Василь Голобородько: “А я іду далі своєю дорогою”

Василь ГОЛОБОРОДЬКО

 

Та, хто із червоним яблуком

Протягом усього життя назбиралося чимало загадок,

які розгадав, а які так і лишилися загадками,

багато позабувалося:

і тих — із відгадками,

і тих — без відгадок.

 

Тепер кожного дня бачу, як ти переходиш мені дорогу

із червоним яблуком,

я не знаю, хто ти і звідки,

не намагаюся тебе розшукати,

бо знаю — відгадка міститься не в тому,

навіть не в яблуні, з якої те яблуко,

та й не бачу ніякої яблуні поблизу,

а в тому, що ти щодня тут з’являєшся.

 

Я ж радію, зустрівши тебе,

і увесь день та радість зі мною,

а ще тішить мене те,

що я й завтра тебе зустріну,

на тому ж місці,

із тим же червоним яблуком —

відгадка для мене міститься у самій загадці.

 

(Епіфанія:

червоне яблуко-не-яблуко —

символ за ознакою

“бути тим, що є загадкою без відгадки»).

 

Коноплянчаний погляд

З якогось часу хоч із хати не виходь —

тільки ступив на поріг,

уже й потрапив у око коноплянки,

що поселилася десь недалеко від хати.

 

Сиджу в голові коноплянки,

дивлюся на світ крізь око коноплянки:

тепер хата — коноплянчана хата,

город — коноплянчаний город,

садок — коноплянчаний садок,

стежка до річки — коноплянчана стежка.

 

І люди, які вранці виходять зі своїх хат,

ідуть вулицею уже не люди — коноплянчані люди,

вони мене не бачать

і не знають, що я їх бачу,

своїм коноплянчаним поглядом,

і знаю, куди вони йдуть,

а йдуть вони розшукувати хату,

так проходять десь увесь день і не знайдуть,

повертаються стомлені назад,

кожен у коноплянчану хату.

 

Знаки на небі

Не стане знаку на землі?

 

Не стало:

недалекий пагорб за селом,

помітний із усіх кутків,

де дівчата щовесни збирались співати веснянки,

весну зустрічати,

заростає травою.

 

Кожної наступної весни туди збиралося

усе менше дівчат —

що менше дівчат приходило,

то більше трави виростало,

що більше трави виростало,

то менше слів веснянки пам’яталося:

на одну весну один рядок забувся,

на другу весну другий рядок забувся,

на третю весну іще один рядок забувся,

на четверту весну уся веснянка забулася,

бо ніхто вже не приходив з дівчат,

бо нікому вже було співати веснянку —

пагорб заріс травою,

пропав знак веснянки на пагорбі,

на землі.

 

І став знак веснянки на небі,

якби хто подивився вгору,

то побачив би веснянку:

дівчата розходяться з пагорба додому,

проспівавши востаннє цього дня веснянку,

бо місяць уже піднявся угору,

а три зіроньки зібралися докупоньки.

 

Перехресні дороги

Усе життя, ходячи по світу, вибирав не дороги, а стежки:

усяка дорога веде далеко,

а стежкою, куди б не йшов, завжди повернешся

до рідного дому,

та й тому, хто йде не дорогою, а стежкою,

ніхто і ніколи не перейде дорогу,

ні мимоволі, ні навмисне.

 

Так і іду собі стежкою, нічого не думаючи,

так собі гадаю,

бо добре було б, ідучи, ні про що не думати

(в дорозі — думається про дім,

а вдома — про пройдені або майбутні дороги).

 

Отак і іду собі стежкою,

аж раптом на правому черевику помічаю сонечко,

це ж воно йшло своєю дорогою,

але не тією, якою я йшов,

наші стежки перетнулися,

я змушений зупинитися та діждатися,

поки сонечко перелізе через мене,

бо якщо піду далі, то сонечко зіб’ється з дороги,

а я ж намагаюся нікому не переходити дороги.

 

У сонечка є ж не тільки ніжки,

а ще й крильця,

та як йому скажеш, щоб воно летіло через мене,

а не довго пересувалося на своїх куцих ніжках,

спинивши ненароком мене.

 

У сонечка є крильця, тоненькі, але достатні, щоб літати,

хоч воно зустрічається завжди з прихованими крильцями,

тому й ніколи не бачиш їх у леті,

чи не урок мені, приховувати можливість літання,

хоча й потреби такої ніколи не виникало,

крила — це ще небезпечніше за дорогу,

ті занесуть туди, куди й дорога не заведе.

 

Поки отак роздумую про крила та літання,

сонечко вже перелізло мене —

перешкоду на його дорозі —

та й попрямувало десь далі,

не витоптуючи трави — не натоптуючи стежки,

а я іду далі своєю дорогою,

усе далі й далі від нашого із сонечком перехрестя.

 

Гарний голос

Почуєш, як пташка співає,

он там, недалечко,

та так гарно виводить,

що аж захочеться й подивитися на неї.

 

Для чого ще й розглядати,

адже й звідси, де я стою,

добре чути спів пташки?

 

Ні, таки хочеться не тільки чути спів,

а ще й зблизька роздивитися пташку,

дізнатися, хто то так гарно співає:

звертаєш із стежки

і, як Вінграновський, наближаєшся до пташки,

щоб самому побачити,

як пташка від такого гарного співу

і сама стає уся синьої барви.

 

Що каже вишня

Розквітла вишня каже:

 

“Дивлюся через тин на дорогу

і не бачу нічого зеленого,

тільки й бачу, як ти ідеш,

несеш із собою конверт,

з дрібними літерами помережаним листом,

так само увечері бачу, як ти повертаєшся,

але не з порожніми руками,

а так само несеш конверт,

мабуть, і в ньому ж якийсь лист,

бо доки ж ти тут ходитимеш,

ні з чим повертатимешся додому,

може таки дочекаюся, поки цвіту,

як ти ітимеш і нестимеш

найголовніше слово,

написане дівочою рукою,

як вишите на рушнику».

 

Радісна квітка

Ніби ж та сама квітка —

перша весняна квітка, розквітла на

пригрітому сонцем пагорбі, просуренок,

така синенька із білим,

не дуже й пахне, бо нікого іще приваблювати,

дикі бджоли ще сплять у своїх прихистках,

домашні не наважуються далеко від вулика летіти.

 

Та сама квітка,

але чомусь не така,

якою вона була у ту пору,

коли ми — діти з усього кутка — бігли з копишами

на пагорби, викопати хоч жменьку квітів

та принести додому, щоб показати матері,

потім посадити у вазон,

щоб весна була вже і в нашій хаті,

все у ній те саме:

і колір, і пахощі,

але тоді у ній була іще одна прикмета,

і вона, виявилося, найголовніша,

вона приносила радість усім, хто її бачив,

і нам на пагорбі з копишами,

і матері та усім рідним,

бо ми не квітку приносили, а радість.

 

Тепер же квітка та сама,

з тим самим забарвленням,

з тим самим запахом,

але вже без жодних радощів,

і все це через те, що сьогодні її нікому показати,

хто вже давно відсутній,

хто відвертається від квітки,

ніби не вона найпершою сьогодні розцвіла,

ніби й немає радощів між її пелюстками.

 

Пташина кров, як письмо

Йдучи отут, між весняних дерев,

не сподіваєшся зблизька подивитися на якогось птаха,

тому й не готуєшся до зустрічі з ним,

та й птах і не сподівається, і не готується,

та він і не знає про моє існування,

а я — знаю.

 

Йдучи отут, між весняних дерев,

на листі помічаю кров,

здогадуюся, що це кров якоїсь пташки,

на зустріч із якою я міг би

несподівано натрапити,

якби ті краплі крові були на землі,

я б її й не побачив,

переступив би і пішов далі,

але кров виявилася якраз на рівні моїх очей,

щоб я зауважив.

 

Якби я не наблизився до того дерева,

але поглянув у той бік,

я б подумав, що то осіннє листя

на весняному дереві,

так само, як і всі, хто побачить

те листя звіддалік,

так само подумають.

 

Якби я помітив на землі хоч одну пір’їну,

я б дізнався, який то був птах,

ніби зустрічі з кров’ю недостатньо,

щоб переконатися у важливості зустрічі з кров’ю.

 

(Епіфанія:

кров-не-кров на листі —

символ за ознакою

“бути тим, що як письмо»).

 

У оберненій перспективі

Ніби погляд і не через вікно,

але так само далеко:

те саме поле, яке я знаю давно,

де не раз проходив у різні пори року,

але на цей раз поле улітку —

і просто під ногами невеликі чорні кульки,

не викінчено округлі

та невідомо із чого складаються.

 

Спрямовуєш погляд вдалину, у перспективу,

зауважуєш, що кульки

з кожним віддаленням збільшуються,

до краю поля усе більші і більші,

і вже на краю поля розміром із копичку,

але так само чорні

та невідомо із чого складені —

не із сліз же моїх,

моєї крові,

мого поту.

 

Хоч кульки і мають округлу форму,

але не викінчено округлі,

тому й не котяться —

більші навздогін дрібним —

а лежать увесь час непорушно.

 

Кульки і кулі,

що збільшуються у погляді від себе вдалину,

творять обернену перспективу —

це як метафора неповернення на далеке поле,

завжди для мене літнє і квітуче.

 

Значення без слова

Голос, який пролунає здалеку,

чуєш ніби він іде згори,

чуєш голос, але не можеш визначити,

що саме тобі було сказано,

а через невизначеність того повідомлення,

воно набирає довільного змісту

якогось попередження,

якоїсь застороги,

хоча і невідомо, чого саме слід берегтися.

 

Так і ходиш увесь час

роздумуючи, про що ж було сказано,

але сумнівів у тому, що то було щось важливе,

не виникає ні на мить.

 

Якась парадоксальна ситуація складається:

слово неможливо однозначно артикулювати,

а його значення реально існує

і впливає на твоє життя.

 

 

Мінливе дерево

Те дерево ми могли оминути,

без шкоди нашому напрямку,

але ти вибираєш дорогу

саме проходячи під тим деревом:

здалеку воно зеленіє

і рясно обсаджене пташками,

а зблизька, коли підійшли уже впритул до нього,

виявилося зовсім без листя та пташок,

а кожна гілка тримає на собі отруйних плазунів,

товщі гілки — старих гадюк,

а тоненькі гілочки — малих гадюченят,

які щільно попритулялися до гілок,

тому це дерево із гілок гадюк та гадюк гілок.

 

Ніхто з нас і не торкався дерева,

але ті плазуни обпадають з гілок на землю,

нам під ноги.

 

Я дуже дивуюся, для чого ти завела мене під це дерево,

але швидко догадуюся:

ти розпочинаєш давити отруйні голови

усіма своїми сімома ногами:

однією ногою — хрусь!

другою ногою — хрусь!

третьою ногою — хрусь!

четвертою ногою — хрусь!

п’ятою ногою — хрусь!

шостою ногою — хрусь!

сьомою ногою — хрусь!

 

Ти привела мене під це дерево

не для наближення до небезпеки,

а для того, щоб показати, що не така вона

й смертельна, як я думав перед тим.

 

Обернувшись на дерево бачимо,

що воно усе у пташках листя та у листі пташок,

які кожне повертається до нас

своїми зеленими грудьми.

 

Виходжу з дому

Мамо,

мамо мої 1968 року,

я не по своїй волі

сьогодні відходжу з дому:

 

беру із собою клубочок

Ваших чорних доріг,

 

а Вам залишаю

дві коробочки з вишневого листя

ходити по воду до криниці.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment