Війна проти України Другий фронт: гуманітарний

Сергій БОРЩЕВСЬКИЙ,

письменник і дипломат, перший віце-президент Асоціації українських письменників, експерт Центру дослідження Росії

 

На різних сайтах щодня можна побачити мапу “гарячих точок» України. Як правило, їх позначають на лінії протистояння в Донецькій та Луганській областях. Насправді ж фронт проходить сьогодні не лише там, а й у Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі, Миколаєві, Одесі, Рівному, Харкові, ба навіть місті Ізюм Харківської області. Географічні назви обрані тут не навмання, але про це трохи згодом.

А тим часом у голові крутиться незручне запитання: чи відають Президент, Верховна Рада, уряд України, РНБОУ, що життя нашої країни на двадцять шостому році незалежності регламентують не лише їхні укази та постанови, а й — як за лихих часів СРСР — вказівки з Москви?

Чи знають, приміром, наші достойники про існування “Федеральної цільової програми “Русский язык» на 2016—2020 роки», затвердженої постановою уряду РФ від 20 травня 2015 року №481? За задумом розробників програми форми, методи вивчення та викладання російської мови мають відповідати “стратегічним пріоритетам Російської Федерації»… зміцненню “позицій російської мови в національних системах освіти країн-учасниць СНД». Програмою, зокрема, передбачено, що “розширення географії та сфер вживання російської мови у світі сприятиме зміцненню російського впливу, формуванню позитивного образу країни за кордоном, піднесенню її міжнародного авторитету і в кінцевому підсумку — захисту геополітичних інтересів Росії».

Отакий, бачте, перехід від філології до геополітики. Автор цих рядків уже зазначав колись, що Росія зазвичай веде наступ двома ешелонами: в першому — танки, в другому — балет Большого театру, або навпаки — залежно від ситуації.

То як довго та ще й в умовах збройної агресії Росії проти України ми виконуватимемо плани кремлівських мрійників, які передбачають, зокрема, постачання підручників… до країн СНД, а також (увага!) до республік Південна Осетія та Абхазія?

Тим паче, що крім програми, підписаної Д. Медведєвим, існує також “Концепція державної підтримки та просування російської мови за кордоном», затверджена (№Пр-2283) 3 листопада 2015 року президентом РФ В. Путіним. І тут російська мова розглядається як такий собі таран, з яким Росія збирається атакувати цілий світ, а передусім сусідів по планеті. Серед окреслених концепцією цілей: “Зміцнення міжнародних позицій РФ та просування її зовнішньополітичних інтересів». При цьому зазначено, що “одним із найважливіших інструментів… забезпечення освітнього, наукового, культурного та інформаційного впливу (саме так, впливу, а не співробітництва) РФ у світі є підтримка та просування російської мови за кордоном».

І знову старі мантри про “збереження російської мови в країнах, історично пов’язаних з Росією», “Забезпечення застосування російської мови в галузі інтеграційних процесів на просторі СНД», “формування єдиного російськомовного простору за кордоном» тощо.

Свого часу разом із колегою-дипломатом Олександром Данильченком я надрукував статтю “Україна і СНД: посібник для “чайників», у якій наголошувалося на необхідності виходу нашої держави з цього квазіутворення. Ось ще один аргумент на користь виходу: Росія розглядає пострадянський простір як сферу своїх інтересів і домагається міжнародного визнання за собою пріоритетного права на цей простір. Зволікання з виходом із СНД може призвести до того, що в наступному п’ятирічному плані Кремля поряд із республіками Південна Осетія та Абхазія ми побачимо ще й “ДНР»—«ЛНР».

Окремий пункт путінської концепції присвячений діяльності утвореного указом президента РФ від 21 червня 2007 року № 796 фонду “Русский мир» (знайома назва, чи не так?). Так-от, на сайті цього фонду позначені осередки в 45 країнах світу, зокрема і в перелічених на початку цієї статті містах України. Діють ці російські центри чи центри російської культури при бібліотеках, університетах, у театрах, а в місті Ізюм — це кабінет при… управлінні культури міськради (!). Є на сайті фонду “Русский мир» ще три адреси — в Луганську, Донецьку та Горлівці, але там свою місію адепти “русского мира», либонь, виконали, передавши повноваження бойовикам.

А є ще ж затверджена розпорядженням уряду РФ від 19 листопада 2014 року за № 2321-р “Програма роботи зі співвітчизниками, які проживають за кордоном, на 2015—2017 роки», що передбачає проведення різноманітних заходів на кшталт щорічної міжнародної акції “Георгіївська стрічка», фестивалів “Виват, Россия!», “С Россией в сердце» тощо.

Реалізація експансіоністських псевдогуманітарних планів за кордоном фінансується з державного бюджету, а також коштом різних одіозних фондів, як уже згаданий “Русский мир» та Міждержавний фонд гуманітарного співробітництва СНД. Координують цю діяльність дипломатичні установи РФ за кордоном і Федеральне агентство у справах СНД, співвітчизників, які проживають за кордоном, та з міжнародного гуманітарного співробітництва («Россотрудничество»).

Не знаю, чи відомо нашим достойникам бодай що-небудь про роботу представництва “Россотрудничества» в Україні з різними категоріями та віковими групами наших громадян. Чи знають вони що-небудь, приміром, про конкурс “Моя Родина — СНГ», який зараз за планами із Москви проводиться серед учнів шкіл України з російською мовою навчання? Це ж українські діти, які народилися вже в роки незалежності. То як, мовчки погодимося з тим, що їхня Батьківщина — СНД? Віддамо наших дітей “Россотрудничеству»?

І звідси ще одне незручне запитання до Президента, Верховної Ради, уряду України та РНБОУ: коли нарешті українська влада в умовах збройної агресії РФ проти нашої держави припинить на своїй території діяльність цього форпосту “русского мира»?

Війна потребує мобілізації суспільства. А тим часом з владних кабінетів іноді поширюють такі заяви, що несамохіть хочеться протерти очі. То якийсь губернатор на всю країну доповідає, що в дорученій йому області успішно завершено декомунізацію, хибно вважаючи декомунізацією її зовнішні прояви, як то знесення пам’ятників і перейменування вулиць, а не глибинні процеси, пов’язані з переосмисленням історичного минулого. То міністр юстиції приголомшує новиною, що в Україні процес люстрації завершив свою історичну місію.

Як тут не згадати Федерального канцлера Гельмута Коля, який 3 жовтня 1990 року на першій прес-конференції з нагоди об’єднання Німеччини на запитання журналіста, щó, на його думку, було найбільш негативним у поділі країни, миттєво відповів: “На сході ми втратили три покоління німців». От і українці — один народ, але на заході ми втратили менше поколінь, бо Західна Україна менш тривалий час була під Росією.

А тим часом ментальна залежність, що виявляється ледь не на генетичному рівні (бо скільки поколінь втрачено, для скількох співгромадян рабство залишається нормальним станом) становить не меншу загрозу для самого існування держави, ніж збройна агресія. Невдовзі відзначатимемо третю річницю Революції гідності, але незрідка дозволяємо собі жити так, наче ні Революції, ні самопожертви героїв Небесної сотні, ні втечі Віктора Януковича, ні збройної агресії Росії не було й немає.

Яскравим прикладом цього є те, що країна досі продовжує жити за Законом “Про засади державної мовної політики» доби Віктора Януковича та авторства Сергія Ківалова й Вадима Колесніченка. Пан Ківалов, який голосував за диктаторські закони 16 січня 2014 року, досі двічі академік — Національної академії правових наук України та Національної академії педагогічних наук України, а до того ж народний депутат України 3—8(!) скликань (у 5—7 — регіонал, зараз — у фракції “Опозиційний блок»). Російська окупація Криму розлучила співавторів. Залишившись на окупованій території, екс-народний депутат України (2006—2014) Вадим Колесніченко з 2014 року громадянин Росії, член партії “Родіна». 21 вересня 2015 року Шевченківський районний суд м. Києва дозволив розпочати заочне досудове розслідування проти Вадима Колесніченка за частиною 2 статті 110 (Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України) та частиною 3 статті 161 (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками) Кримінального кодексу України. А проте горезвісний закон С. Ківалова—В. Колесніченка і далі діє в Україні так само непохитно, як і закон усесвітнього тяжіння.

Свого часу, 3—4 серпня 2012 року, автор цих рядків разом із київським адвокатом Володимиром Руденком надрукував у газеті “Україна молода» розлогу статтю “Закон проти Конституції: хто кого?», в якій незаперечно доводилося, що “мовний» закон С.Ківалова—В. Колесніченка суперечить положенням і Основного Закону України, і Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (у європейських країнах документ має дещо іншу назву, але про це трохи згодом). Більше того, автор цих рядків тоді ж таки звернувся з листом до тодішнього Голови Верховної Ради України Володимира Литвина й 5 вересня 2012 року одержав від нього відповідь, два речення з якої хочу навести: “…слід зазначити, що викладені Вами зауваження щодо невідповідності окремих положень зазначеного Закону Конституції України та Європейській хартії регіональних мов або мов менших поділяють як фахівці у галузі права, так і експерти з мовного питання. Слід також зазначити, що проведена в установленому законом порядку наукова та остаточна юридична експертизи як відповідного законопроекту, так і прийнятого закону, містять вказівки на його суттєві недоліки, у тому числі щодо неконституційності деяких положень».

Тобто ще тоді — 4 роки тому — було зрозуміло, що Закон про засади державної мовної політики не лише порушує окремі положення Конституції України, а й фактично спрямований на підрив української державності, однак країна і далі живе за ним. 16 червня цього року послужливі клерки дали Президентові на підпис Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах телерадіоорганізацій», яким до закону С. Ківалова—В.Колесніченка вносяться дві незначні поправки. Буквально днями письменниця та громадський діяч Лариса Ніцой на своє звернення до Міністерства освіти одержала відповідь заступника міністра Павла Хобзея, в якому зазначається, що “мовна політика в освіті здійснюється відповідно до Конституції України, Законів України: “Про національні меншини в Україні», “Про засади державної мовної політики»…

Отже, “здійснюється відповідно до…» На жаль, нікому з наших посадовців досі не спало на думку з’ясувати, до чого саме. Приміром, зазирнути в статтю 92 Конституції України, яка містить перелік засад різних сфер діяльності, що визначаються Законами України. Засад мовної політики в тому переліку немає, і вже за цією ознакою Закон суперечить Конституції (не говорячи про змістовні). Або проаналізувати норму про те, що передбачені цим законом заходи застосовуються “за умови, якщо кількість осіб-носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, становить 10 відсотків і більше чисельності її населення». Невже комусь не зрозуміло, що така норма “10 відсотків і більше» є дискримінаційною щодо нечисленних народів і відверто суперечить Європейській хартії міноритарних або регіональних мов (саме такою є назва цього документа), спрямованій на захист історичних міноритарних мов Європи, яким загрожує зникнення.

Але сьогодні у мене до Міністерства освіти та науки України більш приземлене запитання: чому мій онук, який навчається в сьомому класі однієї з київських загальноосвітніх середніх шкіл з українською мовою навчання повинен вчити російську мову як предмет? Чому разом із ним російську мову вчать сотні інших дітей, які не є етнічними росіянами, і як це накажете тлумачити — як задоволення неіснуючих мовних потреб чи як нав’язувану русифікацію?

Після розпаду СРСР і т. зв. соціалістичного табору, що складався переважно з країн Центральної Європи, спершу визволених від нацизму Червоною армією, а згодом з її ж таки допомогою включених у сферу радянського впливу, ареал застосування російської мови в світі значно скоротився. І це не може не турбувати Москву, яка — як ми вже з’ясували — розглядає російську мову як інструмент експансії.

Сьогодні російська мова є державною в Російській Федерації та однією з двох державних мов Республіки Білорусь, а ще однією з офіційних мов Казахстану та Киргизстану (2013 року внесені певні обмеження) І це все. Відтак кремлівські політтехнологи — не від гарного життя — запустили в обіг термін “російськомовне населення», ще більш облудливий, ніж вживаний нацистами “фольксдойче», оскільки під фольксдойче все-таки розумілися особи німецького походження, які жили за межами Німеччини, російськомовними ж Москва вважає не лише етнічних росіян, а взагалі вихідців із СРСР і навіть їхніх нащадків, хоч би де ті жили — у ФРН, Ізраїлі чи штаті Нью-Йорк. І, звичайно, до категорії російськомовного населення автоматично потрапляють громадяни колишніх радянських республік, зокрема й України.

На жаль, ми в Україні не лише не відкинули провокаційну термінологію Кремля, а й самі незрідка оперуємо нею, полегшуючи виконання задач московським пропагандистам. Так, серед даних перепису 2001 року можемо прочитати, що російська мова рідна для 14 млн 273 тис. (29,6 %) громадян України, хоча за тим же переписом росіян в Україні 2001 року проживало близько 8 млн або 17,3 % всього населення. Це суттєве уточнення, оскільки держава повинна забезпечувати права меншин, а не русифікувати представників інших народів, зокрема українців.

Так от, у 2015—2016 навчальному році кількість загальноосвітніх закладів із навчанням російською мовою в Україні становила 614 (це крім двомовних та тримовних), кількість учнів, які навчалися російською мовою — 351 948, кількість учнів, які вивчали російську мову як предмет, — 960 425, кількість учнів, які вивчали російську мову факультативно або в гуртках, — 81 994.

Для порівняння зазначу, що в РФ, згідно з даними перепису 2010 року, проживали майже 2 млн етнічних українців (1,4 % населення). В Росії функціонувало 8 недільних шкіл з українською мовою навчання.

Відчуваєте різницю? При цьому навчанням російською мовою в Україні опікується держава (з відповідними бюджетними видатками), а в Росії недільні школи створюють та підтримують з ініціативи батьків. Власне, Росія жодної відповідальності в цій сфері не несе, оскільки підписала, але не ратифікувала Європейську мовну хартію.

Українська ж влада, крім скасування закону С. Ківалова—В. Колесніченка (такий собі тест для депутатів), мала б зробити три кроки.

По-перше, нарешті зрозуміти, що захисту повинні підлягати передусім ті мови, яким загрожує зникнення, і мови бездержавних народів, і внести відповідні зміни до законодавства.

По-друге, нарешті уважно вчитатися в текст Хартії (хоча не певен, що це до снаги чиновникам, які, скажімо, замість опікуватися традиційною на теренах нашої держави мовою ідиш, кількість носіїв якої стрімко зменшується, запроваджують вивчення івриту — мови Держави Ізраїль). Так-от, якщо уважно вчитатися в текст статті 8 Хартії, то можна побачити й зрозуміти, що згідно з нею “Стосовно освіти Сторони зобов’язуються у межах території, на якій такі мови використовуються, відповідно до стану кожної з таких мов і без шкоди для викладання офіційної мови (мов) держави (! — С. Б.) — І) передбачити можливість надання середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ІІ) передбачити можливість надання суттєвої частини середньої освіти відповідними регіональними мовами або мовами меншин; або ІІІ) передбачити в рамках системи середньої освіти викладання відповідних регіональних мов або мов меншин як складову частину навчальної програми; або ІV) застосовувати один із заходів, передбачених у підпунктах І—ІІІ, принаймні до тих учнів, які самі або у відповідних випадках сім’ї яких цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою».

Змушений послуговуватися терміном “мови меншин», оскільки таким є офіційний український переклад, однак навіть він дає уявлення, що виконання положень Хартії — і не лише статті 8 — передбачає варіанти. Такий самий гнучкий підхід зафіксований у статті 6 Закону України “Про національні меншини в Україні» («Держава гарантує національним меншинам права на національно-культурну автономію: користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства»).

І звідси випливає по-третє: наші державні мужі повинні нарешті згадати засадничий у дипломатії принцип взаємності й натякнути Москві, що 8 недільним українським школам у Росії — якщо виходити з цього принципу та наведеної вище статистики двох переписів — відповідають близько 100 недільних російських шкіл в Україні. І, звичайно, жодної державної.

Навряд чи наші державні мужі наважаться на такий крок, але вони мусять пам’ятати, що агресія проти України розпочалася під приводом захисту “російськомовного населення». Відтак російська мова в Україні з розряду гуманітарних перейшла до категорії питань національної безпеки. І це стосується не лише освіти.

У галузі книговидання російською, безперечно, мають виходити, крім, певною мірою спеціальної літератури, лише книжки тих авторів, які живуть у нашій державі і пишуть російською мовою; зарубіжна література — тільки в українських перекладах; діяльність філій російських видавництв і видавництв з російським капіталом неприпустима.

Це ж стосується і ЗМІ. Держкомтелерадіо України мусить не лише автоматично реєструвати видавництва та ЗМІ, а й цікавитися їхньою продукцією.

Незрозуміло, чому заборона стосується російських фільмів, випущених у прокат після певної дати, наче імперську, шовіністичну кінопродукцію почали виробляти там лише з 1 січня 2014 року. Автор цих рядків ще 2003 року як член журі кінофестивалю заявив протест у зв’язку з показом антиукраїнського фільму “72 метри» режисера Володимира Хотиненка.

Розумію, що в добу Інтернету обмежити доступ до якихось джерел інформації нереально. Але задача української влади полягає в тому, щоб цей доступ не полегшувати, а максимально обмежити.

Якщо ж наші, як прийнято казати, партнери зі США, Великої Британії чи Франції сваритимуться пальчиком, мовляв, це недемократично, наші державні мужі повинні нагадати, як під час Другої світової війни американці інтернували власних громадян японського походження, поцікавитися, чи продавалися тоді ж у Лондоні нацистські газети, і попросити французів поділитися передовим досвідом боротьби із засиллям англійської мови.

Україна понад усе!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment