Життя триває

Із Щоденника Маргарити Довгань

 

Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО

 

Наче й перемир’я, а до шпиталю приїхало сьогодні аж 9 швидких.

Замість епіграфа.

 

21 вересня 2016 р.

 

Редька з Хортиці

«Ось я тебе, ось я тобі…», — покрикує Євгенові вдавано сердито, горнучись до нього, зовсім юна Анна. (Їй — 16 років). Схожа на світлого янгола з білою косою. Вчиться в медучилищі, а до шпиталю серце привело. Опікується, допомагає найтяжчим. А чого грізна? Підопічний порушив режим: пігулки не ковтнув, око не закапав вчасно. Євген слухняно, як школярик, закапує краплі в око… в одне око, бо другого, лівого, нема! Розтрощена щелепа, все обличчя у червоних подряпинах-ранках, немає і лівої руки, відкритий перелом у трьох місцях лівої ноги…

25-літній командир саперного відділення 23 батальйону «Хортиця» разом із побратимами 6 червня цього року розміновував територію від протитанкових мін під селищем Харчовик на Донеччині. Тут і стався жахливий вибух. Непритомному пораненому Євгенові порятували життя троє побратимів. Одного запам’ятав — Валерій Окішев. Він безмежно вдячний тим хлопцям, що віддали його в руки маріупільських лікарів-рятівників. Потім був Дніпро, а з 23 червня Євген у київському шпиталі. Коло нього тепер стільки лікарів різних профілів, що плутається, хто є хто. Але вдячний їм усім, бо є повільне, але все-таки покращення загального стану. Згодом оперуватимуть — рятувати вціліле око, бо воно також пошкоджене.

Спілкуючись із Євгеном Редьком, зрозуміла, що він ще й сам собі помічник — сильний духом і з гумором чоловік. Інколи гумор солоний, солдатський, але як допомагає, то хай буде.

Потелефонувала Євгеновій мамі Наталі Анатоліївні у село Біленьке на козацькому Запоріжжі розказати про відвідини сина. Мусила Наталя з чоловіком накоротко поїхати від Євгена додому. Господарство. Онука бавить, від старшого сина Сергія.  Мама раптом каже: «А Євген обіцяє мені згодом внучечку, дівчинку!» Вірю, що й село Біленьке вболіває за свого земляка, зичить йому одужання і повернення до мирного життя.

 

22 вересня 2016 р.

Сапер Ілля

Хлопець на ім’я Ілля категорично свого прізвища не називає. Молодий, сильний, впевнений хлопець пішов на війну добровольцем. Виконував небезпечну роботу, Ілля — старший сапер 24 штурмового батальйону. Багатьом побратимам зберіг життя, постійно наражаючись на небезпеки. Та війна — річ безбожна: 4 травня 2016 року сталося лихо під Мар’їнкою. Через вибух міни лишився без правої ноги, покалічило руку.

Нині у травматології київського шпиталю. Поранена рука заживає. Нога? Згодом буде протез. А київський хлопець Ілля вже тепер думає про перспективу. Він учився у престижному Національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Маркетинг — його інтерес. Хоче організувати свою фірму. А Україні дуже потрібно розширювати збут своїх товарів на зовнішньому ринку. Бачу — Ілля мудрий хлопець. Вірю в його успіх.

 

24 вересня 2016 р.

Нащадок запорожця за Дунаєм

Полковник Корній у часи, коли люта імператриця почала руйнувати Січ, вивів групу запорізьких козаків за Дунай. Отже, — це й про нього та його побратимів великий наш композитор Гулак написав оперу «Запорожець за Дунаєм», яка вже друге століття не сходить з оперних сцен України і зарубіжжя.

Про того історичного діда Корнія розповідала синові Людмила Гребенюк, виховуючи для України захисника Олександра Гребенюка. А про вітчима,  який фактично був справжнім батьком Саші (з року його виховував), можна роман-епопею писати, — каже Олександр: майже вся родина Вешчюнасів з Литви є жертвою комуно-московського режиму, а дід одмучився у радянських концтаборах 25 років!  Саша пишається своїм батьком. І з гордістю розповів, що він вивчив свій рід аж до князя Гедимінаса, засновника Вільнюса.

І у предків мами, і у предків тата був один ворог. Через царські століття, радянські десятиліття знов довелося нащадкові сильних людей України і Литви боронити рідний край від того ж агресора!..

А днями Олександр Гребенюк переніс чергові складні операції. Йому рятують ноги, поранені ще навесні 2015-го під Дебальцевим.

Командира гранатометного відділення 80-ї десантно-штурмової бригади після лікування планують зробити інструктором. Але цей мужній і висококваліфікований 34-літній воїн хоче тільки на фронт! Помолимося за нього, аби загоїлися рани, оздоровилися ноги. А фронт? Хай його не стане. Хай буде мир! І в миру є у Олександра справа — підростає 12-літній синок Олексій…

 

«В дупі світу», — кажуть кіборги

Ці вояки як скажуть щось, то хоч стій, хоч падай. Але образно і в точку. Так саме схарактеризував географічну тяжко знамениту територію, означену назвами — Піски, Опитне, Водяне і Донецький аеропорт, — де воював і спізнав всі лиха війни доброволець, розвідник і снайпер Віталій Голота, киянин. Спершу — вояк був у Правому секторі, а пізніше — у Збройних силах України.  Рік і сім місяців у пеклі — у тій самій… Зі складним уламковим пораненням у живіт потрапив спершу до львівських молодих ескулапів 66 мобільного шпиталю. Не нахвалиться ними Віталій. До слова, він також чоловік із цікавим родоводом — нащадок Іллі Голоти, який був полковником у війську Богдана Хмельницького.

Пишу про ті коріння, родоводи, бо в критичні хвилі життя люди про це згадують. І це добре. Сила духу, почуття гідності загострюються.

Я познайомилася з Віталієм Голотою у тій же 9 палаті травматології київського шпиталю. Розмовляли тоді на гострі теми. Зокрема він не сумнівається у тому, що коли б була команда звільнити Крим, то звільнили б.  Влада багато чого приховує на цю тему. Як Віталій думають і багато наших достойних захисників. Чи не треба бути владі щирішою, відвертішою з воїнством? Є порозуміння і довіра — сильний бойовий дух.

25 вересня. P. S. Зателефонувала Голоті. А він уже вдома, на Троєщині. Завтра шви знімуть. Військове начальство погодилося знову взяти на передову.

Знаю, є у Віталія Голоти крихітна внучечка — Вікторія. А це ж — Перемога!

 

Десантник Семенко(в)

Познайомилися на лавочці біля нейрохірургії. Василь Семенков із гумором коментує своє прізвище: діду при совках в додали, аби «русского міра» було більше! Та не допомогло. Його онук, український патріот, 25-літній уродженець славного історичного міста Кам’янця-Подільського, з серпня 2015 року був на фронті. Він старший солдат-десантник 81-ї аеромобільної бригади. На війні як на війні. Про те не дуже  говориться. А чого ось тут, на лавочці відпочиває? Саме на річницю перебування на фронті, 17 серпня цього року, «подарунок» одержав од ворога: влетів у стегно правої ноги шматок міді, винахідливими  бандитами спеціально вмонтований у гранату. Порвало м’язи, зачепило нервові вузли. Складні операції. Як загоїться рана, тоді за нерви візьмуться лікарі, аби нога почала нормально працювати.

А поки розповідає мені Василько, як поєдналися в ньому батькова гордовита й пишна Буковина з маминим сонячним Поділлям. Розповідає, що закінчив сільськогосподарський технікум, роботи за фахом не знайшлося. Дуже сподівається, що після війни диплом буде не просто картинкою в рамочці на стіні, а дасть йому роботу за улюбленим фахом.

 

26 вересня 2016 р.

Герой України

Коло Саші — сестри, мама і тато. Понад два  роки(!) лікарі Львова, Києва, Ізраїлю, Польщі роблять спроби повернути Олександра до повноцінного життя. Його діагноз звучить грізно: «Сліпе вогнепальне уламкове поранення у лівій лобній ділянці, вогнепальний вдавлений перелом лобної кістки зліва із стисненням головного мозку, забій головного мозку».

Про Олександра, про його воїнський подвиг розповідали і по телебаченню, і по радіо. І сам Президент вручив йому зірку Героя України. Ще б пак! 20 липня 2014 року майор Олександр Петраківський з групою у 14 осіб викрив засідку ворога, прийняв нерівний бій,  зберігши життя понад двом тисячам(!)  військовослужбовців, які, разом із сотнею одиниць військової техніки, тимчасом змогли передислокуватися у заданий район. Тяжко поранений Саша, всупереч болю, керував групою до закінчення бою, в якому двоє хлопців загинули. Витягнув у небезпечне місце всіх своїх 11 поранених! Якась могутня сила волі спрацювала. А тоді — знепритомнів…

Бесідую з татом Олександра полковником Петром Станіславовичем Петраківським у коридорчику біля синової палати в нейрохірургії Київського шпиталю. Тато в розпачі і ледь стримуваному гніві. Після двох років(!) лікування йому сказали, що врятувати сина можуть лише в Америці, де розроблені високотонкі технології нейрохірургії. Два роки тому цього не знали?!  Син тим часом втрачає здоров’я…

…Добре. Нарешті з’ясували, що треба везти до Америки. Прем’єр-міністр виділив гроші. Ще 10 днів тому. Президент летить до Америки саме тепер. Узяв би тяжкопораненого Героя України у свій літак — думаю наївно. Хлопця терміново рятувати треба! Ні. Його радники-помічники про таке і не думають!

Зателефонувала сьогодні ввечері пану Петру, бо начебто Міністерство охорони здоров’я нарешті одержало (через 2 тижні!) гроші, виділені Урядом. І що? Петро Станіславович сповіщає, що рішення ухвалене — відправляють до Техасу. Там, мовляв, та премудра клініка, де можуть порятувати Олександра! Я радісно: коли, може завтра, післязавтра? — Ні!  Лише через два тижні, мовляв, гривні на долари поміняють! Два тижні міняти долари?! В телефоні — зболена безмовність…

Довгі часи  Міністерство охорони здоров’я було чи не найбільш корумпованим. А на підтримку цих сумних роздумів по паузі чую далі:  біля Міністерства зібрались усі родичі, чиїх поранених синів, братів мають відправити на лікування за кордон. А одна мама у чорній хустці прийшла: син помер, не дочекався відправки на те рятівне лікування…

У мене ці дні на столі перед  очима весь час два чудових фото: такий щасливий, у тільняшці десантник Саша з маленькою своєю донечкою, неймовірно на нього схожою і поставою, і личком, а на другому фото — над ним, пораненим, ніжно схилилися дві юні, красиві його сестрички…

Сьогодні 28 вересня. Знов зателефонувала мамі.

— Два тижні за бюрократичним порядком гроші треба міняти! Потім оформляти документи на поїздку за кордон! А міністр оборони ще три місяці тому казав: за 10 днів усе вирішимо.

Де там! Але, слава Богу, позитивна фраза таки була з маминих вуст: поки тут лікують як можуть. Мінімальні позитивні зрушення є…

Саша закашлявся. І Тетяна Никифорівна кинулась до сина…

…Колись, у радянські часи, людей мали за гвинтики — згадалося. Коли нарешті переможе в людстві ставлення до Людини як до найвищої цінності?

Коли буде пробито мур бездушності, коли поменшає бюрократичних щурів у владі!

P. S. 5.Х. Учора у 14 тролейбусі уздріла раптом солдатика з рюкзаком і мішком якимсь на плечах — свого давнього героя (вже й прізвище забулося) Їхав до монастиря помолитися. Тепер знов у шпиталі — документи оформляє, підліковується. Це той чоловік, що втік із Далекого Сходу від мами (вона Путіна любить) разом із сім’єю і одразу добровольцем в «Айдар» і на фронт. Поки воював, владу влаштовувало, що біженець з Росії і документів українських не має. А ось тепер… його синові (живуть у Фастові) не дають атестат зрілості без належних у батьків документів, отже, і у нього. І митариться по бюрократах  патріот України. Може, молитва допоможе…

Поспілкувалися тепло, як давні знайомі. А тут уже мені й виходити. Йду і молюся за моїх славних онуків, моїх героїв, які стоят

Related posts

Leave a Comment