Закон “Про декомунізацію” та доля київських пам’яток епохи тоталітаризму

Михайло ДЕГТЯРЬОВ,
мистецтвознавець, член Національної спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської Академії наук

Автор цієї публікації не ставить за мету розібратися в усіх складнощах сьогоднішніх тенденцій процесу декомунізації зі знищенням або заміною символів епохи тоталітаризму, що минає. Але і не відмовляється від наданої йому можливості поділитися з читачами газети деякими своїми міркуваннями щодо порушеної тематики. Корінний киянин, я протягом багатьох років мав можливість спостерігати за тим, що відбувалося в Києві в галузі “мистецтва монументальної пропаганди”, початок якої було покладено комуністичним вождем В. І. Леніним. Можу себе вважати безпосереднім свідком періоду так званого “розвинутого соціалізму” з його роками “визначальними” і “вирішальними”, як виявилося, по суті, порожнім “піаром”, що прикриває повний крах тодішньої системи державного правління. Перед очима і період “перебудови”, і настання довгоочікуваного часу української Незалежності.
Для мене найбільш вражаючим був період останніх років радянської влади, коли вона робила відчайдушні судомні спроби продовження свого існування. І це, як мені здається, вкрай негативно позначилося на історичному центрі Києва, а також на зелених придніпровських схилах — улюблених місцях відпочинку і розваг київської публіки. Під керівництвом лідерів загальносоюзної правлячої компартії (як, втім, і не меншої активності місцевих комуністичних лідерів) в столиці України то тут, то там почали зводити помпезні, не вписані в історичне середовище за своїми масштабами будови і скульптурні монументи “високоідейної” спрямованості, на славу епохи соціалізму і тих історичних подій, які, нібито, наближали нас до цього щасливого часу. Так, на одному з пагорбів замість літньої естради, атракціонів, величезного колеса огляду, з з висоти якого можна було помилуватися красою задніпров’я, спорудили гігантську металеву арку на честь “дружби народів”. Загалом охопити поглядом цю конструкцію можна тільки здалека. І лише поблизу, біля її основи, цікавість оглядачів задовольняла конкретика: тут була встановлена багатофігурна скульптурна композиція, що змальовувала російське посольство і українську козацьку старшину та ілюструвала “братерство” двох народів — Переяславську раду 1654 року. Зауважимо, що подібні, арочного вигляду “монументи”, до цього встановлювали і в інших країнах, але надавали їм іншого смислового значення.
На сусідньому пагорбі — на відомій Володимирській гірці, увінчаній пам’ятником Святому князю — хрестителю Руси, на її зеленому схилі, прилеглому до Хрещатика, де у вечірній час функціонував літній кінотеатр, безцеремонно повирубали дерева і авральним методом, без належних попередніх археологічних досліджень, звели величезну, але не масштабну по відношенню до навколишньої історичної забудови будівлю музею Леніна (тепер це Український дім). У той час з’явилася в Києві приказка: “Від одного Володимира до іншого — рукою подати!”
В експозиції музею (як мені зізналася одна з його співробітниць) зберігалася лише одна справжня річ Ілліча — його сорочка, а прострілений нібито кулею піджак — це просто бутафорія, муляж, але він “спрацьовував”, викликаючи почуття жалю до пораненого вождя. Подібні музеї масово виникали по всій країні. Центральні вулиці й площі селищ і міст перейменовували на честь вождя. На площах поспіхом встановлювали пам’ятники Леніну, причому не завжди виконані на професійному рівні. Доходило навіть до анекдотичного: відомий випадок, коли у скульптурної фігури Леніна виявилося два кашкети — один у піднятій вгору руці, а інший — у руці, що звисає уздовж тулуба. І тривалий час на таку безглуздість ніхто не звертав уваги.
Поряд з пам’ятниками Леніну на площах і вулицях з’явилися “трафаретні” символи і знаки радянського часу, що майже не відрізняються один від одного в художньому відношенні: обеліски на честь невідомих воїнів, загиблих у роки Другої світової війни, скульптури Батьківщини-матері і т. ін. , причому часто це робилося за умови варварського знесення розташованих раніше на цих місцях храмів, каплиць та інших старовинних споруд.
Мимоволі напрошується питання: якщо влада у країні була справді народною, то чи не варто було їй хоча б із позицій гуманності спрямувати ті величезні бюджетні кошти, які йшли на помпезні святкування давніх військових перемог і виготовлення обелісків та інших пам’ятних знаків “невідомим” солдатам, на вирішення нагальних проблем колишніх ветеранів Другої світової війни?
Дисиденти того часу у своєму колі (незважаючи на загрозу примусового утримання їх у психушці або в’язниці за незгоду з офіційною комуністичною ідеологією) з цього приводу іронізували, що вже все навколо “обматерили и засолдатили”.
Справді, на цьому прикладі ми бачимо крайню ступінь цинізму, яка склалася в сфері “монументальної пропаганди” колишнього СРСР. Додам один, дуже істотний, з мого погляду, момент: тільки в радянській армії, згідно з нелюдським указом Сталіна, в роки війни було скасовано право військовослужбовців мати при собі металевий жетон, за яким у випадках їхньої загибелі в бойових діях, при вибухах, пожежах тощо була б можливість ідентифікувати їх особу, щоб своєчасно повідомити про це родичам загиблого, виплатити якусь грошову допомогу і т. ін. Натомість вдови і діти-сироти отримували з фронту лише відписку зі скупим формулюванням — “Загинув при невідомих обставинах”.
Але повернімося до абсурдної ситуації, яка відбувалася в столиці України. Головна вулиця Києва хоч і не була перейменована і зберегла свою старовинну назву, була фланкірувана з двох своїх кінців вельми масштабними за розміром скульптурними зображеннями Леніна: одним — на теперішньому майдані Незалежності (який тоді, як і сам пам’ятник, носив ім’я Жовтневої революції), іншим — на Бессарабці. За української незалежності обидва пам’ятники знесені. Монумент на ім’я Жовтневого перевороту було демонтовано цілком легальним шляхом у зв’язку з подіями “Революції на граніті”, а пам’ятник на Бессарабці — був знесений по-волюнтаристськи і розбитий на друзки під час Революції гідності. І в тому, що під час революції перемагає спонтанне народовладдя, по-моєму, немає нічого дивного. Інакше це не революція. У нас вона поки що, на жаль, не доведена до кінця, але маємо надію — відбувається і в справах, і в умах людей.
Потрібно, думаю, хоча б стисло торкнутися особливостей цих двох творів монументального мистецтва: все-таки не випадково вони були встановлені в центрі столиці.
Щодо того, що стояв на Майдані, зауважу: відразу ж, при його появі збирався опублікувати статтю з різкою його критикою… Але не наважився, точніше, не сподівався, що де-небудь зможу її опублікувати. Впало в око цинічне використання художніх традицій, композиційних прийомів, що використовувалися ще в мистецтві стародавнього Єгипту: по суті, в мистецтві рабовласницького суспільства, коли зображення фараона за кольором і розміром відрізнялося від підлеглих, що кубляться біля його ніг (у київському пам’ятнику — це невеликі сірі фігурки робітників і селян біля ніг вождя-велетня). Що ж стосується бессарабського монумента, то в деякому сенсі не можна не погодитися з думкою його шанувальників про певні художні переваги цього твору, виконаного відомим скульптором С. Меркуровим — автором інших відомих робіт. Але тільки варто обмовитися, в якому саме сенсі. Зауважу, що одна справа — художній образ, а інша — реальна особистість з її слабкостями і вадами. І якщо перед скульптором стояло завдання ідеалізації і звеличення Леніна як “вождя пролетаріату”, то він талановито з ним упорався. Але якщо ми дізналися правду про нього як про кривавого диктатора, то те, що сталося з пам’ятником, — закономірність.
У середовищі професійної громадськості зараз активно обговорюють проблему збереження найбільш яскравих зразків мистецтва епохи тоталітаризму і необхідність створення для цього спеціальних музеїв та заповідників. У зв’язку з цим цікаво відзначити, що указ про знесення “комуністичних символів” видав ще президент В. Ющенко. Однак на той час таку постанову важко було виконати, оскільки і в парламенті, і в урядових установах тоді засідала велика кількість комуністів, які не дозволяли навіть цивілізованим способом вирішити долю спадщини комуністичної ідеології. На підтвердження своїх слів наведу вражаючий епізод з показного суспільно-політичного життя того часу, свідком якого я став, будучи активістом Товариства охорони пам’яток історії та культури.
Якось на одному з розширених засідань Товариства, що відбувалося під головуванням академіка П. П. Толочка — відомого прихильника комуністичної ідеології, в залі з’явився начальник київського управління охорони історичного середовища Р. І. Кухаренко з великим альбомом у руках і на весь зал заявив, що в альбомі фотографії декількох десятків бюстів і пам’ятників Леніну, що на території київських заводів і фабрик, — нічим не примітних і навіть антихудожніх, і він просить Товариство підтримати його намір демонтувати або куди-небудь перенести ці пам’ятники. Підійшовши до голови, поклав альбом на стіл перед ним. Але Толочко, навіть не розгорнувши альбом, презирливо відсунув його вбік і сказав повчальну фразу і для Кухаренка, і для всіх присутніх у залі: “Товариство існує не для того, щоб руйнувати, а для того, щоб захищати”. І це питання на засіданні Товариства було повністю закрито.
Особливо вражаючою подією, що викликала в суспільстві суперечливі судження, було встановлення на дніпровських схилах в охоронній зоні Києво-Печерської Лаври гігантської металевої статуї Батьківщини-матері, яка, образно кажучи, “розчавила” лаврський ансамбль масштабом, позбавила його колишньої краси і справжньої монументальності.
Чи можна вважати такий непродуманий вибір місця встановлення статуї Батьківщини-матері випадковістю? Навряд чи. Відомо, що одне з основних своїх завдань її творці вбачали в тому, щоб перевершити за розмірами і висотою всі подібні монументи, зокрема і волгоградський. У багатьох містах колишнього СРСР є подібні статуї-гіганти, які беруть свій початок від скульптури Нікі — давньогрецької богині перемоги. Але якщо в більшості з них, зокрема і волгоградської (встановленої в тому місці, де настав переломний момент у ході Другої світової війни), є порив справжніх пристрастей, пафос реальних людських почуттів, то що відображає застигла умовна поза-схема київської “велетки”? Аж ніяк не радість і не заспокоєння викликає цей образ, а лише страх і сум’яття. Гігантоманія і лжепафос подібних київських “видатних” зразків радянського монументального мистецтва ставить їх на один рівень зі зразками мистецтва іншого тоталітарного суспільства того часу — фашистської Німеччини. Цікаво також відзначити суто формальну (“ідеологічну”) невідповідність історичній правді композиційного рішення монумента: замахнулася Батьківщина-мати своїм мечем не в бік заходу, звідки прийшли загарбники і куди потім їх гнали, а в протилежний.
Характерно, що в епосі, у фольклорних традиціях слов’янських народів ми не знайдемо подібного образу жінки-воїтельки. Закута в сталь статуя київської Батьківщини-матері близька швидше до образу лютої богині війни скандинавського епосу Валькірії і дуже далека за художнім вирішенням та ідейним, духовним значенням від Оранти-Богоматері, яка молиться за рід людський, зображеної у вівтарі Софійського собору. Чи місце їй поруч зі святинями Києво-Печерської Лаври?
Незважаючи на все вищевикладене, треба все ж підкреслити, що головна проблема того, що сталося на дніпровському схилі полягає, мабуть, не в естетичних недоліках (або перевагах — адже “у кожного свій смак”). Вона насамперед екологічного характеру — виникла загроза подальшого фізичного існування Лаври та її печерного комплексу.
За відомостями, що містяться у статті “Вплив геоенергетичних аномалій на екологію Києва” (“Геологічний журнал”, К., №2, 1991 р.), пагорб, на якому височить монумент Батьківщині-матері, є безперечно геопатогенною зоною. Земна куля — це великий кристал, на поверхні якого утворюється силова електромагнітна сітка, яка визначає характер земної поверхні — одні ділянки стають “мокрими”, “гнилими”, а інші (розташовані, здавалося б, зовсім поруч) — “сухими”. Мабуть, тому століттями, аж до недавнього часу, лаврські пагорби з мощами святих угодників залишалися “сухими”. Адже волога йшла за принципом сполучених посудин південніше, в сусідній пагорб. Напевно, наші предки, спираючись на досвід лозошукачів, добре знали, де можна будувати житло і храми, а де цього робити не слід, бо це шкідливо для здоров’я людей. Справді, незважаючи на щільну забудову лаврського пагорба в цілому, ця розташована поруч ділянка здавна (до початку будівництва Печерської фортеці) належала Лаврі та використовувалась лише під цвинтар і городи.
Тільки невеликі споруди службово-господарського призначення зводила тут пізніше військова влада. І лише за радянських часів ініціатори спорудження монумента, мабуть, нехтуючи досвідом попередників, поклали око на незабудовану ділянку придніпровського схилу. Однак гігантська статуя, встановлена на “мокрому” місці, порушила століттями сформовану тут циркуляцію ґрунтових вод, і щоб не дати їй нахилитися і впасти, в її основу постійно заливають рідке скло. Але чи не через ці причини останнім часом посилився процес замокання лаврських печер. Думаю, вже зараз невідкладно потрібно вирішити питання: що зберегти, а що демонтувати, незважаючи на значні витрати. Невже допустимо, щоб в наші дні, коли Україна прагне зайняти гідне місце серед цивілізованих країн, гинули наші святині, які витримали лихоліття минулих часів?!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment