Світлана МАСЛОВСЬКА,
голова Заставнівської районної організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, Чернівецька область
Ми — стіна! Ми стали стіною.
Нас не проб’єш, не пройдеш, не проскочиш,
Кожен із нас готовий до бою
І кожен знає, чого він хоче…
…Тож їдемо туди. У переддень дня Незалежності, звісно, не з порожніми руками. Веземо гостинці, які приготувала “Заставнівська волонтерська сотня” для наших воїнів. А ще — духовну їжу — газети “Голос краю”, та журнали “Українська ластівка”. Транспортом завдячуємо Руслані Лук’янчук, тендітній жінці, як нікому іншому, болить війна, адже чоловік Василь та син Станіслав зараз у самому її пеклі… Не зовсім новий, але ще на ходу бусик цієї сім’ї (водії Ярослав Гривул, Віктор Павук, Валентин Спіжавко), супроводжуючі вантажу Віктор Лашта та співак-бард Юрій Олесь, вирушає у донецькому напрямку.
Другою автівкою, завантажену смаколиками (водії Вадим Новик (м.Чернівці) та Андрій Головко (Новоселицький район), разом із волонтерами Віталієм Петришаком, Михайлом Сябровим та автором цієї публікації, вирушили у бік Луганська.
Тут “був руський мір”, якому вже немає вороття…
У тому, що в Україні нечуваний сплеск патріотизму після Революції гідності, вже нікого переконувати не потрібно. У містах і селах, якими проїжджали, ми бачили українські прапори не тільки на державних установах, а й на балконах та у вікнах будинків. Та найбільше вразив в’їзд до Слов’янська з великим лозунгом “Україна понад усе! Слава Україні!”, прикрашений червоно-чорним рушниковим орнаментом зі зворушливим закликом “Боже, бережи Україну”. А ще у поле зору потрапили діти та дорослі у вишиванках і машини з прапорцями на даху. Тим часом уздовж доріг простягалися неозорі поля соняхів, що ніби своїми жовтогарячими барвами упиралися в горизонт і вимальовували величезне головне полотнище України. Втім і ця ідилія дуже швидко закінчилася. Натомість — зіпсована дорога та зруйнований колись великий міст із написом “Тут був руський мір”. На його уламках — красивий малюнок — червоно-чорний прапор та тризуб свідчили, що цей “пам’ятник” — результат перемоги наших бійців. Безумовно, він дався їм нелегко. Свідок цього — обеліск загиблим воїнам-українцям 2014 року. Доки черга перед блокпостом — фотографуємо. До речі, блокпостів проїхали чимало. Озброєні бійці скрупульозно перевіряли документи. Привітно вітали нас із Днем Незалежності, бажали щасливої дороги. Чим ближче до Луганська, тим більше ознак від куль на бетонних плитах, які слугують захистом. Навіть тут, відносно далеко від лінії фронту, ці хлопці ризикують життям, — відвідини з того боку цілком імовірні. Тож настанови військових — із дороги нікуди не звертати і в лісосмугу не бігати (можуть бути встановлені розтяжки), ми виконували беззаперечно.
Наша армія, на відміну російської, — народна
Тим часом, ніч “ловила” за очі. Вже майже в сутінках “добилися” до розвідників. Обвітрені обличчя, мовчазні (особливий статус вимагає), бійці тішилися нашому приїзду, наче діти, і щиро дякували за доставлену продукцію, не скаржачись, що насправді до них мало що з їжі доходить. Крім військової форми їх об’єднує особливе світло в очах й упевненість у тому, що Україна попри всі прикрощі, обов’язково переможе.
— Не можна ніколи падати духом, — каже Валентин (позивний “Вал”) із Чернівців. — Тим паче зараз, коли у нас не та армія, що була 2 роки тому. Є боєздатні підрозділи. Воїни відчувають надзвичайно високе моральне піднесення. Тут уже багато тих, для кого армія — це робота, до того ж, улюблена. Вони знають для чого і за що воюють. Є проблеми із забезпеченням важкою технікою (у терористів її вдосталь — Росія безперебійно постачає), у нас менше. Але за духом, за мотивацією ми стоїмо значно вище за них. І ще наша армія, на відміну від російської, — народна. Більшість того, що отримуємо, — від волонтерів, які, ризикуючи собою, везуть усе на передову. А нам дуже важливо відчувати підтримку не тільки рідних, а й усього українського населення. Тільки разом ми переможемо. У нас зараз начебто все є, окрім одного. Дуже потрібен автомобіль.
Ми від’їжджали, бо сутінки дуже швидко перетворилися на суцільну темряву, а до м. Щастя ще чималий шматок шляху. Покажчик “Луганськ — 54 кілометри” — ніяк не закінчувався. Ми зупинилися на черговому блокпосту, де нас чекав пан Олег, позивний “Нечай” (вусатий та мужній, як його кумир, справжній козак Данило Нечай), який і супроводжував до місця призначення. Яке то було щастя, що ми вже у … Щасті. І хоч везли близько 2 тонн різного смачного й домашнього, надзвичайно раді були гарячій солдатській юшці. Щоправда, задля безпеки і їсти, і розмовляти довелося в повній темряві (ворог не так далеко — на тому березі…). “Нечай”, що родом із Новодністровська Сокирянського району, разом зі своїми побратимами прийняли нас дуже гостинно. Вони — звичайні чоловіки. Хтось старший, а хтось молодий. Скромні, напрочуд доброзичливі й позитивні розповідали про себе, про війну, про мирне життя тут і… там.
Чому так довго на війні? Бо я — чоловік…
— Так, мені за 50. — каже “Нечай”. — Я залишив удома зарплату на тисячу євро, як і всі воїни-українці, — родину. Загалом воюю стільки, скільки цій війні в Україні. Чому ще й досі тут? Бо інакше не можу. Тому, що насамперед чоловік, що маю свою думку і власне бачення того, що тут відбувається, певний досвід і можливість допомогти та попередити багато негативних речей.
— Як минула доба?
— Трохи спокійно, а трохи бахали…
— Чого очікуєте та на що сподіваєтесь далі? — запитую.
— Сьогодні вночі — чого завгодно. А найближчим часом — не миру, це точно. Так, песимістичний прогноз, але такі реалії. Путін так просто не здасть ці території. На мою думку, переможемо тільки військовим шляхом. Або поразка, або перемога. Чогось середнього між цим не буде…
— Що для вас означає Незалежність?
— Убити в собі раба — стати незалежним…
— Із місцевими мешканцями спілкуєтесь? Як вони налаштовані?
— Знаєте, у Щасті є не менше 30 осіб, котрі працюють на так звану ЛНР. Я їх знаю і “минаюся” з ними то на базарі, то в іншому місці. Вони вдень тут, а вночі йдуть на той бік. Поки що не можемо їм нічого пред’явити. Та зрештою цим мають займатися відповідні органи, але… Десь 30 чи 35 % населення нас підтримують, решта — проросійські. Вони у всьому звинувачують нашого Президента. Так і кажуть, що зовнішня політика йому начебто вдається, а внутрішня — не виходить.
— Які ЗМІ у Щасті?
— Є супутникові антени, але, самі розумієте, до якого телебачення вони звикли — таке й досі дивляться. А газети тільки привозні. Ось так як ви доставили нам свою пресу, так інші волонтери презентують нам свою. Дякуємо за “Голос краю”, бачу тут чи не в кожному номері є щось про військових. І за “Українську ластівку” також спасибі. Вранці побачите на стінах бази святі лики та дитячі малюнки. Бійцям духовна їжа також дуже потрібна. Бачите, вони спершу потягнулися до преси, а вже потім до ящиків з їжею… Ми обов’язково роздамо газети і в місті теж. Ви ж знаєте, Щастя раніше належало до Луганська, дорогою це 16 км, а навпростець — кілька. Вплив великого міста залишився. Усе дуже складно. Днями вшановуємо хлопців, які загинули в Іловайському котлі, а насправді, це і “котел” України. Треба дбати про український інформаційний простір, аби просвітлювати населення українською справжністю.
— Чого вам не вистачає?
— У армії забезпечують формою, ПММ, сякою-такою їжею, зброєю та боєприпасами. Що ж стосується серйозних речей — тепловізорів, біноклів, прицілів — цього немає. Усе дають волонтери. На них одна надія. Знаємо, люди живуть бідно. Ми не маємо права у них чогось вимагати. Якби якийсь бізнесмен-патріот пожертвував кошти на оптичний приціл. Ось у чому нині велика потреба…
Важко втрачати побратимів…
“Нечай” та “Кіпіш” (Дмитро з Одеси) та інші бійці довго розповідали різні фронтові історії, бо кожен із них устиг навоюватися, та додому не поспішають. “Кіпіш” повідав, як війна розділила його родину. З ним не розмовляє бабуся, яка живе в Росії, через те, що та, зателефонувавши до онука, запитала: “А якщо твій брат, якого призвали до російського війська, потрапить туди, де служиш ти, у нього ж не стрілятимеш?” На що Дмитро відповів: “Стрілятиму! Бо його ніхто не просив іти сюди, а я захищаю рідну землю і свою сім’ю…”. Хлопці згадували й різні кумедні історії. Потім серйознішали обличчя, бо перейшли на бойові епізоди, як давали відсіч “сепарам” та як важко втрачали побратимів…
— Нинішня війна — це “гради”, снайпери і “розтяжки” (чи не найжорстокіший і найпідліший вид зброї), — пояснює “Нечай”. — Володя Киян, “Тайфун”, був відважним і досвідченим бійцем, за день-два мав демобілізуватися, але вирішив ще раз переплисти на той берег, розвідати, що і як. Не повернувся, загинув, а був чудовим військовим учителем для новачків… Був обережним, але розтяжка висіла в повітрі… Про це важко говорити. Втратити побратима — наче позбутися правиці… Ось яку ціну ми платимо, аби мати свою, незалежну державу. Але з кожного витка кровавої спіралі ми виходимо сильнішими…
Капелани на війні — обереги для солдатів
Наступний день подарував не менше емоцій і вражень. Надзвичайно цікавою була зустріч із капеланами та бійцями 28 бригади. Ми їм привезли електрогенератор, який купили парафіяни церков сіл Вижницького району. Отці Юрій (с. Вахнівці) та Петро (с. Чорногузи) — мої земляки — священики УПЦ КП. Служать недавно, але, як мовиться, і пороху понюхали, і невірних просвітили. У с. Рассвєт ніколи не було церкви. Люди тут — не хрещені, ніхто ніколи не вінчався і хоронили небіжчиків не за християнським звичаєм. Священики-попередники спорядили церквушку, де і правлять службу Божу.
— Недавно ми провели панахиду за померлим у цьому селі, — розповідає о. Юрій. — Люди сприйняли нормально. У неділю і в свята правимо службу Божу. Тішить, що кількість парафіян збільшується. До нас ставляться гарно, починають вірити, що Господь хоч і дає випробування, справді може уберегти від незгод. Ми їм допомагаємо, хворих підвозимо до лікарні. Звичайно, розмовляємо на духовні, просвітницькі та психологічні теми. Проповідуємо Українську Православну Церкву Київського Патріархату, тлумачимо історію України… Але населення там дуже полюбляє випити… Бійці ж нас вважають оберегами. Коли йдемо з ними на завдання, почуваються безпечніше. Жодних втрат за час нашого перебування тут, у бригаді, не було. На прохання солдатів ми зв’язалися із прихожанами церков, які зібрали гроші (найбільше пожертвував фермер Соломко із Банилова) і придбали генератор, бо бійцям ніде було заряжати рацію тощо.
Капелани розповіли про свої сім’ї. Отця Юрія чекає вдома дружина Андріяна, сини Арсен і Олексій та маленький онучок, також Юрій. Отцю Петру лише 21 рік. Молодий священик служить у церкві вже 2 роки, дуже скучає за дружиною Людмилою та синочком Данилком.
Так, Україна кується в окопах, але й у військових частинах, бригадах також. Одна з таких, наша Чернівецька, 80-та, на жаль, на цілих три тижні опинилася відірваною, як кажуть, від світу білого, тоді як до ворога — рукою подати. За словами бійців, вони три тижні харчувалися лише вермішеллю та горохом, проте не втратили ані бойового духу, ані оптимізму. Тож не приховували задоволення, скуштувавши заставнівську копчену рибку та інші страви.
Добровольці вірять, що їх легалізують…
— Володю, чого нам не вистачає для закінчення війни? — запитую воїна з Чернівців, у якого дома дружина Мар’яна, син Василь та чотирирічна донечка Яночка. Він пройшов гарт у с. Піски, в Авдіївці та інших епіцентрах бойових наступів.
— Рішучості. Всім. А надто владі. Вона ж не визнає нас. Хоча всі знають, що там, де є ДК — там є гідна відсіч ворогу. Дуже сподіваємося, що Верховна Рада дослухається до пропозиції Яроша і нас легалізують. Матеріально-технічне забезпечення добровольчих батальйонів — винятково на волонтерах. Їм — низький уклін. Якби не вони, війна пішла б набагато далі, ніж зараз.
— Ви бачили зблизька ворога?
— На Шахті Бутовка ворог був десь за метрів 70. Було так, що з-за корча виглядали, кричали п’яні матами…
— Що тут найбільше вражає?
— Позитивне — дружба побратимів, де один за одного ладен життя відати. Негативне — підлість і ницість ворога.
— Коли плануєте додому?
— Не скоро. До кінця війни буду тут. Не для того ми так довго воювали (я вже два роки), щоб піти звідси просто так і здати все ворогу. Ви тільки не покидайте нас. Нам потрібен зв’язок із вами та спілкування, і ніколи не втрачайте віру у перемогу. Бо без цього наші втрати і жертви марні.
Ми їм зобов’язані за спокій і тишу
Через непередбачувані обставини нам не вдалося поспілкуватися з найменшими жителями сходу — дітками Артемівського НВК (Станиця-Луганського району), на прохання якого доправили солодощі, одяг, обереги та малюнки, виготовлені вихованцями ДУ №1 м. Заставна. Директор Вікторія Любченко щиро дякувала за подарунки “Заставнівській сотні” та всьому колективу ДУ №1 (завідувач Г. Чуньківська). Діткам із малозабезпечених сімей, сиротам та напівсиротам роздали одяг і взуття, а смакотою насолоджувалися гуртом із вигуками “Спасибі Заставні! Ми — Україна!”.
Натхненні таким позитивом, ми вертали додому. На блокпостах знову привітно зустрічали і проводжали наші захисники, запитуючи: “Коли приїдете ще?..” Неодмінно приїдемо. Бо в Україні справді йде російсько-українська війна. Дуже легко повірити у протилежне, коли ходиш на весілля, відпочиваєш на природі, готуєш страви, навіть якщо це в АТО… Висвітлювати життя та думки бійців (нехай і дещо протилежні, але у кожного своє бачення війни) — болюча, проте нині найважливіша тема. Це потрібно всім, не тільки військовим, аби їх підтримати, а й нам. Аби кувати свій дух. Аби розуміти кожного з них, цінувати та не забувати ані на мить, кому ми зобов’язані тишею та мирним небом. …Десь там, на сході Українського сонця, доки ми спокійно спимо чи розважаємось, вони наводять жах на окупантів, ризикуючи найдорожчим — своїм життям…
Фото Михайла СЯБРОВА та Віктора ЛАШТИ
