Любов ГОЛОТА
Сумбур смерті
Є в мене колишня співробітниця, яка вже кілька років має інвалідність першої групи. Тримають її на світі добрі люди — парафіяни церкви та священик, до яких прийшла після того, як захворіла, і рідна мати з сестрою. Коли цій, ще й не сорокарічній жінці дещо розвиднюється, вона набирає мій номер телефону. Говорить завжди одне: хочеться їй гарно вбратися, зробити модну зачіску в перукарні на площі Шевченка, взяти таксі й приїхати, бо дуже любить своє робоче місце. Поговорить із нами, подивиться і поїде додому…
Я погоджуюся з усім, про що Жінка мовить. Вона мені вірить… Я б їй теж вірила, аби перед цим вона не розповідала мені про те, як її носять у ванну. Якби я не знала, що важить вона кілограмів тридцять п’ять, не більше, і навіть кілька кроків — велика мука для неї. І як затято не хоче, аби її, теперішню, бачили…
Зовсім недавно сказала, що їй снився сумбур смерті. Що було дуже страшно, бо смерть була навколо — без образу, але невідступна. І знову — про зачіску. Про таксі. Про поїздку, як мрію і радість…
Сумбур смерті. Я почала про це думати. Очевидно, що він існує. Що він навколо нас. Більше того, ми його не помічаємо — нарочито й підкреслено: люди у військових одностроях майже щодня повідомляють про смерть одного чи кількох бійців, ніколи не називаючи імен. Для більшості ця інформація залишається числом, не набираючи обрисів людських облич і, навіть, загальної чисельності втрат.
Сумбур смерті гуляє вздовж українських магістральних і польових шляхів, залишаючи за собою вицвілі паперові вінки, пластикові квіти або й кам’яні обеліски на узбіччях доріг і поглядів подорожніх, — ми звикли, що суспільство щороку втрачає в автокатастрофах люду скільки, що це дорівнює населенню середньостатистичного районного містечка. І хіба не погибельний сумбур у тому, як місто ховає своїх мертвих, — у цих зіжмаканих ритуалах, у тисняві кладовищ, у якомусь особливому присмакові поминальних цукерок, що їх роздають сусідам і співробітникам, відвізши покійника з моргу на цвинтар, — покаянно і діловито похиливши голову… Сумбур смерті — невідворотна ознака нашого часу в трофічних язвах самотності, байдужості, озлобленності, захланності. Смерть втрачає свою висоту, а може, й трагічну красу, а може, й дату, коли кожна людина, пройшовши путь від колиски до труни, покидає цей світ в іншій особливості, в іншій однаковості.
Пам’ятаєте прислів’я: яка не є людина, а двічі буває дивною: коли одружується й коли вмирає… Урочистий чин смерті — невідворотнього кінця життя, поволі витісняється сумбуром, і що тому є причиною — безлюб’я, себелюбство, втома від немилосердностей і злорадності життя, вимирання поколінь і безпорадної байдужості тих, що заступили на зміну? Хто спородив у нашій уяві оцей сумбур, — поневажена Смерть чи ми самі?!
…Жив-був дід Макар, прожив дев’яносто літ. Нажив семеро дітей, втратив дружину і одне око… Якогось дня повідомляє дітям, щоб прийшли до нього і щоб кожне принесло одну улюблену страву. Так і зробили, дивуючись. За столом дід Макар попросив налити йому чарку, подякував кожному, випив. Велів синові заграти на гармошці — буде танцювати! Затанцював. Отепер, каже, буду вмирати! Йдіть, як буде треба — покличуть вас! Я спати лягатиму.
І ліг, і заснув. А на світанку — навіки. Тепер ця історія — як казка. І смерть — як казка… Або ще: знав, що вмирає, один наш великий сучасник. Почувши останню хвилину, попросив синів: підведіть, не хочу лежати на спині, горілиць перед смертю! Хочу зустріти її стоячи.
Був бунтівним. Був і залишився прямостоячим. Смерть мусила пошанувати його і випила останній подих, як поцілунок життя.
Кожна людина дивною буває, коли любить і коли вмирає. Сумбур любові прекрасний. Сумбур смерті-пекельний…
Тільки прізвище
Падають абрикоси, на чорні слізки пересохла малина, бджоли облітають падалішнє. Тихо в дворі, хоч і він не бездітний. Ріже кришні й на телефон поглядає, — сьогодні в молодшої день народження. Телефонувати зарікся — вседно почує: “я не можу говорити”, “зайнята”, “давай пізніше”… Раніше він не зважав ні на тон, ні на слова, аж доки старша не запитала роздратовано: “Що тобі потрібно?!” Тоді йому ще не про допомогу йшлося, яка-не-яка, а зарплата була, й на господарство сил вистачало. А тепер, після інфаркту, коли серце зривається з ритму і він не дає ладу ні болячкам, ні собі, телефонні номери дочок записав на аркуші паперу й поклав на видноті — коли що, знадобляться людям для останнього повідомлення з батьківського двору. Встигнуть приїхати зі столиці, де вивчилися, роботу знайшли і заміж повиходили. А поки що є час пригадати все до таких дрібниць, що сам собі каже: “Не такого я хотів! не про це мріяв!” Мріяв-хотів, а це ще та була Санта-Барбара, дехто з сусідів жодної серії не пропустив: розводини-сходини, а потім на дзеркалі червоною помадою розпливлося: “Уехала лечить нерви” і дружина опинилася в Італії. Він знайшов спосіб втішитися, оженився вдруге. Та через п’ять років друга дружина, у якої донька невісткувала в Німеччині і народила онучатко, вирішила теж виїхати за кордон. Правда, на дзеркалі нічого не писала, все пояснила, як є. Він якраз став пенсіонером. Дівчатам своїм, крім городини, сальця та меду, нічим допомагати не міг. Їхній матері вдалося легалізуватися та облаштуватися в країні “жіночого Афганістану”, як писали деякі журналісти. І заробітки вона, звісно ж, вкладала в дочок. А давні свої образи не забула, дочкам передала, та так вдало, що вони наче й не знають або забули про його існування. Він живе там, де їх нема.
— Слухай, — питає мене, — хіба все було погано? Хіба я їх не любив, не робив для них, що міг?
Я не втішаю його, бо історія до того звична, що говорити й писати про неї банально і людям нецікаво. Чоловік це розуміє і сам вишуковує щось незвичне в сюжеті своєї драми:
— Ти знаєш, вони залишилися на моєму прізвищі, всі троє…
Я не хочу руйнувати його потаємних надій, тому мовчу. За прізвищем — голос і кров роду. А так… однофамільці та й годі.
Пам’яті африканського страуса
Не знаю, як із вами, а зі мною часом трапляються історії, які можна б назвати кумедними, якби в почині їх не стояло українське слово.
…Асканія Нова, заповідник усього, що лише можна нащадкам заповісти: і незайманий степ, і червонокнижні рослини, птахи й тварини, і жертовний приклад барона, чиїм іменем тепер наречено цей дивовижний цілісний витвір біосфери, фауни і флори спільно з людськими талантами. Місце дії назвала, вказую й час: було це двадцять років тому, середина літа. Зібралася група.
Матері з дітьми стоять при вході, чекають екскурсовода. Ось і вона: плаття в горошок, легенький капелюшок, білі шкарпетки — ніби дівчина з фільмів 50-х, тільки постаріла, і великі вчительські окуляри на носі. Одразу розумієш — це особа серйозна і відповідальна. Привітавшись, попередила, що водила екскурсії “всесоюзные”, тому питайте російською мовою, якщо питання виникнуть.
— А українською не зрозумієте?
Пані мене почула і подивилася так, що я одразу зрозуміла: наш діалог розпочався.
Перша зупинка — біля вольєру з птахами. Пернаті з усіх кінців світу спілкувалися між собою на пташиному есперанто, але якийсь звук відволік мене, змусивши озирнутися. Жалюгідний песик, малий зростом, але не літами, попискуючи, примостився біля моєї сумки. Очевидно, що живе на скупу крихту, бо шерсть на ньому звалялася, боки полисіли. Я намацала в сумці пиріжечка, мабуть, запах печеного виокремив мене, як можливу подательницю скромного сніданку.
Песик заковтував пиріжок увесь і одразу, і успішно з ним впорався. Більше в сумці нічого цікавого для песика не було, він одійшов геть, а я знову перевела погляд на окуляри.
— Женщина, я все видела. Подкормили и довольны. А знаете ли вы, что вот такие псы недавно сбились в преступную стаю и загрызли африканского страуса?! Пшол!
Песик підібгав залишки хвоста і боязко пошкутильгав геть. Хтось із групи дивився на мене осудливо, а дітиська почали шукати в торбах бутерброди і оглядатися за песиком.
Хіба й справді цей бідака зміг наздогнати страуса і перегризти йому горло?!
— Дети, не отвлекайтесь! Вот вы кричите: попка-дурак! А здесь сидят попугаи, которые знают разные слова. И укрАинские тоже. Но русских больше, и лучше их не запоминайте, если вдруг услышите. Русский язык, дети, нужно знать, потому что русский царь много сделал для Аскании. Проложил дорогу, которой чумаки за солью ездили.
— Пані, про що ви? До чого тут цар?
Пані мене ігнорує, наш маршрут триває, ми вже біля вигородок, за якими — травоїдні. З дитинства люблю всіх, хто пасеться. Парочці зебр у далекому кутку не цікавий наш натовп: перераховують чорні чи білі смужки одне на одному, яких більше? Я так на них задивилася, що спіткнулася, мимоволі вхопившись за огорожу.
— Женщина, вот так один человек стоял и держался за ограду. И зебра откусила ему руку по локоть. Правую!
У правій руці я несла сумку, ліва теж нічого такого не витівала, та про всяк випадок я відійшла подалі від недремного ока, але око строго блимнуло з-під окулярів:
— Подойдите поближе! Перед вами полторы тонны диетического мяса!
Бізон гордо став на рівні і рушив до екскурсантів, сподіваючись на інше визначення своєї ролі в цьому м’ясоїдному світі.
— Ви їх їсте?!
О, ще один рідномовний не витримав.
— Не едим, просто перед нынешним восьмым марта один из них сломал ногу. Пришлось попробовать, всем роздали по несколько килограммов. Все едят, все…
Вот здесь, возле “Мороженого” мы отдыхаем. Валя, я привела клиентов, мне с орешками…
Вона знаходить мене біля старезної акації, такі ростуть тільки на півдні.
— Почему не купили мороженое? Для вас, женщина, будет поучительно посмотреть на памятник парашутистам. Их выдали украинские националисты, когда они спускались с неба.
— А ви… звідки?
— Я с России, приехала после войны. Этой осенью пойду на пенсию. Сказали, чтоб уходила.
— Поїдете додому?
— Куда?! Здесь буду. Здесь хорошо. Но раньше, до Украины, было лучше. Националисты начались, Фальц-Фейн ездит…
— Барон допомагає — заповідник, який його батько заснував, до ладу доводить?!
— Обошлись бы! Наши бы сами сделали, без буржуев.
Тривала наша екскурсія ще з багатьма дивовижами, у яких усі всіх не люблять і їдять… Прощалися в дендропарку. Екскурсоводка показала групі рідкісний японський абрикос, шовкові листочки якого приносять удачу. Доки група общипувала листя, рвати яке суворо заборонено, я все ще намагалася заглянути під окуляри:
— І про Чумацький шлях, і про криницю, яку чумаки викопали, є література, чому ж не оновите свою розповідь? Невже вам люди не заперечують?
— В каждой группе кто-то настроение портит. А я буду говорить так, как знаю. А вы почему себе листочек на память не берете? Меня боитесь, да?
…Давно не була я в Асканії. Але бувала в інших музеях, де збереглися совкові клони цієї пані, — чи експонати, чи порохи на експонатах нашої історії.
Неля і Джон
Коли над васильківськими полями тихо пропливає повітряна куля, під черевом якої бовтається корзина з людьми, я намагаюся порахувати літунів. Як правило, їх четверо, виглядають із небес на землю. Хто з них стежить, аби куля не зів’яла від нестачі газу чи не полетіла в інші шари атмосфери, доки пасажири розглядають поле квітучих соняхів, ставки й левадки? А мо’, вже придумано якусь електронну штучку, яка дасть кулі політати й знову поверне на землю, разом із пасажирами. Залишаться спогади і… порожні гаманці. Бо порожні гаманці здатні одних піднімати в небо, а інших — кидають на землю, і я знаю історію, коли саме так і трапилося.
…Втім, майже все, що починається на землі, закінчується в небі. І навпаки.
У Нелі — ні там, ні сям. Жила не між небом і землею, як усі, а над землею і під небесами: все не могла вирішити, де ізвити гніздечко. Якщо любов — то в небі. Там вона побувала двічі, і щоразу випадала після небесного землетрусу разом із дитинкою. Обох довелося ростити на землі. Коли діти виросли й вивчилися, вона їх востаннє підкинула вгору, — щоб летіли й шукали неба в інших країнах. А сама вирішила пильніше оглядатися навколо і частіше зводити очі до сонця…
На вершечку височезної тополі розгойдувалося руде кошеня і так пищало, що, після кількагодинного стояння під деревом і плачів у два голоси, Неля викликала пожежників із краном. Додому повернулася разом із кошеням і без копійки, добре, що пакет довгограючого молока в холодильнику був, обом вистачило. Другого дня, коли Неля швиденько бігла на роботу, позираючи на свої ветхі білі черевички, які вона теж молоком марафетила, хтось її покликав. Як — не запам’ятала, але зрозуміла, що її. На лавці під тополею стояв величезний рюкзак, з якого вилазили книжата, — Неля напружила очі й знання, й зрозуміла, що це англомовна книжкова продукція, виготовлена Армією Спасіння. Володар скарбів — поруч, сидів і по-американськи широко всміхався. Це й був Джонні, який із власної волі приїхав рятувати тих, хто цього серед нас, українців, потребував. Врятовані охоче скористалися з його помочі, матеріальної, а духовної — не втяли, бо не читають англійською. Джонові час повертатися додому, але він не знав, кому доручити книги. Шкода було й грошей — ще раз платити за багаж. Тому й запитав Нелю, а перед цим — десятки перехожих, — чи не могли б прихистити книжки — на рік, доки він злітає в Америку, вийде на пенсію і повернеться знову, бо відчуває своє покликання проповідувати в Україні. Уявіть, Неля одразу згадала знайому з підвалом, у якому знайшлося місце для рюкзака! І навіть провела Джона до автобуса на Бориспіль.
…Раз на тиждень він їй телефонував з Америки і щоразу повідомляв, що повернеться, бо, нарешті, знайшов жінку, на яку йому вказало саме небо…
Їхнє весілля було скромним і веселим, зі смаженою картоплею і малосольними огірками, з обручками, штампами в паспортах, народними піснями і псалмами Армії Спасіння. Лише дві дрібниці підпсували свято: підвальні миші на порох поточили агітки АС, а Неля, з тієї досади чи не тямлячись від радощів, рвонула з голови русявий парик і, як звикла живучи самотою, жбурнула в куток, під телевізор. Парик влучив на слоїк з огірками, і тоді, вперше, Джонні побачив тоненький, сивуватий хвостик на потилиці нареченої. І полюбив її ще більше.
Вони були щасливими і їх гріла американська мрія — розбагатіти, бо скромної американської пенсії цілком вистачало тут, а подружжя мріяло подорожувати там… Саме в ті часи в столиці відкривалися “Макдональдси”, і Неля та Джон мало не стали головною фішкою цих подій: у вишитих сорочках, — це Неля придумала, з американськими прапорцями, — це Джонні нагадав, — двоє голуб’ят, яким, крім українського борщу, смакують іноді й подвійні гамбургери… Спочатку вони проповідували цю подію під новими дверима ресторанів, на яких розрізали стрічку, виходячи просто з натовпу. А потім комусь із менеджерів спало на думку вознести їх в небеса. На повітряній кулі. Тож, усміхаючись і розмахуючи прапорцями двох держав, вони сіли й полетіли, аж доки холодний вітерець не отямив закоханих. Щось трапилося, куля прив’яла і самовільно обрала маршрут, а тоді впала… просто в Дніпро.
…Їх врятували. Джонні захворів на запалення легень, дістав сильний нервовий стрес. А Неля, хрипким від охолодження і нервів голосом, намагалася довести в суді вину організаторів у їхній пригоді.
— Тут Україна, дитинко, — сказав їй молодий і ранній український представник відповідача. — Дарма ви посилаєтеся на історії, відомі всій Америці, коли пані Меггі Н. обпекла гортань гарячим шматочком огірка. І дістала відшкодування — 170 тисяч доларів. За політ і падіння в річку ви нічого не отримаєте, жодної тисячі гривень!
— Але ж Джонні — громадянин США!
— …А де ж він?, — запитували Нелю захисники ресторанних менеджерів, хоч добре знали, де — в лікарні…
Падаючи з неба, Джонні визначив свій маршрут. І повернувся у небо знову. Якось я бачила Нелю, вона поспішала додому, — її вже старий кіт не любить самотності…
Я задираю голову до хрусту в потилиці, розглядаючи літунів на повітряних кулях: чи не майорять у руках прапорці? …Ні, пасажири міцно тримаються за краї небесної корзинки, так міцно, що мені здається, ніби я здатна розрізняти обручки на їхніх побілілих пальцях…
Люди і дерева
Столичний ринок. Пасажирам автівок, які його покидають, прикупивши на зиму усього,що захотіли і змогли, впадає увічі оголошення, розміщене просто на виїзді. А значиться там приблизно таке: “Увага! Це найдовша в Україні соснова дошка! Її довжина — 25 м 25 см. Зрубано сосну 25.07.2015 року”.
Де зрубали — не написали, або ж я не встигла прочитати, розглядаючи цей базарний експонат. І так усе зрозуміло — в українському лісі, державному.
Довжелезна дошка, а як на мій погляд — розщеплена вздовж сосна, яка вже втратила свій природний колір і запах, подовжня тріщина — так буває, коли сиру деревину кидають без накриття, гуляє по дошці все далі й глибше, — скоро можна буде дописати, що це — найдовша тріщина на найдовшій сосновій дошці в Україні. Не вказано, хто зрубав цю сосну і для чого. Не хочу фантазувати, куди і як можна використати будівельний матеріал із цієї сосни: на мачту, на зруб якоїсь клуні чи на сволок чиєїсь корчми. Заважка, завелика, хоч і раритетна. УНІКАЛЬНА. Безперечно, була живою. Обвішувалася тисячею шишок та обростала цілим ліском дітей і онучат. І глиця під нею лежала товстим килимом, і гриби під нею, мабуть, росли. І тристалітній ворон каркав на вершечку, й сова ухкала вночі, ховаючись серед промерзлого, але завжди живого гілля…
Десь, колись, в якійсь країні такі дерева мали б ставити на облік. Вести зелені родоводи рідкісних вельможних сосон, дубів, верб, осокорів, раїн і не заважати їм підносити в небо свої літа і віти, бо вони заслужили — жити, скільки зможуть і хочуть, вистоявши і зафіксувавши в своїх дереворитах історію, не лише власну. Якщо ви бували в давніх, а тепер усе більше рідкісних лісах, то чули не лише верховний шум, а й людські голоси, їх стогони й пісні.
— “Ой не шуми, дубе, зелений байраче”, — “над лугом зарошене віття дубове верхів’я звело”, — все слабший перегук народного рядка з малишківським, бо перервано їх змаг, нема пісень і нема їм продовження у сьогоднішньому дні, у сьогоднішньому думанні, у сьогоднішній людині: не побратим вона дереву, а пила — зубата почвара, що гризе стовбур, обчухрує гілля, нищить крону. Людина підточує і власне коріння, і коріння світу, в який була випущена не для того, аби пиляти, рубати, тягти тягачами, перти на базар — місцевий, столичний, всесвітній — дерева, чиї родоводи стократ глибші, шляхетніші й маєстатніші на цій землі.
— Ой сосонко, літо і зиму зеленая, ой сосонко…
Зазвучав раптом у пам’яті голос унікальної актриси Галі Стефанової, яка багато тому років наспівала мені весільну пісню, яку потім співала у виставі незабутнього Миколи Мерзлікіна.
— “Ой сосонко…” — простогналося й мені, але не залатаєш стогоном тріщину, не зліпиш докупи по-живому пиляну сосну, не поставиш на ноги це дерево, не повернеш його в ліс, не впаде воно на безголів’я тих, хто закатрупив його серед білого дня і виставив на глум і… рекорд!
…Ось іще із вражень столичних: на Столичному шосе гігантський тягач із причепом везе дубові колоди — такої товщини, що й двоє рукатих чоловіків не обняли б їх на прощання…
Вирубуємо, вивозимо, продаємо дерева. А може, й себе. Україну.
Пончики
У нашій шкільній їдальні почали смажити пончики! Круглі, рум’яні від олії і з повидлом всередині, вони стали моєю спокусою. На другій великій перерві я витратила — два пончики! — заповітні десять копійок: проміняла новий фільм на варене тісто! Облизуючи пальці й витираючи їх промокачкою, вже шкодувала, що проїла кіношні гроші: щосереди, після уроків, і в неділю, будь-якої пори року і за будь-якої погоди в сільському клубі йшов новий фільм о 15 годині, і я їх майже всі бачила. Наступного ранку, збираючись до свого п’ятого класу, я попросила в матері грошей на кіно. І на пончик. На кіно мама дала. А замість пончика порадила взяти хліб з варенням, абрикосовим.
Запах пончиків випробовував мій незагартований характер. І навіть почав перемагати. Кукурудзяний хліб з варенням явно програвав. Пончики уявлялися мені навіть тоді, коли я обідала, повернувшись зі школи: який там борщ, отби… Мій погляд гульнув по маминих припасах і зупинився на торбинці з борошном. Кинувся в очі й трилітровий слоїк з молоком. Он і миска стоїть, у якій мати тісто на святкові пиріжки завдає… Ото зрадіють, наївшись пончиків з абрикосовим варенням! Я витрусила борошно в миску й слідом бухнула молоко, яке хлюпнуло на стіл і на підлогу. Ет, потім приберу, не бруднити ж руки! Місиво в мисці нагадувало глину, тому довелося місити мало не ліктями. Те, що вже майже стало тістом, обліпило пальці, все інше — схоже на замазку. Ой, я ж про яйця забула! Яєць під руками не було, тож довелося обшкребти тісто ножем, витерти рушниками — одного не вистачило, і податися в курятник. Кури шаленіли й кудахкали, але я забрала у жадних кокотюх все, що знесли за день, склала в пелену й вернулася до миски. Одне яйце роздушилося і моя спідниця взялася жовтком. Те, що вціліло, я розбила і додала до майбутніх пончиків. Місилося краще, але не весело, заважали роздуми: що робити з цими слизькими від яєць стрічками, що лізли крізь пальці?! Міситиму ще, мати каже, що чим довше місиш… А ось і мати з батьком стали на порозі.
— Що ти робиш? — поцікавився батько.
— Що ти наробила? — закричала мати, — вона одразу побачила порожню торбинку, яєчні шкаралупки й — на денці молока в слоїку, малому братові не вистачить на кашу…
В одну мить уява перетворила мене з господиньки-розумниці на дурну шкодливицю…
— По… Пончики… Зараз насмажимо.
Але мама мене не чула. Вона сварилася: спершу за молоко, потім борошно, яйця, а найбільше — за те, що я все перевела, далися мені ті пончики, хіба я в них голодна?..
Батько, зауваживши, що мої щедрі провинні сльози падають у миску, порадив мені помити руки й прибрати, а матері місити тісто. Дивно, але я зовсім забула, що з того тіста вийшло. Моя пам’ять зафіксувала лише вину, її причину і — невдачу.
Кілька днів мене аж нудило від запаху пончиків у школі. А потім їх перестали смажити — олія чи борошно з дріжджами закінчились… Тоді, на початках шістдесятих, усе швидко закінчувалося: крупи, олія, навіть хліб. Тому в магазин треба було приходити тоді, коли там щось ДАВАЛИ. Батьки мене призначили ходити в хлібню тоді, коли дають хліб. Якщо запізнишся, можеш повернутися порожняком. Прийдеш раніше — втрапиш хлібинку білого й хлібинку сірого…
Якогось дня я прибігла в ризиковану половину між білим і сірим, — білий вже закінчився, сірий ще дають. Наша хлібня мені видавалася красивою — з приступками, так ми називали східці, з вимуруваним цегляним дашком над дверима. Просто на верхній приступці сиділа дівчина в синьому халаті з колгоспної ферми і по черзі відкушувала то від білої, то від сірої хлібинки. По казенному халату я впізнала, що це — одна з білорусок чи полісянок, які приїхали на заробітки. Чула, як батько розповідав матері: такі бідні, що повдягали нові халати й ходять в них, як у платтях.
Дівчина згорда глянула на мене, на мій, вже напіввідкритий балакучий рот і повчально сказала:
— Чого глЯдиш?! РОблю, маю,то й смакую!
І то був мій перший урок — як тепер кажуть — у школі житейського успіху.
