Незгасна свіча Джеймса Мейса
Щойно у київському видавництві “Кліо” вийшла у світ книга Джеймса Мейса “Україна: матеріалізація привидів”, яку упорядкувала Наталя Дзюбенко-Мейс. Я тримаю в руках сигнальний примірник книги свого друга і щиро радію її появі, адже вона стала можливою і завдяки нашій газеті, адже Джеймс Мейс був нашим постійним і бажаним автором. Ми розмовляємо з Наталею про книгу, про Джеймса, про Україну…
Любов ГОЛОТА: Ви опікуєтеся творчою спадщиною Вашого чоловіка, незабутнього Джеймса Мейса. Зовсім недавно зверталися й до нашої редакції, розшукуючи статтю “Пастка минулого” (2003 р). Дуже, до речі, вдала назва, промовиста. Ще й сьогодні ця пастка нас не відпустила… Отже, які роботи, якої тематики Ви включили до цієї книги?
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС: У книзі “Україна: матеріалізація привидів” я зосередилася на підборі здебільшого неопублікованих праць і тут на Вас чекає несподіванка. Ви, мабуть, не уявляєте, як багато і плідно співпрацював Джеймс Мейс з вашою газетою — “Словом Просвіти”. Особливо у перші роки свого перебування в Україні. Час усе ж багато що стирає з пам’яті. Навіть для мене це стало певним відкриттям, коли я звела усі тексти під одною обкладинкою. Здається, на початку це був чи не єдиний публічний майданчик, куди йому були широко відчинені двері. Нині я віднесла деякі матеріали у Меморіал пам’яті жертв Голодомору і серед них чимало публікацій Джеймса саме з Вашої газети. Не приховаю, що для мене особисто найдорожчою є саме Ваша, Любове Василівно, стаття “Джіммі, я запалюю свічу!”, вона є в музейній експозиції. Це був перший такий щирий і пристрасний відгук, який підхопили насамперед українські просвітяни. Джеймс тоді потерпав, як сприймуть українці ідею “Свічки у вікні”, з якою він виступив на парламентських слуханнях, не надто сподіваючись на розуміння. Але завдяки газетам “День”, “Слово Просвіти” маленький вогник переріс у велике вогнище пам’яті, надії. Правда таки пробила мур мовчання навколо тематики голодомору.
Ось він — цей довгоочікуваний, вистражданий томик праць Джеймса, і я відчуваю велику радість і невимовний жаль. Це книга, про яку мріяв Джеймс. Та все ж у такий день неможливо побутися почуття гіркоти, бо усвідомлюєш, що якби її упорядковував сам автор, вона би була зовсім іншою. Продуманішою, глибшою, масштабнішою. Джім планував написати велику історичну працю про історію України ХХ століття, залишилося чимало чернеток, написаних його рукою, він почав формувати фактологічний каталог, прописав концепцію, загальні розділи. І залишається лише гадати, якої сили і пронизливості була би ця праця, якою б вона була важливою для України і світу. Цей біль мене переслідуватиме до кінця життя. Бо хоч би як я намагалася донести до українського читача написане, сформульоване цим унікальним американським дослідником української історії, все ж маю визнати очевидне: він згорів на найвищій точці свого духовного й інтелектуального злету і не встиг написати головну омріяну книгу про причини і наслідки Голодомору — найбільшої трагедії апокаліптичних біблійних масштабів, яку зазнало людство протягом усієї своєї історії. Найбільшого злочину. Не вистачило часу. Доля відвела йому надто мало, і ми лише можемо здогадуватися, що би він сказав під час Помаранчевої революції, кривавого протиборства Революції гідності, анексії Криму та особливо нині, коли над східними рубежами України нависла смертельна небезпека від сусідньої держави, коли гинуть найкращі сини й дочки українського народу і вже ми, нині сущі, щодня вибираємо наших мертвих, рівняючись на них, у них навчаючись. Це протистояння Джеймс Мейс передбачав, ба більше, вважав його неминучим, і тому ми знову і знову повертатимемося до праць Джеймса Мейса не стільки як до історико-культурного феномена, а як до посібника, який навчає усіх нас вибирати дороги, відштовхуючись від уроків минулого, тому що він зумів показати нові горизонти, нові напрямки руху.
— У цій книзі є багато статей, з якими український читач ознайомиться вперше?
Економіка, політика, проблеми інформаційного захисту. Тематичний спектр його публікацій доволі широкий. Я повторила найбільш відомі його праці, і мені здається, що вони важливі, бо розсудливість, аналітичні проміри, прагматичні підходи у проектуванні нашого майбутнього — саме те, чого гостро бракує нашому суспільному дискурсу.
Це гірка іронія: закликаючи до ґрунтовного засвоєння наукової конкретики Джеймса Мейса, я тим не менше змушена говорити загальниками, бо такий масштаб його творчості, що вміщує практично весь спектр життєдіяльності людини, сім’ї, нації, держави. Культурні паралелі густо переплетені економічним і фінансовим аналізом, а політична аналітика відзначається глибоким психологізмом. І мені важко навіть побіжно визначити тематичну спрямованість книги бо торкається вона великого спектра тем і проблем. Зазначу лише: хоч би про що писав Джеймс Мейс, в епіцентрі його шукань завжди проглядає чорна стерня голодомору. Звідти, з нашого жахливого минулого, виводить Джеймс усі негаразди, викривлення, усі патології сьогодення.
— Та усе ж, з точки зору Джеймса: наскільки знання про Голодомор сьогодні актуальні?
— Продовжу Ваше запитання: особливо в контексті нинішньої російсько-української війни яку з легкої руки наших політиків називають АТО? А то комусь незрозуміло, що це збройне протистояння є продовженням споконвічної імперської політики Росії. Геноцидної політики.
Розірвати замкнене коло, вийти з історичного глухого кута можливо єдиним способом: проаналізувати, що з нами трапилося. З’ясувати, в чому причини невдач української державності у XX столітті, усвідомити, чому “мертва рука минулого нависає, як прокляття, над чолом живих”. Тож Джеймс знову і знову повертався до трьох Голодоморів, які пережила Україна, — 1922—1923, 1946—1947 років і, звичайно, найжахливішого з-поміж них Голодомору 1932—1933 років, коли кривавими репресіями було знищено практично усю українську еліту, а тотальним голодом зламано становий хребет української нації, його основу — селянство. “Сумна спадщина тоталітаризму і геноциду буде проявлятися ще довго. Можливо завжди. Почуття історичної покривдженості в індіанців з часом стає дедалі гострішим. Історична пам’ять жива у кожного народу. І поки жива Україна, вона плакатиме за своїми безвинно убієнними синами. Проте спадщина диктатури, бюрократизму — річ інша і значно небезпечніша. Тут потрібні не сльози, а гнів, з законом “волосатої лапи” треба боротися нещадно і послідовно. Цю грядку треба прополоти, і цього ніхто не зробить в Україні, окрім самих її громадян”, — застерігав Джеймс Мейс.
Я особливо наголошую, що йдеться саме про три голодомори, які суть одного явища. Бо знаю, що Голод у руках Кремля був постійною зброєю масового знищення українців. Ми нині вишукуємо різні політичні причини і вивчаємо різноманітну страхітливу механіку трьох голодоморів. Нині Голодомор 1932—33 років опинився в центрі уваги науковців і громадянського суспільства тому, що він був наймасовішим, найкривавішим. Залишилося чимало неспростовних документів і у цьому пункті найлегше довести, що це був геноцид. І усе ж потрібно зараз науковцям і аналітикам повернутися у 20-ті і 40-ві роки, осмислити їх у контексті загалом геноцидної політики Кремля щодо України. Там спільна детермінанта. І це був один Голодомор, який з перервами, то затухаючи, то розгоряючись з новою силою шаленів на наших землях у ХХ столітті. Нині науковці зійшлися на думці, що події 1921—23, 1946—47 років були просто “масовими голодами”. Тобто не йдеться про свідоме народовбивство. Такий підхід блискавично входить у науковий обіг, лексику. Але це помилка розглядати Голодомор 1932—33 років без політичного контексту, виокремлювати його. Нині, на новому витку історичних досліджень, потрібно шукати спільну парадигму, з’ясовувати спільні причини цього українського лиха. Річ не лише в дефініціях, потрібно змінити кут зору на Голодомор. Та й загалом на нашу історію. Джеймс вважав, що вбивство українців голодом було спричинене багатьма чинниками — економічними обставинами, міжнародною ізоляцією, політичним волюнтаризмом, урешті самою філософією, яку сповідувала партія влади і її керманич Сталін. У цій книжці вміщено коротку, однак фундаментальну працю про геноцид в історії світу та геноцид в історії України. У ній фактично окреслено генеральний напрям його пошуків, його слідами тепер ідуть інші дослідники. Джеймс Мейс пише про агресивну політику царату щодо України, про роль трьох голодоморів в історії України і у ширшому контексті — в історії світу. І його страшний діагноз про українське суспільство як постгеноцидне ґрунтується на точному знанні історії і реалій сьогодення, які фактично детерміновані тоталітарним минулим.
— Мейс першим увів термін постгеноцидне суспільство. Він добре розумів, що Україні доведеться потрудитися, аби те суспільство стало демократичним, модерним, успішним. Чи є в його роботах якісь рекомендації, як цього досягнути?
— Джеймс писав: “Основні реальні політичні питання майбутнього руху ясні: європейська компетентність проти продовження радянського менталітету, прозорість — проти непрозорості, бізнес (особливо малий) — проти традиційного підприємництва, фермерський рух — проти колгоспу, українство — проти “євразійства”, громадянське суспільство — проти натовпу атомізованих, легко маніпульованих індивідів, національна ідентичність в європейських структурах як окремий компонент надбання людської цивілізації — проти небуття”. Це гранично чіткий, майже програмовий висновок його роздумів, його шукань. Але справа навіть не у дефініції, для нас нині важливіші, хоч як парадоксально, не відповіді, які формулює автор, а питання, які він ставить. Загалом його статті — це цілий блок чітко артикульованих проблем, які він розглядає з історичної перспективи.
Живучи серед нас, пильно приглядаючись до перебігу суспільно-політичних процесів, аналізуючи викривлення, патології і негаразди сьогодення, замислюючись над майбутнім новонародженої країни, Мейс поступово усвідомлював, що без глибокого занурення у історичні пласти, без вивчення і освоєння своєї історичної спадщини українці не зможуть подолати рецедиви тоталітарного минулого, залікувати рани, завдані репресіями, голодоморами, війнами, згубною для українців національною і культурною політикою. І він знову і знову повертався до теми голодомору, тому що вважав, що вивчення тотального зламу суспільства, нації на всіх її рівнях важливе не стільки для історії, скільки для майбутнього народу і держави. Бо суть не тільки і не стільки в традиційному превентивному ударові проти будь-яких спроб повторення минулого. Наслідки голодомору — роздвоєння особистості, страх публічності, тіньова економіка, тіньова влада і політика, тіньові гроші, тіньові кардинали. Разюча відмінність між світосприйманням людей до Великого Голоду і після. Затухання творчої енергії, параліч економіки, безвихідь творчої ініціативи людини, від’єднання від власної історії, віри, культури, звичаїв. Залізна завіса, за якою закриті надбання світової цивілізації. Цей ряд можна продовжувати дуже довго. Під пронизливим світлом смертельної косовиці смерті стає до болю зрозумілим потворність і безглуздість багатьох наших сфер життя…
— Якими Джеймс Мейс бачив стосунки з Росією, іншими країнами?Тоді ще не було терміна “русский мир”, але українського інформаційного простору як складової національної безпеки ніхто не вибудовував. Як науковець і дослідник, він не міг не помічати загрози, яка нависала над майбутнім. Тобто, пастка минулого стрімко ставала пасткою майбутнього?
— Мережева війна, яка розпочалася з боку Росії практично з перших років української незалежності і ніколи не припинялася, сьогодні вийшла на уже зовсім не віртуальні українські простори. Розпач і горе матерів героїв Небесної сотні, глибокий шок української спільноти при розкритті масштабів корумпованості українських чиновників, політиків, суддів, прокурорів. І практично без мінімального передиху — експансія Криму, мародерство, убивства, катування під супровід кремлівської пропаганди. І, що найгірше, почуття глибокого приниження і сорому, в яке сьогодні заганяють українських патріотів політики і владоможці. Це реалії новітньої, підступної, злочинної війни, хоч би як її назвати: гібридною, мережевою, інформаційною.
Джеймс чітко розумів, що ми маємо справу з постійною загрозою з боку північного сусіда, прихованою загрозою — військовою, територіальною, інформаційною. І явною культурною, духовною, економічною експансією. Те, що самі українці сприймали як даність, у нього, людини іншої культури, іншого виховання, викликало шалений спротив. І він був переконаний у неминучості зіткнення двох сил: української демократичної, європейськи налаштованої, і проімперської, орієнтованої “назад у майбутнє”, орієнтованої на тухлість російського економічного простору. Передбачав також і світоглядний розлом суспільства, не хотів його, сподівався, що через просвітянські програми, зусилля національно-демократичних сил можна уникнути його, але не міг не передбачити, до чого призведе програш у інформаційній війні з Росією.
“Треба відверто сказати, що нинішня Росія, — писав Джеймс Мейс у статті “У пошуках втраченого розуму”, — незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії. Росія для України — це край Емського указу, політична культура Росії — і царської, і радянської — вимагала і вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Спалені книжки, заборонені пісні і, врешті-решт, розстріляні письменники та голодні селяни. Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут. Я бачу Україну у небезпеці. Я бачу лише єдину реальну національну патріотичну силу, здатну протистояти цим процесам, — українську інтелігенцію, яка вже втратила свою масову аудиторію. Я бачу лише єдиний шлях відновлення політичного консенсусу 1 грудня 1991 р. — посилення тиску національно-патріотичних сил України на владні структури з метою пришвидшення реальних цілеспрямованих економічних реформ, і друге — відновлення і розширення свого ідейного інформаційного простору через видавничі, пресові, радійні, телевізійні, мистецькі, освітянські, просвітницькі тощо структури. Цього разу не для розмахування пустих гасел чи проклять на адресу своїх ідейних супротивників, а для організації справжнього державницького процесу”.
Він підкреслював, що складні історичні вузли не можуть враз розв’язати чи розрубати воля і жертовність одного лише покоління, а це означає, що його праці не скоро втратять свою актуальність. Глибоко переконана, що вони належать до “золотого фонду” української інтелектуальної думки, і ми ще довго до них повертатимемося. Бо це глибоке буріння української історії насправді спрямоване у майбутнє. Наприклад, він багато уваги приділив Криму і неодноразово застерігав, що надання йому статусу автономії ставить півострів в опозицію до решти країни. І водночас застерігав, що потрібно розвивати самоуправління повсюдно, передавати владу на місця по всій країні. Що гіперцентралізація, владна вертикаль у демократичному суспільстві нежиттєздатна, створює перекоси у функціонуванні і становить небезпеку для самого державного апарату. Він вказував на причини цього: Москва утримувала дуже потужний бюрократичний апарат, а Україна на момент здобуття незалежності мала васальний апарат, залежний від центру. Бюрократія українська не була самодостатньою. А саме ці неініціативні й залякані чиновники і починали керувати новітньою державою, монополізуючи в своїх інтересах дедалі більші анклави економіки, політики, фінансів. Це він спостеріг і про це почав писати ще 1992 року. І перший зауважив, що насправді незалежність отримала не новітня державна формація, а стара УРСР з усіма успадкованими застарілими, нежиттєздатними структурами.
— Джеймс Мейс не міг не зауважити, як в Україні проросійські партії розколювали Україну на регіони за допомогою світоглядних (просовковських) поглядів у Криму та на Донбасі: — мова, культура ,навіть церкви — різні. Як він коментував подібні політичні технології? Тож чи достатньо інтенсивною, на його думку, була співпраця українських політиків з політичними інституціями Америки та Європи?
— Я добре знаю, з якою наполегливістю Джеймс Мейс пробивав стіну байдужості західних політиків та інтелектуалів, щоб донести очевидну істину: доля не лише України, а й Європи, цілого світу вирішується тут, у цьому складному геополітичному вузлі. Що намагання політиків Заходу використати Україну в ролі буферної держави між демократичною Європою та імперською Росією приречені на провал. У статті “Європа: матеріалізація привидів” Джеймс Мейс пише, що Захід зазвичай діє за принципом: хай буде погано, щоб не було ще гірше, оскільки постійне розігрування “карти Жириновського” російськими мас-медіа та російськими політиками має свій, вірогідно, чітко спланований і передбачуваний ефект. “Захід готовий віддати багато, аби не втратити все. Наляканий загрозою приходу до влади в Росії фашистів, здатних розв’язати третю світову війну, Захід дуже мляво і, в принципі, неохоче виказує своє обурення експансіоністською політикою Росії, обмежуючись гальмуванням економічної співпраці. Побоювання Заходу щодо краху економічних і політичних реформ є небезпідставним. У Росії великий вплив мають сили, які сприймають допомогу Заходу як вияв економічної та фінансової експансії. Рефлексією цих побоювань є думка про те, що всі іноземні політологи працюють на ЦРУ, що міфічні підпільні єврейські центри планують скупити “матушку Русь” і зробити з нею щось страшне… Страх перед Заходом — прихований бік тієї ж таки “російської ідеї”, і, напевно, мають рацію ті аналітики, які прогнозують у разі краху російських реформаторських проектів сильний виток імперської політики в зоні її традиційного впливу. Те, що Росія починає зганяти злість на своїх сусідах, виявляється уже тепер доволі відверто”.
Джеймс Мейс вважав, що розкриття трагічних сторінок минулого може бути важливою ланкою в системі державного самозахисту, поряд із такими важливими сферами, як військова оборона і дипломатія. А, можливо, й найважливішою. Бо настав час народам говорити не мовою гармат чи політичної риторики, а мовою культури. У світі, перевантаженому небезпечними технологіями, перенасиченому напругою протистоянь, голоси страдників із 1933-го допоможуть зупинити надто гарячі голови і загребущі руки. Окрім того, допоможуть світові зрозуміти нас, українців, як багатостраждальну, але сильну націю, яка пережила пекло, вижила і має повне право стали в коло інших народів, доповнюючи його культуру своїм досвідом, своїм духовним багатством.
— Чи зверталися українські політичні діячі до Мейса за консультаціями? Він мріяв створити інститут. Що завадило? Чи були спроби витиснути його з України? Що, крім Тебе, його тут тримало?
— Ви, Любове Василівно, добре знаєте, що Джеймс вважав себе органічною частиною національної демократії навіть тоді, коли деякі представники цієї частини суспільства його не сприймали. Та все ж, згадаймо, з ким дружив Джеймс? Євген Сверстюк, Іван Драч, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Гончар, Любов Голота… Чи часто, навіть зараз, до Вас особисто звертаються представники влади за консультаціями з мовних, культурних, освітянських, видавничих програм? А Ваша газета з числа в число б’є на сполох, піднімаючи, проробляючи ці проблеми. Але як важко зрушити з місця заіржавілу бюрократичну машину. А на зорі нашої незалежності українських гуманітаріїв узагалі послідовно зганяли на політичний маргінес. Плоди цієї згубної політики ми нині пожинаємо. І, за великим рахунком, досі нічого кардинально не змінилося. А тоді і поготів ніхто всерйоз не замислювався над застереженнями Джеймса, що фактично прооросійська політика в інформаційній сфері призведе до катастрофи економічної і краху фінансового. У протистоянні з Росією він закликав “озброювати українські війська” — знаннями, патріотизмом, любов’ю. Це викликало роздратування, прямі атаки на нього, брудну хвилю наклепів, які й досі тривають. І Ви знаєте, з якого вони виповзають кубла.
Тому так тяжко йому вдавалося відкривати візи, навіть при тому, що його дружина українка. Доводилося підключати всі зусилля друзів із депутатського корпусу. І щоразу проходити кола бюрократичного пекла і витримувати фінансовий грабунок і моральне приниження. Джеймса система намагалася витиснути з України. А за місяць до смерті мене попередили в УВІР, щоб я готувалася до депортації. До влади йшов Янукович, якого згодом зупинить Помаранчева революція. Та до неї ще було півроку. Навряд чи його стільки би витерпіли ті, хто вже вважав себе повноправними господарями. Конфлікт тоді наростав із шаленим прискоренням. Можете уявити, як тоді мені було — хворий чоловік і неймовірна напруга навколо. Новітнім керманичам геть не подобалося ні те, що говорив, що писав, ні те, як жив Джеймс Мейс. Його незалежність, впливовість, його категоричність у судженнях.
Та я знаю, що він добровільно би не покинув Україну. Ніколи! Не тільки тому, що безмежно любив мене, а кохання, як він з гумором відзначав у одному з інтерв’ю, — найбільший мотиватор людської поведінки. Він любив Україну, він був істориком України, до цього його зобов’язувала його професійна честь. А ще — обов’язок говорити від імені її мертвих. А їм — видніше, кого обирати своїм речником.
Тож коли мене запитують, чому Джеймс Мейс приїхав в Україну у лихі 1990-ті, у не надто сприятливі часи і обставини його життя, я одразу переходжу до його статей, до тих проблем, які він перед собою ставив, які намагався розв’язати. І звісно ж, до його головної теми — досліджень Голодомору. Я добре знаю, чого від мене чекають — смажених подробиць, екстравагантних спогадів, та намагаюся усе ж якось пояснити, що і суспільне, і побутове життя його було зав’язане на єдиному — роботі. На вулиці, вдома, вдень і вночі ми обговорювали його наступну статтю або чергову українську проблему, інше його не цікавило. Ані те, що він їсть, у що вдягається, коли він спить, навіть його власне здоров’я, навіть життя не мало жодного значення, коли йшлося про якусь статтю, про студентів, якими він опікувався, конференцію, на якій мав виступити, листа, якого мав написати. Це був ритм граничного прискорення, наприкінці його життя я відчувала в цьому щось лиховісне, та Джеймс був надто владною, надто непоступливою людиною, коли йшлося про його роботу. Зупинити його було неможливо. Його роботою була Україна. Він відчував свій прямий обов’язок застерегти, пояснити, навчити, адже володів науковим інструментарієм, ні тоді, ні зараз не досяжним іще нашим науковцям, політикам. Сьогодні ми маємо буквально каменепад інформації з архівів, першоджерел, фактографічна база наростає, проте загублено універсальний ключ, який би дав нам можливість піднятися над інформаційним полем і осмислити, що трапилося з Україною і чому? Не лише у 30-х роках минулого століття, а сьогодні. Тут. Тепер. І ми знову і знову повертатимемося до його праць.
А щодо Інституту, то у цій книзі я подала практично повний блок, що стосується його боротьби за Інститут. Він бачив його як наукову фундацію нового типу з широком спектром досліджень і повноважень. Джеймс багато зробив, що такий інститут постав. Мабуть, нині він би працював в Інституті національної пам’яті, та чомусь думаю, що і сьогодні ця робота би була непростою. Не безхмарною…
— Що би було, коли б Мейс не приїхав в Україну? Які механізми запустив саме він?
— Визнаймо, без Джіма не набув би такої масштабності цей печальний страсний тиждень вшанування жертв голодомору. Не заблимали б у вікнах осель українців вогники нашої пам’яті, нашого пробудження, відродження. Не з’явився б Інститут національної пам’яті, не постали би сотні пам’ятників по всій Україні, тисячі досліджень — у цьому частина його душі й серця. Студенти вивчають його праці і щодня користуються його безцінною бібліотекою та архівом, які, згідно з його заповітом, нині зберігаються в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”, де він в останні роки свого життя викладав. Чимало українських учених, старших за нього, вважають його своїм учителем. До його праць звертаються політики і прості українці, шукаючи там золоті істини. Головна спадщина Джеймса Мейса — це широке визнання у світі Голодомору як акту протиукраїнського геноциду. Однак не треба забувати, що розкриття трагічних сторінок історії для нього не було самоціллю. Він любив Україну, вивчав Україну, та і жив не минулим, історію він розглядав як інструмент для творення дня завтрашнього, кращого. Саме тому так часто звертався у своїх статтях до питань економіки, фінансів, політики, культури, становлення громадянського суспільства. Він насторожено ставився до інертності української спільноти і щоразу застерігав, що зі старого можна побудувати лише старе, що в українській історії, українській культурі містяться золоті зерна майбутньої України, їх треба наново відкривати, наново освоювати. І він безперечно би тішився виданням майже тридцятьма мовами праці фундатора теорії геноциду Рафаїла Лемкіна, чиї роботи він широко пропагував і до яких часто звертався. Проте він би був дуже стурбований, що праця Ганни Арендт, в якій вона досліджує технологію тоталітарного суспільства, хоч і видана українською мовою, проте не засвоєна суспільною думкою. А в ній серйозне попередження майбутнім поколінням, як може трансформуватися влада, обрана народом, в антинародну владу, якщо не сформовано громадянські інституції, котрі можуть її контролювати.
Важко сказати, на які процеси вплинув Джеймс, легше — на які не вплинув. Пульс його напруженої думки нині б’ється в самій серцевині української інтелектуальної думки, а отже, нас чекають і нові відкриття, і нові несподіванки. Адже не всі праці Джеймса дійшли до читача. В цій книзі ми також не змогли подати всього масиву його напрацювань, пропонуємо найголовніші, найфундаментальніші його роботи, серед яких і невідомі широкому загалу. А вони, як показав час, мають дивовижну здатність постійно актуалізовуватися, а отже, осягнення цього материка ще попереду. Тож свічка, яку простягнув нам Джеймс Мейс, — не лише згари минулого, тріпотіння спогадів. Це також прорив через біль, муку, самоспалення. І це також постулювання законів — не фізичних, а інших, вищих — законів любові, які втілено в його ідеї “Свічки у вікні”.
Спілкувалася Любов ГОЛОТА
