Як відкривали пам’ятний знак козакам у Баришівці
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського
товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Мистецько-культурна та історично-пам’ятна подія не тільки обласного, а й усеукраїнського значення відбулася 14 жовтня в смт Баришівка, що на Київщині. Саме цього дня, коли відзначаємо аж три великі свята: християнське — Покрови Пресвятої Богородиці, національне — День Українського козацтва і державне — День захисника України, на привокзальному майдані станції Баришівка було відкрито пам’ятний знак героям-козакам, які на початку лютого 1919 року полягли в нерівному бою, захищаючи Україну від московсько-більшовицького загарбника. Кривавий бій, у якому загинуло понад півтори сотні оборонців рідної землі, відбувся на березі річки Трубіж, яка протікає на східних околицях цього селища.
В урочистих заходах узяли участь не лише місцеві мешканці, а й гості з Києва, Борисполя, Переяслава, Яготина й Березані, члени патріотичних організацій.
Хоча від дня історичного бою проминуло понад 97 років, 25 із котрих проживаємо в самостійній Українській державі, упродовж цього часу жодного пам’ятника чи пам’ятного знака козакам, які повторили подвиг героїв Крут, не було споруджено. Ні на правому березі Трубежа, біля залізничного мосту, де молоді чоловіки і навіть юнаки — мешканці містечок і сіл нинішньої лівобережної Київщини (тоді цей край належав до Полтавської губернії) — добровільно виступили на захист Батьківщини від скаженого московського ворога, ні в Баришівці (колишньому сотенному центрі Переяславського полку), шлях до якої перекрили наші козаки, зруйнувавши залізничну колію перед мостом через річку.
Патріотична громадськість тільки за останні 10 років зробила понад два десятки спроб спорудити пам’ятні знаки на місці бою й загибелі вірних синів України чи на привокзальному майданчику в Баришівці (або в обох цих місцях), щоб увічнити пам’ять козаків.
На жаль, через байдужість або відвертий спротив влади — Київської обласної, Баришівської районної і міської — всі наші наміри закінчувалися невдачею. Хоч ми не просили ні коштів, ні будівельних матеріалів. Хотіли лише одного — надання земельної ділянки і погодження проектів пам’ятних знаків.
Безперечно, пам’ятного знака козакам не було б ще й досі, якби не наполегливість і завзяття групи патріотів з Борисполя, Баришівки і Києва. Нинішня влада на місцях не хоче широко й масштабно співпрацювати з громадськістю на паритетних засадах, зокрема в гуманітарній сфері. Вона відмітає всі наші пропозиції щодо виконання нормативних актів органів найвищої влади, зокрема й указів Президента з питань увічнення пам’яті борців за незалежність України. Більшість її представників — люди вчорашнього дня, тому і працюють так, як навчилися в часи компартії і комсомолу. Вони так і не стали українцями за духом, переконаннями і світоглядом. Дивляться на національну ідею крізь ворожі московські окуляри. Не бажають проводити декомунізації, десовєтизації і дерусифікації, вшановувати героїв національно-визвольних змагань.
Найбільша заслуга в тому, що пам’ятний знак захисникам України відкрито і зроблено саме в день потрійного свята, належить бориспільському підприємцю Віктору Швагруну. За його кошти було виготовлено мармурову дошку з написом, що прославляє героїв. Він разом із помічниками виконав усі будівельно-монтажні роботи з її встановлення на привокзальному майданчику Баришівки. Нинішня селищна влада нічим не допомогла. Єдина позитивна дія, на яку спромоглися тамтешні чиновники, — дати усний дозвіл на встановлення монумента. Але вони це зробили аж після того, як пан Швагрун, маючи на це письмовий дозвіл “Укрзалізниці”, якій належить земля обабіч колії, прийшов до них у супроводі представників ВО “Свобода” і “Правого сектору”.
Відповідно до Указу Президента України від 22 01 2016 р. № 17 “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917—1921 років”, органи виконавчої влади зобов’язані вжити в установленому порядку заходів щодо увічнення пам’яті про звитяги українських військових доби Української революції 1917—1921 років, зокрема шляхом спорудження меморіалів, пам’ятників, встановлення пам’ятних знаків, меморіальних дощок, упорядкування поховань загиблих воїнів українських збройних формувань, учасників Української революції 1917—1921 років, відповідного найменування/перейменування вулиць, навчальних закладів, проведення заходів військово-патріотичного характеру із залученням учасників антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, громадських об’єднань, що займаються військово-історичною реконструкцією.
На жаль, більшість керівних посадовців про цей Указ нічого не чула, тому й досі палець об палець не стукнула, щоб уже почати якісь дії з його виконання. Нічого не роблять навіть ті з них, хто про Указ знає. Бо всі переконані: за невиконання цього Указу, як і більшості попередніх, їх ніхто до відповідальності не притягне. Ніхто не проконтролює і не дасть належної оцінки зробленому. А якісь відписки нагору вони за потреби надішлють.
Саме тому навчена гірким досвідом патріотична громадськість, якщо вона прагне увічнення пам’яті про звитяги наших дідів і прадідів у роки Української революції, мусить об’єднатися довкола великої мети і запропонувати владі співпрацю задля її досягнення. У разі спротиву чиновників або ігнорування наших ініціатив маємо оскаржувати їхню бездіяльність у судах. Тиск організованої громадськості на некомпетентних, млявих, ледачих і злодійкуватих “слуг народу” є нашим прямим конституційним обов’язком. Настав час показати, хто є джерелом влади в Україні і справжнім господарем нашої суверенної соборної Держави.
