Сегмент колективної пам’яті
У видавництві “Ярославів Вал» вийшла друга книга “Спогадів» Дмитра Павличка
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Важко сказати, чого більше в цій книжці — політики чи літератури. Чи приватного життя автора. У нас побутує думка, що політика негативно впливає на творчих індивідів — вони буцімто нітяться в її хвилях, безнадійно деградують. І тому є немало потверджень в українському варіанті (не хочеться витягати на світ божий імена тих, хто, наприклад, попарламентувавши й посидівши на хлібі з маслом та ікрою) став писати ситі і незграбні екзерсиси, перетворившися з поета на комічного віршаря. Але в світі немало прикладів (як, скажімо, Фредерік Містраль, Сен Жон Перс, Габріела Містраль, Пабло Неруда, Октавіо Пас, Карлос Фуентес…), коли ці політики й дипломати так і лишилися на найвищих творчих орбітах, збагативши світову літературу своїми шедеврами.
Українське письменництво відрядило в політику цілий десант відомих і невідомих імен. З них Дмитро Павличко став якщо не найпомітнішою, то однією з найпомітніших дійових осіб нашого політикуму. Пристрасний трибун, голова парламентського комітету закордонних справ, один із ідейних натхненників та архітекторів державного будівництва тоді, коли на зміну УРСР намагалася постати незалежна українська Україна, Павличко мав чітку візію, що робити, навіщо робити і як робити. Це нібито аж надто наївно сьогодні звучить, бо ж зрозуміло: нам потрібна абсолютно повноцінна у всіх вимірах держава. Але тоді, в тому сум’ятті настроїв, магнієвих спалахах ейфорії, прекрасних ілюзій, демагогічної канонади й домежно гірких розчарувань, як небезпеча інтоксикація, суспільством повсюдилися деморалізація та політична аберація. І одним із промовистих потверджень цьому був таких факт: прем’єр-міністр Леонід Кучма розгублено запитував у парламенту: скажіть мені, що будувати в Україні — і я те збудую. Коментарі, як мовиться, відповідні і наперед зрозумілі. Ми, скажімо, й досі — впродовж двох із половиною десятиліть — не визначилися, чого ж, врешті, хочемо — парламентської чи президентсько-парламентської республіки. Не випадково ж — і не тільки через полемічний темперамент автора — спогади Дмитра Павличка сповнені дискусійним клекотом, їхній “гарячий» матеріал не прохолов і до сьогодні. Читаючи його, опиняєшся в епіцентрі бурхливих подій, що на сьогодні вже стали історією. Добре, що Павличко все нотував, бережно збирав усі документи, що він, напродив пам’ятливий, зберіг якщо не тисячі, то сотні імен людей, котрі вершили важливі справи, ставали йому в допомозі, коли він, завжди охоплений організаційними ідеями, силкувався їх реалізувати. (Кожна з них, як, скажімо, історія пам’ятника Тарасові Шевченку у Варшаві — то теми для окремих докладних розмов; і таких тем — десятки). Отож із Павличкових спогадів на читача виливається справжній інформаційний потік.
Мемуарна проза, сильветки політиків, письменників, громадських діячів, коментарі й саркастичні інвективи з приводу різних подій, хапливі щоденникові нотатки, що вже стали унікальним людським документом, статті, промови — все це, сусідячи між собою, органічно вливається в русло цих книг, надаючи їх матеріалу рідкісної багатовимірності. Важливо не тільки те, що Павличкові належала помітна роль на політичному кону, що він був самовидцем воістино історичних подій. Важливо й те, що він надарований винятковим хистом аналітика й оповідача, який не вміє протокольно сухо повідомити, що й де було, — його образне, незмінно деталізоване повістування розгортається в яскраву панораму мінливого часу, де чути какофонію голосів і видно вирази людських облич. А ще там рясно прикмет описуваного часу й емпірики подій.
Ми дуже самовпевнені. Знаючи щось узагалі, ми почасти й не здогадуємося, що не знаємо того зокрема. Ось, скажімо, нині, в дні російсько-української війни, що її наша влада називає зручним для себе евфемізмом АТО, в суспільстві дедалі виразніше звучить мотив: то була не просто помилка чи легковажність парламенту — готовно, без будь-яких дискусій здати атомну зброю Росії. Ми знаємо, що це рішення парламент прийняв якщо не одностайно, то майже одностайно. А виявляється, “не в ногу» з усіма йшов тоді саме Дмитро Павличко. Його тодішні виступи, опубліковані в другій книзі спогадів, несуть принципові застереження проти необдуманого кроку сп’янілих від ейфорії й легковажних людей, які були переконані в тому, що світ саме такий, як їм хочеться і що сусіди — особливо Росія — ніколи не дозволять навіть помислити собі про якісь територіальні претензії до братньої України, котра зробила цей безпрецедентний у світовій історії вчинок, — добровільно роззброїлася. Павличко наголошував: так, ми, як мовиться, приперті до стінки; ультиматуми здати зброю від сильних світу цього — як ніж до горла України. Але, по-перше, чому ми маємо здавати її саме Росії, котра вже заявляє про свої територіальні претензії до нас?! По-друге, за українськими законами все, що є на території України й ракети з ядерними боєголовками, виготовленими в Росії, — державна власність України. Все має свою ціну. Ціна ж цієї зброї — шалено висока (ми віддали зброю Росії за сміховинно символічну ціну). По-третє, чому ми летимо, як з козами на торг, уже сьогодні передавати зброю?! Ми, поспішно підписавши відповідні документи про роззброєння, все ж маємо в запасі кілька років. За цей час можна виставити свої ультиматуми, поторгуватися, набагато серйозніше підійти до питань міжнародних гарантій безпеки України в разі іноземної інвазії. Павличка тоді критикувала американська преса. Мовляв, тільки один Павличко з усього політичного істеблішменту противиться прийняттю Україною доленосного рішення. І чимало політиків у нас із подивом та осудом коментували Павличкову позицію: мовляв, не розуміє елементарного і його вперта позиція — гальмування юридичної легалізації в світі нашої новопосталої держави. Як виявилося, Павличко бачив набагато далі і мав усі підстави для своїх похмурних прогнозів і передбачень. Він не був наївним “совком», хоч свого часу й написав низку “совкових» віршів. Він був тим, хто написав усі ті поезії, котрі були заборонені, бо ж тільки безнадійно тупий не розумів таких рядків, як, наприклад, “…здох тиран, але стоїть тюрма». Павличко не став офіційно дисидентом, але чи ще не від часів свого аспірантства у Львівському університеті він належав до тих неблагонадійних, які постійно перебували під “ковпаком» спецслужб. Добре, що тим не стало відомо про те, що гімназист Павличко входив до молодіжної сотні Спартана в УПА. Його заарештовували, катували, але з інших мотивів — нові керівники НКВД у районі вирішили заробити собі зірочки, розкривши молодіжну націоналістичну підпільну організацію, якої в природі не було. Зрештою, всі ці перипетії описані в Павличкових спогадах, коли йдеться про його молоді літа. Я ж нагадую цей епізод із його біографії, щоб іще раз поставити риторичне запитання: хіба міг він загубити свої переконання й перемінити віру, обернувшися в безнадійного “совка»?!
Пам’ятаю, з яким ентузіазмом і незгасною вірою в успіх цієї справи писалися всякі відозви й листи до “совісті Росії» — її творчої інтелігенції — з закликом підтримати Україну, яка, скориставшись ленінською (насправді демагогічно фальшивою) тезою про право націй на самовизначення, офіційно самовизначилася і вийшла зі складу Радянського Союзу. Павличко тоді вельми скептично поставився до цих ініціатив і цих текстів. Він розумів те, чого не хотіли зрозуміти. “Совість Росії» — за символічними винятками — показала себе, піднявши прапор “Кримнаш». А далі — ще більше.
Цікаво, що вірнопіддана українська творча еліта, як, зрештою, й грузинська, вірменська, білоруська і вся інша, була приручена й обласкана Кремлем. На неї щедро сипалися і високі нагороди, і державні премії СССР. Маємо чимало таких лауреатів і в Україні. А Павличко, який літературним калібром значно більший за тутешніх лауреатів, такої премії не був удостоєний — з України в Москву сигналізували, що він — з націоналістичними збоченнями. І сигналізатори не помилялися — з Павличком постійно відбувалися ці історії — то розсипано набір або вилучено з книгарень і бібліотек його поезії, то кваліфіковано як ідейно ворожий рецидив видання впорядкованої ним збірки Богдана Ігоря Антонича; й особливо захлиналися від обурення критики а ля Шамота й Санов од блискучої Павличкової студії “Пісня про незнищенність матерії». То Павличко зробив із сірого провінційного “Всесвіту» один із найкращих журналів Союзу, де друкувалися ще не перекладені на російську резонансні твори світової літератури — і його було брутально усунуто з посади головного редактора, щоб вивільнити крісло для догідливого й демагогічного пустодзвонного конформіста Коротича. Одне слово, з таким “послужним списком» Павличка важко беатифікувати в комуністичні правовірні. Якщо й був у нього елемент вимушеної данини комунізму, то це був типовий націонал-комунізм, який завжди активно протистояв комуністичному імперіалізму. У спогадах Павличко неоднораз повертається до цієї теми, бо ж деякі з його ворогів докоряють йому минулим, де він нібито був відданим трубадуром компартії.
Нагадую все це тільки для того, щоб пояснити читачеві Павличкову недовіру до північного сусіда, його вже тодішнє розуміння (а воно виразно звучить у його виступах і статтях початку дев’яностих років) найімовірнішої загрози для України саме з боку Росії і цим зумовлену його непоступливість у питаннях ядерного арсеналу України.
До речі, в нещодавно опублікованому надзвичайно цікавому романі Юрія Щербака “Зброя судного дня» йдеться про те, що в Україні знайшлися здорові патріотичні сили, які взялися відновлювати атомну зброю, щоб оборонитися нею від російської агресії. Характерно, що твір має таку оксюморонну жанрову дефініцію: “документально-фантастичний роман». Настрої і наміри Щербакових героїв — ніби пізнє прозріння.
Але починає прозрівати й світ. У лондонській газеті надруковано статтю, в якій говориться: якщо Росія зруйнувала світовий порядок, порушивши всі домовленості про непорушність кордонів держав і повагу до їхнього суверенітету, то Україна має всі політичні й моральні права на повернення собі атомної зброї і перехід у статус ядерної держави, оскільки це продиктовано їй необхідністю мати фактор стримування агресії.
І Щербаків роман, і стаття в англійській газеті виразно кореспондуються з пафосом Павличкових виступів тоді, коли Україна збиралася віддавати — а потім і віддала — атомну зброю, легковірно прислухавшися до Кремлівських запевнень у його буцімто лояльності до України й братської любові до її народу. Чомусь ніхто не згадав Бісмаркові слова про те, що будь-яка угода з Росією коштує менше, аніж папір, на якому вона записана. Павличко не мав претензій на лаври Касандри і, ясна річ, йому дуже хотілося б помилятися, коли він застерігав про реальну загрозу з боку Росії, котра — і це було першим виразним сигналом небезпеки — одноголосним рішенням свого парламенту визнала Севастополь не тільки “городом русской славы», а й своєю власністю.
Сьогодні багатьом уже не пам’ятаються колізії з розподілом між Україною і Росією Чорноморського флоту. Українська влада тоді вперше капітулювала під натиском Росії, котра з нахрапистістю мародера видерла в нас половину флоту. Павличко відстоював право цілковитої нашої власності на цей флот, хоч — якби по справедливості (але де ми бачили в політиці справедливість?!) — Україна могла б претендувати і на свою частку в усіх інших флотах, що перейшли у власність Росії, котра оголосила себе спадкоємицею СРСР. Подробиці тих драматичних переговорів, непоступлива позиція в них першого міністра оборони Костянтина Морозова зафіксовані у виступах і в щоденнику Дмитра Павличка.
Як відомо, історія розповідає про події та тенденції взагалі і, як правило, замовчує подробиці й людські імена. Ця книжка заповнює прогалину, що її полишає історія. Вона конкретизує історію, розшифровує її сухі параграфи, доповнює, а подеколи й пристрасно з нею полемізує.
Те, що у спогадах і відкритих листах написав Павличко, може комусь не сподобатися, в нього знайдуться опоненти (особливо з-поміж його недоброзичливців і заздрісників — така доля всіх видатних людей) і те цілком закономірно, бо книжка Павличкова пронизана його бурхливим темпераментом, несе чимало різких, а й подеколи вбивчих оцінок нашим політичним гравцям від статистів-лакеїв і аж до найвищого рангу посадовців. Такі книжки апріорі не можуть викликати одностайне захоплення. Це дуже особиста книжка Павличка. І дуже важлива — мабуть, одна з найважливіших у всьому потоці політичних видань.
Уся ця книжка, як і попередня, як і “Амбасадор», як і “Голоси мого життя», несе в собі літературного матеріалу не менше ніж політичного. Український інтелектуал, рідкісний ерудит не тільки в питаннях української історії, культури й літератури, Павличко вільно почувається і в світовому письменстві, безпомильно орієнтується, хто є хто в ньому (іменний покажчик тут несе десятки імен майстрів зарубіжної літератури). Окрема тема — слов’янський світ. І річ не в тому, що Павличко був послом України в Словаччині й Польщі, а тому мусив за службовими обов’язками цікавитися культурним життям цих країн й артикулювати своє до нього ставлення. Річ у тому, що він — справді один із найкращих наших славістів. За ним — ціла бібліотека статей на теми цих національних культур, переклади видатних поетів слов’янського світу. Це він почав робити ще молодим поетом. (Павличко перекладав поезії стільки, що його дочка Соломія застерігала: досить перекладати, більше пиши своє — і він поінколи навіть приховував од доньки, що взявся за новий переклад!); тільки окремо взятих його поетичних перекладів було б досить для авторитетної літературної біографії. Аналогічне можна сказати й про політичну та дипломатичну сторінки його життя. А все інше, як мовиться, тримаємо в знаменнику. А все інше в цій книзі — статті про Євгена Маланюка, Чеслава Мілоша, Олжаса Сулейменова, Леоніда Рудницького, Антона Середницького та всі поезії Павличка, котрі або народжувалися експромтом і були писані буквально на коліні, або ж приходили як реакція автора на конкретні події і мінливі настрої в ті часи, коли виклики й загрози для України тільки вгадувалися йому в завтрашньому дні (це виразно вчувається в його лаконічних щоденникових записах).
Осібно треба сказати про цілий розділ, присвячений Романові Лубківському. Тут є і спогади, і статті та рецензії різних часів, у яких аналізуються книжки поезій та перекладів Лубківського, є їхнє епістолярне спілкування, витримане в гумористичному стилі, є цікаві етюди про спільні містифікації, які вони талановито розігрували на сцені театру перед довірливими глядачами. Особливо теплий тон, ба навіть справжня інтимність інтонацій зрозумілі. Впродовж десятиліть їх поєднувала міцна дружба. Павличко був для Лубківського “хрещеним». Коли абітурієнта Лубківського не прийняли до університету, Павличко з його віршами вбіг в аудиторію, де була приймальна комісія і ректор Лазаренко (про якого з незмінною адорацією згадує Павличко), він ображено запитав їх усіх: “Ви знаєте, кого ви не прийняли?» І відповів собі: “Талановитого поета! Я прочитаю його вірші…» І став читати. І ректор — це був, за словами Павличка, великий ректор — сказав: “Зараховуємо його в студенти».
Павличко віддає належне поезії Лубківського, а особливо високо ставить його поетичні переклади зі слов’янських мов. На його тверде переконання, ніхто в Україні не зробив стільки і на такому рівні, як Лубківський, що створив кілька авторських антологій поезії слов’янського світу.
Є серед цих матеріалів і стаття Романа Лубківського, котрою він відповів Борисові Олійникові на його пасквіль у комуністичній “Правде», де Олійник влаштував Павличку, за висловом Лубківського, жорстоке каменування. Його “Размышления и уроки: коммутанты» витримана в ще більш погрозливому тоні, аніж свого часу погром Загребельного в “Советской культуре», де Олійник поначіпляв на Загребельного за його роман “Я, Богдан» таких страшних ідеологічних собак, що владі хоч бери й одразу запроторюй автора в ГУЛАГ. У “Размышлениях…» також каскад політичних інсинуацій і єзуїтської підступності. До речі, з усіх друзів, прибічників та однодумців Павличка тоді один-єдиний Роман Лубківський знайшов у собі мужність відповісти авторові “Размышлений…» Стаття Лубківського має промовисту назву “Ліцензія на братовбивство». Крок за кроком спокійно спростовує Лубківський усі пересмикування фактів біографії Павличка, з яких вибудовано страхітливу споруду компромату, пояснює причину нестримного демагогічного пафосу автора “Размышлений…» і принагідно нагадує, як благополучно складалася кар’єра самого Олійника під крилом Щербицького.
Цей розділ із книжки Павличка важливий не тільки як історія дружніх стосунків, позначених взаємоадорацією двох сучасників. Усе це прочитується як мало не виняткова ситуація в несамовито конкурентному літературному середовищі, де — те треба сказати чесно — так багато зрад, відступництв і заборонених прийомів боротьби за успіх — у тому середовищі, в якому меркантилізму значно більше, аніж безкорисливого служінню музам і творчої солідарності.
Як відомо, кожна книжка — це ще й виразний автопортрет автора. Читаючи Павличкові “Спогади», ще раз допевнюєшся: він не тільки поривний, пристрасний, різкий, безапеляційний, а й пам’ятливий на добро, завжди відкритий для талановитого, відданий у дружбі (які зворушливі його сильветки про Малишка й Білаша, стільки щедрих суперлативів тут на адресу Бажана, Рильського, Сосюри, Головка, Содомори…) Ще раз потверджується незаперечна істина: говорячи про щось — ми говоримо про себе.
Українці ліниві до писання спогадів, наша мемуаристика проти інших літератур світу значно бідніша. Тому ця важлива під багатьма оглядами книга набирає ще більшої ваги і з погляду сучасного, і з погляду майбутнього. Такі мемуари — сегмент із колективної пам’яті нації. А пам’ять повинна бути з нами завжди. Інакше ми н
