Що врятує націю?
Олександр ГРОМОВ,
Київ
Інколи доводиться чути, що в нас немає стратегії розвитку країни. Ні, вона є, тільки не розвитку, а збагачення, коли одні багатіють, а бідні стають ще біднішими. Тож хто її виставлятиме напоказ, хто в ній зізнається? Навпаки, таку стратегію всіляко намагаються замаскувати, ввести в оману людей, забивати їхні голови пустопорожніми балачками, комедійними виставами і в цьому пальма першості за нашим телебаченням. Тому й маємо повсюдно всесильних князьків, які прагнуть домогтися якомога більшої влади й особистої вигоди, повертаючи нас до давнього минулого, феодальних відносин.
Відомо, що людину, яку підозрюють у скоєнні злочину, затримують і передають до суду, щоб там визначити, чи є у неї провина і який термін ув’язнення має бути застосований. Та чи можна спокійно сприймати, як це у нас відбувається? Служба безпеки затримує підозрюваного, передає до суду, де спершу обирають запобіжний захід — тримання під вартою, домашній арешт чи інший. А той раптом згадує про свою хворобу, яку необхідно терміново лікувати, часто не одну, а декілька. За це ратують і численні прихильники, які зібралися в суді, серед них є і народні депутати. Між тим при затриманні такі хворі або вправно кидаються навтікача, зазіхаючи на спортивні рекорди, або нав’язують силову боротьбу й войовничо себе атестують. Буває, і в суді виникає товкучка, працівникам Служби безпеки перешкоджають зачитувати своє звернення, присутні підказують підозрюваному, як треба себе вести, той удавано втрачає свідомість, його підхоплюють і доправляють до лікарні. Телевізійники у захваті, зняли картинку, кращої і бажати не треба, є що показувати глядачам.
Мало не щодня ми чуємо розповіді про викриття хабарників серед державних службовців, працівників прокуратури, поліції, суддів. На підтвердження нам показують столи, завалені пачками грошей, зокрема й в іноземній валюті, а коли їм там замало місця, їх розложують на підлозі. Трапляються й записи з подвійною бухгалтерією, де вказано, хто, за що і скільки отримав. Відкривають і кримінальні справи, а ось чи понесли винуватці покарання і яке, чи ви стачило доказів на суді — про все це теж хотілося б довідатися. Та коли це станеться?
Нововведення щодо звільнення притягнутих до відповідальності з-під решту під заставу в наших умовах несвоєчасне, не допомагає правосуддю, підкреслює його вибірковість, адже не всі мають змогу зібрати гроші на заставу. А головне, немало таких звільнених не чекають суду і просто зникають, ховаються, а то й перебираються за кордон. І що ж виходить? Поліція ловить підозрюваних у злочинах, суд їх відпускає — і хто скаже, що так і треба, нехай усе цим і скінчиться. Недавно ж почали рахувати перебування в ізоляторі тимчасового утримання один день за два дні, коли ця особа потрапляє в місця позбавлення волі. Що це, куряча сліпота чи якесь інше природне відхилення?
Тут уже визрівають висновки і вони досить несподівані. То що ж, у нас зараз панує анархія? Так от що заполонило наші міста і села, проникло в органи управління і тому не діють закони, все створюється для вільного розвитку природного нахилу людини, хто чого забажає, той те і робить. Але ж анархісти не визнають ніякої влади, а вона у нас є. Та яка вона, ця влада, чим відзначається, що для неї характерно, які має досягнення? Багато різних відповідей звучить на це питання, їх ладні давати всі, до кого звертаєшся. Вражає розмаїття оцінок, немало з них і емоційних.
Беремо матеріальне виробництво. За останні 25 років країни світу значно збільшили свій внутрішній валовий продукт. Одні в 3—5 разів і більше, Росія вдвічі. А Україна? Аж ніскільки, ми ніяк не вийдемо на показники 1990 року. Хто винен, кого треба критикувати, кому докоряти за бездіяльність? Директорам підприємств чи міністрам уряду? У кожного з них свої завдання, поточні й на перспективу. Та ж чи все залежить від них? Завжди, коли з’являються такі величезні прогалини, відставання, безвідповідальність, згадують усю вертикаль влади і віддають кожній належне. Люди все бачать, виокремлюють найістотніше, винаходять порівняння й зіставлення. Наші безправність, коли громадяни на свої звернення отримують різні відписки і не знають, як захиститися від різних шахраїв і вимагачів, безгрошів’я у зв’язку з низькими доходами, бідність не вигулькнули зненацька, вони накопичувалися роками.
А як бути з культурно-інформаційним простором? Тепер це — у полі зору власників телеканалів, газет. Ще є кіно, книги, музеї. Теж усе якось владнається. І справді, виходять газети і книги, світяться екрани телевізорів. Віщують нам про хвороби хабарників, збирають і підносять розповіді про різні чутки, пригоди, катастрофи, без кінця і краю показують російські телесеріали чи неприємні кривляння самозваних артистів. Підходить усе, аби відволікти увагу людей від мистецтва, української пісні, від історії українського народу, його національної боротьби за волю, за гідне життя. Політичні виступи, бесіди, обговорення зводяться до того, щоб показати, замасковано чи й прямо, нездібність українців керувати країною, підживлюють радянські догми і фантазії, сіють сумніви та підозри щодо намірів тих політичних сил, які намагаються захищати українські символи та цінності. І як же тут не накинутися на український націоналізм, не повторити давні вигадки про його неіснуючі загрози. Колись його називали українським буржуазним націоналізмом, тепер, щоб затаврувати якогось політика чи політичну партію, винайшли нове означення — печерний або дрімучий націоналізм, виявляючи тим самим свою політичну безграмотність. Адже в наукових працях розрізняють націоналізм поневоленого народу, до якого відноситься і український народ, та імперський націоналізм, який поневолює інші народи. Український націоналізм є творчим, він веде до свободи, соціального та матеріального укріплення. Українська нація ніколи не мала імперської зверхності, не завойовувала інші народи, не збиткувала ся над ними. В нашій історії націоналіст — це патріот, який не тільки любить свою Батьківщину, а й готовий, як це показують події на Донбасі, захищати її від будь-якого загарбника.
Державотворча робота — складна, багатогранна, планомірна, вимагає стратегічного мислення, чіткого усвідомлення ідеї нації, мети і свого покликання, обґрунтованих рішень; у ній не місце ні самопливу, який ми скрізь спостерігаємо і який веде нас від одної кризи до другої, ні окозамилювання, ні користолюбству. Звичайно, виникають і труднощі, різні перешкоди, доводиться їх переборювати. Шлях до перемоги тернистий і його здолати можна лише у всеозброєнні знань, використовуючи досвід попередніх поколінь. І пам’ятати: як ніхто за нас не виконає наших завдань, так і різні благання, розчарування нам не допоможуть.
Нашими обов’язковими спрямуваннями і не тільки на словах, а й ділами мають стати:
а) створення українського культурно-інформаційного простору, де б володарювали національна свідомість і державницьке мислення, як це є в усіх країнах світу;
б) дотримання законності та правопорядку, його основоположного принципу — невідворотності покарання;
в) реформування економіки в інтересах всього суспільства.
І, насамкінець, висловлювання одного з ідеологів українського націоналізму Дмитра Донцова: “Націю може врятувати народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів та сльози»
