Вадим ПЕПА
Допекли зловтішні заяви внутрішніх недоброзичливців, що Україна за рівнем життя на останньому місці в світі. А чи ж не на першому за дорогими авто не лише на вулицях Києва, а, мабуть же, й інших міст. Багатії нахабно колють очі бідноти своїми розкошами в усьому.
Як в око вліпило б сказане одним із комуністичних вождів М. Хрущовим: тягають дохлого кота. Вони всі вийшли зі шкур комсомольських і членів партії. Переорієнтуватися з марксизму-ленінізму на клерикалізм для них — раз плюнути. Припадають вустами до рук місцеблюстителів московської церкви, схиляються побожно, обціловуючи ікони, а розумом грузнуть по вуха в трясовині віджилої радянської ідеології. Хоч і тхне від неї, а вони, затуляючи носи, усе ще пробують, немов торгівці на товчках, вихваляти мертвоту, як свіжину.
Економічні показники в Україні за так званих радянських часів безглуздо порівнювати з нинішніми. Вироблене працелюбними руками і добуте з надр землі тоді поглиналося, як Змієм-Гориничем, ненаситною імперією, зникало безслідно в її бездонному череві. За невтримної сверблячки не овечими ратицями, а вовчими пазурами можна, скажімо, додряпатися до показників значно вищого, ніж тепер, свинопоголів’я. І при цьому, боронь Боже, зронити хоча б куце слово про те, куди ж усе те дівалося. Для прикладу, скільки ж тисяч молочних поросят відправлялося до новорічних застіль московських розпорядників українського добра? І хіба тільки свинством ненажерливі обмежувалися?..
І запопадливим постачальникам з України до Росії перепадали об’їдки з панського столу. Отож у споминах про спецрозподільники овечошкурі нестямляться. Жалі за втраченим уїлися їм у плоть і кров, як невиліковна інфекція. Повернути б примарне — ото б пораділи ті й ті “слуги народу” в личинах регіоналів і фарбованих-перефарбованих лисів у партіях-клонах.
Боже правий, як же вони вболівають за бідноту. Готові й голови посипати попелом, аби тільки показати виборцям, як дбають про їхні інтереси. Кожний із галасливих такий уже доброзичливець, що, як сказав би Т. Шевченко, “й славу вміє одурить”. Та хоч які велемудрі, а договорюються до казна-чого. Добалакалися, як з місяця впали: населення в Україні — жебраки, мінімальна заробітна плата вп’ятеро менша, ніж у Гані або Гондурасі…
Несосвітенна ж брехня! В якій Гані чи в якому Гондурасі чиновники охехелюють більше трьохсот тисяч і понад півмільйона за місяць? Досі узаконена в Києві нерухомість і земельні наділи колишнього мера Черновецького особам такого ж рангу в Гані чи Гондурасі й не снилися. І чи під силу в країні з першою чи другою назвою якомусь пройдисвіту поцупити з державного бюджету стільки ж мільярдів, скільки прилипло до рук загребущого Кадирова, що вихрестився на Онищенка?
Які там Гана чи Гондурас! Їм до валютних рахунків українських посадовців в офшорних зонах — як до неба пішки. Не тратьте, куми, сили. Не оббілити вам сякого-такого Ставицького. Цей у своєму домашньому закапелку плюнув на якихось сорок кілограмів золотих злитків. Утік до Ізраїлю, мабуть же, із чимось ціннішим. До землі обітованої злиняв і горезвісний Табачник, щоб не святим же духом насолоджуватися, а земними благами. І за які ж кошти? Не за менші ж уп’ятеро, ніж заробітна плата у Гані й Гондурасі. А скільки Янукович вивіз у Москву “камазами”! На додачу — Азарови з Курченком і т. ін. Так, як у нас шкодять шкурники, не нашкодить лютий ворог. Куди там не тільки Гані й Гондурасу, а й усій Латинській Америці тягатися з Україною! Вона ж — не на світових задвірках. Таки ж багата!
За середнім прибутком на кожну душу Україна могла б бути чи не попереду планети всієї. Поки що не виходить не через те, що з останніх сил виборюємо “нєзалєжность”. Дамоклевим мечем нависає над головою те, що північний сусід, як і всі попередні століття, одержимий маячнею ненажерливого імперіалізму. А всередині залишки гнобителів риють, як свині під дубом.
Ще з 1818р. почесний член Петербурзької АН М. Карамзін звеличувався як автор дванадцятитомної “Истории государства Российского”. Тоді ж його запитали: чи міг би одним словом охарактеризувати ситуацію в імперії. Відповів: “Могу. Воруют”. Це саме нав’язувалося в завойованій Малоросії. Та ще й, на лихо, стократ посилено: коли в Москві стрижуть нігті, в Україні відрізають пальці…
Нема числа торбохватам із маєтками впритул до води на берегах Дніпра й інших поки що не пересохлих річок і водойм. У “жалісливих” — нелічені квартири. У когось — переписаний на однорічну дитину будинок царської пишноти. Де ще знайти немовля з такими статками? А дорогущі іномарки, зареєстровані на родичів, яким, прости Господи, три чисниці до смерті? А на мільярди доларів і євро дачі, палаци, прикуплені в курортних зонах далеко від України? Нащадки ж, як тільки спинаються на ноги, опиняються наввипередки в престижних кембриджах капіталістичного світу, фарисейськи осуджуваного. Туди ж кидаються високоповажні лікуватися. А при здоров’ї — наживатися.
Плаксіям з орієнтацією на Гану й Гондурас нагадати б закон збереження матерії. Коли від чогось віднімається, то до чогось додається. Не якась же інша, а саме комуністична ідеологія сплодила хапуг, які й матір обдеруть і продадуть, не те що країну проживання. До того ж у нашому випадку пече, як цвяшок, у серце вбитий, гірке одкровення Джавахарлала Неру, відданого сина дорогої йому Індії, яку, було, душили колонізатори: “Інтелігенція, вихована окупантом, є найбільшим ворогом свого народу”…
І чого б то доморощеним лицемірам лізти до спустошених кишень найменш забезпечених? Виверніть свої. Поділіться хоч якоюсь дещицею з обкраденими. Та хоча б закликайте до того ж сусідів по маєтках і єдиномислячих у Верховній Раді.
“Що ховаєш ти — те втратив, що віддав ти — те твоє”. Воістину, мудра заповідь з-під стила великого грузина Шота Руставелі у невмирущій епічній поемі “Витязь у тигровій шкурі”. Чи, ближче до оригіналу, — “в барсовій”. Але головне те, що — Витязь! Звитяжець. А не злодій, не нікчема, пам’ять про якого заросте бур’яном зневаги, а по всьому — цілковитого забуття.
