Галина ПАГУТЯК
Та як живеться? Нормально. Звикли вже. Зате повно кнайп по всіх галицьких містечках, ростуть, як гриби після дощу. На весь Дрогобич одна маленька книгарня, бо ті, що є, просто тримають місце для наступних кнайп. Львівський Форум видавців теж згадують, як місце, де можна посидіти, випити каву і до кави, власне, за це його й захищають. А що робити людям, які мешкають у Старому Самборі чи Добромилі, звідки до Львова дорого і далеко? Вони просто перестають читати. Старші ще підуть до бібліотеки, а молоді соромно йти в таке непрестижне місце. А оскільки нема постійного припливу книг, то й письменників нема куди запросити. На зустріч із письменником люди теж не підуть, бо не читають книжок.
Оті всі перфектні забави, презентації книг, читання в тандемі — не для цих людей. Вони люблять спокій і тишу коло книги.
Насправді просвітництво і національне відродження неможливе без книгарень. Ні, в Добромилі й Старому Самборі продають книжки: розмальовки, підручники і навіть Донцову та Полякову. Там же можна купити зошити, пральний порошок і гіпсових ангеликів. Усе це я спостерігаю уже роками. Якщо колись церква і образи були книгою для неграмотних, то тепер — телевізор. А яке в нас телебачення, ми всі знаємо. Освіченій людині соромно зізнатись, що в неї досі в хаті телевізор.
Отже, припустимо, що створення книгарні — це альфа національного відродження в усіх кутках України. Що районна влада пообіцяла і надала в оренду приміщення в центрі, якийсь кінотеатр чи покинутий офіс. Де гарантія, що вдасться знайти Книгаря, а не сонну пані, яка годиться продавати лише гіпсових ангеликів чи парфуми? Вона може навіть мати фах вчительки, але хіба наші вчителі читають щось крім циркулярів райвно і підручників? Вона може навіть читати, але хіба жіночі романи. Колись давно, навіть у сільські книгарні потрапляли Борхес і Рільке, і на студентській практиці ми вичищали там полиці до блиску. Зараз і влада, і гуртівні вважають, що люди тупі для такого товару.
Миколаєву і Стрию страшенно пощастило — у них є пані Люба Хомчак, яка читає надзвичайно багато і знає, яку книжку кому запропонувати. Її Книжкова толока — це свято для видавців, бо там усім раді. Може, виторг невеликий порівняно з Форумом видавців, але кожен може вийти на сцену Палацу культури, і автор, і видавець, та звернутися до людей.
Старому Самбору і Добромилю потрібна своя пані Люба. Не балачки про духовність, не пам’ятники, і навіть не нові церкви, бо церков у нас не бракує, дякувати Богу. Потрібні подвижники, люди начитані, світлі, цікаві до всього. І вони є, тільки їм потрібно вийти зі своєї шкаралупи.
Для цього ми й приїхали в Добромиль, письменники, краєзнавці, журналісти, історики. 18 вересня. Звісно, ліпше сидіти в кав’ярні й розмовляти про Мазоха в останній день Форуму, чи роздавати автографи, а не мокнути під дощем у Боневичах, відкриваючи пам’ятний знак на місці знищеної друкарні початку XVII століття, яку заснував Ян Щасний Гербурт. Але ніхто з нас не пошкодував, бо це було прекрасно: дощ, туман, діти, які інсценізували розмову видавця зі своїм друкарем, священик, який знає безліч повстанських пісень, і який привів сюди людей, що ще півроку тому розбирали цеглу з руїн. Шкода, що пізно, але душа ясновельможного Яна Щасного спочила 400 років тому, хто там пам’ятає видавця Гербурта навіть в Інституті літератури.
Не було весільних генералів на зустрічі в Хирові, де ми ховалися від дощу. Не було патетичних промов, говорили здебільшого ми, гості, озвучуючи новий проект “Наука Добромильська». Так називалася книга, яку Ян Щасний Гербурт написав для добромильської молоді, перша дитяча книга у Східній Європі, видана 1613 року. Але практично нікому про це невідомо. Як і те, що думки Гербурта надзвичайно актуальні зараз. Про те, що оборонятись спільно від орди мусять українці й поляки, забувши про чвари, що не можна владі вмішуватись у церковні справи, і навпаки, що інтереси корінного народу мусять бути на першому місці, що захищати батьківщину не лише честь, а й обов’язок, і що тільки розвинута інтелектуально людина може принести користь суспільству і передати традицію в молоді руки. Гербурт із Добромиля був останнім гуманістом епохи Відродження в Україні, а першим був Григорій Сяноцький із Дунаєва. Четверо з нас беруть уже три роки участь в міжнародних Дунаївських зустрічах, і ми готові поділитися досвідом із громадами історичних сіл і міст Старосамбірщини. Здається, нам повірили і підтримують. А про конкретні справи дізнаєтесь згодом. Ви спитаєте, навіщо нам, людям, що вже давно реалізували себе, займатися такими речами, які не принесуть жодної матеріальної вигоди? А тому, що тільки така діяльність тішить по-справжньому, а коли ще в Україні така нестерпна задуха від амбіцій, українофобії, тотальної корупції, кожен мусить намагатися робити бодай щось для громади, бо інакше ми не виживемо. Без маленьких справ не буває великих.
