Верховні млини
Уривок з нового роману Мирослава Дочинця “Мафтей. Книга, написана сухим пером”
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Загадаю загадку, закину на грядку;
нехай моя загадка до літа лежить.
Материна приповідка
У долі один лик. Через тридцять-сорок літ ми неухильно набуваємо поличчя своїх родителів. Пробиваються їх риси і натура, як відлунок їх земного перебуття. У тиші мого серця ясною свічечкою мріє образ моєї мамки Мелани. Там мій отець і моя мати постійно борються за першину.
…Від неї дуже файно пахло. Не раз я брався розгадати — чим? Доки до мене не дійшло: пахло матір’ю. То був перший пізнаний запах маленького світу. Вже потому явилися інші дорогі запахи: молока, хліба, диму, трави, ріки, риби, книги…
Перші одробини чуттєвого пережиття пов’язані з нею. Вона мені виділася зозулькою: маленька, юрлива, форемна, з великими сивими очима і ясним лляним волосом. В її розплетеній косі я чувся як у гніздечку, та вона й називала мене “потятком”.
Ніколи не пеленала, бо, видав, не було чим. Зате любила носити мене, голого й розворушеного, берегом ріки, підносила д’горі і дзвінко сміялася. А я млів сердечком, хапав руками порожні воздухи, сукав ноженятами. “Лети, моє потятко!” — взивала мамка. Її руки були моїми крилами. Її світла вдача щепила мені повабу до мрії. Того єдиного, що дає нашим душам лет.
Вона ледве зайшла в дівочі літа, коли ріка прибила до нашого берега дарабину з молодим верховинцем. Мав цураву тайстру з вівсяною перепічкою і горіхове коромисло з дротяним вузлом — увесь скарбець. Із плотика скочив не на тверде, а у воду — і за миг у залізному сильці тріпотіла величенька рибина.
“Щупак, — мовив леґінь, оголивши часничини зубів. — А тебе як звати, рибко?”
“Мелана, — призналася дівка. — Що носиш на грудях?” — кивнула на обвуглену деревинку на шворці.
“Ошкальок громовиці”, — гордо пояснив той.
“Я на сьому не розуміюся”, — хмикнуло дівча.
“А я лише на тому й знаюся”, — зареготав приблуда.
Він не брехав.
Мати скоро зрозуміла, що чекати від мужа ґаздовитості марно. Із пса солонини не буде. Скиталець увесьденечки пропадав, якщо не в річкових обродах, то в хащах. А дідо лупав скалу. В людей на господі якийсь городець скопаний, садовина родить, а в нас — спориші, як щітка, і вивітрений камінь. Добре, коли ріка принесе якусь жердину на розпал. Добре, коли мати перехопить вітця з уловом, доки той не віднесе в Жовту корчму. Тоді і в хижі теплиться, і в горнеці булькоче. А коли тижнями сусік порожній, та й нитки не найдеш, аби гачник зашити…
Мелана, мізерна донька і жона, билася як горличка межи двома хлопами. Доки не врозуміла, що з того дива не буде пива. Молодий прирікає: “Скоро линь сяде на дно, тогди й почну оранку”. Старий заповідає: “Надовбаю синього каменя — ляхи добру ціну дадуть”. Слухала, чекала, надіялася, доки не отямилася: “Криве не стане рівним. Того, що немає, не рахують”. І стала сама токанити світом.
Тепер, оглядаючись у далеку минулість, я з новою повнотою розумію, якою характерною була моя мати. З тих, про яких кажуть: огень погасив — золою грає. Високий чин творення зробив її такою. Вже поготів, як усталився її хист, коли вже попи їй стали кланятися, любила приповідати: “Якою рукою подаш — такою дістанеш”.
…Пригадую, як варила мильний корінь: гілочками била по воді в кориті, поки не встане піна. Тим обпирала добробутних міщан, і всі дивувалися, чому памолочь виходить така м’якенька й біла, і воші з неї сковзують, як із шовку… Варила на продаж патоку з яперки. Ті дерева густо посідали спад дідової гори. Ми з нею збирали ягоди ще в росах, доки не внадилося дике птаство і не пустили на пашу гусей. Нудлива то була робота. Аби мене якось підохотити, мамка сипала приповідками: “Яперка біла на траву сіла. Яперка чорна впала з циганського горна. Яперка рожева — для Мафтейка рожена…” Та була найсмачніша.
Коли я став виростати з тих дитинних казкувань, мати брала мене чаром загадок. А знала їх силу-силенну. Найдовша була про мудру дівку-семилітку. Якраз і мені стільки було. “Ой ти, дівко-семилітко, загадаю тобі сім загадок. Одгадаєш — моя будеш, не вгадаєш — дурна будеш. А що в’ється круг деревця? А що росте без коренця? А що цвіте без насіння? А що біжить без прогону? А що гріє без жарини? А що живе без дружини? А що грає, голос має? — Хміль в’ється круг деревця. Камінь росте без коренця. Верба цвіте без насіння. Вода біжить без прогону. Сонце гріє без жарини. Чернець живе без дружини. Скрипка грає, голос має”. Я слухав — і хміль, камінь, верба, вода, сонце оживали, набували людського поличчя. Щось знають, та мовчать — так я думав про них. А чернець Аввакум і так був живий. Спав у земляній норі, а вдень сидів під яблунею над своїми дощечками, і вітер ворушив білі клапті в його руках. Я звідав мамку, що се. “Письмо”, — проказувала вона чомусь пошепки і трохи лячно. Письмо довго лишалося нерозгаданою загадкою.
Сама вона читали не вміла, зате як говорила! Якщо дідо словом різав, як топором, нянько говорив скупо і пісно, аби лише відбутися, то мамка словами ніби ткала мережку. Її бесіда зависала в воздусі й довго не розвіювалася, як золотий пилок цвіту. І не пропадала, засіювалася в якісь непроглядні глибини, звідки могла неспогадано виринути й засвітитися наново. Сама казала: “Поговірка — цвітка, пословиця — ягодиця”. Вже тоді тонким мізерним розумом я доходив, що мова має чари. І якщо ти їх відчуваєш, то й сам стаєш на крихту чародієм.
Баба Злота передала доньці не лише породу, а й прищепила її до зільництва. Всі береги, всі гаї, гори й луговини були наші з матір’ю. Наші Господні ниви, наше жниво, яке обмінювалося на ярину. Лічництво давало сякий-такий приварок, без плуга й тягла ми не їли уїжно, але й голодні не сиділи. “Там, де немає м’яса, і буряк — пан, — казала мамка. — Билинку витягнути — і то робота”. І будила мене затемна: “Ніхто не слухає жаб, які кричать зрана до рана. Когут озивається лише раз — на світанні, і люди слухають його, встають і йдуть до роботи”.
Либонь, я знав голоси всіх когутів мукачівських околиць. Першими вони будилися на Липовій вулиці, за ними хрипло взивали кокоші Кривої, відтак переметом стелилося кукурікання Луговою, Яблучною, Тютюновою, Голоштовом і Фюзешом. І лише пак долинало сите піяння з Млинної, де птиця жирувала на остатках мелива. Послідніми чинно тягли порідні каплуни з маєтного кутка Турул, що носив ім’я заповітного птаха, який буцім привів мадярів на наші терени.
Дивуються, чому в дитинстві так довго тягнеться час. День яко рік. Певно, солодкі мої, що дитина за день запам’ятовує теменну многоту всього. Як пчола безутомна, набиває щільники світовидження.
Цілий світний день ми блукали з тайстрами. “Не стій, поки під ногами трава виросте, — підганяла мати. — Все роби від душі, як для Господа”. А коли ми верталися з пільних ходів, голосили нам кози, яких гнали з випасу. Ми худобину не держали, нічим було годувати. “Одну козу маю і ту щодня за хвіст підіймаю”, — фіґлювала мамка, маючи на оці заслінку шпаргета.
“Приміряйся, синку, до всякого діла, — напучувала мене. — Спершу хліб, а пак — молитва. Набирайся всякого знаття, найперше того, що приносять хосен людям. Шовк зноситься, та онучою не стане”. Тоді й почув від неї оповідь про чоботаря. Бідний швець день у день чипів над роботою, аби прогодувати свою велику родину. Виходив увечері, змучений і замащений, і дивився на людей, що файно вбрані йшли до храму. Дивився і плакав: усі спасуться, один я, грішний, не спасуся. А сам мусів і в неділю клепати, аби звести кінці з кінцями. Гарував, молився і тужив: грішний я, грішний… І тоді Бог послав до чоботаря святого Антонія. І той його втішив: “Не журися, чоловіче, бо ти зробив для Господа більше, ніж праведник…”
Доки зілля стигло на корені, ми бралися за “лісову шерсть”. Се спотання теж дісталося від баби. Я міхами носив соснові голки. Мати їх розпарювала й виварювала в лузі на густу жмакуху. Тоді розчісувала, відмивала в Латориці й сушила. А з добутого волокна в’язала теплу й пахучу вберю. Та ще й була дуже помічна на ревму. Не дивно, що в матері скоро з’явилися замовці “соснових покривал”. Мала вона над чим звиватися, аби вбрати чотирьох хлопів — діда, няня, мене й Божого челядника. Та ще й копійча якесь настарати.
А на буденне одіння ткалося полотно з кропиви. О, з нею труднацій будь здоров! Зате яке за диво — жаливляне прядиво. Сама природа його витворює з ярньої тепліні, літніх дощів, осінніх мряк і хрещенських морозів. Тому воно м’якше за лляне, взимі ліпше гріє, а вліті свіжить тіло.
Жаливу ми брали до Великодня, як тільки тріснуть пупчики на вербі. Ретельно сушили, аби стебло стало ламким, а волоконця відділялися. Тоді — на м’ялицю, на широку дошку з прорізом-сідлом, у яке вкладається пук трести, а згори його трощить загострене било. Цал за цалом, вершок за вершком. Не вимнеш м’ялкою — не візьмеш прялкою. Дістаємо повісмо. Аби з нього витеребити кострицю, тіпаєш дубовим косарем, схожим на тесак. Часто-часто рубаєш ним, доки тверді рештки не відпадуть. Затим ще товчеш повісмо на пні, а вкінець оббиваєш на круглій палиці. Ще й так на нитях лишається полова. Обшугують їх, тручи між березовими дощечками, — так відсіюється порох. А ми вже маємо готові до чесання мички, довгі, куці, всякі. А що довше волоконце, то прядиво тонше й міцніше.
Спершу ми чесали старосвітським способом — грубими кленовими гребенями. А з часом приспособилися до дрібних микалок і щіток зі свинячої шерсти. О, тут запасай терплячку! Треба справно розчесати й розгладити кожде пасемце. Мама воркувала: “Маєш терпець — будеш мистець”. Пачоси набік, кудельні нитки — в прядиво. Клапті ткання потому відбілювали в росі, виварювали в золі, для кріпости й “здоровлення” вимочували в дубовій корі. За потреби його чорнили іржавим мохом, а для глянцу додавали борсучий жир. Аби підсинити, варили у волошках, для жовтавости — в рум’янці. Ткалися з нього обруси, постільна біль, утиральники, сукмани й сорочки. І зносу тому полотну не було. Монах-печерник, спробувавши на собі, й монастирську братію до нього приохотив. Шуткував: “Йоан-Предтеча ходив у веретищі з верблюжого волоса, не знав, що вбиратися мож і в кропиву…”
Дейкували, що й сам біскуп обтирався нашими “жалкими” обрусятами і обвивав поперек поясом із вичісок. Прядивна негідь і справді йшла на грубе рядно, міхи, мотузи, паклю для конопачення. Ще мати в’язала з неї помічні при занімінні ніг чуні та шапочки, що знімали головні болі. Ще й порох очесу годився на ліки для породіль. Воістину чудородна парость — ота жалива. Стебло одягало нас, а обібране листячко — годувало. В ньому можна було зберегти в теплу пору м’ясо і рибу. А соком мамка привчала дівок умащувати тім’я — і волосся ставало м’яким, здоровим і міцним, як кропив’яне волокно. Таки правда, піднесені із землі краса та сила не в’януть і не пропадають безслідно.
Що мушу ще додати до опису тих тягучих трудів… Була то не просто робота — чинення. Від давнього високого слова “чин”. І я збагнув се не одразу. Воно зароджувалося й росло в мені поступом, як у морській скойці зароджується з піщинки й росте перл. А мамка підпомагала тому: “Одіж — се не тлінне, її не можна рахувати за непотріб чи щось пусте. Одяг має з людиною глибоку, дуже важну пов’язь. Наш Господь Ісус був простим древоділом, але вбирався в коштовні білі шати”.
Файне і добре видіти — в сьому щастя і є. То був її canon, як сказав би отець Аввакум. Мало того, крихти краси й добра мати розсівала довкола. Сила-силенна душ причастилася тим. І в першу голову я.
Друге моє ймено, не наречене, а доточене людьми — Проскурник. Воно теж прийшло завдяки матері. Властиво — рукам її.
Раз у тиждень, якщо в сусіку біліло, напалювався шпаргет, мурований дідом на хорватський штиб. І пікся хліб. Паляничку відносили й Аввакуму, бо той жив у нашій горі, значить — “наш рот”. Він, правда, се по-іншому означав: “Небесні млини і сліпому кротові мелють”. Річ не про се, а про хліб. Чернець, скусивши його, хвалив: “Твій насушник, Мелано, як воскове сонце. І красен, і пахуч. Тобі, жоно, проскури пекти би…” Мамка сміялася, відмахувалася. А воно як ведеться: слово застрягає на губі. Скажеться — зав’яжеться. Так верховні млини й обернулися до неї воротом.
Замісив із ночі монах-проскурник Ніл і тут же спочив у Бозі. Прибігли з обителі: “Вирятовуй, сестрице, — квашня в піч проситься”. Бувало, проти празників мати в їх куховарні помагала. Що тут довго думкувати?! Скупалася в бакаї, вбралася в свіжовипране і пішла холодком. Стала над діжею, як над дитиною, і сотворила молитву, що передше від Ніла чула. “Преблаженні і Богоносні отці наші Спиридоне й Никодиме, стяжателі дерзновенія ко Господу рівноангельним житієм своїм. Єго же ради обогати, Христе, нетлінням і чудесами мощі ваші; молимо вас упадливо виклопотати душам нашим очищення і велику та багату милість. Спиридоне, незлобивості лелійнику, і, Никодиме-побідоімцю, обидва проскурники святі, хліби чисті в дар творящі Богові, і себе в запашну жертву сотворителі: моліть Христа Бога да спасе душі наші”.
З того дня сим вичитом мамка починала в пекарні день.
“Хіба тісто розуміє сказане?” — запитав якось я.
“Бігме, розуміє, синику. Досі само шептало, а тепер змовкло. Сам Бог коровай місить, Пречиста світить, анголи да воду носять”.
Як я не озирався, крім матері, нікого не видів. Сіяла муку, причиняла опару, місила, формувала й пекла сама мати. Світив кований лямпаш о трьох свічах. А воду з кадоба носив я, малий гонихмарник, далеко не ангол. Так я гадав. І помилявся. Вже перегодом Аввакум пояснив мені чин проскури. Вона кругла, як і земля наша, як колесо вічного оберту, і поєднана двома половинками, двома сутностями — Божою і людською. Борошно, сіль і вода сполучені вогнем чистоти. Земля і Небо споєні в жертовному сонячному хлібці. Так я врешті розкусив зерно материної примовки: “Засвіти, Боже, з раю нашому короваю. Щоб було виднесенько краяти дрібнесенько…”
Було, що й сам Божий челядник вистояв у пекарні часину в мовчазному чуванні. Споглянувши материне дійство, коротко зронив: “Що хліб, а що зрище…”
По-монашому невибаглива до всього мати виявляла ще й яку перебірливість у борошні. Млинар Книш зі своїм і не потикався. Мливо провадили з житниць Алфельду. “У нашого короваю пшеничка з-над Дунаю”, — гонорово свідчилося. Пишна то була мучиця, дуже тонкого дертя. Мати цідила її крізь пальці, тішилася вголос: “Тече як вода. І дихає. Свіжа, як на колосі, не теплиться сама від себе. Бо тоді б здушилася, — нюхала її і брала на язик. — Не скрипить піском. Не квасна, не гірка й не солодка — нестеменно гожа”.
“Чому ж тоді хлібці солодкаві?” — дивувався я.
“А солод їм дає запарочка на святій воді, — смачно пояснювала мамка. — Таку й плісень не вхопить”.
Лише тоді додавалася сіль і дріжджі. А коли місиво підійде, розкачується на “обруси”. По тому має влежатися, спочити під конопляною веріткою. І лише пак ріжеться срібним погарчиком на кружки. Тут пильно треба здріти, аби тісто не пересохло, інакше кірочка не буде хрусткою й золотистою. А я стою над ним із горіховим віяло, не даю мошві сісти. Бо се вже наполовину — “служебна проскура”! Ті два слова мати промовляла так здержливо, так церемонно, що, здавалося, й мухи завмирали. А про мене й казати нема що. Раз і назавсіди застановив я сам собі: за що б ти не брався, що б не робив, ти або повинність ісправляєш, або Служиш. Третього не дано.
Мати моя — служила. Вона пекла Божий хліб із запахом сонця і воску. Направду, ніяких олив не признавала, мастила залізне деко воском. Від нього сонячно-медовий дух і підошва не підгорає. Ялівцевою шпичкою облатки пробивалися, щоб випустити сквашений воздух. Піч приймала немічні сирі зліпки, а вертала маленькі сонця, що несли в собі таємну світлу силу. Печиво вкривалося сухим рядном, далі мокрим, ізнов сухим, а поверхи ще й повстяним ліжником. “Спочивало” перед Службою.
Короваю, мій раю…
Пізно, в пессі голоси, задувалося світилко в монастирській пекарні. Вичахав пец, плямкала свою молитву закваска, проти місяця золотими вічками світили хліб’ята в луб’яній коробиці. Босоногі пічкарі, мати і я, верталися в росяній опарі домів. Долі, у Книша, хлебтали річкову воду лопатні колеса. “Лампа не горить, а млин крутиться”, — задумливо ронила мати. Вона завсіди мала за душею якесь слово, аби присмачити чи присолити прояву години. Яко крупки солі в тісті розчинялися ті словослови в моїй свідомости. “Кедь доля з тобою не ласкава, будь ласкавий з нею ти”. “Хоч із молитвою, а зваримо кулешу”. “Челядник дістає гроші, а не гроші челядника”. “Вовка видіти — щастя. А не видіти — ще більше щастя”. “Хочеш бути твердим, як оріх, — їдж оріхи”. “Вшитко мине, лишиться тільки любов і милість Божа”…
Спершу Мелана хлібила братію з Черника, відтак стали з поклоном являтися приходства, одне за другим: “Окорми й нас, матице, святим хлібом”. І пішли її проскури світом. Добрятині легко відчиняються двері. Навіть ігумен з Маріє-Повчі приходив. Відтоді як мене віддано в книжну муштру до Аввакума, мусіла мати найняти підручницю. Так і пекли двоєчко. А верховні млини мололи дні й ночі. І перемелювали літа.
Латориця в розповені злизала мощену дорогу — і спорожнів Зеленяків торжок. І міст Гнилий ізгнив дотла. Трава затягла людські сліди, а вітри розвіяли голоси… Впав із каменем на горбі під скалою дідо Данило. І вже не встав. Камінь до каменя… Ріка забрала няня і не вернула. Вода, що приносить, те й забирає… В бунтівній когорті Ігнаца Мартиновича поранено й загнано в катакомби мене, власне, обернено в печерника. Волею долі запізнав і я схимницького хліба…
Ми, чоловіче древо роду, у віхолі часу гнулися й падали. Зате стояла вона — Мелана-хлібниця. Не надірвалася, не впала її душа, як стеля без сволока. До останку відміряних днів окормлювала святими хлібами голодних на милосердя. Урочистий, наче сам перед останньою путею, отець Аввакум проказав над її деревищем:
“У мить смерти нашої втямимо всю повноту своєї вбогости. Бо як би ми не старалися, каже Лука, а перед Богом завсіди будемо слугами, що зробили лише те, що повинні зробити були. Тому не треба боятися, що в момент смерти наші руки порожні. Від нас не чекають дарів. Нам дари приготовлені. По вірі і по ділам нашим… Тобі, сестрице-годівнице, є з чим явитися на суд…” — і поклав у материну руку проскурину, з якої ще не встигла звітритися теплота.
Все мине, лишиться тільки любов і милість Божа…
