Українська мова: культурно-освітній вимір національної безпеки
Всеукраїнське товариство “Просвіта» ім. Т. Шевченка продовжує здійснювати велику роботу, спрямовану на захист і розвиток української мови, зокрема в освітній справі, вважаючи цю сферу найбільш значущою для формування національної свідомості, ідентичності, патріотичності і конкурентоспроможності Нації в умовах жорстокого глобального світу.
5 жовтня українська інтелігенція, науковці, педагоги, громадські активісти, студентська молодь, представники Мінкультури та МОНу у столичному Будинку вчителя провлжтли науково-практичну конференцію “Державна мова в освіті». Не було лише “нових облич», тобто депутатів ВР, які наступного дня ухвалювали в першому читанні справді необхідний для суспільства закон “Про освіту». Дарма. Адже дискусії, виступи містили чимало продуктивних підходів щодо шляхів підвищення ролі української мови в системі національної освіти та націєдержавотворення, які необхідно закріплювати на законодавчому рівні. Тим більше, що складова законопроекту “Мова освіти» найслабша ланка ухваленого акту. Враження таке, що на поверхню виринув привид валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876), доповнюючи нинішній бренд постмайданівської влади “двухголовой Единой страны», обійнявшись із українофобським законом “руського міра» колесніченків-ківалових. Можна було б обійтися без сарказму й емоцій, зваживши на те, що народні “обранці» недогледіли, недобачили, недочитали, адже на порядку денному були вагомими для долі України проблеми. Скажімо, соціальний статус педагога, призначення якого виховувати майбутнє і сучасне народу та держави — українську молодь. Адже у ці дні й академічна спільнота НАПН України також виборювала “право» педагога згідно з майбутнім законом отримувати зарплату аж! на рівні 3-ох мінімальних (1450 грн) зарплат. Проте після глибокодумних розмірковувань про необхідність “покращувати життя вже сьогодні», про важливість “вперше» за всю історію ухвалити бюджет-2017 уже в листопаді, був знайдений по-справжньому “гуманний» політичний компроміс: Верховна Рада більш як у двічі збільшила депутатам зарплати (від 25 до 30 мінімальних заробітних плат, що дорівнює 36,250—43,5 тисячі гривень). На цьому тлі суспільної значущості педагога з його поки що не досягнутим рівнем зарплати (3 х 1450 грн) і депутата-“сорокатисячника», чи “національно стурбованих нациків» (улюблений сленг українофобів) у боротьбі за українську мову і “сильних» світу цього, для яких Україна лише територія отримання неправедних статків (і аж ніяк духовна чи політична цінність), справді відбувається нерівна й небезпечна гра. Проте якщо мова, національна культура, віра, історична пам’ять в олігархічній ієрархії системи цінностей завжди визначаються вторинними, то для Народу вони завжди є дорогоцінним скарбом. У цьому криється велика Істина його буття. А тому впевнений, що саме ця потуга народності унеможливить процеси, направлені на денаціоналізацію та “ірландизацію» освітньої мовної політики в Україні.
На превеликий жаль, нинішня політична “еліта» в Україні своїми діями і ставленням пролонговує і консервує колоніальний спадок української мови, декларуючи досить ефемерні “європейські цінності», забуваючи, що нинішня трагедія розпочиналася з парадів мовного сепаратизму, повної ігнорації політиками державної мови в найвищих владних інституціях. Зловісний “закон ка-ка» й надалі чинить розправу над ідентичністю і державністю Українського народу як націєвбивче знаряддя “руського міра». Його безпосередній і опосередкований вплив дуже відчутний при підготовці й ухваленні в першому читанні Закону про освіту. Стаття (Мова освіти) не містить у собі розуміння, відповідальності, ставлення до “ролі української мови як національної цінності» (Указ Президента України № 580/2015), хоча положення П.1, що “Мовою навчання у закладах освіти України є українська мова» є дуже посутнім. Проте, як засвідчує практика, дуже часто виховання, адміністрування, спілкування та інші форми комунікації в системі освіти відбуваються переважно на російськомовній основі. Кволим, функціонально непотрібним (адже є Конституція і рішення Конституційного Суду) і дещо рекламно-фразеологічним (традиція нинішньої бюрократії!) наказом заступника міністра МОНу про обов’язковість послуговуватися у стінах Міністерства державною не можна виправити загрозливу мовну ситуацію у сфері освіти щодо статусу української мови.
Тому принциповим доповненням до цієї статті має стати те, що мовою навчання є українська мова відповідно до 10-ї статті Конституції України і рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. №10-рп, а не опертя на нині згубно діюче мовне законодавство. Адже дуже тривожним є обґрунтування П. 5 статті законопроекту, яке виписано у такій редакції: “Особливості використання мови навчання на певному рівні освіти визначаються відповідним законом». Варто визнати, що згадуваний закон “Про основні засади державної мовної політики», замінивши своєю 20-ю статтею конституційні основи мовної політики, 7-у і 10-у мовні статті у відповідних нині чинних освітніх законах, і є САМЕ тим найнебезпечнішим внутрішнім “агентом кремля», руйнівником національно-державної ідентичності. Мета цього закону має геополітичний характер. Використавши по-шахрайському “Європейську хартію регіональних мов або меншин», російській мові реально були надані такі ж права, що й державній. А це означає, що в умовах функціональної мовної нерівноправності, успадкованої передусім від лінгвоцидної політики Росії проти України, відбувається легітимітизація і зміцнення процесів витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя країни. Насправді ці удавані свободи і демократичні принципи переслідують одну мету — максимально русифікувати освітній простір.
Інформаційний уже окупований. Інститут масової інформації, Репортери без кордонів, проаналізувавши 43 популярні ЗМІ в Україні, 12 телеканалів, опублікували дані, що 4 власники (Пінчук, Коломойський, Фірташ, Ахметов) володіють 76,25 % аудиторії на телеринку, а 4 радіогрупи (Пінчук, Курченко, Євтухов, Кот-Садова) близько 93 % аудиторії України. Проросійська позиція сконцентрована і в руках друкованих ЗМІ (Ахметов, Мозговий, Александрова, Швець). Власність і ресурси перебувають також у руках “українського» олігархату, представленого в списку Форбса, який запопадливо обслуговують прикуплені, доморощені політики-офіціанти. Українцям залишено поки що дві незаймані цінності: державність і душа, але це і є найголовнішим скарбом нації. Тому Мова, Віра, Національна культура, Історична пам’ять і традиція мають залишатися тим бастіоном духу, який зрощує незламність і невгасимість Українця. Будівництво політичної нації мусить бути просякнуто ідентичністю й етнокультурністю. Глобалізм, поліфонізм, білінгвізм, європеїзм несуть у собі смисл лише тоді, коли збережено велику Книгу свого Роду і Народу, коли народжено і виховано таку молодь, що стане обнадійливим чинником для майбутнього України. Тому в законі про освіту Мова держави і народу мусить посідати надважливе місце. Слід законодавчо закріпити, що повага до Державної Мови як і до Конституції України, Державного Прапора, Державного Гімну, Державного Герба є святим обов’язком кожного громадянина, кожного учасника навчально-виховного процесу.
Проте, незважаючи на численні протести громадянського суспільства в Україні і за її межами проти цього антиконституційного акту, він продовжує свою русифікаторську і денаціоналізаторську місію, направлену на руйнування конституційного ладу. Норма, коли “порядок застосування мов в Україні визначаються виключно цим “законом», з норм якого мають виходити інші правові акти, що визначають особливості використання мов у різних сферах суспільного життя», зберігає свою силу, повністю формуючи зміст мовної політики в освіті. Невже автори цього законопроекту, як і решта політикуму, вважають, що такій антиукраїнській недоумкуватості знайдеться місце і в новому законі про освіту. Залишаючи досі чинним цей антиукраїнський «закон Ка-Ка», який корінним чином вплинув на мовну концепцію і норми розглядуваного нині освітнього законопроекту, теперішні політики, державна бюрократія навіть в умовах розв’язаної Росією війни проти України, не усвідомлюють, або не воліють визнати той незаперечний факт, що деукраїнізація мовно-культурного простору торує шлях “рускому міру».
Справді, “без брому» неможливо сприймати ці “мудротворення» у мовній царині освітньої сфери, які хитро (на думку замовників і виконавців) прикриті цнотою чинного законодавства (чит. «законом Ка-Ка»). А справжня сутність нового закону в контексті мовної політики, а отже, і нової української школи, полягає в наступному: “Вільний вибір мови навчання є невід’ємним правом громадян України;
Громадянам України гарантується право отримання освіти державною мовою і регіональними мовами або мовами меншин. Це право забезпечується через мережу дошкільних дитячих установ, загальних середніх, позашкільних, професійно-технічних і вищих державних і комунальних навчальних закладів з українською або іншими мовами навчання, яка створюється відповідно до потреб громадян;
Потреба громадян у мові навчання визначається в обов’язковому порядку за заявами про мову навчання, які подаються учнями (для неповнолітніх — батьками або особами, які їх замінюють), студентами при вступі до державних і комунальних навчальних закладів, а також, у разі потреби, у будь-який час протягом навчання;
Державні і комунальні навчальні заклади у встановленому порядку створюють окремі класи, групи, в яких навчання ведеться іншою мовою, ніж у навчальному закладі в цілому;
З метою підтримання нечисленних мовних груп у встановленому законом порядку забезпечуються умови для їх функціонування. Мова навчання у приватних навчальних закладах усіх освітніх рівнів визначається засновниками (власниками) цих закладів;
Обсяг вивчення регіональних мов або мов меншин визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мов на відповідній території;
У державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням регіональними мовами вивчення предметів ведеться регіональними мовами (за винятком української мови і літератури, вивчення яких ведеться українською мовою);
Тести для зовнішнього оцінювання якості освіти укладаються державною мовою. За бажанням особи тести надаються у перекладі на регіональну мову або мову меншин (за винятком тесту з української мови і літератури);
Співбесіда або інші форми контролю, якщо такі передбачені при вступі у навчальний заклад, проводяться державною мовою або мовою, якою здійснюється навчання у цьому закладі, за бажанням абітурієнта;
Держава забезпечує підготовку педагогічних кадрів для навчальних закладів з навчанням регіональними мовами або мовами меншин, здійснює методичне забезпечення такої підготовки.
Прикро, але доконаний факт, що саме цей “ціннісний» документ, його філософія й ідеологія можуть визначати на далеку перспективу мовну політику не тільки освіти, а й Українського народу, життєдіяльність політичної Нації. Тому для тих сучасних українців, хто “недобачає» і “недочуває» загроз мовної експансії, варто нагадати застережні слова Д. Донцова, написані 105 років тому в статті “Національні гермафродити». “Сучасне українство, — пише він, — є свято переконане, що воно творить з росіянами одно національне тіло, один російський нарід». Отже, цей закон із такою мовною складовою здатний задовольнити всіх, хто поєднує у собі українця й росіянина, “хохла» і “москаля». Але, щоб виживати, слід ревно оберігати свою ідентичність, гідність. Бо Нація живе у Мові.
Тому не можна в законі виписувати норми, коли освітні програми передбачають здійснення навчання кількома мовами, оскільки мова навчання в усіх закладах незалежно від рівня, профілю, форми власності, форми здобуття освіти — українська державна; коли фетишизується право здобувати професійну та вищу освіту мовами національних меншин (чит. російською); коли національні меншини воліють отримувати освіту недержавною мовою, а традиційно за радянською системою знову ж таки російською, що дедалі більше унеможливлюватиме повноцінну інтеграцію представників національних меншин в українську політичну націю; коли позашкільні мистецькі, творчі, технічні, спортивні та інші навчально-освітні заклади, курси, гуртки, тренінги послуговуються неукраїнською; коли педагоги, вихователі, науковці, ігноруючи Конституцію України, виявляючи неповагу до державної мови, продовжують здійснювати професійну діяльність.
Значний недолік запропонованого проекту полягає в тому, що серед головних принципів освітньої політики відсутні такі наріжні виміри як: пріоритетність національних, загальнолюдських духовних цінностей; органічність зв’язків національної освіти з світовою та національною Культурою, Історією, Традицією, українознавчими духовними і матеріальними вартостями.
У той же час європейські держави проблемі захисту і розвитку своїх рідних мов надають особливого значення. У преамбулі мовного закону Польщі від7 жовтня 1999 року зазначено, що “польська мова є основним елементом національної ідентичності і є багатством національної культури”. Філософія цього закону передусім опирається на історичний досвід нації, коли “боротьба ворогів та окупантів з польською мовою була інструментом знищення народності”. Захист польської мови та її правильності є законодавчим обов’язком публічного телебачення та радіо. Книжки польською переважають на книжковому ринку Польщі. Комунікація та інформація публічної адміністрації, місцевого самоврядування, освіти, науки, культури, у громадських місцях, транспорті, торгівлі обов’язково мають бути польською.
Маємо усвідомити, що не можна впускати в рідну хату національну збайдужілість, щоби всупереч європейському досвіду, всім існуючим освітнім практикам цивілізованих країн, національним інтересам цей “нововалуєвський» циркуляр продовжував, за мовчазної підтримки компрадорського політикуму, культурно-мовний геноцид українства. Тому вибір у нас один — спротив, який має, як писав Іван Дзюба, своє многотрудне історичне тривання. Він діється в Слові, яке, за Хайдеггером, є домом “буття людини і народу». Яку нову українську школу, а отже, націю і державу, через ухвалення “нового» закону ми творитимемо, якщо формується таке упосліджене ставлення до державної мови?! Невже історія нас вчить, що нічому не вчить.
(Закінчення в наст. числі).
