Проґавлене єднання

М. М. СУЛИМА

Інститут літератури  ім. Т. Г. Шевченка НАНУ,

м. Київ

 

Українську літературу донедавна вважали літературою, в якій домінувала селянська тематика. Проте на межі XIX і ХХ ст., коли в Україні почали розвиватися міста, відкриватися заводи й фабрики, увагу українських письменників привертали робітники, тобто ті, хто перебрався з села у місто й працював на тих заводах і фабриках. Відкриття нафтових родовищ на у Західній Україні, а вугільних — у Східній призвело до появи таких професій, як ріпник і шахтар. Так в українській літературі з’явилися нові герої, нові обставини, які потребували художнього осмислення. Піонерами в описі ріпників і шахтарів стали І. Франко, С. Ковалів, М. Чернявський та С. Черкасенко.

Особливе місце в українській літературі кінця ХІХ—початку ХХ ст. посідають твори І. Я. Франка (1856—1916) про Борислав. Їх можна об’єднати в бориславський цикл, як це зробив, зокрема, М. П. Ткачук (2003). Ми не розглядатимемо всі романи, повісті й оповідання з цього циклу — їх детально проаналізували франкознавці. Зупинимося на найяскравіших творах, скажімо, на оповіданнях “Ріпник”, “На роботі” та “Навернений грішник” (усі — 1877), які дають уявлення і про тяжку, небезпечну працю добувачів нафти, і про хазяїв ям із нафтою, які жорстоко експлуатують своїх підлеглих. Опис ріпників, які йдуть на роботу, вражає моторошністю і безнадією: “Нічого сумнішого в світі, як товпа ріпників, спішачих на роботу до ям. Улиці вузенькі, на котрих болото ніколи не всихає, талабоване тисячами ніг. Край улиць ями та горбки глини, — немов глибоченні гроби, отверті для тисячів живих жертов. Сіре небо над тими сірими могилами, — чорні ріпники, — стирчачі корби та звільна бродячі по западні вози з дривами, — ось усе, що зустріне твоє око, крім брудних, обшарпаних магазинів та ще брудніших помешкань жидівських (“Ріпник”). Брак повітря, загроза обвалів — із цими небезпеками ріпники зустрічаються щодня, проте вони не мають іншої можливості, щоб заробити свої копійки для утримання сімей. “Сопух густим чорним стовпом бовдурився з неї (ями. — М. С.). Але що найстрашніше, — з тої ями чутно було такий крик, плач і завіду, немов там у муках конають тисячі людей” (“На роботі”); штольні наповнені “покаліченими страшилищами, потопленими, голодом, стужею, огньом, хитростю і всякими штуками помореними ріпниками” (“На роботі”). Вражаючою є історія Василя Півторака, героя оповідання “Навернений грішник”. Будучи “одним із найзаможніших газдів на весь Борислав”, цей чоловік через ту нафтову лихоманку втратив двох синів, залишився без власної землі, обманутий жидом Шмілою, ще й став його боржником і втратив усе нажите добро. Схожі біди переслідують чи не кожного героя творів, що входять до бориславського циклу.

До теми ріпника звернувся й західноукраїнський письменник Стефан Ковалів (1848—1920). Його письменницький хист формувався під впливом І. Я. Франка. Саме він, можна сказати, надихнув свого трохи старшого товариша пильніше придивлятися до життя й побуту дрогобицьких ріпників, щоб фіксувати свої спостереження в художніх текстах. І. Франко всіляко підтримував творчість С. Коваліва, допомагав йому друкуватися, вбачаючи в доробку письменника певну своєрідність і розвиток ідей, закладених у т. зв. бориславському циклі — оповіданнях і повістях про ріпників Бориславщини. Для С. Коваліва Дрогобиччина стала своєрідною галицькою Каліфорнією, тим більше, що на нафтові дрогобицькі родовища злетілися американські, англійські та німецькі підприємці, які відчули прибуток: “Трясла, мотикала контрактова лихорадка всім живим миром у Чудовичах. Свої й заграничні баришівники облягали незамітне дотепер верховинське нужденне сільце, як голодні собаки стерв’ятину; адвокати, нотарі ночами пріли, гарували по курних хатинах, рисували мапи й писали законні договори в ім’я високої справедливості” (“Хто винен”). С. Ковалів майстерно малює портрети ріпників, безправних і виснажених важкою працею, які ризикують своїм життям, видобуваючи кип’ячку (нафту) й земляний віск у норах, де немає ніякої вентиляції, належної охорони праці. Ось, для прикладу, його оповідання “Дезертир” (1891), де описано загибель чоловіка (“як тягнули з ями замороченого хлопа, десь наполовині дороги зачепили ним о якийсь гак — задушили”), а після нього — жахливу смерть Панька Лопати, якого хазяїн ями Нута Дуй послав того чоловіка відчепити з гака, щоб підняти нагору. Панько відмовляється, бо бачить, що лаз от-от завалиться і його може роздушити. Та Нута наполягає і Панько скоряється. Яма таки звузилася, отож і мрець, і його рятівник опинилися в пастці. Врешті Панько, який виявився Якимом Зелеміном, дизертиром, гине, стиснутий землею. Насамкінець з’ясовується, що Нута Дуй, знаючи таємницю Панька-Якима, шантажував свого підлеглого.

С. Ковалів малює галерею обманутих ріпників, селян, у яких за безцінь скупили землю, щоб видобувати на ній нафту, і згодом та земля перетворювалася на смердючу територію, на якій уже не ростиме ніщо живе: “всюди воняло кип’ячкою, всюди по потічках плила ропа, занечищувала воду і троїла в ній всяку животину” (“Безконечний швіндель” (шахрайство. — М. С.).

Ось іще один опис того, що зробили з галицькою землею добувачі нафти: “Як далеко міг глянути, всюди ліси вертничих веж із паровими машинами, котлівнями й сотками фабричних коминів. Колишні села Мражниця, Борислав, Баня Котівська, Губичі, Тарнавка, Тустановичі з присілком Волянка перетворилися в одноцільну безобразну осаду: поля, луги, пасовиська й непроходимі трясавиці, що відділяли колись ті села, окривалися тепер фабричними забудованями, великанськими нафтяними збірниками, шинками, кантинами, робітничими нужденними садибами. Ні загород, ні мужицьких дахів незамітно, усе потонуло в тих наборзі поставлених шатрах без усякого ладу й порядку, обставлених високими парканами або залізними решітками. Кільканайцять тисяч народу суєтиться, товпиться по тих смердячих, гнилих норах і жиють своїм житєм у царстві крайньої нужди, безвір’я і злодійства! Нічого в тім дивного: там, де безмежна содомська своєвільність і гуляще житє тих підприємців та верховодів, що орудують заграничними капіталами, кидають тисячі в грязь на задоволенє своїх похотей тілесних, інакше не може бути. Скілько соток мільйонів загребано, заверчено в тій землиці, скілько обманства, банкрутства, а скілько тисяч людей в самім розцвіті життя одичіло й згинуло передчасом, зогнило за житя. Та Борислав ще дише, живиться Тустановичами, а що станеться з тими віллами, що в них нині не господня трапеза з вибагливими наїдками, шампанами обливається, коли в Тустановичах устануть вибухи? Голодним щурам на сховок. Ні, й вони заберуться з тафтяним промислом, а вся та простора колишня земля мужицька перетвориться в одно вонюче кладовище, на котрім довгі ще літа хлібороб нічого путнього не второпає. Бо щоби тут стали пізніше якісь фабрики, про те нема що й думати” (“На Дрімайловім пустарищу”). Щоправда, по-іншому, як пише С. Ковалів, поводяться німці: “Аж стали німці в Бориславі заводити свої порядки. Вони закупили від жидів багато мужицької землі, почали жидівські садиби перебудовувати на палати, почали ставити доми для робітників; а замість соток шинків касирних станула одна великанська гостиниця з вежею і з годинником для урядників фабричних; словом, азійські порядки стали прибирати, як мовляли навіть самі старозаконні, вид європейської культури” (“Дрогобицький найда”).

Серед письменників, які писали про шахтарів, слід назвати Миколу Чернявського (1868—1946). Народжений у с. Торській Олексіївці Бахмутського району, письменник добре був знайомий із життям Донеччини. У його доробку — зб. “Донецькі сонети” (1898), низка віршів, присвячених шахтарям і їхній праці — “В донецькім краї” та “Шахтар” (обидва 1893).У першому М. Чернявський пише, що

Шахтар зомлілими руками

Б’є камінь, вугіль добува,

У землю вік свій зарива… —

Він називає роботу гірників “вільною каторгою без гратів”, “каторгою”. У вірші “Шахтар” поет пише:

У сажі, чорний, як мара

Рукою піт з лиця втира

І кайлом уголь б’є і б’є

В норі шахтар.

Важкі умови праці — брак повітря, дванадцятигодинна зміна (“і не один, не другий рік”) — усе це виснажує людину, її праця видається прокладанням дороги в пекло. А найгірше — це те, що своєю працею шахтарі “багатим гроші здобувають”, а самі заробляють копійки, та й ті часто “вранці пропивають”.

Важливе місце тема важкої і небезпечної шахтарської праці посідає і в творчості Спиридона Черкасенка (1876—1940). Шахтарям присвячено його цикл “У царстві праці”, що складається з семи віршів, — “У шахті” (1906), “Під землею” (1906), “В царстві Ночі” (1920), “Шахтарі” (1906), “Монолог” (1906), “Фабрика” (1906) та “Божевілля” (1919):

Мокро і темно, немов в домовині,

Випало кайло із рук,

Дихати важко, ломота у спині,

В голову болізний стук.

Чому став?

Не дрімай!

Бери кайло —

Довбай!

(“У шахті”);

Тут вічна ніч. Вона не сни

Несе утішнії людині:

Землі занедбані сини

Помалу гинуть в домовині

(“Під землею”);

Чорно… душно… Сліпить очі,

Вислі груди не дихнуть…

Під землею в царстві Ночі

Квіти сонця не цвітуть

(“В царстві ночі”)

Тихо у вогкій пітьмі,

В шахті, на дні.

Стіни ридають німі,

Мокрі, брудні.

 

Буйними краплями піт

Очі сліпить,

Лампи смердючої гніт

Блима, чадить.

Тяжко… повітря нема…

Сльози бринять.

Тиша панує німа…

Треба довбать!

(“Шахтарі”; 53—55)

1909 р. С. Черкасенко видав збірку оповідань “На шахті. Малюнки з шахтарського життя”. Емоції, якими просякнуті вірші письменника, в оповіданнях підсилено реалістичними й моторошними деталями. С. Черкасенко співчуває безправним шахтарям і засуджує штейгерів, (гірничих, майстрів, техніків. — М. С.), інженерів та інших, хто контролює роботу гірників. Дванадцятигодинна виснажлива праця, видобування вугілля, яке дає “тепло… задля багатирів”, відсутність належної вентиляції, що часто призводить до вибухів на шахтах, постійна небезпека обвалів — ось умови, в яких змушені працювати герої оповідань С. Черкасенка. “Так…фу!.. Хочеться повітря, голова болить, спину ломить, а чорний блиск глузливо дражнить очі, й руки з запалом, з ненавистю знову стискають кайло і всаджують його в проклятий чорний блискучий шар вугілля” — це характерний опис щоденної роботи шахтаря (оповідання “Чорний блиск”).

Оповідання С. Черкасенка “Необережність” (1909) примушує повернутися до “Наверненого грішника” І.Франка. Як і Василь Півторак, Панас Латкин втрачає єдиного сина — на нього в шахті впала брила глею. Убитий горем батько звертається до інженера по допомогу, адже син був єдиною опорою для старого й немічного чоловіка. Проте інженер відповів, що син Панаса загинув не через недбалість керівництва шахти, отож не вважає за потрібне виплачувати старому грошову допомогу.

У низці оповідань С. Черкасенко описує, як керівництво шахт експлуатує дітей, наймаючи їх то погоничами коней, то вибиральниками глею (зб. “Маленький горбань та інші оповідання”, 1912). До опису життя шахтарів С. Черкасенко звертався й пізніше — 1919 р. побачила світ його книжка “У шахтарів. Як живуть і працюють на шахтах”, яка була своєрідним продовженням двох попередніх книжок (до неї ввійшли оповідання, написані 1912 р.).

На жаль, українські письменники, згадуючи про участь іноземних компаній у видобутку нафти й вугілля, обмежуються описом їхніх представників, що стоять на найнижчому щаблі — це інженер, німець Густав Іванович Епп в оповіданні С. Черкасенка “П’яниця”, це штейгери, надзирателі, управителі. Вищого ж керівництва, а тим більше керівництва компаній, — та ще іноземних! — для них ніби й не існувало. Проте саме воно, очевидно, встановлювало норми видобутку, режим роботи, правила поведінки шахтарів і ріпників. Позаяк українські письменники проігнорували цей бік суворої дійсності, спробуємо відтворити “портрети” бодай кількох іноземних компаній, що розгорнули свою діяльність в Україні, обмежившись компаніями, які зосередилися на сході України. У другій половині XIX ст. на Донбасі заснував металургійну компанію англієць Джон Юз, активізували свою діяльність на півдні та сході України бельгійські компанії “Шодуар” (відкрила мідеплавильний завод у Катеринославі), “Кокріл” та ін. Вражає факт, що бельгійські робітники сталеливарної промисловості із бельгійського м. Серен (Seraing), демонтували варшавський завод і відправили його в село (!!! — М. С.) Запоріжжя-Кам’янське (зараз станція Баглей) поблизу Катеринослава на Дніпрі й знову зібрали його серед неосяжного, пустельного степу. 1887 року бельгійський фахівець Коппе (Coppée) запустив коксову піч “Дніпровського товариства”, першу з майже 7 000, що збудує компанія за весь період її перебування в Росії (див.: Пеетерс В. Сталь у степу. — К., 2010). Знаючи, що недоумкувате керівництво т. зв. “ДНР” та “ЛНР” активно демонтує українські заводи й фабрики та вивозить їх у Росію, — тетерієш! Президенте, Верховна Радо, Кабінете Міністрів, не поспішайте надавати особливого статусу окупованим територіям Донеччини й Луганщини, бо потраплять вони до рук дебіло-ідіотів, які, не знаючи історії, горлопанили під пам’ятниками Леніну “Рос-си-я! Рос-си-я!”, хоча насправді мали просити про приєднання до Бельгії, позаяк до 1917 р. ці території вважалися “десятою бельгійською провінцією”. Ненависна тепер Європа прокладала колись залізничні колії, засновувала міста, будувала заводи й фабрики, давала роботу сотням тисяч працездатного населення на територіях, які раптом перетворилися на Новоросію… р. Пеетерс цілком справедливо пише, що “бельгійці зробили величезний внесок у модернізацію економіки і розвиток регіону, який нині знаємо як Східна Україна”.

Ми не можемо піддавати сумніву правдивість опису тяжкої праці ріпників і шахтарів у творах українських письменників кінця XIX—поч. ХХ ст. (такою зображалася й праця шахтарів та нафтовиків європейських країн — див. хоча б роман Е. Золя “Жерміналь”, 1885) Наставав час індустріалізації, яка вносила суттєві корективи в суспільні відносини, що позначилося й на суспільних відносинах в Україні. Шкода, це не консолідувало шахтарів і ріпників, що й призвело врешті до трагічних подій, свідками яких ми стали сьогодні.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment