В Україні є дуже популярна фраза, «Усе, що не робиться – робиться в Китаї».
Сьогодні Китай, через свої товари, дуже міцно засів у свідомості кожного українця, адже навряд чи знайдеться бодай один наш співвітчизник, хто б не користувався китайськими товарами. Але що ми насправді знаємо про цю давню та величну країну, окрім того, що в Китаї вирощують рис, що китайці винайшли папір та порох і що кожна п’ята у світі людина – це китаєць.
Напевно, що хтось знає про Китай більше, а хтось менше, однак все одно для більшості Китай залишається темною плямою.
Нещодавно в одному з київських видавництв вийшла друком ґрунтовна книга про Китай киянки, яка вже кілька років подорожує цією країною та збирає матеріали. Книга добре проілюстрована та насичена безліччю фактів про китайське життя, культуру, їхні чесноти та вади.
Ми вирішили взяти інтерв’ю у її автора, лауреата премії “Золоте перо” Союзу журналістів України 1993 року, Наталі Шапличенко.
1. Наскільки Китай відрізняється від України?
– Непросте питання, бо для схожості й відмінності є дуже багато площин – менталітет, архітектура, кухня, одяг, релігія. Війни і трагедії наших народів – Бабин Яр і Нанкінська різанина. У нас людей вбивали німці, а в Китаї японці вирізали цілі села. Тільки в колишній столиці КНР Нанкіні в грудні 1937 року загинуло щонайменше 300 тисяч чоловік. Тіла валялись повсюди – розчленовані, з відрізаними головами, понівечені чумою і газовою гангреною. Жінок і маленьких дівчаток ґвалтували, відрізали груди, розпинали на очах у батьків. Такі жахи є в пам’яті і українців, і китайців, і це їх споріднює.
Чи, скажімо, китайці роблять культ із їжі, а до одягу ставляться просто: аби було зручно. А наші жінки люблять вишукане вбрання. Та й чоловіки не проти похизуватися дорогими костюмами й аксесуарами. Якщо оцінювати «зовнішність» країн, то дуже відрізняється. Я народилася і виросла на Дніпропетровщині. В степовій зоні. Просторі поля з соняшником, пшеницею, кукурудзою, гаї, ставки, річки, високі бур’яни обабіч доріг,білені хати в селах, які навесні тонуть у вишневому та яблуневому цвіті – дуже-дуже гарні й близькі серцю краєвиди.
В Китаї ж – гори високі, гори, гори… А на схилах – невеличкі різнокольорові клаптики городів. Це – тераси. Рис. Овочі. Рапс. Квіти. Чай. Сади. Акуратні, доглянуті, без жодної бур’янини. І древні села унікальної архітектури з різьбою по дереву, черепичними дахами, наче пташині гнізда, приліплені до схилів. Здається, художник намальовані картини! Дух забиває від величі, від незвичної моїм очам східної краси. Якось була в одному з найгарніших сіл Китаю. Запитала у чоловіка, що він відчуває? Здивувався, каже, що рідна сторона, як і дівчина, найкраща не та, що вродлива, а та, яку любиш.
На жаль, в українських Карпатах я була лише один раз взимку, ще студенткою. Тоді гори мене не вразили. Було дуже холодно, я заблукала. А зараз, як і Володимир Висоцький, відчуваю, що «лучше гор могут быть только горы». Іноді мені здається, що я вже колись бачила все це, можливо, в одному з минулих життів. Тому так і тягне в гори високі, де річки бурхливі падають з вершин, де водоспади, долини з прекрасними пасовиськами, печери, храми. І люди з зовсім іншою філософією життя і довірливі, наче діти.
2. В чому основна відмінність східної філософії від нашого життя?
– Важко пояснити словами, це треба відчути шкірою, збагнути душею. Розум, як мені здається, не допоможе. Коріння тягнеться далеко в минуле. Все-таки Китайській цивілізації понад 5 тисяч років. Зараз все частіше вчені називають цифру 7 тисяч. Хоча знаходять надписи на скелях, яким понад 8 тисяч років і їх досі не можуть розшифрувати, поселення, яким понад 30 тисяч років! Культура дуже стародавня, китайці тисячоліттями дотримуються традицій, обрядів, правил поведінки своїх предків. Головне з них – жити в гармонії з природою і сусідами, шанувати старших. Мене дуже вразило, що в родинах зберігаються імена всіх родичів з далекої глибини. Вони їм поклоняються, просять Рід про допомогу. Про це більш детально я написала в главах «Чуньцзе в деревне», «Доктор Хо и священная гора Юйлун», «Затерянный женский рай»…
Ми, українці, хоча й терпеливі й довго терпимо, доки урветься терпець на якісь негаразди, але все-таки нетерплячі. Хочеться швидко мати результат. Ми тут довго не могли звикнути, що китайці ніколи нікуди не поспішають, своє остаточне рішення вивіряють з датами по місячному календарю, зі знаками зодіаків. Вони переконані, що все вже давним-давно вирішено на небесах. І якщо судилось чомусь трапитись, то воно обов’язково трапиться. Просто треба звертати увагу на символи, бо саме символи, з точки зору даоських мудреців, правлять світом. А ще китайці думають про майбутнє.
Один старий селянин розповів мені притчу. До китайського наставника прийшли учні з питанням: «Коли можна буде вирішити таку-то проблему?». Отримавши відповідь, що приблизно через 150 років, вони вигукнули, так нас же тоді не буде! На що почули: БУДУТЬ ІНШІ! Саме тому селяни будують житло на схилах гір, щоб не займати ті невеликі клаптики землі, на яких можна щось посадити. В цьому проявляється велика мудрість. Землі мало, її треба берегти, щоб вистачило для нащадків. У нас же вирубують ліси, продають верхні шари чорнозему, споганюють землю, шукаючи бурштин. Аби мені було добре сьогодні. А після мене хоч потоп. Прикро.
Ця притча дуже точно характеризує ментальність китайської політичної еліти, яка вибудовує стратегію розвитку країни на багато років уперед. Наприклад, з приходом до влади Сі Цзіньпіна боротьба з бідністю й корупцією стала вестися дуже серйозно на всіх рівнях. Китай планує в найближчі десять років витратити 40 трильйонів юанів для того, щоб зробити 400 мільйонів селян містянами, щоб наблизити в кожну родину блага цивілізації, підняти життєвий рівень людей. І зберегти землю для посівів, адже прогодувати найбільше в світі населення не так просто, враховуючи, що 70 відсотків території країни – гори.
Ще кілька слів про жорстку боротьбу з казнокрадами, яку проводить керівництво Китаю. Визначено сім пріоритетів в боротьбі з корупцією. З 2000 року в Китаї розстріляні за корупцію близько 10 тисяч чиновників, ще 120 тисяч отримали по 10-20 років ув’язнення. Звичайно, ці факти вражають, я особисто проти страти, адже таким чином можна розправитись і з політичними опонентами або помилково засудженими. І взагалі життя дає і забирає Бог. Але вражає й інший факт: з 2014 року Китай зумів затримати й повернути додому із понад 60 країн світу дві тисячі корупціонерів. У них вилучені незаконні активи на 1, 14 мільярдів доларів. Це стало можливим завдяки відмінній взаємодії з Інтерполом. Ті чиновники і бізнесмени, з якими нам доводилось спілкуватись, стараються дотримуватись законів, ніхто не хоче ризикувати своєю репутацією, відмовились від пишних прийомів і кортежів, хоча ще п’ять років тому це було звичним явищем.
Що заважає Україні повести справжню і дуже рішучу боротьбу з корупцією? Від кого це залежить? Мені здається, насамперед, від волі Президента. Підлеглі завжди беруть приклад з того, хто стоїть над ними. І коли в мене китайці питають, чому ваш Президент не продає Липецьку кондитерську фабрику, я не знаю, що відповісти. Бо бізнесмени сміються: як це не можна продати прибуткову фабрику?
Постійно виникають питання: чому у нас політики, чиновники різних мастей не соромляться брати хабарі і ховають гроші в офшорах? Збираються сто життів прожити? Чи їхні шлунки якісь особливі й перетравлять таку величезну кількість золота, грошей, нерухомості? Їм не соромно, що безліч людей не може навіть поїсти досита? Чому ми розпродуємо ліси? Чому в аеропорту в Борисполі крадуть із багажу речі? Чому за злочин можна відкупитись і втекти за кордон? Чому на блокпостах в зоні АТО з обох боків лінії розмежування вимагають гроші за проїзд? Моя подруга змушена часто їздити до Луганська, розповідає. Таких чому надзвичайно багато.
А якщо в цілому говорити про відмінність між народами різних країн, то її, по великому рахунку, немає, незважаючи на колір шкіри, зріст, розріз очей. Всі ми – діти планети Земля. Однаково любимо, ревнуємо, страждаємо, гніваємось, співаємо, народжуємо дітей. Всі люди хочуть миру, здоров’я для себе і своїх рідних, достатку в родинах, щастя, кохання. Але у всьому світі є добро і зло, ангели і демони, інь і ян, чорне і біле. Одвічна боротьба протилежностей. Тому так важлива молитва, амітофо – звернення до Всевишнього з подякою і проханням допомогти подолати зло. У мене, маленької українки, небагато сил і можливостей, щоб допомагати Батьківщині звідси, але я пішки піднялась на найсвященнішу гору Піднебесної – Тайшань, щоб помолитися там за мир у країні, у світі, за всіх, хто близький мені в різних куточках і моєї Вітчизни, і в цілому Землі. І я вірю, що Україна переможе всіх ворогів – і зовнішніх, і внутрішніх. Того самого бажають нам і наші китайські друзі. Українці, як і китайці, – трудолюбиві люди, гадаю, це стане запорукою нашого успіху.
3. Клімат та кухня, чи легко ви призвичаїлися до китайських реалій?
– Дуже легко. Я мерзлячка, холоду боюсь більше, ніж спеки, тому м’який клімат, практично без морозів взимку в південних провінціях, де ми мешкали, мені до вподоби. Некомфортно було лише в Чунцині через постійні тумани, високу вологість. Найкраще почувалася в провінції Чжецзян. Недаремно її столицю – місто Ханчжоу – називають в Китаї раєм на землі. В Яньтаї, що розташований на березі Жовтого моря, точніше, Бохайського заливу, часто дошкуляють сильні вітри. А взагалі тут погода чудова. Помірна і влітку, і взимку. Сильних морозів і снігу майже не буває.
А до харчів я не перебірлива, їстиму все, що запропонують, окрім дуже жирної їжі через свій давній гастрит. Як говорить одна з моїх героїнь, у якої шлюб з французом (про їхнє кохання розповідаю в сюжеті «Маленький Париж»), добре, що їжа є хоч яка-небудь. Погано, коли люди вмирають від голоду. Про це теж йде мова в книзі – про український Голодомор і китайський Великий Голод.
Доводилось куштувати личинки цикади, м’ясо крокодила, каракатиці, їла чунцао (комаха-трава), екзотичні корінці, дикі трави й ще багато чого незвичного. Для китайців харчі – це найбільший скарб. І якщо десь у селі людина руками, де під нігтями навічно в’їлась земля, відламує від свого пиріжка шматок і подає тобі – то це найвища довіра. Я завжди брала, дякувала і їла. Ніколи не нехтувала, бо розуміла, що вони дають від щирого серця. Люблю рибу і морепродукти, овочі і фрукти, яких у Китаї великий вибір цілий рік за доступними цінами. Китайська кухня надзвичайно різноманітна і смачна. Лише пельменів у них стільки видів, що якщо щодня куштувати інші, то не вистачить днів у році, щоб всі відвідати. Мало хто знає, що пельмені – це китайський винахід, а вже потім страва поширилась до Сибіру й інших народів світу.
Про китайську кухню можна розповідати безкінечно довго і захоплююче. Це не просто їжа – це мистецтво, театр. Вона відрізняється в різних провінціях. Пекельно гостра – в Сичуані. В Шанхаї – м’ясо в солодкій підливі. Штрихами про це розповідаю в різних сюжетах. Але, звісно, сумую за українським борщем – за таким, як варила моя покійна Мама. До неї «на борщ» і домашнє виноградне вино приїжджали не лише родичі і близькі друзі, а й друзі друзів, знайомі. Духових пирогів не вистачає. Сиру і сметани. Хоча іноді роблю в домашніх умовах і сир, і кефір. Кисломолочні продукти тут непогані, але солодкі. Довелось просити знайомих, щоб привезли з Україну закваску.
4. Як китайці ставляться до українців?
– Я не можу судити за всіх китайців. Але ті, з ким ми спілкувалися, ставляться до українців дуже добре. Про це я теж розповідаю у своїй книзі. Коли на Майдані вбивали наших дітей, то нам телефонували китайські друзі й співчували, плакали разом з нами і казали, ми знаємо, яка це трагедія, ми молимось за вас. Питали, чим можуть допомогти? В Китаї була своя розстріляна, роздавлена танками площа. Досі ця тема – табу.
Навіть у гірських містечках і селах люди знають, що в Україні – війна через агресію Російської Федерації. Одного разу водій, який підвозив нас з перекладачкою із далекого села, запитав, звідки я. З України, відповідаю. «А, я знаю, там зараз тяжко, там війна, біженців багато. А ви приїжджайте жити в наше село! Будете вирощувати овочі. У нас люди добрі, гостинні, допоможуть вам обжитися», – сказав . До сліз зворушив своєю пропозицією. Запрошень мешкати у тому чи іншому місті або селі ми мали багато. Саме цей чоловік, я назвала його добрим гірським духом, дав мені китайське ім’я – Мейхуа, що означає краса, талант, дух Китаю.
5. Це, мабуть, велика довіра для вас?
– Так. І я дуже пишаюсь, що в своєму імені маю символ нескореного духу китайського народу – дикої сливи мэйхуа. Сприймаю як найдорожчу нагороду і одночасно як аванс. Розумію, люди мені довіряють, і я повинна виправдати їх сподівання, розповісти про справжній, а не заполітизований Китай. Тепер, коли потрапила до Піднебесної, розумію, що все трапилось не випадково. Знаки про дивовижну таємничу країну мені були ще в дитинстві. Просто я тоді була ще занадто малою, щоб збагнути це. І дідусь розповідав про красиву країну, і в домі звідкілясь узявся вирізаний з кольорового паперу портрет старика у колоритному вбранні. Я знала, що це китаєць! І яким же було моє здивування, коли через багато-багато років я зустріла цього старика в Ліцзяні, але живого! Це був великий дунба! Він був точною копією того мудреця з мого дитячого паперового портрету.
А взагалі китайці дуже поважають українських вчених, намагаються їх переманити до своєї країни, бо знають, що дома вони не витребувані. Про це я детально розповідаю у книзі. І вродливих українських жінок люблять. Так і говорять: у вас найкращі вчені і найвродливіші дівчата. Багатьох китайців пов’язує бізнес з Україною. Щоправда, скаржаться, що зараз українці мало купують товари через масове зубожіння. І дивуються: як так, що у вас найкращі у світі чорноземи, така потужна наука, а ви такі бідні, реформ на користь людей досі не видно? Одні балачки. Такі питання заганяють у глухий кут. Пояснюємо, що Система, проти якої повстав Євромайдан в 2013 році, ще дуже пручається, не дається, щоб її зламали остаточно. А серед можновладців багато корупціонерів, для яких власна кишеня дорожча, ніж життя простих українців.
Сама ж думаю про інше. Китай за роки економічних реформ, які впровадив Ден Сяопін, вивів із злиднів понад 600 мільйонів громадян. Про ці факти згадувалось в доповідях ООН. А на засіданні Глобального форуму з проблем викорінення бідності, який відбувся в Пекіні наприкінці 2015 року, було відзначено, що Китай – єдина країна в світі, яка зуміла до кінця 2015 року скоротити кількість людей, що живуть в бідності, наполовину. А таке завдання ООН проголосила як одну із цілей розвитку тисячоліття. Видатки на боротьбу із злиднями щороку збільшуються. До речі, середня зарплата за три роки, коли я писала книгу (з 2012 до кінця 2015), зросла з 630 до 730 доларів.
Незважаючи на очевидні успіхи, Сі Цзіньпін відверто заявив, що в китайських селах, розкиданих серед малодоступних гір і пустель, ще проживають в злиднях щонайменше 70 мільйонів людей і їм треба допомогти. Не дотаціями, не милостинею на один раз – вони не наситять, а будівництвом якісних доріг, проведенням туди електроенергії і зв’язку, створенням товарного виробництва. З цього приводу в Китаї часто згадують древній вислів: добрий нагодує голодного, а мудрий допоможе йому сплести невід і навчить ловити рибу. Тобто створить робочі місця.
Звісно, нам дуже болить, що в Україні, де найкращі вчені і найкращі чорноземи, 80 відсотків населення – біднота. Така цифра нещодавно промайнула в українських ЗМІ. І що лише один відсоток населення розкошує. Чиновників, які дуже люблять чуже класти до своєї кишені, треба гнати в три шиї з посад. Сподівання на нове покоління – розумних, талановитих, завзятих молодих людей. Впевнена, вони зможуть довести до логічного завершення Революцію гідності. Саджанець, який посадили вранці, в обід не дасть ні тіні, ні плодів. На все потрібен час. Є один простий рецепт процвітання будь-якої держави: ЛЮБИТИ НАРОД і менше красти. Про це майже два тисячоліття тому сказав улюблений герой китайців, великий полководець, мудрець і стратег епохи Трьох Царств Чжуге Лян.
6. Чи скучаєте ви за Батьківщиною?
– Той, хто прочитає книгу, зрозуміє: дуже сумуємо – і я, і мій чоловік. Про ностальгію найкраще, мабуть, розповідає глава «Насийская шаль», хоча вкраплення є по всій книзі – те, що в якісь моменти проривалось на папір з глибин душі, і зупинити той сум було неможливо.
Не вистачає чогось такого, що притаманне лише нашому способу життя, що є лише на Батьківщині, навіть якщо воно не дуже позитивне. Зате своє! Дуже скучаю за православними храмами і церковними дзвонами. За рідними, особливо за своїм бешкетником – онуком Максимом, який жертвував навіть мультиками заради бесід зі мною. За Андріївським узвозом. За спілкуванням із друзями у «Пузатій хаті». За своїми подругами з Луганська, які через війну змушені стати переселенцями без рідного дому, а у декого і родини розірвані на шматки. За своїми муркотливими кицьками. За чорним хлібом із салом. Тут не вміють пекти хліб. Китайський хліб готується на пару. Теж смачний, але без хрусткої скоринки.
Смішно звучатиме, але іноді хочеться зануритись у звичне середовище, щоб продавець у супермаркеті гаркнув, а ти йому у відповідь, навпаки, посміхнулася і сказала б щось приємне, ввічливе. В лютому, коли була в Києві, кілька разів наткнулася на грубих продавців. Не дозволяли вибирати фрукти: «Я сама наберу всі підряд!». Розумію, таких одиниці, але вони ще є, і це псувало настрій. Тут же завжди всі посміхаються, завжди готові допомогти вибрати товар. Дозволяють перебирати, скільки завгодно, – до кінця дня все одно продадуть, то чого забороняти копирсатися серед інжиру, яблук, мандарин чи ще чогось? Ілюзія вибору, а на душі – приємно.
Одного разу я ніяк не могла пояснити, що хочу купити по 300 грамів різних видів пельменів, то пів магазину збіглося, вболівали, чим же закінчиться ця історія. Навіть писали ієрогліфи, мовляв, якщо тобі не знайомий наш діалект, то письмова мова для всіх однакова! Нарешті одна жінка збагнула і поклала потроху різних пельменів до різних пакетиків . Всі полегшено зітхнули, засміялися і задоволені розійшлися. Мені можуть заперечити, що таке ставлення до іноземки. Та ні. Маю очі, бачу, що до всіх рівне ставлення. І всі залюбки вибирають товар. А навіть якщо так, то чому ми свої своїм говоримо бридкі слова, чому викидаємо із маршруток учасників АТО, які ризикували життям, щоб той же водій мав роботу і мир, а тут чужі чужим – посміхаються і намагаються догодити? І корумповані українські чиновники тут уже ні при чому. Це наше хохляцьке нутро.
Ще одна дивна ностальгія. Коли подорожуєш автобусом чи машиною, то іноді хочеться щоб тебе добряче гуцикнуло на вибоїні, щоб згадати Батьківщину. Пригода! Адреналін! Владу полаяти можна! А то їдеш китайськими рівнесенькими дорогами, навіть у гірських поселеннях, і хоч каву або чай пий – не вихлюпнеться. Дороги і розв’язки в Піднебесній справді вражають – і якістю, і дизайном.
7. Чи змінилося у вас ставлення до Батьківщини після тривалого проживання у Китаї?
– Змінилося. Україна стала ріднішою, дорожчою, найкращою, незважаючи на всі проблеми, які звалилися на Батьківщину в останні роки. Її прагнеш захищати, як тільки можеш. Швидше, це пов’язане не з тривалим проживанням у Китаї, а з російською агресією. Якщо раніше могла на щось не звертати увагу, то тепер болить усе і дуже гостро. Як оголений нерв. В своїй присутності нікому чужому не дозволю лаяти Україну. Захищатиму до останнього, навіть якщо вичерпаються аргументи. Така суперечка недавно відбулася з двоюрідним братом мого чоловіка, українцем, що дуже давно мешкає в Білорусі. Йому не сподобалось, що я в книзі різко говорю про Путіна, бо той для нього мало не ікона. Мовляв, Путін до вашої війни не має жодного відношення. Окрім Лайф Ньюс, у білоруса українського походження немає інших джерел альтернативної інформації. І коли таким людям починаєш наводити конкретні факти, вони дивуються: а ми цього не знали. Які зелені чоловічки? Які танки? Які найманці? Які військові? Наклеп! Так от: не знали чи не хотіли знати? Адже весь світ знає!
8. Ваша книга про Китай: як виникла ідея?
– До Чунцину на роботу був запрошений мій чоловік – Віце-президент Української академії наук, лауреат Державної премії 2005 року, академік Василь Ващенко. На жаль, в Україні його технології, як і багатьох інших науковців і фахівців, нікому досі не потрібні. Наука бідує, вчені шукають застосування своїм знанням за кордоном. А тут новому – зелена вулиця. Китайці зацікавились багатьма технологіями, котрими володіє Василь Ващенко, самі його розшукали. Прилетіли ми до Чунцину в грудні 2012 року, коли на всіх континентах люди готувалися до кінця світу. Друзі просили розповісти якісь деталі про місто, про побут китайців, традиції, їжу. Пояснювали так: в Україні мало справжньої інформації про Китай. Та, що зрідка з’являється у ЗМІ, дуже заполітизована. Їх цікавило,чим живуть прості люди? Я відправляла короткі замітки, приятелі захоплено реагували – перед ними, як і переді мною, відкривався зовсім інший світ. Вони ж і підштовхнули до написання книги, хоча я вже й сама готова була до цього кроку. Я спостерігала, розпитувала, багато читала і все занотовувала.
А одного разу, в середині січня, побачила, як цвіте дика слива мейхуа. Мене це вразило. Тоді якраз була мінусова температура, що буває дуже рідко в Чунцині. Коли дізналася про мейхуа більше, то закохалася в цю квітку. Це еталон виживання, витривалості, стійкості. Вона не боїться снігу, не боїться морозу, квітне з січня до кінця березня. Саме це і захоплює людей впродовж тисячоліть. Сила духу дерева показує силу духу китайського народу. Ось тоді і з’явилась назва книги.
В мене вже питала знайома з Києва, чому я українка, а книгу написала російською. Насамперед, книгу писала не лише для українців, а й для друзів з Китаю, Білорусі, Грузії, інших країн – для тих, хто не знає моєї рідної мови. Мені кортіло,щоб вони теж прочитали «Дикую сливу мэйхуа». По-друге, тут, у Китаї, у мене немає технічних умов для написання книги українською. Перекладачі – російськомовні, вся інформація, яку я добувала додатково – російською мовою. Словники хороші відсутні. Навіть клавіатура з російським шрифтом, та й ту ледь знайшли! До того ж, як би я зараз не ставилась до агресії РФ, до Путіна, але російська, як і англійська, – мова міждержавного спілкування. Тож не треба шукати підступу там, де його немає. Не мова винна, винні політики, які розв’язують війни, сварять цілі народи.
До речі, китайцям розповідати про Україну я можу лише російською. Я навіть не знаю, чи є перекладачі з української хоча б у Пекіні чи Шанхаї, а там, де ми мешкали, й російськомовні слабенькі, та й тих не вистачало. В той час, як я піднімалась на Тайшань, моєму однокурснику Віталію Путінцеву наснився сон, наче я посол України в Китаї. Питав у Фейсбуці, до чого це? А мені справді доводилось бути своєрідним послом. На священну гору я піднімалася з українським і китайським прапорцями. Люди знають наш прапор, а мову – ні. Тоді у мене особливо багато розпитували про Батьківщину, і всі бажали нашій країні миру і процвітання.
9. У вашій книзі ви закохані у Піднебесну, чи не посунув Китай Україну в вашому серці?
– У жодному разі! Трохи дивно таке чути. Якщо хтось народився в селі чи провінційному містечку, а тепер мешкає і працює у Києві, то хіба столиця може витіснити із душі сокровенне? Якщо у сусіда діти і розумніші, і вродливіші, і ви захоплюєтесь ними, то хіба свою дитину менше будете любити через це? Я хоч і пишу, що моя душа ділиться навпіл – одна половинка сумує за Україною, а друга – за Китаєм, але насправді це діє, доки не трапляється серйозних випробувань. Мій дід Дмитро, який відкрив для мене, п’ятирічної дівчинки, Китай, навчив любити Батьківщину. Не можна посунути з серця ту землю, по якій бігав босоніж, де вперше серед степу під зірками почув ще зовсім дитяче і незграбне освічення в коханні.
Якось я побувала на концерті старовинної насійської музики в місті Ліцзян. На сцені сиділи не старці, а боги… Звуки наче виринали із-за гір високих, із-за хмар, із сердець сивих музикантів, і, наростаючи, народжували непідвласні розуму емоції. Я заплакала, і не знаю, від чого – від радості чи від печалі, які навівали дунба. А, можливо від того, що в Україні війна і мої співвітчизники не можуть почути сумну і разом з тим патріотичну пісню на вірші відомого поета і останнього імператора царства Південна Тан – Лі Юя. Він написав знамениті рядки у в’язниці, куди був кинутий завойовником і вбитий через кілька років після полону. Лі Юй дуже сумував за рідною країною й жалкував, що не зміг зберегти своє царство.
Після концерту ми з перекладачкою підійшли до керівника оркестру Сюань Ке, на той час йому було 84 роки, за автографом, а він запитав, звідки я і чому плакала? Сюань Ке, який все життя захищав культуру малого народу насі, знав про анексію Криму, про те, що Росія зазіхає на Донбас. «А ви не віддавайте рідну землю нікому! Нікому! Женіть геть агресора! Захищайте Батьківщину ось так, – він стиснув свої маленькі руки в кулаки і показав, як треба давати відсіч ворогові. – Рідна земля, як і Мама – одна-єдина, і її потрібно захищати щосили». А ще додав: і обов’язково вірте, що переможете. Сам він свято вірив, що наступить день, коли про малий народ дізнаються далеко за межами Китаю, і насійська музика зазвучить на весь світ, викликаючи і гіркі сльози, і щасливий сміх, і любов. І він досяг цього!
Я запам’ятала його слова, як і в дитинстві науку свого дідуся. Слова Сюань Ке переконали мене ще раз в тому, що для кожної нормальної людини Батьківщина завжди на першому місці, хоч як би не захоплювався іншими країнами – Китаєм, Італією, Іспанією, Індією, США, Об’єднаними Еміратами тощо.
10. Ця книга – епохальний труд, чого було більше – праці чи задоволення?
– Праці все-таки було більше. Щоденної. Кропіткої. Але подорожі, зустрічі з великими майстрами і звичайними селянами надихали. Я дуже люблю усіх своїх героїв – щирі, доброзичливі, гостинні, в бесідах вони розкривалися, наче дивовижні квіти. У кожного – свій талант, своя мудрість, своя історія. Один ліпить з ісінської глини чайнички, в яких уміщається Всесвіт, другий знає секрети різьби по дереву і такі шедеври створює, що його персонажі, наче живі. Третій – професор – дивак диваком. Всі гроші, які заробляє, витрачає на реставрацію стародавніх сіл в провінції Цзянсі. А хтось з нефриту вирізає скульптури, які змушують зупинитись і замислитись, а в чому сенс життя? Або простий, здавалося б, чаєвод, а рівних йому у випіканні чаю немає на все село. Або чоловік, що вирощує на продаж екзотичні дерева? Для нього кожне дерево, наче дитина. Розмовляє з ними.
Ні, мабуть, таки задоволення більше, бо переді мною, іноземкою, китайці відкривали свої душі , пригощали «та ви їжте, їжте більше!», давали нічліг і запрошували жити серед них. Разом з ними. Таке не забувається ніколи.
11. Чи немає у вас бажання написати книгу про Україну китайцям?
– Це вже не перша пропозиція. Чому б ні? Просто треба знайти такі точки, такі моменти, які б вразили китайців у саме серце. Але це стане можливим після повернення на Батьківщину.
