тато, кований зі сталі,
Чорніє з горя. Знає він,
Що донесуть, і в криміналі
Жде кат мене і лютий скін.
Радіє мати. Раз я дома,
Мене не вбила ніч сліпа.
А батько плаче. Раз я дома,
В Карпатах вже нема УПА.
Іду до школи, а за мною
Ідуть ліси повище хмар.
І наче вовк під сивиною,
Іскриться сонце, мов янтар.
Моє життя втекло від мене,
Його я не наздожену,
А те спання моє зелене
Встає з мого живого сну.
У ранній тиші на покосі,
Де ніжні трави, наче шовк,
Я чую — він говорить досі
Той мудрий і жорстокий вовк.
Шукаю я в житті отуху,
Людину вславлюю, а він
На зборах та на з’їздах Руху
Говорить правду, наче дзвін.
Я між поетами й послами,
А вовк той будиться в мені,
Я чую свого духу злами,
З тим звіром будучи в борні.
Я всього світу золотого
Проходжу внутрішні фронти,
І там на сіроманця злого
Намордник прагну одягти.
А він кричить: — Людина — ґеній
Забивства родичів своїх,
Триває в підлості мерзенній,
Собачих прагнучи потіх.
Проймає сутність того вовка
Мене, стражденного співця,
Мов книжку всю від заголовка
Аж до останнього слівця.
Здаля я бачу білу пащу,
В снігах неначе скелі гір;
Я чую душу говорящу,
Як повен людяності звір.
Кажу собі: «Знайди вільготні,
Росою встелені плаї,
Де йшов ти, вигнаний із сотні,
Домів, до рідної сім’ї.
Знайди й зустрінься із вовками,
Все їм скажи і поясни,
Що ти, обтяжений роками,
Прийшов до них з чуттям вини.
Бо ти не завжди був собою,
Забувши їхній гордий клич,
Ти пив із псячою юрбою
Отруйний, братній могорич.
Згадай, що ти шукав свободи
Там, де молилися раби,
І там, де об небесні зводи
Прокляття бились, не мольби.
Згадай, за зводами людини
І Бога ти шукав дарма,
Бо там є все, нема лиш глини,
А, значить, творчості нема.
Зізнайся їм, великий ловче
Любові, правди і життя,
Що є в тобі щось людське й вовче,
Помножене на каяття.
28.V.2016
Конча-Озерна
ДОРОГА ДО КОСОВА
Я з мамою до Косова на Йвана
Іду, малий хлопчина в постолах,
А мати, по-гуцульськи гарно вбрана,
Долає боса кременистий шлях.
На грудях постоли, немов перлини,
Пов’язані шнурком несе вона.
З гори в долину, на гору з долини
Дорога йде шутриста, кам’яна.
Зайшли ми в Пістень, Пістенька клекоче!
Стежиною ми сходим до води,
Бо мати ноги сполоснути хоче,
І я дивлюсь в її вогкі сліди.
Здвобіч ліси — високі смерекові,
Мерехкотить на сонці рання мла,
І раптом — стій — червоні плями крові
На камені, де мати перейшла.
Та я не крикнув: «Зупинися, нене!
Озуйся, рідна, ноги не каліч!»
Якесь жахне єство найшло на мене,
Я йду й мовчу, мовчу, як темна ніч.
А в Косові, де мати вмила стопи,
Зайшла до церкви в постолах своїх,
Позбувся я своєї невторопи,
Збагнув свого мовчання встид і гріх…
Пройшли віки, та не забув я досі,
Як мати берегла своє взуття,
Як розривала ноги чисті й босі,
Щоб свого серця зберегти биття.
Бо ж постоли її — то не дукати,
Не гроші і не шкіра із вола,
То — час, коли кохати й танцювати
Її душа в тих равликах ішла.
Ох, те взуття, постолики дівочі,
На них набиті золоті капслі,
І, дивлячись на них, зривали очі
Довбущуки у нашому селі.
За мамою до Косова на Йвана
Я йшов, малий хлопчина, мовчкома.
Той шлях мене болів колись, як рана,
Тепер щемливим щастям обійма.
Я йшов за Україною так само,
І досі йду й на цілий світ кричу:
«Вдягнися в зброю власну, моя мамо,
Не підкорись московському мечу!»
12.ІХ.2016
Колиска
В дитинстві я гойдався на галузі
Старого дуба в темному гаю.
Мої там вірні колисались друзі,
Колиску вихваляючи мою.
Як ми повиростали, в Березину*
Зайшли, як рій, до сотні Спартана,
І присягли боротись до загину,
І прийняли повстанців імена
То нашого життя найвища риска
Була, а доля вже тягнула вниз,
Як та з гілля дубового колиска,
Що з неї ми стрибали просто в хмиз.
Сказав сотенний: «Дітвора, до школи!»
І впали ми на землю без плачу.
І я тоді подумав, що ніколи
До лоскотного неба не злечу.
Знайти я мріяв Спартана захови,
В паперах сотні прізвище своє,
Ім’я козацьке — псевдо реєстрове,
І впевнитись, що я на світі є.
А де твоя, нікчемо, пам’ять? Бути
На світі хочеш, то згадай хрести
Без прізвищ та імен, в обіймах рути,
По тих лісах, де полягли брати.
А ті гроби — псевдоніми тернові —
То сіл понадпрутянських імена,
То воскресаюча в твоєму слові
Твоєї сотні вічна дивина.
Ти знов стаєш на те дубове гілля,
Із Києва аж до Старих Ослав,
А звідти на Донбас, як на весілля,
Летиш, бо час твого життя настав.
Встає твоя з румовищ Україна,
Але до зброї кличе доля знов,
І все, од молдаванина до фіна,
Іде загарбати московська кров…
Тепер я йтиму в степ, а не в Карпати,
За зорями чумацькими вночі.
О, Земле рідна, дай мені, як мати,
Зійти з колиски з крісом на плечі!
Стопчатів, 6.V.2016
_________________
* Березина — це ліси над Прутом, де стояв табір УПА, напроти села Седжавки (прим. — Д. П.)
