Лариса ЛАВРЕНЧУК
Коли 25 років тому натхненні ідеологією соціального націоналізму українці вирішили створити свою партію, багатьом із них було заледве 20. Тоді вони не мали ані коштів, ані чийогось розуміння, ані підтримки — покладалися на власні сили та міцність ідеї. На зорі української незалежності молодь запустила в рух організацію, яка не просто проіснувала чверть століття, а стала однією з найвпливовіших політичних сил у державі. Їхнє творіння — Соціал-національна партія України, з часом перейменована у Всеукраїнське об’єднання “Свобода».
13 жовтня партія святкуватиме своє офіційне 25-річчя. Саме цього дня далекого 1991-го націоналісти провели у Львові установчі збори СНПУ. Ті, хто увійшов до лав новоствореної організації, національні інтереси обстоювали ще до проголошення незалежності. Учасники революції на граніті, проукраїнських рейдів західним регіоном, просвітницьких поїздок на схід, охоронної діяльності мітингів Народного руху, студентських акцій обрали шлях будівничих національної держави. Вихідців із різних активних середовищ до заснування політичної сили спонукало спільне бачення майбутнього України: державі потрібен не просто формальний статус та ім’я — українською вона має бути за змістом. Бо незалежність, за яку вони ратували на зламі двох епох, буцімто ж було проголошено.
Питання “А що далі?» для націоналістів — одразу й відповідь: побудова могутньої української держави на засадах соціальної та національної справедливості. От тільки 1991-го такої ж думки дотримувалися одиниці. Тож шлях довелося торувати довго й наполегливо. Але підсумовувати його навряд чи треба — за 25 років не варт говорити про подолання й половини.
За два з половиною десятиліття державної самостійності в Україні виникли й зникли сотні партій. Але скільки з них були покликані стати справжньою силою українців? Відповідь проста. Слід лише простежити, хто і яку позицію відстоював свого часу. Та чи й відстоював?
Всеукраїнське об’єднання “Свобода», що свій політичний шлях починало як СНПУ, зростало разом із незалежною Україною. Власне, його діяльність тісно переплітається з тими процесами, які відбувалися в державі. За час існування партія еволюціонувала з організації до численної політичної сили, відкритої для всіх українців. Першим очільником політичної сили на установчому з’їзді обрали Ярослава Андрушківа. Він керував СНПУ до 2004 року.
Коли 1992 року партія поширила свою першу відозву, націоналісти очікували, що на їхній заклик відгукнеться багато народу. У підсумку звернулася лише одна людина. Все виявилося набагато складніше й довше, аніж того сподівалася на той час іще зовсім недосвідчена молодь.
У перші роки існування Соціал-національна партія розбудовувала свою структуру, роблячи основну ставку на молодь. Націоналісти проводили тренування та читали лекції для школярів, організовували вишкільні націонал-патіотичні табори. Цю роль було відведено організації “Спадщина», яка поряд із Студентським братством, “Вартою Руху» та Товариством воїнів Афганістану була співзасновницею СНПУ. Через вишколи й табори “Спадщини» пройшло тисячі дітей, багато з яких, подорослішавши, лишилися в партії, обіймаючи натепер відповідальні посади. А серед вишкільників були й теперішні заступники голови партії.
Паралельно з вихованням молоді СНПУ обстоювала українські православні церкви, допомагаючи переходу з Московського патріархату в Київський. Серед інших активно таку діяльність націоналісти провадили на Волині, де існував другий за потужністю осередок партії. Найпотужніший — на Львівщині.
Перший виїзд загонів СНПУ на велику політичну акцію був 1993 року в Київ. Тоді активісти долучилися до протестного мітингу проти капітулянтських Масандрівських угод між Києвом і Москвою (здача ядерної зброї та передача українського флоту Росії) як учасники Надзвичайного комітету порятунку нації і держави.
1994-го вперше представники партії балотуються до парламенту тоді ще за повністю мажоритарною системою. Багато хто посідає в окрузі друге чи третє місце. За браком досвіду ведення виборчих кампаній націоналісти не можуть боротися за перемогу. Розуміння вагомої потреби в спостерігачах і членах комісії, збиранні протоколів із мокрими печатками, слідкуванні за порушеннями та в інших нюансах прийде вже згодом. За чотири роки партії вже вдасться провести в парламент свого першого представника. Тим часом здобувають по кілька мандатів місцевих рад, зокрема львівських обласної та міської.
1995 року СНПУ проходить офіційну реєстрацію в Міністерстві юстиції. До того такий крок не був обов’язковим — на нього змусила піти кучмівсько-медведчуківська реформа. Але водночас вона й спонукала до розвитку організації, адже вимагала реєстрації осередків партії в 2/3 областей. Юридичний статус насправді нічого не змінював у діяльності організації — в усьому вона залишалася такою ж, як і була. Прямою дією це довелося довести 1997-го, коли націоналісти фізично не дали провести комуністам свій большевицький антиукраїнський марш вулицями Львова. За наслідками протистояння — серед СНПУшників кілька поранених і затриманих, суди над якими тривали потім роками.
Разом із партією “Державна самостійність України» 1998 року СНПУ уперше бере участь у парламентських виборах за пропорційною системою. Націоналісти утворили виборчий блок “Менше слів» і сформували спільний список до Верховної Ради. Блок набирає занадто малий відсоток підтримки, аби потрапити в парламент. Однак це вдається зробити представникові СНПУ Олегові Тягнибоку, який здобуває перемогу в мажоритарному окрузі на Львівщині. Паралельно націоналісти збільшують своє представництво у львівській обласній раді та отримують у фракцію в облраді Тернопільщини. Місцеві депутати уже не вперше на той час є і на Волині.
2002-го вибори в Україні знову винятково за мажоритарною системою. І знову Тягнибок проходить у парламент по своєму ж округу — єдиний із народних депутатів у області.
2003 року Соціал-національна партія проводить потужну кампанію “Волинь пам’ятає». Її мета — не допустити вибачень тогочасного Президента Кучми перед поляками за трагічні події 1943-го. Польща вимагала вибачень від українського народу, намагаючись зробити українців винними у тому, що відбувалося на Волині. Після тривалої інформаційної акції націоналістів очільник держави колінкувати перед сусідньою державою таки не став — проти цього вже була фактично вся область.
На той момент у партії вже назрівала необхідність змін. Відчувалося, що в організації закритого типу, до якої певний час навіть було обмежено набір, нема політичної перспективи. Так націоналісти вийшли на потребу ребредингу та зміни партійного керівництва. На початку 2004-го партію перейменовують у Всеукраїнське об’єднання “Свобода». Тоді ж на зміну Ярославу Андрушківу очільником обирають Олега Тягнибока. Відтоді партія починає свою нову епоху, задекларувавши перехід організації модерного типу із якомога ширшим залученням членства по всій Україні.
Улітку цього ж року відбувся виступ новообраного керівника партії на горі Яворина, який переріс у величезний скандал — змонтоване відео з вирваними з контексту фразами Тягнибока крутили по всіх телеканалах. Для політсили це був надскладний етап, коли поставало питання, чи існуватиме партія далі взагалі. Ситуацію врятувало віднайдення повного запису виступу свободівця. Це в підсумку допомогло націоналістам виграти щодо виступу на Яворині 9 судів.
2006-го “Свобода» проводить свою першу самостійну виборчу кампанію на виборах до Верховної Ради під своїм іменем. Тоді обрання парламентарів знову відбувалося тільки за партійними списками. Націоналісти набирають 0,36 %, посівши передостаннє місце, однак не складають рук, адже взяли старт на довгу дистанцію. Уже за рік на позачергових виборах до парламенту результат вдається здобути більш як удвічі більший — 0,76 %.
Значний здобуток “Свободи» був 2009 року. Тоді на позачергових виборах до Тернопільської обласної ради свободівці набрали близько 35 %. Під час кампанії на Тернопільщину з’їхалася вся партія, об’їхали фактично кожне село, обійшовши всі хати. Така робота дала свій результат. 2010-го його вдалося закріпити — більш як 5 % у середньому по Україні на місцевих виборах. Депутати-свободівці з’являються в багатьох областях, зокрема й на лівобережних Чернігівщині та Полтавщині. Партії вдається подолати міф про свою непрохідність та про націоналізм як західноукраїнське явище.
Упродовж усього часу ВО “Свобода» проводить політичні акції по всій Україні. Однією зі знакових стає захист української мови влітку 2012 року, коли Верховна Рада ухвалює “язиковий» закон Ківалова-Колесніченка. Боротися за мову доводиться фізично. У перших лавах протистояння — партійне керівництво. На знак протесту проти наступу на мову націоналісти блокують Український дім. Вперше Президент, яким на той час був Віктор Янукович, не проводить своєї щорічної прес-конференції.
Цього ж року націоналісти заходять у парламент чималою фракцією. Понад 10 %, які з 13-и, прогнозованих екзіт-полами, залишила за підрахунком ЦВК, дали змогу потрапити у Верховну Раду 37-и свободівцям та здобути посаду заступника Голови Верховної Ради України, яким став Руслан Кошулинський.
Революція гідності виснажила партію й фізично, й морально. Три місяці безперервної боротьби в Києві та по всій Україні завершилися втратою 19-х побратимів, що стали Героями Небесної сотні. Віддавши всі сили протистоянню з режимом диктатури, націоналісти не могли достатньо протистояти інформаційним атакам, що зрештою стало одною з причин падіння рейтингу партії.
Увійшовши після революції до уряду й ставши частиною виконавчої влади, свободівці намагалися за максимально короткий час набратися досвіду управління та державою та утримати ввірені їм галузі, що роками систематично грабувалися й знищувалися. Попри те, що з роботою у державних відомствах такого рівня націоналістам довелося працювати вперше, показники їхньої діяльності були одним із найефективніших. Піти з посад за півроку представники “Свободи» вирішили одностайно — після оголошення результатів про непроходження партії в парламент. Це політичному проекту під вибори достатньо не потрапити у владу, аби припинити своє існування, а “Свободі» ж, яка вбачає у владних повноваженнях лише інструмент реалізації національної ідеї, це болісно, але не трагічно.
Значно важливішою останніми роками для партії є збройна агресія, яку розв’язав Кремль на сході України. Понад тисячу свободівців — учасники російсько-української війни, 29 із яких загинули в боях за державний суверенітет. Одночасно активісти партії по всій державі займаються волонтерською діяльністю, допомагаючи бійцям і постраждалим на окупованій території українцям.
На другому році війни українська влада вирішила піти на поступки збройним терористам, переписавши на догоду Путіну українську Конституцію. Проти запровадження “особливого статусу» для окупованих територій виступили насамперед свободівці. У підсумку очільники української держави терористами оголосили їх — за захист Основного Закону держави. У підсумку на націоналістів і тих, хто потрапив “під роздачу», чекали місяці в слідчих ізоляторах. Без жодних доказів, за сфальшованими протоколами, з вигаданими свідками — лише тому, що міністр МВС Аваков назвав свободівців терористами, а всіх затриманих після акції протесту біля Верховної Ради слідчі записали у прихильники партії.
25-річчя “Свобода» святкує паралельно із процесом над захисниками Конституції, справа яких нарешті дійшла до суду. Українці продовжують боротьбу з московською анексією, проте і внутрішньої загрози ніхто не скасовував. Український світ в Україні доводиться відбудовувати по крупинці. Перед націоналістами ще багато викликів, серед яких — здолання олігархічного устрою та завершення люстрації. Але насамперед значить протистояння окупації, яка не тільки в російській зброї, а почасти й в українських головах. Проте у “Свободі» пам’ятають гасло Бандери: дійти до серця кожного українця. Попереду ще багато роботи.
