Шпіцер Василь. Україна і “московскоє врємя”. Публіцистика, життєписи, листи, виступи. — Львів: Друкарські куншти, 2016. — 280 с.
Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, м. Львів
Ім’я Василя Шпіцера асоціюється у мене з вируючими днями кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття: масовими вічами, маніфестаціями, походами по Львову, створенням Товариства української мови, Народного руху, першими демократичними виборами і багатьма іншими суспільно-політичними акціями, які невідворотно вели до проголошення Акту про державну самостійність України.
І до всіх цих подій — безпосередньо чи опосередковано, фізично чи духовно — був причетний вихованець Львівської політехніки, кандидат технічних наук, старший інженер Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту Василь Шпіцер. У пам’ятку виразна картинка:
…14 березня 1990 року. Вщерть заповнена депутатами першого демократичного скликання і журналістами зала засідань Львівського міськвиконкому. За трибуною — два урочисті мужі: один чорнявий, із козацькими вусами; другий — дещо вищий на зріст, русявий, із поглядом, спрямованим понад голови присутніх… Перший — щойно обраний голова міської Ради Василь Шпіцер, другий — голова міськвиконкому Богдан Котик, який уже давно порвав із партноменклатурою і жертовно віддавав свої знання та досвід громаді міста. Обидва присягають на Біблії вірно служити львів’янам, а загалом — Україні…
До омріяної Незалежності було ще півтора року, але вже 3 квітня, незважаючи на опір чорних сил, над Ратушею замайорів синьо-жовтий стяг, 14 вересня того ж року повалили пам’ятник вождеві більшовицького перевороту 1917 року, згодом й іншим приспішникам комунізму, а вулиці перейменували на честь українських героїв і культурних діячів; украдені після псевдособору храми повертали греко-католикам…
х х х
Безумовно, 1990—1994 роки, коли Василь Шпіцер головував у міській раді, а потім (після раптової смерті Б. Котика) провадив і міськвиконком, були його найкращим, зоряним часом. Відтак передання подвійної влади Василеві Куйбіді — і повернення у приватне життя.
Про все це — про різні колізії, проблеми в комунальній, транспортній, будівельній, культурній сферах, про здобутки й помилки — Василь Іванович розповів у книзі спогадів “Рікою пам’яті”, яку 2014-го опублікувало видавництво “Тиса”. Спогади читачі оцінили і як сповідь політика й умілого господарника, і як документ унікальної доби — доби становлення українського самоврядування.
І ось нова книжка з промовистою назвою — “Україна і “московскоє врємя”. Бо справді, Україна й українці дотепер відчувають важку руку “старшого брата”. А надто у вітчизняній війні з московитами на Донбасі. Книга тематично розмаїта, проте ідейно цільна, оскільки і її автор — людина цільна, не байдужа до тих подій, які супроводжують процес державотворення. І не відгукнутися на ті чи ті явища в країні та суспільстві, явища здебільшого негативні, — значить змиритися з ними, а це не в характері Василя Івановича.
Річ у тім, що перед “Рікою пам’яті” він вмістив у республіканському журналі “Дзвін”, тижневику “Слово Просвіти”, львівській газеті “За вільну Україну плюс” та в інших виданнях (“Нація і Держава”, “Тиждень”, “Заграва”) низку своїх статей, розвідок, життєписів; окремі з них вийшли невеликими за обсягом брошурами (їх щонайменше п’ять). Тепер Василь Іванович зібрав їх — як своїх дітей — під одним дахом, за одним столом, внаслідок чого маємо різні оповіді і минувшини краю (передусім повстанських літ), і сьогодення.
Маємо місткі роздуми автора, його пропозиції, гострі звернення до Януковича чи до ректора УКУ Б. Ґудзяка. Маємо його розважливі виступи перед громадськістю, зосібно перед мешканцями села Нижня Лукавиця Стрийського району на Львівщині, звідки Василь Іванович родом.
Усі публікації пана Василя потрібні, актуальні. Для мене особисто цінними є дослідження про колабораціонізм, у якому наші недруги настирливо звинувачують українців, зокрема ОУН—УПА, хоча українці не мали своєї держави, а тому не могли бути її зрадниками. Себто колаборантами. А просто — задля визволення — шукали союзників у різних таборах. Інша річ — співробітництво з гітлерівською Німеччиною режиму Сталіна, маршала Петена у Франції чи Квіслінга в Норвегії…
І це питання докладно висвітлює В. Шпіцер, називаючи низку інших країн, які співпрацювали з нацистами. Факти вражаючі і неспростовні. Назагал історія колабораціонізму настільки важлива і, наскільки мені відомо, в Україні мало розроблена, що може стати темою ґрунтовної монографії, хоча й у вигляді розширеної статті є достатньо пізнавальною й аргументованою.
Не переповідатиму сюжети інших матеріалів. Але зазначу характерні особливості публіцистики Василя Шпіцера. Позаяк він людина за фахом технічна, то це позначається на його стилістиці — строгій, конкретній, аналітичній. Так, аналізуючи діяльність Віктора Ющенка як Президента, Василь Шпіцер об’єктивно перераховує — пункт за пунктом — 14 його важливих досягнень. Негативних пунктів значно менше — 8, однак вони суттєві. Серед них — “бездарна кадрова політика”, адже саме Ющенко, наголошує В. Шпіцер, “повернув у політику політичного трупа Януковича…” Результат його правління відомий.
У статті про о. Гавриїла Костельника та березневий псевдособор 1946 року Василь Шпіцер підкріплює свої думки не емоціями, а цифрами, і така інформація (про стан справ у Галицькій митрополії та священиків, які перейшли і не перейшли в російське православ’я) більше говорить, ніж голослівна критика. Щодо загибелі Костельника, то зрозуміло: вбивцями “були ті самі, що спричинилися до смерті двох інших представників “ініціативної групи” — Пелвецького та Мельника”. Тобто емгебісти.
Після парламентських виборів 2013 року Василь Шпіцер (у ст. “Вибори, вибори”) запропонував для демократичних сил конкретну програму дій із 14 пунктів. Так само подав конкретні рекомендації щодо можливих претендентів на вищі державні посади. На посту голови СБУ він бачив Валентина Наливайченка. І його справді призначили на цю посаду. Щодо генерального прокурора, то, вважав пан Василь, найкраще з його обов’язками впоралася б Юлія Тимошенко. Проте таку посаду їй не запропонували…
Автор цієї книжки не просто обсерватор, спостерігач збоку, а й констуктивний порадник, точніше — дорадник. Водночас він, коли треба, їдкий сатирик. Спростовуючи твердження, ніби Харків — перша столиця України, Василь Шпіцер із сарказмом робить висновок, що після “наміру голови Харківської облдержадміністрації Михайла Добкіна залучити до охорони громадського порядку козаків, можна сказати й таке, якщо Харків — перша столиця України, то Гепа і Допа — найчистокровніші, генетично породисті козаки”.
Та коли пан Василь пише про несхитних душпастирів, повстанців, то його розповідь, як-от у сюжеті “Мати повстанія”, стає тремкою, наближається до художнього викладу. Тут уже домінує серце.
х х х
За останню чверть століття, відколи існує Українська Держава, з арени суспільно-політичного чи державницького життя пішли в забуття, в непам’ять сотні діячів районного, обласного чи республіканського рівня: політиків, чиновників, депутатів, керівників… Ніби їх і не було.
Це могло статись і з першим демократичним міським головою Львова. Але не сталося. Василь Іванович Шпіцер активно взявся за перо. Щоправда, і в ролі голови міста йому доводилося писати відозви, декларації, пояснення і т. п. Але тепер це стало його духовно-інтелектуальною потребою.
Тобто Василь Шпіцер і далі активно живе в політиці, в культурі. Живе як публіцист, аналітик, історик. Це його друга іпостась. Бо слово — це теж діло. Хіба ні?
Статті, листи, відозви, шкіци —
З усього видно те, що Шпіцер
Вчорашній голова (чи мер)
Сів за комп’ютер — і тепер
Явив народові свій хист
Як аналітик, публіцист.
І трудиться він без гордині,
Бо творчий дух його не згас,
Бо не “московське время” нині,
А вільний український час.
