“Заплакала Матір Божа сльозами святими…”
Валентина КУЗИК
На часовій відстані понад 2000 років від Різдва Хрестового усвідомлення того, скільки лиха завдано народній духовності за останнє ХХ століття, боляче бентежить думку й серце: зруйновано скрижалі моральності й етики, відкинуто одвічні традиції, які живили буття нації, стерто з лиця землі споконвічні святині, храми, пам’ятки Козаччини, спалено дорогоцінні реліквії минувшини. Винищуючи, гадали, що цього буде достатньо — і матеріальні скарби національної історії забудуться безслідно в нових поколіннях. А з ними забудеться і духовна символика тих скарбів. Ніде правди подіти — у дечому вдалося. Та не всі стали манкуртами: генетична пам’ять, прихована у людській підсвідомості, повертає нас “на круги своя”, повертає до одвічних джерел християнської духовності.
Переконана, святині духу народного живуть і оберігають нас навіть тоді, коли ми не впевнені, чи існують вони реально, чи вже втрачені, перейшли до світу ідей, символів. Так сталося і з Іржавецькою іконою Богоматері, знаменитою впродовж віків покровителькою-захисницею запорозьких козаків. Тяжко й подумати, що ми ніколи не побачимо її оригіналу. А з цим образом пов’язані безмежна віра у заступництво Пречистої, найтрагічніші події визвольної боротьби України.
За хроніками, ікона писана 1572 року на теренах південної України — тобто, десь через 10 років після трагічної загибелі Байди — гетьмана Дмитра Вишневецького — легендарного засновника Запорозької Січі. Можливо, пассіонарний відгомін тієї події (тобто, конденсуючий емоцію) спричинився до виявлення сумного пророчого дару ікони: вона передчувала поразку та біду й на знак того її світлий лик росили сльози. Переповідають, що за часів Козаччини образ Пречистої був на Січі, у вікопомній церкві Св. Покрови. Ікона вважалася захисницею лицарів Запорожжя і перед походами на ворогів козаки зверталися до неї з молитвою і вірою у її передвіщування.
Варто звернути увагу на суттєвий феномен, майже забутий у прагматичному ХХ столітті: святі ікони в усі християнські часи найменш були мальованими парсунами — це, за мудрим висловом Павла Флоренського, “вікно у трансцендентальні світи”, через яке людство спроможне “зазирнути” у потойбічні містичні виміри. І, дозволю собі продовжити думку відомого філософа, — є й зворотний зв’язок. Через те “вікно” відбувається перетікання духовної енергетики з трансцендентальних світів до нашого грішного. Віруючі люди відчувають це здебільшого на інтуїтивному рівні, їм не треба на підтвердження ніяких наукових доказів. Як відомо, такими глибоковіруючими були й запорозькі козаки. Тому сльози на образі Богоматері вони сприймали як безпосередній знак самої небесної Заступниці.
За переказами, “плакала” Матір Божа і перед Полтавською битвою. Запорожці на чолі з Костем Гордієнком, спільником Івана Мазепи, взяли її з собою під Полтаву. І розділила вона гірку долю козаків.
В одному з найкращих своїх творів, сповнених трагічного звучання, в поемі “Іржавець” (1847) Т. Г. Шевченко писав:
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.
Життя під кримським ханом, на чужині, було не солодким — туга за рідним краєм точила серце.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І Бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ Пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.
…Мене надзвичайно схвилювала доля святої ікони, а головне, вирішила дізнатися, які ж саме історичні події пов’язані з нею? Та занурившись у різні документи, знайшла дивні невідповідності, котрі простежуються по трьох хронологічно-сюжетних лініях:
1)народна легенда;
2)офіційна церковна хроніка;
3)історичні коментарі шевченкознавців до поеми “Іржавець”.
Щоправда, ці сюжетні розходження стосуються тільки проміжку в двадцять років: 1716—1736 рр., до часу, коли достеменно відомо, що ікона перебувала у лівій частині іконостасу Іржавського кам’яного храму Святій Трійці, побудованого сільською громадою на чолі з Григорієм та Іваном Стороженками (до того у селі була невелика дерев’яна церква вкрита соломою).
Народна легенда: коли козаки принесли ікону до Іржавця, то, попервах, сховали її в дуплі — чи то верби, чи липи, вже забулось, — подалі від хижого ока царських зайд. А якраз на закінчення зведення Свято-Троїцького храму вона й “об’явилась”: засяяв лик Матері Божої, і сяйво вирвалося з розлому дерева. Селяни витягли образ із дупла й урочисто внесли до новозбудованого храму. (Цей переказ я почула від селян Іржавця під час першої своєї поїздки до родового гнізда Ревуцьких 1992 року). Ймовірно, джерело цього переказу міститься в рядках повісті “Музикант” Т. Шевченка, коли він описує поїздку в с. Дігтярі, що біля Сокиринців, де побачив у дуплі старого дуба ікону Іржавецької Богоматері.
Офіційна церковна хроніка: чудотворну ікону принесли в Іржавець 1716 року. Автор нарису “Сказание о местночтимой иконе Божіей Матери села Ржавца…” Костянтин Радзієвський на основі записів у церковній книзі подає, що коли кілька козаків поверталися з “похода в Турцию” зруйнованими землями України, то у безлюдному селі Мошни Київської губернії Канівського повіту “вошли в опустевшую церковь и, увидя в ней икону Пресвятой Богородицы, превосходящую прочія величиною и благолепіем, взяли ея с собой, с тем, чтобы перевезть и поставить навсегда в храме Ржавском”. Тими козаками були селяни Іржавця та містечка Ічні Іван Даценко, Данило Полив’яний, Ярема Голик, Іван Чистий і Федір Фастовець. Свій дар віддали козаки священику Якову Кушакевичу. Але, що дуже суттєво: “Но священник увидел, что эта Икона была уже ветхая, так, что и самое изображение на ней было во многих местах не совсем ясное, не решился в таком виде поставить её в церкви”. Знайшлися доброчинці — “жертводателі” на відновлення ікони, і сільський вартівник старий запорожець Гришка відвіз її до знаменитого Густинського монастиря.
Реставрував образ іконописець ієродиякон Венедикт. Коли робота була завершена, в останню ніч перед відправкою до Іржавця сталося чудо: сяйво заповнило всю келію, від ікони лилися ніби сонячні промені, а сам лик став ще прекраснішим. На другий же день ієродиякон Венедикт особисто відвіз ікону до Іржавця, а 24 травня (за старим стилем, 6 червня за новим) 1716 року її поставили у церкві. У той же день відбулося інше чудо: з очей Богородиці почали литися сльози і тривало це три дні. Звістка вмить облетіла всю округу: віряни зібралися коло святині. На четвертий день сльози стихли; тільки тоненька цівочка лилася з правого ока (слід по ній видно навіть на фотографії — В. К.). Спеціально призначена комісія визнала чудодійну силу ікони і було ухвалено рішення поставити новий храм у Ржавці. Микола Ревуцький пише, що на той час Іржавець перебував у відомстві Іченської протопопії, а та — під крилом Київської метрополії (так було до 1770 року). Свято-Троїцький храм був закладений того ж 1716 року, а закінчений 1723-го, стараннями вищезгаданих Григорія та Івана Стороженків. 9 травня (за старим стилем, 22 — за новим) того ж року урочисто внесли ікону в храм та поставили з лівого боку іконостасу.
1794 р. доброчинними зусиллями маршала (предводителя дворянства) Чернігівського Михайла Михайловича Стороженка (дружиною якого була Феодосія Семенівна Полуботок) було зведено красиву триярусну дзвіницю та встановлено дзвони. Найбільший мав вагу майже 3 тонни (2806 кг), тільки довезти його до села за сотні кілометрів — непроста справа. Його ж стараннями було зроблено оздоблений кіот для чудотворного образу, подаровано храму коштовну святодарницю з визолоченого срібла.
Історичні коментарі шевченкознавців: науковці — літературознавці радянської доби — прагнули обґрунтувати історико-політичну канву поеми Т. Г. Шевченка: “Зміст твору пов’язаний з подіями на Україні після шведської навали (1708–1709), зрадою Мазепи і зруйнуванням Запорозької Січі (т. зв. Старої Січі) військом Петра І. Частина козаків на підвладній Кримському ханству території (урочище Олешки в пониззі Дніпра) заснувала новий кіш — “горе-Запорожжя”. Цей сюжет дещо різниться від попередніх і не подає ніякої інформації про долю ікони. За берегами коментарю, тільки з рядків Т. Г. Шевченка дізнаємося, що ікона була під Полтавою в часи шведсько-російської битви 1709 р., разом із запорожцями емігрувала до Криму. У такому разі раніше 1721 р., тобто кінця російсько-шведської війни, а якщо дивитися далі — то й російсько-турецької війни, не могло бути й гадки про повернення запорожців в Україну.
Відомий філолог Сергій Іванович Маслов розумів невідповідність між народними переказами та офіційною хронікою; у своїх рукописних примітках, які писалися ще в 1920-ті роки для планованого у ті часи “Єфремівського” видання творів Шевченка, він, відштовхуючись від історичних документів, змоделював найвірогіднішу історико-політичну ситуацію. З неї зрозуміло, що лише після поразки Петра І у війні з Туреччиною та його смерті (1725 р.), під час укладання політичних угод між Москвою і Кримом (Портою) гетьман Данило Апостол зміг порушити питання про дозвіл на повернення запорожців на батьківщину. За документами, 1734 року покинули вигнанці кримську землю, перетнули Перекоп. Але ця хронологія відводить події, оспівані Кобзарем, на добрі 20 років уперед…
Так звідки ж узяв Тарас Григорович таку трагічну й духовно-величну тему для своєї поеми?
У пошуках істини я звернулася до вагомої праці Софії Снессерової — чи не найбільш відомого авторитета у дослідженні канонічних та апокрифічних текстів про Діву Марію й 293 (!) її святих чудотворних ікон . Більше тисячі сторінок книжки подають детальний життєпис Богородиці та розгорнуті описи створення і діяння чудотворних її образів. І от на 620 сторінці знаходжу (подаю дослівно): “Ржавская. Чудотворная икона, именуемая Ржавскою находится в Ржавце (Иржавце) Полтавской губернии, принесена сюда запорожцами”.
І все! Більше ані слова. Я неймовірно вдячна пані Софії за такий скупий коментар. Він примушує глибоко задуматись над суттю справи. Адже якщо визнаний теолог, яка знала публікації і Полтавських “Єпархіальних відомостей”, і, можливо, поеми Т. Г. Шевченка, що не збігалися в описі хронології та сюжету подій, усе-таки 1898 року не повторює загальноприйнятну церковну версію (адже так просто було взяти й переписати з Єпархіальних Відомостей), це може засвідчувати тільки одне: історія Іржавецької святині була віднесена до розряду сокровенних (утаємничених) знань. І час на розголошення істини наприкінці ХІХ століття ще не настав.
Тобто, цілком ймовірно, що Т. Шевченко був дуже близьким до витоків правди (як це з’ясовувалося не раз, коли заходило про знання поетом справжньої історії козацької України). Думається, що історичні відомості Тарас Григорович брав не тільки з офіційних джерел (їх перелік подає Шевченківський словник при позиції “Іржавець”); йому міг розповісти про ікону і його добрий знайомець “іржавчанин” Андрій Якович Стороженко — один із найбільш визначних представників роду у ХІХ ст., колекціонер українських старожитностей, який зберіг для історії знаменитий “Реєстр войська запорозького 1649 року”. Андрій Якович попри високі регалії був глибоко відданий українській національній ідеї, яку живило знання історичної правди не тільки за переказами, а й за документами, зокрема й невідомими загалу. Ймовірно, від нього йшла якась особлива інформація про історію Іржавської ікони, бо як глава роду він був держателем усіх документів і клейнодів давньої полковничо-гетьманської фамілії, що володіла Іржавцем. Тарас Григорович міг чути про те й від прямих нащадків вищеназваних п’яти запорожців, які принесли ікону. Міг почути й від тогочасного священика храму Св. Трійці Гаврила Романовича Ревуцького, п’ять прямих предків якого служили у цьому храмі, як вірні лицарі духу оберігали святу реліквію українського козацтва. (Саме навесні того 1843 р., коли Т. Г. Шевченко відвідав Іржавець, у сім’ї о. Григорія Ревуцького народився син Микола, який теж став священиком Іржавецького храму, а згодом і батьком велетів української культури Дмитра та Левка Ревуцьких). Не забудьмо й про те, що після першої публікації поеми 1867 року не було жодного (!) заперечення щодо саме такого сюжетного розвитку подій. А таке могли зробити і нащадки запорожців, і священики Гаврило та Микола Ревуцькі, і Стороженко — письменник Олекса Петрович та історик літератури, професор Микола Ілліч. Значить, щось-таки таємниче було у тій історії!
Роздуми у цьому напрямку почалися з самого ключового першопитання: чому взагалі так сталося, що чи на найзнаменитішу святиню Запорожжя принесли саме у Іржавець? Адже з Криму вертали не тільки іржавчани, а й козаки з інших міст і сіл. Україна — край широкий, йди куди хочеш… Але святу козацьку реліквію (не забуваймо, що у ті часи всі чудотворні ікони знало на перелік не тільки духовенство) козаки не могли нести навмання, а лише заздалегідь продуманим шляхом і до тієї місцевини, де були впевнені у гарантованій безпеці і реліквії, і собі. Читачу, мабуть, впали в око ті рядки з “Єпархіальних відомостей”, де йдеться про ікону: то її описано як “превосходящую прочія величиною и благолепіем” — у церкві с. Мошни, то, виявляється, що вона “ветхая, так, что и самое изображеніе на ней было во многих местах не совсем ясное…”, тому навіть у стару Іржавецьку церкву під солом’яною стріхою її вирішили не ставити. (А може спеціально не хотіли до пори розголошувати про її перебування в Іржавці?). Окрім того, ікона була немалою: М. Ревуцький подає її розміри — довжина 13/4 аршини, а ширина 1 аршин (тобто 1 м 25 см на 71 см). Не знаю, о якій порі зайшли козаки у безлюдну церкву і як їм було видно красу образу, але його розміри вони, думаю, одразу усвідомили. Адже вершнику, а тим більш пішому нести з Канівщини до Іржавця таку парсуну нелегко. А якщо не з Канівщини, а з самого Криму — то й поготів! Інтуїція підказує: і козаки, а потім і священик Яків Кушакевич добре знали, який духовний скарб їм доручено.
Я довго не знаходила підхід до цієї таємниці, доки не занурилася у вивчення генеалогічного коріння видатного композитора Левка Миколайовича Ревуцького родом з Іржавця . Виявляється, за жіночою лінією його родовід пов’язаний зі Стороженками — державцями села Іржавець, а засновниками тієї династії були полковник Прилуцький Іван Стороженко (бл. 1615–1693) та Марія Богданівна Хмельницька (бл. 1630—бл. 1719) — “високоблагоуроджена донька” гетьмана Богдана Хмельницького. Як свідчать документи, шлюб відбувся ще за життя гетьмана Богдана. Марія пережила і чоловіка, і сина Андрія — сотника Іченського (помер 1715), доживала вік при доньці й онуках. Без сумніву, вона глибоко переймалася наслідками Полтавської трагедії, співчувала переможеним.
Якщо відштовхуватися від граничного часу повернення запорожців із Криму (який подає літературознавець С. Маслов) — 1734 рік, то її вже не було у живих. Це не заважає припустити, що вона, а особливо два її онуки — сотник Іченський Григорій (помер 1745 р.) та сотник Іваницький Іван (помер 1733 р.) Стороженки — не були знайомі з намірами гетьмана Данила Апостола. Однак для нас важливіше те припущення, що, можливо, вона вела мову про повернення запорожців до Іржавця ще з попередником Д. Апостола — гетьманом Іваном Скоропадським. І не просто поверненням, а зі спеціальною місією, суть якої й полягала у переправленні ікони запорозької Богородиці в Україну (не забудьмо, що такі дії готувалися таємно, а “відділ розвідки” у запорожців був не з гірших). З усього виходить, що брали участь у цій справі надійні люди. Без сумніву, все відбувалося у порозумінні з вищими духовними чинами Київської метрополії, адже — і це вельми суттєво — на той час митрополитом Київським і Галицьким та “всія Малої Руси” був Іоасаф Кроковський, знаний прихильник І. Мазепи.
Дозволю й собі висунути версію: хтось із запорожців, можливо, козак-зв’язківець (не забудьмо, що Григорій — син Пилипа Орлика — все життя займався розвідкою — і в Україні, і у Швеції, і у Франції), попередньо дістався в Україну і “з ким годиться” обмізкував усю справу. Зупинилися на варіанті “Іржавець” як землі гетьманівни Марії. Всю операцію було доручено провести кільком козакам родом з того краю — аж надто малий був загін, майже як десантна група. І ось на початку 1716 року вони таємно привезли сюди ікону козацької Богородиці. Можливо, й зробили зупинку в с. Мошни, — бо не таке вже це було й “безлюдне місце”, як зазначає “Сказаніє” К. Радзієвського — у ті часи там був відомий православний чоловічий монастир (козацький), який активно протистояв засиллю уніатів на Канівщині.
Та повернімося до нашої історії… За часи кримського поневіряння, зрозуміло, образ міг і попсуватися. Потрібно було його, також особливо не афішуючи, віддати до реставрації. Щодо цього К. Радзієвський пише, як іржавський священик “искал благотворительной жертвы, посредством которой можно было бы обновить Святое изображение. Возможность исполнить это намерение представилась скоро”. Проте ім’я доброчинця або доброчинців не подає — чи не дивно, адже цим дуже пишались у ті часи (та й нині їх повсюдно зазначають).
Найбільш суттєвий контраргумент проти версії “Сказанія”: важко повірити, щоб запорожці могли, йдучи мимо церкви, зайти до неї і, не побачивши нікого, взяти (розумій, украсти) чудотворний образ. Побійтесь Бога, й руки повсихають, і грім поб’є! Це ж означало не тільки вкрасти, а й зганьбити Іржавець, його мешканців, а найголовніше — зганьбити свою власну душу! Знаючи християнську мораль запорожців, ні перше, ні друге не вкладається у голові. І дуже сумніваюсь, щоб за такий вчинок поіменно занесли всіх п’ятьох у церковні книги — на вдячну згадку нащадків (а доброчинців не записали). Однак якщо вся ця акція була серйозно продумана, то продумали і “легенду прикриття” (знайому нам за численними нинішніми детективами).
У такому разі, Марія Богданівна Стороженкова (з дому Хмельницького) попри свої понад 80 років могла бути утаємничена у справу, як і її син Андрій (нагадаю, він помер 1715-го). Те ж, що активно діяли сини Андрія Стороженка Григорій та Іван, зазначено у вищеназваній публікації 1867 р. Миколи Ревуцького.
Є ще один аргумент, який може спрацювати на користь цієї версії. У 1 томі родоводу Стороженків подається поіменний список “козаків, посполитих та їх підсусідків” у с. Ржавець за 1723 р. (тобто через 7 років після описуваних подій). Дивно, але реєстр не подає жодного з імен тих записаних у церковній книзі козаків, що принесли ікону! Складається враження, що нібито вони виконали свою працю і… помандрували далі у світи. Єдиними натяками на їхню родинну “прив’язку” до Ржавця можуть слугувати імена “Лук’ян Полив’яненко і Пилип син” — як можливий родич Данила Полив’яного та у розділі “Удови убогіе посполитіе” Горпина Дачиха — як можлива вдова по козаку Даценку (але чи Івану?). Наприкінці списку згадано “компут на 1715 р.”, де зазначений Хвеско Хвастовченко — можливий родич Федора Фастовця. Зазначу, що неподалік Іржавця й нині є селище Фастівці, звідки міг бути родом отой щойно згаданий козак Федір.
Однак у тому списку знаходимо у почесних перших рядках імена трьох вдів козацьких, “которіе могут от себе козаки вистатчить”, і починаються вони від Гапки Гетманихи. На цьому імені варто зупинитися з таких міркувань: 1) Гетманиха — це було не прізвище, а констатація почесного стану мешканки села; 2) Гапка — тобто за грецькою Агафія — було ім’ям дружини Богдана Хмельницького — Гафія Сомковна; вона й народила гетьману всіх його дітей. До того ж, спорядити козаків до служби — кінь, зброя та збруя, одяг тощо — спроможні тільки люди з добрим статком, заможні (у реєстрі позначені окремими розділами люди “середніе” та “убогіе”). Чи не правомірно було б припустити, що Марія Богданівна Стороженкова (уроджена Хмельницька), коли б у неї народилася донька, назвала б її на честь бабусі Гафійки? І далі: 3) За віковічним українським звичаєм материзни (спадку дочки по матері) саме доньці Марія Богданівна передала б свою “жіночу” частку добра, та й на доньку перейшов би шляхетний титул “Гетьманиха”, яким, імовірно, шанобливо називали селяни спочатку саму Марію Богданівну, а потім і її доньку Гафію. Логіка підказує, що й доживала б свій вік Марія (вона померла бл. 1716 р.) біля доньки, у своєму селі Іржавці. Адже саме туди — до нащадків древа Богданова — вирішили козаки принести запорозьку святиню.
…Майже два століття 24 травня (6 червня за н. ст.) було храмовим святом в Іржавці — на згадку про день чудоявлення ікони 1716 року (а нині, 2011 р., виповнюється 295 років повернення ікони в Іржавець). Цей день знаменувався паломництвом парафіян не тільки з ближніх околиць, а й із усієї України. Микола Ревуцький писав: “Ще за тиждень до цього дня можна було бачити натовпи богомольців, що йшли з усіх сторон, а в саме свято їх буває так багато, що порівняно невеликий храм Ржавський не вміщує в себе й десятої частини їх”. Був серед тих паломників і геній народу нашого — Тарас Григорович Шевченко. Слухав розповідь про полтавський розгром і поневіряння козацької святині.
Розказали кобзарі нам
Про війни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття…
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали —
Про все розказали.
Що ж діялось по шведчині!
То й вони злякались!
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак тії воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли…
Навколо Іржавецької ікони гуртувались найвідоміші роди українського козацтва: Стороженки, Лисенки, Тарновські, Горленки, Титаренки, Капністи, Раковичі, Каньовські, Сікорські… Образ Пречистої благословляв і родину Ревуцьких: відомо, що п’ять поколінь роду, починаючи з ХVІІІ століття, чи не з перших років богослужіння у новозбудованому Свято-Троїцькому храмі, — Андрій, Григорій, Роман, Гаврило й останній Микола Ревуцькі були там священиками (вважай, лицарями-охоронцями козацької святині, а за сімейними переказами вони принципово відмовилися читати “анафему” Івану Мазепі, — тут є над чим замислитись!). У Іржавецькій церкві хрестили Дмитра та Левка Ревуцьких, там вінчався Левко Миколайович з Софією Андріївною та хрестив свого сина Євгена. У записах Іржавецької сільської громади 1890—1900 років читаємо, що благоустрій, порядок та чистота ДОРОГИ ДО ХРАМУ ЧУДОТВОРНОЇ ІКОНИ “на попеченіі” родини Ревуцьких!
По Україні розійшлося багато мальованих копій ікони — так званих “списків” — для вміщення у навколишніх церквах або хатнього вжитку. Один із них (бронзовий овал з емаллю, на зворотному боці зображення Св. Анни — матері Пречистої) все життя був із Л. М. Ревуцьким (у 1990-ті роки висів у його меморіальному кабінеті в Києві, вул. Софіївська, 16).
А що за вишукана краса був той образ: м’яке жіноче — українське обличчя, зосереджений і зжурений погляд малого дитяти з Євангелією в руці (цей тип ікон називають Одигітрією), навколо коштовний бароковий оклад зі срібла з позолотою (згадаймо сонячні промінці, що осяяли лик у келії Густинського монастиря), разки перлів та дорогоцінне каміння — дарунки вірян. Вочевидь, цей оклад було зроблено на початку ХVІІІ століття, бо з самого початку образ був без оздоби, потім на пожертви вдячних за зцілення парафіян була зроблена срібна з позолотою риза. 1800 року грабіжники-фальшивомонетники обікрали храм, забрали всі цінні речі — передусім срібні оклади книг та ікон, з Богородиці зірвали ризу і здійснили акт святотатства; якщо уважно придивитись, то можна побачити на шиї чудотворної ікони ножову рану (злодіїв невдовзі спіймали й передали в руки правосуддя). Нову ризу було зроблено напрочуд красиво в майстернях Києво-Печерської лаври, з великою ювелірною майстерністю (на неї пішло півпуда срібла).
З часом Іржавський храм став знаменитим і збагатився щедрими дарами вірян — маленьким образом Св. Миколи з червоного золота з німбом з діамантів, часткою древа животворящого хреста, вставленого в мініатюрний золотий хрестик, аршинної висоти (71 см) Єванглієм у срібній оправі (1 пуд і 13 фунтів срібла); була і значна релігійна бібліотека, а також спеціальна книга, куди записували історію чудотворної ікони Богородиці та всіх нею зцілених (хворі були з різних куточків України).
Ми щиро вдячні видатному філологу Сергію Івановичу Маслову, котрий зберіг для нас світлини чудотворної ікони. Він був товаришем і однокурсником Дмитра Ревуцького (народився у м. Ічні, що поруч з Іржавцем; до речі, був хрещеним батьком сина Дмитра — Валеріяна Ревуцького, відомого вченого-театрознавця, доля якого закинула до Ванкуверу, Канада) і разом із Дмитром Миколайовичем готував коментарі до Шевченківського видання. У зв’язку з цим вчений їздив до села, сфотографував і храм, і образ Богоматері. Тоді він, мабуть, і гадки не мав, який святий подвиг випало йому здійснити.
Доля шанованого образу трагічна. Те, що не змогла знищити петровська навала, знищила сталінська. 15 травня 1932 року декретом Сталіна було проголошено в СРСР початок “безбожної п’ятирічки”, мета якої, щоб до 1 травня 1937 року ім’я Бога забули на території всієї країни. 1936 року комсомольці, члени сільського осередку “Безбожник” почали масово палити ікони. Тягли όбрази з батьківських хат, кидали у вогнище. А найзавзятіша активістка Настя З. на очах у закам’янілих односельців власноруч кинула в полум’я образ Пречистої. Згодом відвезли дзвони на переплавку, великий церковний дзвін розбили, зруйнували Свято-Троїцький храм. Його віками намолене каміння навмисне розтягнули по всій окрузі (частково використали на будівництві Іваницького райкому партії).
Та не хочеться на такій сумній ноті завершувати ці рядки. Бо є надія, що селяни нинішнього, збудженого від довгого тяжкого сну Іржавця заново зведуть храм таким, яким він був раніше, адже 1999 р. почала діяти у селі церква (нехай поки що у приміщенні колишньої сільської їдальні). І сподіваймося, попри все сподіваймося, що не згоріла у тому диявольському полум’ї українська святиня, що знову з’явиться чудотворний образ Іржавецької Богоматері. І вже перед ним пролунають слова натхненної молитви Т. Г. Шевченка:
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о Всеблагая!
Післямова. До розробки цієї теми я йшла багато років, прагнучи розгадати таємницю історії Іржавецької ікони. Хронос-Час по краплині видавав мені нові й нові документи, нові факти й миті позріння. Перша невеличка розвідка була написана ще 1994 р. (ж. “Народна творчість та етнографія”, № 2—3), після того були друга редакція 1998 р. (ж. “Українська культура”, № 8), третя 1999 р. (ж. “Вітчизна”, № 1–2), четверта — у науковому збірнику “Музична україністика: сучасний вимір”, випуск 4, що вийшов 2009 р. Друкували мою статтю про Іржавецьку ікону й низка газет (“Чернеча гора”, “Наша віра” та ін.). Публікації викликали громадський резонанс: кілька народних вишивальниць вишило ікону Іржавецької Богоматері, взявши за основу той досить недосконалий відбиток фотографії, що був вміщений у журналах, та додавши своєї фантазії. Розповіді про Чудотворну Ікону стали невід’ємною темою богослужінь у маленькій церкві Іржавця. Історія козацької святині не полишила байдужими вірян різних конфесій і патріархатів, ніби об’єднавши всіх під своїм осяйним омофором. Незабутніми залишаються у моїй пам’яті служба, яку 24 травня 1999 р. відслужили в невеличкій церкві Св. Богородиці (що на другому поверсі дзвіниці Св. Михайлівського собору) та зустріч у стінах Київської духовної семінарії. Після розповіді про стражденні поневіряння чудотворної Іржавецької ікони на знак подяки могутній хор усіх присутніх в аудиторії семінаристів злагоджено грянув “Многая літа” уславленому нащадку роду Ревуцьких та Хмельницьких й Стороженків — Євгенові Львовичу Ревуцькому (сину композитора)… А він стояв і з батьківською любов’ю вдивлявся у юні натхненні обличчя, не соромлячись сліз, що зросили його очі.
Охочі можуть побачити масштабний список з Іржавецької ікони у старій церкві в Ічні, який зробили понад століття тому. Шанованою ця ікона була й у церкві с. Кобижчі, куди після війни принесли її невеликий список. Однак образ вкрали. 2004 року до мене звернувся парафіянин цієї церкви Віктор Денисович Домбровський — літня мудра людина, науковець, — і попросив фотографію ікони (зі старої світлини С. І. Маслова мої друзі-комп’ютерники зробили збільшену “відчищену” репродукцію форматом 21 х 15 см). Я йому довірила свій скарб, і за тиждень він мені повернув фото ікони та ще й копію. Майже рік та фотосвітлина стояла у церкві Успіня Пресвятої Богородиці в с. Кобижчі, що на півночі Київщини (по залізниці до Ніжина), і люди вірили у її цілющу силу. 2005 р. за зверненням священика храму о. Георгія парафіяни самі зібрали кошти й замовили в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври мальовану ікону за зразком фотографії з оригіналу. Образ писав художник-самоук інок Михаїл із Тернопільщини, якому передали це замовлення. Писав він під час великого посту, з молитвою на устах. З-під його пензля САМОВІЛЬНО, як він каже, вийшов образ, який він узрів у душі своїй, споглядаючи на світлину — Богоматір із Святим Дитятком на руках та з прозорою сльозою на щоці. Ікону освятили в Києво-Печерській лаврі і 26 березня 2006 р. встановили в храмі с. Кобижчі. А мені на згадку про цю радісну подію пан Домбровський подарував кілька чудових великого формату кольорових фотографій нової ікони, написаної на честь Чудотворної Іржавецької Святині.
… Несподівану радість принесла нашій родині неділя 23 січня 2011 року: ми поїхали на Поділ до церви Благовіщення Пресвятої Богородиці при Києво-Могилянській академії послухати “розколядування” — хорову програму з колядок і щедрівок, яку співав чоловічий ансамбль “Фавор” (з цим колективом нас пов’язують давні добрі зв’язки). Приїхали зарані й застали ще кінець проповіді, яку читав о. Богдан — вельми шанований парафіянами церкви. Уважно розглядаючи іконостас та образи на стінах, я буквально прикипіла очима до розміщеної на правій стіні ікони Богоматері, виписаної в кращих традиціях українського ікономалярства. Вона вразила мене схожістю з Іржавецькою Чудотворною.
У розмові з о. Богданом (уже після концерту) з’ясувалося, що цей образ подарував церкві її парафіянин Юрій Володимирович Пустовар — купив його на аукціоні із запасників Києво-Печерської лаври. На сертифікаті була позначка “Одигітрія” — тобто, з дитям. Ймовірно, що то був список з Іржавецької ікони, зроблений в іконописних малярних майстернях Лаври. А можливо, образ потрапив у запасники з якихось інших обкрадених чи сплюндрованих храмів у роки бездуховного панування тоталітарної ідеології. Подібність до Іржавецької Богоматері вбачається й в іконі, виставленій у вівтарній частині львівського гарнізонного собору св. Петра і Павла, що 2012 р. був переданий вірянам (колишній храм єзуїтів, де за радянських часів був архів).
Тішить душу те, що в селах і містечках Ічнянщини та Прилуччини у багатьох хатах можна побачити невеличкі за розміром списки з чудотворної Іржавецької ікони, мальовані вправними провінційними богомазами-самоуками. Ці образи в сховищах на горищах чи в коморах пережили лиховісну добу панівного “наукового” атеїзм, а нині знову знайшли своє місце в прикрашених вишиваними рушниками червоних кутах. Є такий невеличкий список ікони і в знаному тепер далеко за межами України Соколиному хуторі, що розташований біля Іржавця й Качанівки в селі Петрушівка Ічнянського району на Чернігівщині, де хазяйновито порядкує козацький полковник Микола Череп із родиною, облаштувавши затишний осередок “зеленого туризму”. Тож, як бачимо, і сьогодні в українських церквах та оселях, де є списки óбразу, живе духовна сила чудотворної ікони Іржавецької Богоматері. Заступниця Небесна оберігає своїх вірян, посилає їм добрі думки й здоров’я.
У самому селі Іржавець, де не один десяток років господарює відданий патріот свого краю, незмінний голова селищної ради Павло Андрійович Киричик, восени 2011 року заклали фундамент нової кам’яної церкви на честь чудотворної Іржавецької ікони та Свято-Троїцького храму. А на початку 2014 року, попри всі складнощі політичного життя України та розпочатої агресії “братів” зі сходу, на в’їзді до села й у центрі встановлено пам’ятні дошки про перебування Т. Шевченка в Іржавці (у селі поетові встановлено аж два пам’ятники) та повідомлення для проїжджих, що тут народився видатний композитор Левко Ревуцький.
Список зцілених хворих
У ХІХ столітті в Іржавській Свято-Троїцькій церкві існувала окрема книга, куди заносили відомості про людей, які отримали зцілення від милості чудотворної ікони Іржавецької Богоматері. “Полтавські єпархіальні відомості” за 1864 рік у томі 1-у (с. 277—278) подають прізвища цих людей і коротку довідку про хвороби. Доцільно буде навести ці дані. Можливо, хтось із читачів ХХІ століття знайде там згадку про своїх далеких предків.
1. Яків Дибенко — мешканець містечка Монастирища (мав пухлину на голові й по всьому обличчі);
2. Мешканець Краснолединский Петро Сологубенко (мав параліч рук і ніг);
3. Дружина Ніжинського міщанина Захарьєвського Єфросинія (майже рік не бачила і прозріла);
4. Поручик Пантелеймон Самойлов із села Толкачовки (був душевнохворим);
5. Березанський міщанин Євсевій Галонович (не володів правою рукою);
6. 18-річний юнак Іван Федорцев із села Малого Самбора (більше 5 років був божевільним);
7. Микита Савин — ієрей Петропавловської церкви міста Хорола (мав сильний біль по всьому тілу);
8. Бунчуковий товариш Костянтин Маркевич (постраждав на пожежі);
9. Анна Родзянкина (довгий час мала хворі очі);
10. Матвій Дацевич — священик села Лозовий Яр Переяславського повіту (довго страждав частими й сильними блювотами);
11. Прем’єр-майор Ракович (страждав заворотом голови);
12. Прем’єр-майор Лаврентій Ракович (сильно страждав від нариву на правій нозі);
13. Син Василій священика села Холмів Іакова Голубчанського (хворів на віспу 21/2 місяця);
14. Дочка майора Рудавського Феодосія (була хвора на враження нутрощів);
15. Колезький асесор Михайло Романович (страждав припадками);
16. У полкового обозного Федора Родзянки два сини — Павло 7-ми років і Олексій 3-х років — були хворі (перший очима не бачив більше 3-х місяців, а у другого була сильна гарячка).
Далі у книзі були власноручні записи хворих (25) із словами щирої подяки Чудотворній іконі за зцілення.
