Бій під Теремним
Степан БАБІЙ,
с. Теремне Острозького району
Рівненської області
73 роки тому в теремнянському лісі три дні у липні тривав бій між повстанськими загонами і оточеною базою червоної партизанки (двісті осіб переважно з енкаведешників і триста поляків). Повстанці вийшли із села Антонівці. Збоку УПА був дубнівський курінь Осипа і кременецький курінь Кропиви. Кожен налічував по три сотні. До зубів озброєні Москвою, під командою Одухи, червоні чинили шалений опір. Все довкола було заміновано. На одній із таких мін підірвався курінний Осип. Але третього дня, коли був доставлений для куреня Кропиви міномет, від влучного закидання мін у більшовицькому таборі почалася паніка, крики, прокльони… Коли повстанці захопили базу, побачили багато трупів. Верхівка вислизнула. Поляки, що були місцевими, допомогли їм утекти.
Були втрати і серед повстанців. Їх із почестями поховали біля церкви в селі Теремне. Курінного Осипа перевезли до Антонівців, де з великими почестями повстанська армія хоронила біля церкви першого повстанського командира, що загинув у боротьбі із московською заразою.
Вдячні рівненцеві Василю Кирилюку, який брав участь у тих подіях (молодий розвідник), що тепер активними діями розбудив довкола себе людей. Із Рівного приїхали до Теремного патріоти, щоб оживити пам’ять і вписати ще одне святе місце на мапі повстанського руху.
Відбулося три молебні. Один біля теремнянської церкви, де поховані дев’ять повстанців. Три священики правили біля могили, яку вони й опорядкували. Друга відправа біля могили розвідниці “Орисі” (Лідії Петрук), яка загинула від кулі енкаведистів. Цікаво розповідають про неї. Щоб конкретно знати, де ворожа база, треба було розвідати. А метода енкаведистів була проста: хто із людей випадково з’являвся біля їхнього розташування, живим не повертався. Так і тут: розвідники не повернулися. “Орися” брала юрму малих дітей і з криками брели лісом — по ягоди, по гриби. І на оклики “Стой, девушка, куда идешь?” — відгукувалася: “Ось назбираємо грибів, приходьте в гості…”
Так само розвідала і місце дислокації угруповання НКВД в Андрушівці 1944 року, була навіть в їхніх бліндажах. Вродлива з довгою пишною косою. І лише потім енкаведисти збагнули, кого допустили до себе (коли те угруповання оточили і розбили).
Третій молебень був на місці бою. Біля гори — глибокий рів, майже урвище, де з джерела пульсує чиста вода. Бій ішов і за це джерело. Липень, спека. І оточені вороги хотіли до нього добиратися, але повстанці їм не давали. Тут був жорстокий бій. І чимало тих, хто хотів тієї води, полягли в тому глибочезному рові.
Чому УПА вирішила ліквідувати те осине гніздо? Партізанка тероризувала навколишні села, грабувала людей. За совєтів усе тут завмерло. І тільки зараз ожили спогади. Теремне пробудилося. Багато в селі молоді. І вся вона була в лісі. Віриться: не заростуть стежки до цих святих місць, до повстанських могил.
Наш виїзд пам’яті у теремнянський ліс співпав із рішенням польського сейму про “геноцид” на українській землі — не проти українців, а проти поляків! Чужинці на чужій землі волають про “геноцид”. Чому в енкаведешному таборі було до трьохсот поляків? Бо їм однаково було, з ким бути проти українців — чи в німецькій поліції з липня 1941 року, чи із совєтською партізанкою. До 1943 року польські шуцмани тероризували і грабували українські села. Банда з осади краковєцкой спалила село Ремель і знищила його мешканців у березні 1943 року. “Геноцид” — хай панове поляки рахують із 1648 року, відколи український народ під проводом Богдана Хмельницького розпочав боротьбу проти ляцького поневолення. Ще коли сказав поет: “Ми гайдамаки, ми всі однаки… Йшли діди на муки, підуть і правнуки. Ми за народ життя своє дамо”. (Осип Маковей). Жорстоко?.. Так! Але це всім засторога — не лізьте в чужий край зі своїми ворожими погордами і жорстокими забаганками. Пригадайте не тільки Хмельниччину, а й Коліївщину і поему Тараса Шевченка “Гайдамаки”… А війна 1919-го? Коли від нас за допомогою Франції “галєрчики” забрали те, що і поляків і всіх сусідів зробило незалежними. І обсадили ту ж “Волинь”, за якою і досі так плачуть осадниками — кожен легіонер отримав “осаду” — кращі наділи української землі… А далі — пацифікація… Береза Картузька…
Народ наш довго пручався, опирався. Роками закипала кров. І коли настав страшний грозовий час війни і месницької розкутості, коли кров скипіла так, що стримати накопичений гнів було неможливо, наступила розплата, страшна, безпощадна.
Бій під Теремним
Степан БАБІЙ,
с. Теремне Острозького району
Рівненської області
73 роки тому в теремнянському лісі три дні у липні тривав бій між повстанськими загонами і оточеною базою червоної партизанки (двісті осіб переважно з енкаведешників і триста поляків). Повстанці вийшли із села Антонівці. Збоку УПА був дубнівський курінь Осипа і кременецький курінь Кропиви. Кожен налічував по три сотні. До зубів озброєні Москвою, під командою Одухи, червоні чинили шалений опір. Все довкола було заміновано. На одній із таких мін підірвався курінний Осип. Але третього дня, коли був доставлений для куреня Кропиви міномет, від влучного закидання мін у більшовицькому таборі почалася паніка, крики, прокльони… Коли повстанці захопили базу, побачили багато трупів. Верхівка вислизнула. Поляки, що були місцевими, допомогли їм утекти.
Були втрати і серед повстанців. Їх із почестями поховали біля церкви в селі Теремне. Курінного Осипа перевезли до Антонівців, де з великими почестями повстанська армія хоронила біля церкви першого повстанського командира, що загинув у боротьбі із московською заразою.
Вдячні рівненцеві Василю Кирилюку, який брав участь у тих подіях (молодий розвідник), що тепер активними діями розбудив довкола себе людей. Із Рівного приїхали до Теремного патріоти, щоб оживити пам’ять і вписати ще одне святе місце на мапі повстанського руху.
Відбулося три молебні. Один біля теремнянської церкви, де поховані дев’ять повстанців. Три священики правили біля могили, яку вони й опорядкували. Друга відправа біля могили розвідниці “Орисі” (Лідії Петрук), яка загинула від кулі енкаведистів. Цікаво розповідають про неї. Щоб конкретно знати, де ворожа база, треба було розвідати. А метода енкаведистів була проста: хто із людей випадково з’являвся біля їхнього розташування, живим не повертався. Так і тут: розвідники не повернулися. “Орися” брала юрму малих дітей і з криками брели лісом — по ягоди, по гриби. І на оклики “Стой, девушка, куда идешь?” — відгукувалася: “Ось назбираємо грибів, приходьте в гості…”
Так само розвідала і місце дислокації угруповання НКВД в Андрушівці 1944 року, була навіть в їхніх бліндажах. Вродлива з довгою пишною косою. І лише потім енкаведисти збагнули, кого допустили до себе (коли те угруповання оточили і розбили).
Третій молебень був на місці бою. Біля гори — глибокий рів, майже урвище, де з джерела пульсує чиста вода. Бій ішов і за це джерело. Липень, спека. І оточені вороги хотіли до нього добиратися, але повстанці їм не давали. Тут був жорстокий бій. І чимало тих, хто хотів тієї води, полягли в тому глибочезному рові.
Чому УПА вирішила ліквідувати те осине гніздо? Партізанка тероризувала навколишні села, грабувала людей. За совєтів усе тут завмерло. І тільки зараз ожили спогади. Теремне пробудилося. Багато в селі молоді. І вся вона була в лісі. Віриться: не заростуть стежки до цих святих місць, до повстанських могил.
Наш виїзд пам’яті у теремнянський ліс співпав із рішенням польського сейму про “геноцид” на українській землі — не проти українців, а проти поляків! Чужинці на чужій землі волають про “геноцид”. Чому в енкаведешному таборі було до трьохсот поляків? Бо їм однаково було, з ким бути проти українців — чи в німецькій поліції з липня 1941 року, чи із совєтською партізанкою. До 1943 року польські шуцмани тероризували і грабували українські села. Банда з осади краковєцкой спалила село Ремель і знищила його мешканців у березні 1943 року. “Геноцид” — хай панове поляки рахують із 1648 року, відколи український народ під проводом Богдана Хмельницького розпочав боротьбу проти ляцького поневолення. Ще коли сказав поет: “Ми гайдамаки, ми всі однаки… Йшли діди на муки, підуть і правнуки. Ми за народ життя своє дамо”. (Осип Маковей). Жорстоко?.. Так! Але це всім засторога — не лізьте в чужий край зі своїми ворожими погордами і жорстокими забаганками. Пригадайте не тільки Хмельниччину, а й Коліївщину і поему Тараса Шевченка “Гайдамаки”… А війна 1919-го? Коли від нас за допомогою Франції “галєрчики” забрали те, що і поляків і всіх сусідів зробило незалежними. І обсадили ту ж “Волинь”, за якою і досі так плачуть осадниками — кожен легіонер отримав “осаду” — кращі наділи української землі… А далі — пацифікація… Береза Картузька…
Народ наш довго пручався, опирався. Роками закипала кров. І коли настав страшний грозовий час війни і месницької розкутості, коли кров скипіла так, що стримати накопичений гнів було неможливо, наступила розплата, страшна, безпощадна.
