Костянтин СУШКО,
Запоріжжя
Заглядаю до книгарень — неймовірна ряснота книжок іноді мене лякає. І пригнічує. А які вони розфарбовані, як розмальовані, — захмарних висот досягла наша поліграфічна база! Зі змістом би так. Але база змістом не займається. Хто ж? Видавці? Боронь, Боже! Автори? Мало б так бути. А насправді?
Беру книжку навмання. Майже на всю обкладинку — зеленкувато-коричневий чи то дракон, чи то змій із відірваною людською ногою в пащеці. Праворуч, внизу, притулилася назва: “Соломоновы стансы». Ще правіше, вертикально, — прізвище автора. Інтуїтивно відчуваю, що ні давньоєврейський цар-мудрець, ні бодай одна з чотирирядкових строф із закінченою думкою (станси) у книжці й не ночували. Перегорнувши одну, другу, п’яту сторінку, заповнені прозовим текстом без абзаців, у тім переконуюся. Тож читаю анотацію: “Длинным оказался путь помощника патологоанатома Матвея Никудышкина к истине: бегство из родного дома, где его чуть не зарезала родная мать; роль педераста в услужении директору детского дома; три года в психбольнице; пять лет тюрьмы за подозрение в людоедстве… Но Матвей верил в себя, поскольку верил в Бога. Потому-то и достиг своего».
На білому титулі другої книжки, майже навпіл, по діагоналі, розділеного чорною ламаною лінію, — крупними літерами ім’я автора, яке прикриває жіночі геніталії так, що видно тільки частину голих грудей, плечі й геть виголену голову, а під прізвищем, — стегна й ноги. “Волосатая измена» іменується, як сказано в анотації, роман. Є в анотації ще й таке: “Разуверившись в истинной любви, семнадцатилетняя Илона заключает гражданский брак с семидесятипятилетнним бизнесменом. Неимоверно богатый, но дряхлый покровитель ни в чем не отказывает молодой супруге, кроме одного: он не в состоянии совершать с ней половые акты. Поэтому несчастная Илона вынуждена тайно сожительствовать с хозяйским доберманом. Месяц, год, полтора все шло хорошо, но однажды богатый супруг застал необычную любовную пару в самый неподходящий момент…
Роман получил гран–при на Гвозденским фестивале остросюжетных любовных триллеров».
Це дещо з москвинськомовних “новинок», а ось і рідномовне: “Храм нарікань». Така собі 156-сторінкова збірочка поезій із м’якою обкладинкою, на якій — запаморочливий колаж із ялинок, чогось схожого на колиску та білизняної прищепки із затиснутим у ній презервативом, а по периметру — розсип різнокольорових знаків запитання. Над усім — прізвище автора. Анотація пояснює: “Нова збірка поезій члена Національної спілки письменників України (ім’ярек. — Авт.) “Храм нарікань» — по суті римований шлях навернення душі від “кроманьонця» (малороса) до Українця. Супроводжують душу в цій подорожі Мати й Батько, Рідний Дядько і Чужа Коханка, Правда і Совість, Брехня і Визиск. Червоною ниткою проходить через незвичайну розповідь-сповідь тема тілесного кохання — навіженого, жорстокого, витонченого і невичерпного. Вірші просякнуті тривогою за все, що заслуговує на співчуття».
Прочитавши це, далі гортати книжку бажання не відчув.
Звісно, це — суто суб’єктивні спостереження і висновки. Як суб’єктивним є також відчуття тривоги, що охоплює мене, коли переступаю поріг якоїсь книгарні. Знаю, що те відчуття може бути навіяним, навіть тенденційним, а то й узагалі упередженим, проте я до нього дослухаюсь. Бо не від розуму йде, а від серця, серце ж не збреше. Боже мій, скільки навколо всього! Чи можна стільки наплодити, навипускати якісного, щирого, глибокого, справжнього? Он уже не лише серце, а й логіка підказує: в жодному разі.
…Звідки? Не від душі, а з конвеєра. Неможливо, щоб — не творили, не творили, і раптом… Так, почали, але не ті. На початку 1991-го Соломія Павличко зазначала: “В літературному житті — нові групи, нові імена. Нові молоді письменники просто захлинаються від інтелектуальної, естетичної свободи, котрої не знали їхні старші колеги»1. Світло, радісно мовлено, але скоріше, на підставі власного відчуття, особистого жагучого чекання, аніж реального факту. Тільки й того, що “нові», тобто досі не чувані… А ще “групи»… А ще “захлинаються»… Ото вже справді! І тут більше пасує визначення “зграя». Гадаю, невдовзі у поспішності свого оптимістичного висновку переконалася й сама Соломія Дмитрівна (трагічно загинула 31 грудня 1999 року). Талановитий літературознавець, напрочуд спостережлива, тонка, щира і вразлива людина, згодом не могла б не побачити, що з настанням “інтелектуальної свободи» прокинулися таланти в отих, хто досі не знав, із чого слід починати знайомство з книжкою. Саме вони стали не тільки авторами нових книжок, а й призерами, номінантами, лауреатами. Заслуженими і заструженими. Нагородженими та облагородженими. Лише читач… Точніше, його душа, — вона невпинно спустошується.
Справжній, істинний талант нічого не чекає і не прокидається, бо він ніколи не спить.
Боюся зайве заглядати й до бібліотек — цих сховищ мудрості. Колишніх сховищ. Бо вже на порозі стрічаєш людей, мовби відряджених (а може, засланих?) до нас із сусідніх теренів. Жодного українського слова. У сільських і районних книгосховищах — ще так собі, а в міських, хоч не прислухайся… А на стенді “новинок» із двадцяти (спеціально порахував) найменувань, лише два — мовою автохтонів. Решта — або ж москвинськомовні, або ж транзитом безпосередньо із Москви. Зауважити про це комусь із бібліотекарів? Собі ж обернеться дорожче.
А з яким виразом на обличчі заповнюють мій формуляр, коли бачать, що саме я взяв! Я ж беру лише своїх, НАШИХ. Хто ж тоді вони, оті, що з таким презирством дивляться на мене? Звідкіль прибилися?
Із настанням незалежності їх слід було пролюструвати-замінити першими. Разом із працівниками музеїв, зокрема, краєзнавчих. Бо, зберігши тих і отих, народжених, виплеканих і видресируваних колишньою системою, ми зберегли і там, і отам дух тієї системи. Дух тління. Мимоволі створили такі собі резервації для похмурого вчорашнього дня з усіма наслідками. І за чверть століття смотрітєлі тих резервацій так адаптувалися, що вже, мабуть, не сколупнути. Вони не читають книжок із “нових надходжень», як ота Віра Андріївна з мого юнацтва. А про “старі» вже й забули. Вони вже ніколи й нікому не запропонують ні “Альошку Богунця», і “Тарасові шляхи», ні “Лісову красуню», ні “Хатину дядечка Тома», ні “Юнгу зі шхуни “Колумб», ні “Тома Сойєра»… Це — дітям. Ходять сюди підлітки? А дорослі? Ондечки двом бабусям теж зовсім немолода смотрітєльніца щось подала. Підійшла ще одна смотрітєльніца… Розкрили книжку, розглядають. Хіхікають. На бурякового кольору обкладинці встиг прочитати: “Правила любви»…
Зрозуміло. Бабусі теж туди. І як це вони так швидко зуміли просунутися слідом за розкрученими авторами?!
І все ж є відмінність між сучасною бібліотекою та сучасною книгарнею. Визначається вона запахом старих книжок. Отих, справжніх, де знайшло притулок справжнє слово. І я йду між стелажі, де на синіх, коричневих, зелених, сірих і червоних спинках-корінцях видань, у матер’яних і картонних обкладинках стрічаю рідні імена: Марко Вовчок… Андрій Головко… Павло Загребельний… Оксана Іваненко… Михайло Коцюбинський… Іван Нечуй-Левицький… Михайло Стельмах… Микола Трублаїні… А на іншому стелажі, біля стіни: Жуль Верн… Фенімор Купер… Майн Рід… Вальтер Скотт… Роберт Льюїс Стівенсон… Марк Твен…
Мовчать. Рідко хто заглядає сюди. Зазвичай, переступивши поріг зали, товпляться біля входу. Коло стендів, завалених пістрявим сучасним мотлохом, загримованим під книжки. У кращому випадку, звісно.
Ніколи палітурки книжок не розмальовували так, як роблять це сьогодні. І неодмінно цупка обкладинка, ламінант — блищить, як скло. А під обкладинкою — ні уму, ні серцю.
Іду неквапом. Переконавшись, що мене ніхто не бачить, торкаюся корінців пальцями… Прості обкладинки, переважно газетний, цупкий папір, але ж я знаю, яке там розмаїття і духу, і мислі!
Вітаюсь… Пошепки, саме пошепки, а не подумки дякую і вибачаюсь, що он воно куди повернуло, що зараз отак. Століттями, тисячоліттями думка перетікала в думку, почуття в почуття, вчинок у вчинок. Спадкоємність. Натхнення. Продовження. А зараз — балансування над прірвою.
Ще раз вибачаюсь… Вибачаюсь і дякую…
— Што он там… Кому он шепчєт? — раптом чую за спиною, через стелаж.
Мимоволі випростуюсь і чогось кахикаю.
— Гдє? Кто?
— Да вон, возлє зарубєжкі адін… Мущіна, ви што-то вибіраєте?
Біля прольоту стоїть одна зі смотрітєльніц і пильно, і наче аж стурбовано дивиться на мене.
Треба відповідати, а я гарячково зважую, якою ж мовою мовити. Гарячково це роблю чи — малодушно? Який може бути вибір, пане читачу з п’ятидесятивосьмирічним стажем!
Раптом починаю розуміти, що справа тут не в малодушності. Ганебна ситуація… Не інакше як мене в чомусь запідозрили оці, пильні (не однокорінне слово зі словом “пилюга»?) ще з радянських часів, бабусі, й негоже компрометувати рідну мову безглуздими поясненнями. Власне, до чого ці пояснення, які взагалі можуть бути питання, коли я стою біля стелажів із книжками!
Саме час відповісти оцій “моксельці»2, що я вибираю якомога жирніший шматок м’яса… Ось так узяти б і бовкнути, по-моксельськи: “Да вот мясо вибіраю, і гляжу, гдє кусок пожірнєє…».
Несподівано навіть для самого себе кажу:
— Провідую старих друзів. Ось бачте…
І я провів рукою по корінцях книжок.
Очі смотрітєльніци округлилися, проте вона нічого не сказала. Лише, коли повернулася до колеги, почув приглушене:
— Пахоже, какой-то нє савсєм нармальний…
Справді хіба “нармальний» блукатиме між книжковими стелажами незатребуваних авторів, що складають золотий фонд світової літератури…
А тоді я взяв “Лихі люди» Панаса Мирного й “Мандрівників» Петра Козланюка. Читав обидва твори, і не раз. Але взяв…
Вийшов на вулицю і з несподіваною радістю переконався, що сонце ще світить, ще клубочаться на обрії хмаринки, а небо не втратило бездонної синяви. Сонце світило збоку, зліва, я дивився на хмари, пірнав у небесну синяву і наче більше нічого довкруж і не бачив. Бо й не хотілося нічого більше — так відрадно сприймати те, що є завжди, що буде вічно, не заглиблюючись у те, що минає, і не переймаючись ним. Отож хапався за ті хмарки, мов за рятівне коло, линув до неба й повнився вірою, що все оте мине. А небо залишиться. Щоб бути не так для себе, як для всіх, хто вміє знаходити в ньому підтримку. І я наче відчув мільйони і мільйони тих, що будуть після мене, хто так само дивитиметься на небо, щоб не бачити бруду під ногами. Я наче був із отими прийдешніми мільйонами, а вони — зі мною. І Слово було з нами — справжнє й незрадливе. Не з отих книжечок-скороспілок, а від самого Сонця, від Неба, як оці рядки:
І зійде сонце! І відступить ніч,
І дощ напоє землю неполиту.
І птиці розлетяться вусібіч,
Любов і мир повідуючи світу.
Так, Борис Мозолевський… Але… Тоді він не згадався. Звісно, знаю це напам’ять, але в ту хвилину я зчитував рядки з біг-борда, що на перехресті головного проспекту міста й нетривалої вулички!
Сторопілий, я зупинився. Справді, на сліпуче-блакитному тлі золотом вилискували щойно озвучені слова. А навпроти — ще один біг-борда, а на ньому знов Мозолевський:
Сяй і слався, наш добрий світе!
Небо своє прихили над нами!
Ми твої паростки, ми твої діти —
Будьмо ж не пасинками, а синами!
Нарешті! Коли це виставили? Як ішов до бібліотеки, здається, не було. Невже й справді новий міський голова виявився українцем не тільки за промовисто нашим прізвищем Буряк, а й за станом душі! А мені ж клюнула в тім’ячко ідея записатися до “мера» на прийом і порадити поруч із комерційною рекламою бодай зрідка розміщувати ось таке, як бачу зараз…
Що?!..
Погляд упав на другий біг-борд, що напроти: “Торговый центр “Украина»: Приглашаем на Новогодний шопинг»…
Ні, річ зовсім не в тім, що якраз хилився до завершення березень, відтак уже до інших “шопингов» час було загукувати. До проявів відвертого ідіотизму доби становлення ринкових стосунків, уже якось припасувався-пристосувався, та серце ніяк не може змиритися з тим, що назва рідної країни виписана чужою мовою, тоді як над самим “центром», куди запрошувалося, розгорнуто сяє — “Україна»! Заятрило, що в результаті досі не скасованого україножерського закону двох покидьків (один із них і досі протирає штанці у Верховній Раді) про мови, на рекламні “площадя» проникають не наші слова. Та найбільше враження, як ви, дорогі колеги, либонь, здогадалися, — ніякого Мозолевського на обох щитах не було, окрім прочитаного щойно…
І все ж на душі розвиднилося й потепліло!.. Якщо слово — теє ж діло, то мрія, виходить, — також.
Від редакції. Днями Костянтину Сушку, авторові близько тридцяти книжок публіцистики й художньої прози, із яких десять присвячені Хортиці, виповнилося (5.10.2016) 70 літ. Від імені побратимів по перу та читачів — з роси й води, шановний колего, здоров’я, радості й цікавих нових книжок.
__________________
1 Павличко Соломія. Листи з Києва. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2001. — 159 с.
2 Від «Країни Моксель» Володимила Білінського, в якій подається правда про походження Московії.
