Виступ на вечорі Романа Іваничука
Дмитро ПАВЛИЧКО
Романові Іваничуку не буде снитися докірливий сон, як його героєві Осташкові-Каліграфу, сон, в якому приходять до письменника ті, про кого він думав написати, але не написав, ті, кого він любив, але в творчості своїй не згадував, зважаючи на норми доби, на моду, чи на якісь інші життєві незручності і тимчасові завади.
Естетика Романа Іваничука виникає, здається мені, саме з твердої вірності найдорожчим людям наших днів і героїчним людям нашої історії. Він пише про тих, кого любить, а любить він не за відчайдушне безголів’я чи зухвальство в ратництві, не за набуте віками вміння орати й засівати землю, ліпити горшки й творити книги, а за благородне страждання в кожному людському ділі, за високе почуття жертовності, освітлене ідеалом правди й доброти, за справедливість, яка завжди була й буде прикметою найкращих синів народу. Роман Іваничук відкриває нам моральні, суспільно-політичні, національні скарби нашої минувшини, причому він завжди веде нас такими історичними дорогами, які видавалися вже навіки засипаними землею, зарослими травою, загубленими в пам’яті. Там, у нашому середньовіччі, де ми можемо тільки навпомацки просуватися, він знаходить світло і володіючи широкими науковими знаннями, дивовижною інтуїцією і, нарешті, тією любов’ю митця-громадянина, що здатна створювати світ, показує нам живих людей, які зберегли нашу землю від єзуїтської і царської чуми, дали й нам невмирущу не тільки генетичну, а й політичну програму життя й діяльності. Чи треба говорити, що патріотичний і глибоко люблячий дух творчості Романа Іваничука — це велике надбання не тільки українського народу, а й усіх тих, кому сьогодні доводиться чинити опір національному занепаду, боротися з мракобісами європейського чи азіатського поріддя. В особі Романа Іваничука маємо письменника всесвітньої слави, знаного в багатьох країнах світу письменника, чиї книжки є найціннішим знаком возз’єднання українських земель, знаком духовного розвитку нових наших поколінь. Його книжки — це істинний знак потужних життєдайних і звитяжних сил нашого відродження.
За своїм характером і письмом Роман Іваничук нагадує благородну фанківську тернину, що вперто завойовує безплідну пустелю для зеленої діброви. Це художник громадянської душі, справдешній син і послідовник Франкового генія.
До цього слова про Романа Іваничука хочу додати спогад про нашу з ним небезпечну мандрівку Гуцульщиною влітку 1949 р. І він, і я — ми про цей перехід горами із Жаб’я до Космача вже писали, але тільки тепер я повинен зізнатися, що не наважився тоді розповісти йому про своє перебування в сотні УПА. Я знав, що його брат був там же, але про це він сказав мені з такою гордістю, що я затнувся.
1949 року в Карпатах ще діяли місцеві боївки СБ, а на Коломийщині ще жив і діяв сотенний Спартан, Михайло Москалюк, що вигнав мене і моїх стопчатківських друзів із сотні у червні 1945 р. Бандерівці для мене і для Романа Іваничука 1949 року не були епохою минувшини, ми знали, що вони є, прагнули зустрітися з ними, але також розуміли, що замасковані під воїнів УПА емгебісти нас живими не випустять зі своїх рук.
Я знав стежку через гори із Жаб’я до Космача. Ми піднялись нею на крутий схил над Жаб’єм, на сіножать, де стояли стоги й обороги зі свіжими сінáми. Ми стомились і вирішили вилізти на оборіг, полежати й відпочити на сіні. Від того оборога до вершини гори було вже близько. Я сказав Романові: “Ставай мені на плечі, подивись, чи на оборозі нема там когось!” Роман шепнув мені згори: “Там чоботи!” Зіскочив з мене: “Тікаймо!” Ми рвонулися бігти вгору, ми бігли, задихаючись од напруги і від переляку, а я постійно питався: “Скільки там було чобіт?” “Там спало четверо, четверо хлопців, а скільки то чобіт — порахуй сам!” — іронічно відповідав Роман.
— Від кого ж ми втікали?
— Від смерті!
— А, може, то були наші хлопці?
— І наші постріляли б нас!
— Якби нас повбивали пайдьошники — це була б нам наука не ходити горами, де ще не скінчилася війна.
— А якби нас повбивали бандерівці — це була б нам велика ганьба.
Так розмовляючи, ми дійшли в Космач, а з Космача доїхали до Стопчатова.
Мій батько зустрів нас, заламав руки, дякував Богові за те, що ми повернулися живі. Мені здається, що Роман Іваничук і я, його товариш, ровесник, упродовж усього свого життя перебували в стані втечі від смерті, та не своєї плоті, а свого духу. Ми не розбудили тих чобіт, що спали з автоматами на оборозі, але задихались тяжко, мало не вмерли зі страху. Все, що зароблено нами для добра України, вийшло з нашої любові до тих воїнів, яких ми, слава Богу, зустріли, та не збудили.
1.Х.2016 р.
