Відкритий лист телеканалу “112 Україна”

Усупереч здоровому глузду українські телеканали, за незначним винятком, переважно російськомовні. З недавнього часу телеканал “112 Україна” теж почав проводити проросійську політику в своєму мовленні. Уранці, посеред дня, увечорі ведучі раптом заговорили мовою держави-окупанта, при чому дехто з них з таким “масковскім” акцентом, від якого аж нудить. Мої звернення до каналу по телефону з проханням пояснити причину таких перемін не мали ніякої відповіді, окрім: пишіть нам листа. Отже, звертаюся листовно.

Не знаю, як себе позиціонують керівництво і працівники каналу, але в час війни з Росією впроваджувати в український інформаційний простір “русскій мір” — це виглядає, як державна зрада. Бо всі ми добре знаємо, що війну з Україною Путін розпочав під гаслом захисту російськомовного населення. І виходить так, що ви, панове телевізійники, фактично подаєте московському кремлю сигнал: і тут, у Києві, “русскоязичіє”.

Після того, коли, здається, і найортодоксальніші “общєчєловєкі” зрозуміли, хто є нашим найлютішим ворогом, сприяти російській інформаційній агресії в Україні — це, скажемо прямо, ставати на бік окупанта. Події, що відбувались у нас на очах, чітко показали: саме на ті території, де панувала російська мова, московська російськомовна церква, ступив брудний чобіт путінського солдата-загарбника. То як же можна навіть після цього не усвідомити, що мова — це і питання кордонів, національної безпеки, існування держави.

Ще давні римляни казали: чия мова, того й влада. А нас підступно втішають: “какая разніца”. Хоча ті, хто так говорить, чомусь, як правило, розмовляють лише по-російськи. Сьогодні уже стало цілком ясно, що під чужомовним словоблуддям на зразок “єдіная страна” і “какая разніца” в Україні триває спецоперація РФ з поширення “русскава міра”. Цей “мір” і так призвів до того, що в Україні вже за роки відновленої незалежності з’явилися цілі легіони зросійщених сепаратистів, які ненавидять усе українське і за українське слово розпорюють животи нашим патріотам. Але й надалі всякого сорту російськомовні “інтери”, “вєсті” та їм подібні, як гниди, обсідають український інформаційний простір. Це відвертий і цинічний антиукраїнський шабаш на кістках наших захисників, що гинуть на війні з Росією.

Мова — це не особиста справа кожного, не приватна власність, бо вона належить не тільки тому, хто говорить, а й тим, хто слухає. І коли йдеться про публічне мовлення, треба пам’ятати, що мова — головний символ держави. Тож упроваджувати поряд з українською мовою російську — це все одно, що поруч з нашим гербом, прапором і славнем тулити російські державні символи. А у нас навіть багато депутатів, чиновників і всякої партійної братії промовляє до українського народу мовою загарбника. І ніхто й не думає припиняти це паскудство, що штовхає суспільство у безодню денаціоналізації і духовного рабства.

Кожен громадянин України зобов’язаний поважати й оберігати державні символи. А коли хтось хоче показати свою лояльність до представників інших народів, що живуть в Україні, то хай услід за словами “єдина країна” пише переклад усіма мовами національних меншин нашої держави (їх більше ста) в алфавітному порядку. А виокремлювати тільки одну мову, яка до того ж є мовою ворога, — верх підлості й дурисвітства. Не треба йти на повідку в московських політтехнологів і псевдоукраїнських олігархічних партій, які не дбають про народ, а самі собі допомагають.

А ви, шановні телеведучі, коли аж так прагнете виявити повагу до представників нацменшин, то спілкуйтеся з ними їхніми мовами: з Чубаровим кримськотатарською, з Аваковим вірменською, з Рабиновичем єврейською, з Плачковим болгарською і т. ін. Ясно, що це нікому не до снаги, тож вихід один: виявляючи повагу до держави і титульної нації, говорити державною мовою. Натомість ви так далеко зайшли, що навіть із українськомовними розмовляєте російською. Ви перетворилися на азійсько-російський провінційний канал і ваше гасло “Європейському телебаченню в Україні бути!” — лицемірство. Бо, як казав відомий перекладач і знавець багатьох мов Борис Тен: “Провінція починається там, де цураються рідної мови”.

Якщо ж ваша російськомовність має на меті запобігання перед Росією, то майте на увазі, що таке безглуздя не зупинить путінських яструбів, бо чим більше перед ними прогинаєтесь, тим більше вони нахабніють і вимагають нових поступок. Згадаймо хоча б українське народне прислів’я: “Москалеві годи, як трясці, а все бісом дивиться”.

Не забуваймо, що наша держава мононаціональна, 80 % населення якої складають українці. Тож і державні інституції, і суспільство повинні дбати насамперед про потреби титульної нації, щоб українці відчували, що вони живуть у себе вдома, на своїй споконвічній землі, а не в якомусь пострадянському гетто. А для національних меншин можна створити окремі теле- і радіоканали, налагодити видання періодики національно-культурних товариств, не забуваючи при цьому, що представники інших народів (крім кримськпх татар) мають свої історичні батьківщини, де їхні культури і мови є питомими.

Звісно, в Україні чимала кількість громадян зросійщена, але ж це суперечить самій людській природі і є тяжкою хворобою (таким собі синдромом Мауглі), потворною спадщиною колоніального минулого. І в розбудові держави треба орієнтуватися не на зденаціоналізовані верстви, а на патріотів, свідомих українців. Представників же національних меншин, які не сприймають наших національних прагнень, треба запитати: чи морально жити серед народу, який надав їм притулок, по землі якого вони ходять, який їх годує, і зневажати його традиції і мову? І чи вони чинили б так у Франції, Німеччині, Іспанії чи тій же Росії? Писав колись Микола Костомаров: “Хто любить народ, той і мову його любить, а хто каже, що любить народ, а мову його ненавидить, той бреше”. Врешті, якщо когось дратує наша мова на нашій землі, то хай собі їде геть і не заважає нам творити українську Україну.

У світі багато народів пережили періоди поневолення і денаціоналізації. Це зокрема італійці, чехи, угорці, але вони не розводили руками, мовляв, так уже сталося, а рішуче бралися за відродження своєї національної ідентичності та давно забули про колись нав’язувані їм чужі мови. А, скажімо, в Індонезії після визволення з-під 300-літнього голландського ярма мова окупанта була взагалі заборонена. І не секрет, що доба Ренесансу розпочалася саме з відродження національних мов і запровадження їх у всі сфери життя; що найвидатніші європейські письменники (Данте, Шекспір, Сервантес та ін.) писали твори мовами своїх народів, а не нав’язаною клерикалами латиною. Відродження націнальних мов стало передумовою консолідації націй і надійним фундаментом державотворення.

До речі, московські більшовики брутально припинили в Україні й на Кубані українізацію на початку 1930-х років через те, що з відродженням української мови почала зростати і національна свідомість українців, а це дуже перелякало кремлівських “вождів”. І ось тут постає питання: а хто і чому сьогодні в Україні боїться повноцінного розвитку української мови і пробудження національної свідомості українців? Є підстави для серйозних роздумів і не менш серйозних висновків.

Українська мова є природною і необхідною в Україні, на єдиній у світі території, де вона, наша мова, може (і мусить) усебічно функціонувати. Ще в ХІХ ст. наш видатний мислитель і мовознавець Олександр Потебня застерігав, що будь-які українські бажання, які оминають питання мови, побудовані на піску. Він вважав денаціоналізацію великим лихом, що ослаблює зв’язок поколінь і зводиться на “дезорганізацію суспільства, аморальність, опідлення”. Від цього застерігав Іван Франко, стверджуючи, що рідної мови не може покинути людина без окалічення душі. Тут доречним буде згадати офіційну статистику: саме у найбільш зросійщених областях України спостерігається найвищий рівень злочинності, алкоголізму, наркоманії, венеричних захворювань, самогубств і совкова прихильність до “русскава міра”. Як бачимо, природа мстить, коли порушують її закони. А мова — це не тільки найкоштовніший духовний і культурний скарб, а й природне явище, притаманне не лише певному народові, а й конкретній території, бо, як встановили вчені, самобутні ознаки мови безпосередньо пов’язані з особливостями електромагнітних коливань земної поверхні.

Дерусифікація українського інформаційного простору і нашого суспільства має стати законом (писаним чи неписаним) для всіх свідомих українських громадян. Адже коли практично всі теле- і радіоканали демонструють свою російсько-українську двомовність, то це, даруйте, смердить сумнозвісною теорією прокремлівського мовознавця І. Білодіда, котрий намагався обгрунтувати тезу про дві рідні мови в одного народу, виправдовуючи московську політику зросійщення поневолених народів. Цю дурість уже давно розвінчали науковці, починаючи ще з Конфуція, який два з половиною тисячоліття тому стверджував: “Різномов’я руйнує державу”. Але, на жаль, сьогодні в Україні псевдонаукова теорія І. Білодіда втілюється в життя за повного потурання олігархічної влади. Таке явище (одночасне спілкування двома мовами) в науці називається шизопсихоглосністю чи, простіше кажучи, мовною шизофренією — роздвоєнням душі на мовному грунті, що вельми негативно впливає на суспільну свідомість і здоров’я людей. Тож домішування у ЗМІ російської мови до нашої державної — та ще й під час війни з Росією — є великою підлістю і, по суті, антиукраїнським актом.

Власникам і працівникам ЗМІ час уже схаменутися, не гнівити Бога і український народ, відкинути облудну мовну політику, стати українськими державниками. Навіть якщо ви, медійники, втратили національну гідність і честь, то хоча би логічно помисліть. Ми, себто наша держава, усі 25 років поновленої незалежності жили у зоні впливу і під диктовку Москви. І що нам дав цей огидний “русскій мір”? Здобутків — ніяких, втрати — трагічні. То, мабуть-таки, треба міняти курс.

Насамкінець пропоную всім не спекулювати на тому, що Україну на війні захищають і російськомовні громадяни. (До слова, так само, як і носії грузинської, білоруської, англійської та інших мов). Так, захищають. Подякуємо їм за мужність. Але всі вони, як правило, стали або залишились російськомовними через 25-літню антиукраїнську мовну політику так званої української влади. Це — по-перше. По-друге, наші захисники-патріоти ніде й ніколи не будуть виступати проти державної мови. Впевнений, що з великим бажанням наші воїни на передовій дивилися б не російськомовні телеканали фейкових ДНР-ЛНР, а українськомовний (одномовний) “112 Україна”. Звісно, як розмовляти між собою, вони самі розберуться. Ну а мовою нашої армії є державна. І це не обурює і не може обурювати російськомовних патріотів України. Коли ж раптом виникатиме необхідність, то треба спокійно й аргументовано пояснювати значення державної мови (для абсолютної більшості рідної), про що у свій час писав Олесь Гончар: “Той, хто зрікається рідної мови, часто не розуміє, що в цьому вже є елемент відступництва, елемент зради. А треба б йому це пояснити. Відділити підлих від темних”.

Звичайно, перша і найтяжча провина не тільки за стан української мови, а й за всі негаразди в нашій державі лежить на найвищому керівництві. Адже за роки відновленої незалежності ми не мали жодного достойного президента, жодного проукаїнського уряду, жодної по-справжньому української Верховної Ради. Тож наше повноцінне відродження так і не відбулося. А щоби воно відбулося, треба, очевидно, для початку призначити спеціального прокурора, котрий порушив би карне провадження щодо антинародної діяльності найвищих посадовців держави, починаючи з Л. Кравчука. Хай би вони розказали слідству і українському народові: як і за чиїми ініціативами розграбовувалась держава, хто надоумив створювати псевдоавтономію в Кримській області, чому віддали Росії Чорноморський флот і залишили російську військову базу в Україні, для чого так безглуздо позбулися ядерної зброї, на яких підставах здали інформаційний простір сусіду-агресору, з якою метою і за чиїми вказівками давали преференції московській церкві, чому повністю знехтувані українські національні інтереси й зумисне упосліджувалась українська мова? Ми мусимо покарати зло, очиститися і побудувати справжню Українську державу. Це справа всіх і кожного.

 

Григорій ДОНЕЦЬ,

м. Київ

 

Від редакції. Довідково:

— Українська мова є рідною для 73% учасників АТО, їхніх рідних і близьких. Російська — для 6%. Обидві мови — для 19%. Для порівняння: серед непричетних до АТО українську мову вважають рідною 55%, російську — 19%, обидві мови — 23%, — каже Андрій Биченко, директор соціологічної служби Центру Разумкова.

Серед причетних до АТО не тільки більше тих, хто володіє українською, а й тих, хто послуговується нею повсякдень.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment