Василь ГОЛОБОРОДЬКО
Та, хто із червоним яблуком
Протягом усього життя назбиралося чимало загадок,
які розгадав, а які так і лишилися загадками,
багато позабувалося:
і тих — із відгадками,
і тих — без відгадок.
Тепер кожного дня бачу, як ти переходиш мені дорогу
із червоним яблуком,
я не знаю, хто ти і звідки,
не намагаюся тебе розшукати,
бо знаю — відгадка міститься не в тому,
навіть не в яблуні, з якої те яблуко,
та й не бачу ніякої яблуні поблизу,
а в тому, що ти щодня тут з’являєшся.
Я ж радію, зустрівши тебе,
і увесь день та радість зі мною,
а ще тішить мене те,
що я й завтра тебе зустріну,
на тому ж місці,
із тим же червоним яблуком —
відгадка для мене міститься у самій загадці.
(Епіфанія:
червоне яблуко-не-яблуко —
символ за ознакою
“бути тим, що є загадкою без відгадки»).
Коноплянчаний погляд
З якогось часу хоч із хати не виходь —
тільки ступив на поріг,
уже й потрапив у око коноплянки,
що поселилася десь недалеко від хати.
Сиджу в голові коноплянки,
дивлюся на світ крізь око коноплянки:
тепер хата — коноплянчана хата,
город — коноплянчаний город,
садок — коноплянчаний садок,
стежка до річки — коноплянчана стежка.
І люди, які вранці виходять зі своїх хат,
ідуть вулицею уже не люди — коноплянчані люди,
вони мене не бачать
і не знають, що я їх бачу,
своїм коноплянчаним поглядом,
і знаю, куди вони йдуть,
а йдуть вони розшукувати хату,
так проходять десь увесь день і не знайдуть,
повертаються стомлені назад,
кожен у коноплянчану хату.
Знаки на небі
Не стане знаку на землі?
Не стало:
недалекий пагорб за селом,
помітний із усіх кутків,
де дівчата щовесни збирались співати веснянки,
весну зустрічати,
заростає травою.
Кожної наступної весни туди збиралося
усе менше дівчат —
що менше дівчат приходило,
то більше трави виростало,
що більше трави виростало,
то менше слів веснянки пам’яталося:
на одну весну один рядок забувся,
на другу весну другий рядок забувся,
на третю весну іще один рядок забувся,
на четверту весну уся веснянка забулася,
бо ніхто вже не приходив з дівчат,
бо нікому вже було співати веснянку —
пагорб заріс травою,
пропав знак веснянки на пагорбі,
на землі.
І став знак веснянки на небі,
якби хто подивився вгору,
то побачив би веснянку:
дівчата розходяться з пагорба додому,
проспівавши востаннє цього дня веснянку,
бо місяць уже піднявся угору,
а три зіроньки зібралися докупоньки.
Перехресні дороги
Усе життя, ходячи по світу, вибирав не дороги, а стежки:
усяка дорога веде далеко,
а стежкою, куди б не йшов, завжди повернешся
до рідного дому,
та й тому, хто йде не дорогою, а стежкою,
ніхто і ніколи не перейде дорогу,
ні мимоволі, ні навмисне.
Так і іду собі стежкою, нічого не думаючи,
так собі гадаю,
бо добре було б, ідучи, ні про що не думати
(в дорозі — думається про дім,
а вдома — про пройдені або майбутні дороги).
Отак і іду собі стежкою,
аж раптом на правому черевику помічаю сонечко,
це ж воно йшло своєю дорогою,
але не тією, якою я йшов,
наші стежки перетнулися,
я змушений зупинитися та діждатися,
поки сонечко перелізе через мене,
бо якщо піду далі, то сонечко зіб’ється з дороги,
а я ж намагаюся нікому не переходити дороги.
У сонечка є ж не тільки ніжки,
а ще й крильця,
та як йому скажеш, щоб воно летіло через мене,
а не довго пересувалося на своїх куцих ніжках,
спинивши ненароком мене.
У сонечка є крильця, тоненькі, але достатні, щоб літати,
хоч воно зустрічається завжди з прихованими крильцями,
тому й ніколи не бачиш їх у леті,
чи не урок мені, приховувати можливість літання,
хоча й потреби такої ніколи не виникало,
крила — це ще небезпечніше за дорогу,
ті занесуть туди, куди й дорога не заведе.
Поки отак роздумую про крила та літання,
сонечко вже перелізло мене —
перешкоду на його дорозі —
та й попрямувало десь далі,
не витоптуючи трави — не натоптуючи стежки,
а я іду далі своєю дорогою,
усе далі й далі від нашого із сонечком перехрестя.
Гарний голос
Почуєш, як пташка співає,
он там, недалечко,
та так гарно виводить,
що аж захочеться й подивитися на неї.
Для чого ще й розглядати,
адже й звідси, де я стою,
добре чути спів пташки?
Ні, таки хочеться не тільки чути спів,
а ще й зблизька роздивитися пташку,
дізнатися, хто то так гарно співає:
звертаєш із стежки
і, як Вінграновський, наближаєшся до пташки,
щоб самому побачити,
як пташка від такого гарного співу
і сама стає уся синьої барви.
Що каже вишня
Розквітла вишня каже:
“Дивлюся через тин на дорогу
і не бачу нічого зеленого,
тільки й бачу, як ти ідеш,
несеш із собою конверт,
з дрібними літерами помережаним листом,
так само увечері бачу, як ти повертаєшся,
але не з порожніми руками,
а так само несеш конверт,
мабуть, і в ньому ж якийсь лист,
бо доки ж ти тут ходитимеш,
ні з чим повертатимешся додому,
може таки дочекаюся, поки цвіту,
як ти ітимеш і нестимеш
найголовніше слово,
написане дівочою рукою,
як вишите на рушнику».
Радісна квітка
Ніби ж та сама квітка —
перша весняна квітка, розквітла на
пригрітому сонцем пагорбі, просуренок,
така синенька із білим,
не дуже й пахне, бо нікого іще приваблювати,
дикі бджоли ще сплять у своїх прихистках,
домашні не наважуються далеко від вулика летіти.
Та сама квітка,
але чомусь не така,
якою вона була у ту пору,
коли ми — діти з усього кутка — бігли з копишами
на пагорби, викопати хоч жменьку квітів
та принести додому, щоб показати матері,
потім посадити у вазон,
щоб весна була вже і в нашій хаті,
все у ній те саме:
і колір, і пахощі,
але тоді у ній була іще одна прикмета,
і вона, виявилося, найголовніша,
вона приносила радість усім, хто її бачив,
і нам на пагорбі з копишами,
і матері та усім рідним,
бо ми не квітку приносили, а радість.
Тепер же квітка та сама,
з тим самим забарвленням,
з тим самим запахом,
але вже без жодних радощів,
і все це через те, що сьогодні її нікому показати,
хто вже давно відсутній,
хто відвертається від квітки,
ніби не вона найпершою сьогодні розцвіла,
ніби й немає радощів між її пелюстками.
Пташина кров, як письмо
Йдучи отут, між весняних дерев,
не сподіваєшся зблизька подивитися на якогось птаха,
тому й не готуєшся до зустрічі з ним,
та й птах і не сподівається, і не готується,
та він і не знає про моє існування,
а я — знаю.
Йдучи отут, між весняних дерев,
на листі помічаю кров,
здогадуюся, що це кров якоїсь пташки,
на зустріч із якою я міг би
несподівано натрапити,
якби ті краплі крові були на землі,
я б її й не побачив,
переступив би і пішов далі,
але кров виявилася якраз на рівні моїх очей,
щоб я зауважив.
Якби я не наблизився до того дерева,
але поглянув у той бік,
я б подумав, що то осіннє листя
на весняному дереві,
так само, як і всі, хто побачить
те листя звіддалік,
так само подумають.
Якби я помітив на землі хоч одну пір’їну,
я б дізнався, який то був птах,
ніби зустрічі з кров’ю недостатньо,
щоб переконатися у важливості зустрічі з кров’ю.
(Епіфанія:
кров-не-кров на листі —
символ за ознакою
“бути тим, що як письмо»).
У оберненій перспективі
Ніби погляд і не через вікно,
але так само далеко:
те саме поле, яке я знаю давно,
де не раз проходив у різні пори року,
але на цей раз поле улітку —
і просто під ногами невеликі чорні кульки,
не викінчено округлі
та невідомо із чого складаються.
Спрямовуєш погляд вдалину, у перспективу,
зауважуєш, що кульки
з кожним віддаленням збільшуються,
до краю поля усе більші і більші,
і вже на краю поля розміром із копичку,
але так само чорні
та невідомо із чого складені —
не із сліз же моїх,
моєї крові,
мого поту.
Хоч кульки і мають округлу форму,
але не викінчено округлі,
тому й не котяться —
більші навздогін дрібним —
а лежать увесь час непорушно.
Кульки і кулі,
що збільшуються у погляді від себе вдалину,
творять обернену перспективу —
це як метафора неповернення на далеке поле,
завжди для мене літнє і квітуче.
Значення без слова
Голос, який пролунає здалеку,
чуєш ніби він іде згори,
чуєш голос, але не можеш визначити,
що саме тобі було сказано,
а через невизначеність того повідомлення,
воно набирає довільного змісту
якогось попередження,
якоїсь застороги,
хоча і невідомо, чого саме слід берегтися.
Так і ходиш увесь час
роздумуючи, про що ж було сказано,
але сумнівів у тому, що то було щось важливе,
не виникає ні на мить.
Якась парадоксальна ситуація складається:
слово неможливо однозначно артикулювати,
а його значення реально існує
і впливає на твоє життя.
Мінливе дерево
Те дерево ми могли оминути,
без шкоди нашому напрямку,
але ти вибираєш дорогу
саме проходячи під тим деревом:
здалеку воно зеленіє
і рясно обсаджене пташками,
а зблизька, коли підійшли уже впритул до нього,
виявилося зовсім без листя та пташок,
а кожна гілка тримає на собі отруйних плазунів,
товщі гілки — старих гадюк,
а тоненькі гілочки — малих гадюченят,
які щільно попритулялися до гілок,
тому це дерево із гілок гадюк та гадюк гілок.
Ніхто з нас і не торкався дерева,
але ті плазуни обпадають з гілок на землю,
нам під ноги.
Я дуже дивуюся, для чого ти завела мене під це дерево,
але швидко догадуюся:
ти розпочинаєш давити отруйні голови
усіма своїми сімома ногами:
однією ногою — хрусь!
другою ногою — хрусь!
третьою ногою — хрусь!
четвертою ногою — хрусь!
п’ятою ногою — хрусь!
шостою ногою — хрусь!
сьомою ногою — хрусь!
Ти привела мене під це дерево
не для наближення до небезпеки,
а для того, щоб показати, що не така вона
й смертельна, як я думав перед тим.
Обернувшись на дерево бачимо,
що воно усе у пташках листя та у листі пташок,
які кожне повертається до нас
своїми зеленими грудьми.
Виходжу з дому
Мамо,
мамо мої 1968 року,
я не по своїй волі
сьогодні відходжу з дому:
беру із собою клубочок
Ваших чорних доріг,
а Вам залишаю
дві коробочки з вишневого листя
ходити по воду до криниці.
