Я, як художник і просто людина, багато чого бачив і
пережив у моїй державі.
За свої 86 років — надивився…
Тому звертаюсь до молодого покоління — вчіть істо-рію, щоб знати правду про наших великих предків, щоб
повернути втрачену славу великої цивілізації нашого
українського етносу!
Бо ще не було на світі ні Європи, ні Московії — як тут
стояли білесенькі хатинки і хрущі над вишнями гули.
Будуймо нашу Державу!
Микола МУДРИЙ,
народний художник України,
член НСХУ
Сьогодні люди хочуть знати,
що ж воно було в 1933 році? То-му і розпитують дідусів, бабусь,
бо правду приховували, тримали
у великій таємниці! А чому?
Тож люди хочуть знати, за що
радянські комунари знищува-ли українців як націю, як етнос,
який багато віків був носієм ви-сокої культури.
Європейські королі бажа-ли наших дівчат мати за дру-жин. Сам Папа Римський просив
Ярослава Мудрого віддати Анну
заміж за французького короля.
Вона на паперах розписувалася
кирилицею, тоді як король Генріх
лише ставив хрестик.
У Європі ще не було єдиної
демократичної думки. Деякі єв-ропейські держави мали коло-нії, цим і скористалися москов-ські пройдисвіти. Все знищу-вали війнами і голодоморами,
фальшивими ідеями “старшого
брата”!
Цей “брат” і сьогодні шматує
Україну, а Європа тільки спосте-рігає — хто кого?
У листопаді 1933-го мені бу-ло чотири роки. Я народився в
селі Піщане коло самісінького
Кременчука Полтавської облас-ті. Звичайно, мої спогади дитин-ства вибіркові, але місцями дуже
добре пам’ятаю, що бачив і чув,
усі деталі, навіть погоду того ран-ку і дня.
Зазвичай, коли мама мене
одного залишала вдома, я сидів
на лаві коло вікна і сам собі ка-зав: “Мама хліба принесе, ма-ма хліба принесе”. Бо вона ходи-ла до “Торгсину” і здавала золоті
п’ятірки і десятки за хліб.
Та цього разу все змінилось.
Отож прибігає мама і каже: “Ану
швиденько збирайся, одягай чо-бітки, шапку і пальто, ми зараз
їдемо до татка!”
Мій тато був військовим офі-цером, служив тоді в російсько-му місті Іваново (так зване “міс-то ткачих”). Він цілий рік просив
у начальства перепустку для ма-ми і мене.
І ось ми збираємося: мама ха-пає якусь торбу і пхає туди одежу,
але вона мала і мама знімає з по-душок дві наволочки і пхає одежу
ще й туди. Пір’я летить по хаті, як
сніг. Мама одягає на мене велику
вовняну хустку під руки і зав’язує
ззаду. Потім бере через плече два
клунки, хапає мене за руку, каже:
“Не роззявляй рота, швидко йде-мо на поїзд!” Ми спустилися з го-ри і вже видно вокзал, а коло ньо-го тисячі людей.
Вокзал у два ряди обставле-ний військовими, до поїздів ні-кого не пускають. Люди збили-ся докупи, і старі, і діти. Хто сто-їть, хто лежить на клунках. Мама
із папірцем пішла до будки, звід-ти вийшов офіцер і повів нас до
охорони, яка стояла у довгих ши-нелях коридором з гвинтівками.
Коли я розглядав натовп, поба-чив, як на грабарку кидали за но-ги і руки мертвих людей.
Мама знову смикнула мене за
руку, щоб швидко йшов за нею.
Військовий підвів нас до вагона,
показав перепустку — і ми за-йшли у вагон. Коло кожного ва-гона стояли військові. Ми їхали
кілька діб, потяг часто зупиняв-ся і йшла військова перевірка до-кументів. І ось уже Москва. На
Київському вокзалі мама когось
попросила подивитися за наши-ми речами, а ми пішли по хліб до
крамниці. Перед крамницею ма-ма взяла мене на руки, увійшли
всередину. І тут я вперше поба-чив: на полицях лежав хліб і бу-лочки-сайки, і я від радості ви-гукнув: “Мамо, давай тут будемо
жити, не треба нікуди їхати, ба-чиш скільки тут хліба!!!”
Люди, які були тут, у крамни-ці, десь жіночок шість, почули
мою вкраїнську мову, стали запи-тувати маму:
— Что, в Украине нет хлеба?
Это же хлеб с Украины?
Мама якось знітилась і ти-хенько промовила:
— У нас голод, люди мруть, як
мухи, не встигають хоронити.
— Такого не может быть! Это
провокация!
І тут десь через кілька хвилин
заходить жінка-міліціонер.
— Это вы, гражданка, здесь
панику поднимаете? Если вы не
замолчите, я вас арестую!
Мама хреститься, що каже
правду. І тут підходить наша чер-га, продавець дає один хлібець, а
мама каже:
— А на дитину?
Міліціонерша:
— Дайте ей на ребенка и ухо-дите немедленно, а то арестую!
Ми, гнані вітром і людьми,
пішли…
Отож і сьогодні ще москови-ти не вірять, що комісари забира-ли весь хліб до крихти, продавали
за кордон, а в порту зерно пріло і
гнило на купах.
Оця хижацька недовіра си-дить майже у кожного москаля,
і ти хоч лоба йому пробий — він
усе одно торочить своє, бо іншого
не чує і знати не хоче.
