Іван КОРСАК
На розстанях долі
(уривки з роману)
14
Обачно ступаючи поміж могил, щоб часом на гілку суху не втрапити, Віра йшла попрощатися із Надійкою — завтра вона з вояками має далі іти. Густішала ніч по хмурному надвечір’ї, тільки на мить було розірвалися хмари та з-за них раптом зірка визирнула, зблиснувши неочікувано, і Вірі аж млосно на серці стало: то донечка моя привіталася…
Тиша велика стояла на цьому тихому місці, тільки кажан інколи крилами прошурхотить над головою та зрідка хіба кількастолітній дуб заскрипить — чи то крекче від немочі віку, чи застогне від невеселого свого життя, бо судилось йому зрости саме тут, куди радість не заблукає, одні сльози і плач.
Раптом Віра, як вже близько була могилки рідної, забачила якусь тінь, чи може їй лиш привиділось, але тінь на людську вельми схожу. Вона не знала, кого тепер більше боятися, живих чи померлих, чого там, померлі шкоди не завдадуть, а від живих напасті можна чекати.
Віра аж очі приплющила, вглядаючись в темінь, де ледь-ледь розрізнити могла підгнилі й похилені з часом хрести; видається-таки, що поряд з її могилкою то не хрест бовваніє, то, певне, людина, бо хитається тінь; перехрестившись, вона крок ступає вперед, і ще крок…
То справді був чоловік, що стояв, на лопату зіпершись, він заговорив якось дивно, виділяючи кожне слово, бо так тяжко воно давалося, мовби перепочивав, доки на наступне сила збереться.
— Не бійся, я ще не мрець…
Власне, Віра й не мала страху особливого, бо стільки всього було за останні часи, що перебоялася, міра страху не безконечна теж, як і міра страждання, і не могло чогось бути гіршого в світі чи страшнішого за Надійчину смерть, тож висхливими вустами лише прошепелявила:
— Що ви тут?.. Хто ви?
— Повстанець я, — по голосу Віра відчула, що то старшенький чоловік. — Поранений я… Гангрена… Вмираю…
Кожне слово для нього тяжче було свинцю, але Віра не відчула в них ляку смерті, він говорив якось так, як би колись розмірковавував, що треба сьогодні он те поле зорати чи сіножать викосити.
— Мені жити не більше доби.
Він говорив тим тоном, який завше Віру дивував у людей похилого віку, які приймали чи готові були приймати смерть із душевним спокоєм цілковитим, мовби смерть та завше десь близько була чи жила по-сусідству і лиш он тепер судилось зустрітися.
— Бог мені тебе послав… Закопай мене.
Господи, тільки тепер жахнулася Віра, такого досі не чула, оповідали, як втрапляли повстанці в полон, то емгебісти змушували перед розстрілом копати собі могили.
Чоловік простягнув їй лопату, а вона тільки тепер біля Надійчиної могили завважила темінь свіжої ями.
— Я не можу іти до людей, щоб горе рідні вчинити. А в лісі не хочу, щоб кості мої вовки або здичавілі собаки тягали. І не хочу втрапити в руки зайд, щоб тіло моє десь під паркан для впізнання шпурнули.
Він помовчав, мов розмірковував далі про поле те чи сіножать.
— Я навіть по смерті їм втіхи такої не подарую… Наді мною зневаги.
Раптом стало йому чомусь говорити легше, і він, майже не затинаючись, ділився з Вірою тою крихтою радості, що лишилась на денці душі.
— Я вистелив дно гілками ялини, вона пахнути буде мені і там… То рідне для мене, рідне з дитинства й впродовж життя, бо багато літ перед війною лісником проробив.
Не все розбирала Віра, що бурмотів чоловік далі сам до себе, чула тільки “вільхи мої і клени, мої папороті і вереси…”
Він неспішно й обачно, аби ями не завалити, спустився униз, ліг і примостився зручно, аби часом не муляло, а тоді вистрілив собі в груди.
Злякано залопотів крилами нажаханий пострілом сич, відлуння, з могили вирвашись, пішло гуляти над кладовищем, тоді вирвалося на вигони і в ліси, котилося понад сосни його і ялини, вільхи і клени, його папороті і вереси.
…Ще дві ночі ходила Віра на доньчину могилу, сторожко пробираючись в темені кладовища поміж похилених підгнилих хрестів, що, розкинувши свої врослі мохом дерев’яні руки, готові були, видавалося, прийняти у вічні обійми; тиша тут віковічна, яку пугач хіба, мов би дух тих, що відійшли, раптом проріже своїм моторошним загробним криком.
Третього дня старший їх невеличкої групи, ховаючи очі, Вірі сказав:
— Нам час на базу нашу вертатися…
15
Стрілець Петро Полинчук хотів їсти.
Постійний голод йому вже не просто допікав, він мучив, він терзав своїми особливими тортурами його охляле тіло, в якого, видавалося, навіть шкіра на запалому животі до хребта приросла, а шлунок хтось дряпав і немилосердно дер хижими, тонко заточеними залізними кігтями; хлопець боявся заснути, бо ледве заплющить повіки, як напливала батьківська хата, і вони сідають за святковий пасхальний обід, де одні розкоші, що дозволяла собі їх бідацька сім’я хіба на Паску та зрідка ще на Різдво, від тих щедрот уявних виснажене й виголодніле тіло, боронячи життя, криком кричало з образи та кривди.
Служити Петро ішов, як і всі однолітки його, ліпш в УПА чи дивізію, аби не в совіцьку армію. А ще мав потаємну мрію, якою з вітцем не ділився навіть: може, вдасться на коня заробити. І не просто коня, а сивого в яблуках, як у сусіда Макара через дорогу.
Їхній кінь від старості здох, тільки слова такого до нього хлопець прикласти ніяк не міг: відійшов. Те на очах у Петра було, ще кліпнув кілька разів очиськами своїми великими й добрими — і заплющив навік. Тепер татові й матері тяжко так за коня відробляти, руки в них до колін повисли і жили вірьовками стали.
Дивізія “Галичина”, де Петрові служити судилося, тепер рейдувала неспинно Словаччиною, а потім Словенією, харчу бракувало постійно і та юшка, якою годували в дорозі стрільців, не так притумляла голод, як дражнила його, і він тільки злобиво гарчав та кусався боляче…
Маршируючи ночами, хлопець уже вкотре подумки повертався до своєї “залізної порції”, невеличкого пакунка, що видавався кожному. Там хіба жменька була висхлого бісквіту, трохи цукру та ще який вітамін — вжити порцію суворо-пресуворо заборонялося, відкрити пакунок можна було лиш на випадок голодної смерті.
Думку про “порцію” Петро сперш безцеремонно гнав, копав, наче поганого кота за поріг, та дивним чином вона поверталася знову, просилася жалібно і настирно, тоненьким голосом нила — і не було на те ради… Врешті, подумалось хлопцеві, як з’їсть він той запас недоторканий, то покарають, звісно, але бодай на якийсь час йому стане легше.
Однак набігала й інша думка, холодила розгарячілу голову: дідько зна того німця, що йому на ум збреде, тим паче нервового, неудачами військовими роздражненого, незвиклого до невезіння й поразок, долею теперішньою приниженого. Як би не скоїв чого непоправного, бо прощай тоді коник із сивою гривою…
Яке непоправне — сперечалася, не згоджувалася, задиралася навіть думка перша: в його теперішньому становищі? Та німець сьогодні носитися як з дитиною має з кожним стрільцем, гладити і лагідно подмухувати на нього. В тій торбинці з “залізною порцією” аби півфунта було: ну хто за цей дріб’язок, за грамів двісті стане чіплятися?
Нишком, як ока чужого поблизу не було, хлопець роздер пакунок і в одну мить виїв з нього усе: він ковтав поспіхом, лякливо озираючись, наче хтось відібрати міг, він не їв, не ковтав, швидше заковтував, давлячись і похлинаючись. На подив Петра, голод сперш тільки хвоста піджав, та через кілька хвилин знову гарчав і кусався.
І треба ж на лихо, аби саме наступного дня підстаршина ті “залізні порції” перевіряти узявся, тож Петро тільки погляд свій винуватий до черевиків приклеїв. Далі котилося все з крутої гірки: підстаршина доповів наверх, звідти ще верхньому верху, Петра арештовують і вірьовками до воза, аби не втік, на всяк випадок в’яжуть. Поряд на возі ящик з маргарином лежав, то хлопець якось дотягнувся і з того всього пачку ще з’їв, так просто, без хліба…
Засідав невідкладно суд, якого в очі Петро не бачив, десь там далеко його судив і кару хвалив відразу: розстріл.
Ніч перед стратою зірною видалася, і під тими чужими колючими зорями хлопець мав достоту часу, аби куце життя своє просіяти і провіяти.
— Ти думав, що підеш до дивізії, — балакав пошепки сам із собою, — то поможеш рідним своїм, що з бідацтва ніяк випірнути не в силі, а білий хліб тільки в День Воскресіння Божого бачать… Ти так їсти хотів, і за це тебе встрілять.
Вранці приготували усе, вишикувалися стрільці до страти, а священик було ще мовив:
— Останнє бажання викажи.
З несподіванки хлопець вимовив те, що й було на думці:
— Їсти мні хочеться…
Принесли Петрові хліб з ковбасою, взявся він у душу те вбити, та не йшло чомусь воно, впоперек усе ставало: половини не здужав навіть.
— Заряджай!
Петро з дивним спокоєм рушив до того стовпа, де прив’язувати мають і де смерть має діждатися його нарешті. Ще, зробивши два кроки, повернувся було і кудись, у простір кинув:
— Ви не люди.
А біля стовпа, “Отченаш” прочитавши, лише попрохав:
— Не треба мені руки в’язати. І очі не затуляйте.
Гримнули постріли, заломилося тіло складаним ножиком і повільно упало.
Священик підійшов до страченого, зазирнув у вічі:
— Там ще життя, — мовив ледь чутно.
Лікар, собі над Петром нахилившись, тільки ствердно головою кивнув.
Покликали чергового старшину і той, відвертаючись, дарував “кулю ласки”, аби хлопець не мучився. Дивним чином змінилося Петрове лице в мить останню — чи то скривилося так від болю, чи усмішка втіхи застигла: більше тепер не буде страждань. Бо він мчав уже додому на сивому конику в яблуках, он і домівка видніється вдалині, мати вечерю йому, напевне, готує, бо знімається з комина дим; прудко так мчить, тільки грива коня сивого в яблуках на вітру розвівається…
…Григорій повернувся із завдання якраз, коли страченого на підводу клали, і та підвода, стиха букшами клекочучи, рушила на кладовище.
Все, кінець, більше тут бути я сили не маю, — твердо собі сказав Григорій.
16
Вони шикувалися в три колони, в парадному одязі, випрасованому дбайливо дружинами, з орденами, що виблискували на весняному сонці та вигравали зайчиками на лицях дітвори і жінок, вишикувалися за назвами полків “Дон”, “Кубань” і “Терек” і були готові рушити у дорогу. Їх, півтори тисячі офіцерів і генералів, проводжало майже все тридцятитисячне велелюддя їхнього імпровізованого козацького містечка, проводжало з надією та сподіванням добрих новин.
Вони їдуть, але чи повернуться?
Віра, яку доля закинула згодом у німецький концтабір, з якого втекла і пристала до табора донського козацтва, стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися, англійцям чи американцям.
Наприкінці сорок третього, коли німці ішли з Кавказу, слідом за ними рушив весь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що попереду зима, вони вирушили у неблизьку дорогу на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коровах, йшли і пішаком, у тлумках несучи на плечах найнеобхідніше; були села, що цілком обезлюдніли, і тільки безпритульні уже собаки зажуреними очима виглядали, де ділися так раптово їхні господарі, та вили розпачливо в довгі зимові ночі.
Вони йшли степом, тікаючи від російського більшовика, замерзали у хуртовину та лютий мороз, ніхто при тому не відав, скільки ж їх зірвалось було в ту стражденну дорогу, а хто пробував бодай приблизно порахувати, то нараховував не менше мільйона.
То був вихід народу, рівний, напевне, Виходу євреїв з єгипетської неволі, от тільки про той Вихід передання здолало кілька тисячоліть, а про цей рідко хто й відав; мало того, тому, хто відав, невідкладно рот затикали, навіки здебільшого. Російський більшовик не міг пробачити духу волі, перенесеного колись з берегів Дніпра, незнищенного у народі ще з громадянської, з часів Рябовола, часів тяги до давніх пракоренів. Дивом не відтяла до кінця сокира ту гілочку українства, що готова вже знов була прирости; проте цюкала раз по разу сокира і смерть Рябовола трагічно поглибила рану…
Так само, як на єврейський народ, у тому стражденному виході чигала зброя на безборонний люд, тільки вже не спис та простецький меч єгипетський, їх розстрілювали з радянських літаків на низькому польоті, скидали на голови бомби й гранати.
Сперш стражденному люду цьому землю дали поблизу Новогрудок у Білорусі, тож надією тішився він, що може зажити немов колись на берегах Дону і Терека. Та котився фронт, з ним знову народ кочував на Захід, і тепер вже землю відвели йому … аж в північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу, Німеччину, Австрію… Прибульці і тут налагодили небавом життя, як колись у донських станицях, а ще до них доєдналися тисячі грузинів, азербайджанців, осетинів та інших кавказців, яких завірюха війни зірвала з рідних країв. Почула Віра якось, як вимовляла жінка з палатки сусідньої “мольоко” та й не стерпіла, перепитала:
— А звідки ви?
— Ай, з Полтавщини, — знітилась жінка, мовби чим завинила.
Зазнайомилась Віра небавом з черкащанками, чернігівцями, херсонцями і навіть кримчаками.
Розлога українська пісня знімалася спокійнішими вечорами під апеннінським небом, тривожачи душу та спомини навіюючи щемкі…
Козаки зуміли непогані стосунки незадовги нав’язати з італійськими антигітлерівськими партизанами, у спулці домовились перерізати найважливішу залізничну лінію, що паралізувало б гітлерівські плани, але сперш альянти забоялися діяти спільно, мовляв, може випливти інформація, потім німці стрімко у наступ пішли — так і зірвалась їхня співпраця…
А з прокомуністичними партизанами під орудою католицького священика не заладилося, ті дотла спалили козацький госпіталь, спалили разом з багатьма пораненими й хворими. Відразу ж делегація з трьох італійських офіцерів зажадала, аби негайно зброю здали козаки та офіційно капітулювали. Між тим, ялтинська угода в Італії також чинною стала…
Вони вийшли з італійської землі опівночі, то була ще одна стражденна дорога, сперш зливи лили на гірських дорогах, а тоді сніговий безпросвітній шквал, одні гинули від партизанської кулі, інші з холоду і простуд…
Так вони тут, на берегах Драви, і опинилися…
Зараз Віра стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися, англійцям чи американцям. Усім тут відомо було, що некоронований голова донських козаків Петро Краснов тішив думкою себе про поміч англійським фельдмаршалом Александером, що був главковерхом британців в Італії. Колись вони разом воювали проти більшовиків, Александер все ще носив орден, вручений йому російським генералом Юденичем, а Краснов мав за те ж англійський військовий хрест.
А оце від фельдмаршала Александера прийшло запрошення для офіцерів та генеральської верхівки на конференцію і зустріч із ним.
Довго проводжали очима колону вантажівок з їх очільниками посполите козацтво та їхні сім’ї, не розходилися, доки й не осіла курява за тими авто. До Віри звикли доволі швидко і знайоме жіноцтво не крилось від неї зі сльозами — їхні чоловіки поїхали, але чи повернуться?
…Таборові не могли, звісно, бачити, що замість фельдмаршала козацьку верхівку зустрів командир бригади Джеффі Мессон.
— Панове, — скрушно крутнув головою він, — я маю вельми недобру місію… Мною отримано наказ, у відповідності з міжнародною угодою, передати вас совітам…
Підійшла перша машина і вже інший англійський офіцер розпорядився вантажитися.
Ніхто і з місця не зрушив.
— Даю лише десять хвилин, — пригрозив англієць.
Тоді козаки сіли на землю і взялися за руки; ще англієць було схопив одного козацького офіцера за комір, та в ту ж мить дико заверещав: козак кріпко гризнув його за руку…
Врешті пішли в хід автоматні приклади і кирки, британські охоронці били, не озираючись на вік та звання, не один козацький офіцер падав без свідомості, кільком завдали багнетних поранень. Коли все ж повантажили люд і колона рушила через міст у радянську зону, то бранці поспіхом викидали документи і навіть цінні речі якісь, аби не дістались совітам; англійський супровід мав непоганий бізнес при тому: золотого годинника британці вимінювали за одну сигарету.
У хованки в таборі англійці більше не гралися, табірним наказали зібратись на сьому ранку. Почувши те, священик козацький попросив усім передати: зібратися на молитву на шосту, збір на табірному майданчику.
Віра і в Києві ходила у церкву, щоправда, підпільно, бо вигнали б з роботи, вона їздила в інші кінці міста і щоразу в інший від попереднього храм. Але на такому богослужінні, під відкритим небом, в багатотисячній громаді, молитвою глибокою поєднаною, їй не доводилось бути. Аж моторошно ставало, і кров, видавалося, у жилах спинялася, коли люди за крок до могили просили у Всевишнього не для себе:
— За добре поліття, за врожай плодів земних і за часи спокійні Господеві помолімось.
— Господи, помилуй.
— За подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених і за спасіння їх Господеві помолімось.
— Господи, помилуй.
— Щоб визволитися нам від усякої журби, гніву, небезпеки та недолі, Господеві помолімось.
— Господи, помилуй.
— Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.
— Господи, помилуй.
— Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію зо всіма святими пом’янувши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо.
— Тобі, Господи…
Віра хрестилася й думала, що справді в часі близькому всі присутні на цій молитві Господу віддадуть свої душі, от тільки тіла їхні забере вічний ворог Всевишнього, і нема на те ради….
Ще тривала служба Божа, як на територію табору в’їхали вантажні автомашини. Перекладач через гучномовець оголосив:
— Для завершення богослужіння вам дозволяється десять хвилин.
Вірі в житті не доводилось чути, щоб так злагоджено співав хор, в якому хористи зібралися волею випадку, то були піснеспіви душі, так співати можна було раз у житті, співати востаннє, прощаючись з цією землею, з рідними, які поряд і яких виманили обманом на мниму зустріч, посилаючи благословення і тій землі, яку мозолями викохали діди-прадіди і з якої у безвість погнало лихо; то були піснеспіви прощання і водночас зустрічі з цими високими і безхмарними небесами.
Перекладач знову підійшов до мікрофона:
— Вам дається ще п’ять хвилин.
Але минуло й п’ятнадцять, служба Божа все ще тривала, і тоді пролунало як постріл:
— Вантажити!
Шеренги англійців посунули на людську громаду, а та підсвідомо гуртувалася в коло, молоді й дужі ставали назовні, ховаючи за спинами дітей і жінок; англійці тіснили дедалі дужче — і тоді впав люд на коліна, взявшись за руки і творячи одне ціле, істинно нерозривне навік…
— Вклинитися і частину відрізати! — наказано першому взводу.
Змахнули приклади і саперні лопатки, солдати вгризалися крок за кроком у гурт, і вже вдалось відрізати від громади душ кількасот… Враз доєдналися ще два взводи, почалася справжня бійня беззбройних і безборонних, а служба Божа не припинялася, хор церковний просив помилування в високого неба, бо на цій зелі на нього не було надії, люд все тісніш гуртувався, починалася паніка, одне по одному повзали і топтали, крики відчаю й болі змішувалися з високими піснеспівами.
Оту сокиру на гілочку, що могла колись до рідного дерева прирости, сокиру, заточену в Ялті, лукаві в інші руки тепер передали.
Віру за поранене при падінні з вагона плече схопили чіпкі пальці англійця, пекучий біль викресав іскри в очах, та їй все ж вдалося викрунутися і пірнути всередку, за інших.
Але не могли вистояти виснажені тривалим походом люди супроти молодих і дужих, вгодованих солдат, вкидали як дрова їх на кузови, ось пручається матір, не віддає трирічної дитини, а солдат тягне до себе, мов то не живе дитя, а бездушний предмет — врешті матір втрачає притомність; перекинутий похідний олтар, порвані ризи священика…
Їх повезли через той же міст на Драві, не такій вже глибокій, та доволі бурхливій цієї пори. Віра знала, що вона вчинить, тільки молила Бога, щоб не відтіснили її від краєчка кузова, щоб не перешкодили задуму. Вона озирнулася ще, кинувши прощальний погляд туди, де мав бути її Григорій, її кохання і мука, небом дарована нагорода і таке ж страждання; не мала вона на нього образи, що так склалося, що життя її пішло, мовляв, з його вини саме цим шляхом і доля везе на смерть цією машиною. Дякую, що ти був, спасибі за світло, що йшло з тобою…
Віра через тисняву навіть перехреститися не змогла, тільки кинула погляд благальний у високе небо і ступила на борт вантажівки…
17
Над Римом стояла ніч.
Зовсім не воєнна, з обезлюдненими вулицями, з вікнами будинків, що, припізнілі, гасли одне за одним: хіба тільки нічні метелики кружляли навколо ліхтарів, водячи якийсь особливий свій комашиний танок.
Єпископ Іван Бучко стояв на колінах перед Папою римським Пієм ХІІ.
— Цієї нічної пори, сину мій, хіба крайня потреба до мене привела, — мовив Папа, на плече поклавши єпископу руку.
— Ваша святосте, рахунок іде не на дні чи тижні, рахунок пішов на години, — єпископ говорив швидко, але інколи затинався і в тих паузах панічно добирав і перебирав потрібне слово чи вираз. — Йдеться про порятунок тисяч моїх земляків стражденних, вірних Христові, яких може забрати й безневинно понищити безбожна Москва.
І він плутано, поспішаючи, мов хтось здатен тут перебити його та потрібне перешкодити виказати, оповідати став, чому і за що воювали українські діти в дивізії “Галичина”, і які ненадумані загрози нависли над ними.
— А ще подякувати хотів би за вашу духовну поміч, так вчасно і невідкладно надану, — говорив єпископ.
Іван Бучко поїздом повертався недавно у Рим. І раптом посеред поля чистісінького цього італійського, поблизу міста Беллярія, чує вечірню молитву українською мовою, а ще тисячоголосе “Боже великий, єдиний, нам Україну храни…”. Він визирає у вікно і бачить якесь велелюддя в молитві: то не почулося і не примарилося, то справді йшла Божа служба.
На першій же зупинці єпископ сходить і якось добирається до вірян.
То був табір інтернованих комбатантів з дивізії “Галичина”, які й за тисячі верст не зреклися предковічного звичаю.
— Дозвольте мені провести службу Божу, я єпископ, — просить Іван Бучко.
Йому, зрозуміло, не дозволила адміністрація табору, навіть словом перекинутися не дали з земляками.
Вернувшись у Рим, єпископ негайно просить помочі в Папи — вже наступного дня двоє священиків з Ватикану прибули в табір.
Кілька годин тому єпископ одержав листа від Павла Шандрука з детальним описом подій та ситуацій, що склалися, і зробив висновок: Папа римський зрозуміє його і не осудить, якщо навіть єпископ попросить такої пізньої, фактично нічної вже авдієнції.
Насправді Пій ХІІ не збирався осуджувати чи якесь невдоволення, навіть скрите, проявити в душі, йому говорили вже про долю цих стражденних вірян. Мало того, доходили вістки, що і дружина американського президента Елеонора Рузвельт перейнялася долями тими і щось клопоче, аби ці юнаки не потрапили у страхітливий московський гулагівський млин.
Річ зовсім не в тому, все переконував єпископ святого отця, що тисячі люду скинули просто в полі, під прямовисним південним сонцем, без даху над головою чи навіть без огорожі — куди вони там вже втечуть і нікуди їм утікати! — тримають упроголодь; на сімох чоловік на добу одна хлібина, тарілка ріденького супу, одна ложка цукру, одне печиво і одна ложка молока — молоді, якось виживуть, інша є небезпека. Совітські команди доволі нахабно заявляються в такі табори, за сфальшованими показами хапають людей і зникнуть нещасні ті у вічній мерзлоті…
Святий отець багато чого з розказаного Іваном Бучком уже знав: йому повідомляли про перемовини Павла Шандрука з Владиславом Андерсом, про те, що чинить професор Арльт за дорученням Шандрука. Як і знав Пій ХІІ про позицію Сталіна. Кремлівського насідника чомусь менше хвилювали три угорські дивізії СС, мільйонна власівська армія, дві хорватські дивізії, дві латвійські, албанська, білоруська, валлонська, голландська, естонська, італійська, норвезька, французька дивізії СС та чимало інших, Сталін найбільше переймався 1-ю Українською дивізією і її єдину називав як обов’язкову для репатріації.
…Боковим зором бачив Іван Бучко, як нервуються помічники Пія ХІІ і нетерплячі знаки єпископу посилають — люди ніч розберуть, жестами нагадували, гріх так втомлювати святого отця; як і бачив те, що Пій ХІІ аж ніяк не збирався його підганяти.
І тільки як виклав сповна своє клопотання єпископ, святий отець журливо похитав головою:
— Сину мій, ти стомився, певне, за день. Йди відпочинь, а я зроблю все, що дозволить Всевишній.
І він знаком підкликав помічника, що брав участь у підготовці міжнародних звернень і посилань.
Наступного ранку, точніше, того самого, Пій ХІІ підписував документи до держдепартаменту США про українців, яким судилося опинитись на Заході, зокрема дивізійників 1-ї Української; схожий документ повезла невідкладно дипломатична пошта британському уряду.
18
Того дня Тарас Дмитрович вийшов з дому бадьорим, відлітали геть більші і менші прикрощі, що кружеляли досі осами набридливими навколо нього, натомість душу гріла добра вісточка: нарешті на виході головна книга його життя “Армія без держави”. Майже три десятиліття він виношував і писав її, пишучи інколи немов за кумедною сентенцією Оскара Уайльда. Це ж зовсім про мене, подумки всміхався Боровець, коли читав цього дотепника: до обіду я працював тяжко і поставив у власному рукописі одну кому, а по обіді трудився ще тяжче, знявши ту кому, яку ставив перед обідом.
Тарас Дмитрович, як завше, простував швидко, роблячи чималі кроки своїми цибатими ногами, мов землемір на полі, що замість крокви взявся міряти землю кроками, він ішов за звичкою прудко, як раптом мусив спинитися. Враз перед очима в нього все попливло, будинки хитнулися чомусь, мов не на тверді земній стояли, а на воді, і хиталися в міру того, як набігала хвиля; автомашини ж, які пролітали мимо, були неприродно видовжені й розмиті, наче на фото невправного аматора, коли витримку він виставив завелику.
Поліцейська машина спинилася коло чоловіка, який лежав у дивній незграбній позі, мовби він, уже не здужаючи йти, ще повзком надумав карабкатися; поліцейські викликали медичну поміч і Боровця доставили у шпиталь.
“Кажуть, що звичний наш світ — білий світ, — подумалося було Тарасу Дмитровичу, як розплющив повіки і озирком, одними очима окинув білосніжні стелю і стіни, не будучи певним, на якому він світі. — Цей, видається, ще навіть біліший”.
— Ви у шпиталі, — нахилилася над ним миловидна жінка в халаті. — Чи є в вас хто з рідні або близьких, хто міг би вас забрати й доглянути?
Боровець смикнувся було встати, принаймні на бік повернутися, але тіло було немов не його і не збиралося слухатися. Він зрозумів, що настав параліч.
— Нема нікого, — видушив ці два слова врешті з себе, таких важких, свинцевих чи олов’яних, сповнених болі, видушив якось через силу, тамуючи жах, що набіг мимоволі разом з уясненням смислу цих слів.
Про все те медичному начальству доповіли і воно лиш плечима стенуло:
— У будинок для старців.
І тепер ти, Тарасе, набігала думка, тут, у єврейському притулку для немічних та калік, — помилково хтось записав тебе “Боровіц”, тож і перехрестили в єврея, по тому як по війні вісім місяців все засудити хотіли за паскудами вигадані єврейські і польські погроми. А може, то доля на компенсацію раптом розщедрилася, що боронив євреїв? Ниньки, Тарасе, що ногами своїми сходив стільки простору незміримого поліських лісів і боліт, а ще й усеньку Європу з’їздив разом з Канадою та З’єднаними Державами Америки, тепер міряй досхочу на інвалідному візку цю кімнатку з коридором та шматочок подвір’я.
Перед Тарасом Дмитровичем, що звик завше поміж велелюддя бути, велелюддя доброго й злого, милосердного і безсердечного, приязного і відразливого, але все ж велелюддя, тепер же перед ним виросла стіна одинокості: невидима, яку не відчути на дотик, вона твердіша мурованої, скріплена цементами найміцнішими.
Щоправда, з рідні мав сестрину доньку, яка в Канаді мешкала, але з тої Канади не наїздитися сюди, у Нью-Йорк. Ще заходила інколи Ольга Смородська, дружина начальника штабу Бульби, що теж у “Поліській Січі” воювала, принагідно хтось із побратимів колишніх хіба загляне.
Зате, відгороджений від світу всенького тими стінами невидимими, кріпшими за будь-яку бронь, він міг набалакатися хіба сам із собою, з найнадійнішими і найчеснішими приятелями — своїми думками.
Хто ти: переможцем пройшов життя чи переможеним? І чим, якими словами перемогу означити? Що в житті ти зробив не так, за який гріх маєш насамперед висповідатися, як лаштуватимешся у головну дорогу свою? Ти воював, під чужими кулями лягали твої січовики, але й вони ворога копами клали; на війні не буває святих, на війні є солдати. Але смерть Григорія, хоч ненароком вчинену, він не міг простити собі ні через роки, ані через десятиліття.
З життя великого, що просочувалося з поміччю газет крізь ці стіни, він знав дещо про Шандрука, про Балінського і Богатирчука, знайомих і незнайомих, про яких інші оповідали. Он Балінського, що лиш наукою вперто займався, а пальчик об пальчик не вдарив, щоб землю свою від біди московитської врешті звільнити, землі, яка народила його і вивчила, того Балінського тепер не тільки континент африканський, а весь світ пошановує… Богатирчук, що з Січових Стрільців починав, мудрував-мудрував, не вірячи у люд своєї землі, аж поки у Власова не опинився; нівроку тепер поживає, читав Тарас Дмитрович у газетах, тепер видатний він учений, нагороджений медалями гоноровими, небідний до того ж — фотознімок на очі трапився, де відпочиває господін Богатирчук на власному острові.
А що ти, Тарасе, досяг, де маєтності твої, де острів приватний?.. Ти все задля справи віддав, кар’єри твої, не твоїми за Польщі стали, сперш у кутузку запакували, а тоді ще й жити на своїй землі заборонили; гнив ти роками у болотах, п’явок годуючи та ненаситну мошку, чигала куля тебе в перший ліпший момент, як не від німця, то від поляка чи більшовика… То може якось життя переглянеш, якщо вже переписати зась, перелицюєш його як поношену, стару і вицвілу одежину? Де ж ти схибив — питав внутрішній голос, якого не змусиш замовкнути.
А ніде — відказував голос інший. То нічого, що не нажив островів приватних, замість них інвалідний візок, та й то не твій. Казав тобі знайомий немолодий чоловік, що п’ятьох синів вигодував і всі п’ятеро у “Поліську Січ” пішли:
— Годі від діток подяки чекати. Гріх.
І музика славетний казав, що оберемок талантів викохав:
— Не чекайте від учнів дяки. Хай ростуть собі, як гінке дерево у діброві.
Ти ніколи, Тарасе, не бив себе в груди, що любиш землю свою, але все робив задля неї. Найдорожче втратив навіть своє, зірку свою незгасну Аню: гірко, що впала вона від рук тих, кого звати належало побратимами.
А може, то є любов’ю істинною, коли не клянчиш у долі за неї плати, срібла-злата чи удачі якої, палаців чи островів, крісла державного високого чи еполетів розкішних, бодай окрайця маленького і зачерствілого від омріяного особистого щастя, може, то є?…
На думки він тепер був багатий, от тільки бажань уже не було. Хоча… Лишилося в нього останнє бажання: бодай на хвильку потримати в руках видану, що фарбою пахла б, “Армія без держави”…
— До вас прийшли, — ступила в кімнату служниця. І на подивований погляд Боровця додала: — Не назвався.
Сивого худого чоловіка, що постав на порозі, Тарас Дмитрович, хоч як силився, не впізнав. От тільки очі щось нагадували йому, сірі з прозеленню дивилися з глибини десятиліть — і неймовірний здогад, хисткий і непевний, голкою штрикнули.
— Не впізнали, друже отамане, — голос був той же, пам’ятний добре, і збігався він з тим непевним здогадом, — Григорій я…
— З того світу?! — Боровець хотів вигукнути, та лише застогнав і смикнувся встати, нараз забувши своє каліцтво.
— Я все життя хотів з вами зустрітися, — гість зробив кілька кроків і, схилившись, обняв Боровця у візку. — Я мав перепросити вас за обман.
— Як? Який? — швидше згикнув, ніж вимовив Боровець.
— Ви відправляли мене як представника Української Національної Гвардії на Полісся, в район Прип’яті. Але наші десантники щоразу ледве приземлялися з парашутами, як втрапляли в совітські лапи. Я зрозумів, що зрадник між нас, от і затіяв містифікацію з власними похоронами.
— І хто ж він… між нас? — дивом верталися давні тривоги і Тарас Дмитрович поспіхом, навіть панічно, шукав у пам’яті тих, хто здатен на те, шукав, мов у комірчині, куди давно вже заходив і не зразу міг пригадати, де і коли що клав.
— Не силуйте пам’ять, — покивав головою Григорій. — Кріт був насправді не наш.
Тепер Боровець тільки мовчки дивився на гостя, хоч від новини, ще не всієї вимовленої, у скронях дзвіночки тоненькі взялися подзвонювати.
— Кротом був англієць Кім Філбі, що координував британську і штатівську розвідку. А насправді давно совітами завербований. І щоразу, як закидали наших хлопців на терени УПА, то чекісти знали все швидше, аніж вони долетять до кордону. Це випливло згодом, тоді ж мав лише підозру на інших, але ваше завдання Григорій Лелека мав виконати. А як — то вже на власний розсуд.
Давно шибки в вікні потемніли, а вони все ще згадували, Боровець про свої звивисті шляхи говорив, а Григорій оповідав, як кордон без літаків подолав, як зійшовся з підпіллям і через рік засипався, як з тюрем і таборів утікав, але лиш за третім разом щастило…
Кілька днів Тарас Дмитрович не міг відійти від розмови з Григорієм, він вернувся знов на своє Полісся, де так розгуляється п’янко весною зірви-голова черемха, дикі гуси, ключем повертаючись, гортанно вітають свій край, тож діток належить виводити тут і ставити на крило, де аж очі приплющиш від солодко-кислої втіхи брусниці і наповал сп’янієш, як зацвітуть восени вереси… Він не здатен був відірватись від того видива, аж доки…
На той час був Боровець сам у кімнаті, але мав чомусь відчуття, що то лише видається, хтось є тут іще, він прийшов певне з вулиці щойно, бо на Боровця легкою прохолодою раптом війнуло; потім беззвучно відчинилися двері і на порозі постала вона, Анна Боровець, Анна Опоченська, така ж, як назавше лишилася в пам’яті, з веселою і добродушною усмішкою на устах.
— Я довго так ішла, даруй вже мені…
— Слава Богу, нарешті, — швидше видихнув Боровець, аніж вимовив, бо дух йому перехопило нараз.
Вона злегка, немов дитину, по голові його гладила:
— Тепер ми вже будем разом.
Він знову став молодим і зараз хвацько, мов підпружинений, схопився з візка інвалідного, і вони, взявшись за руки, пішли сперш довгим коридором притулку, повз подивовані очі, що визирали з-за кожних дверей, з утіхою визирали на пару щасливу, вони туди зараз йшли, де дикі гуси гнізда малечі пухнастій досі налаштували і де ще не відцвіла черемха-розбійниця.
Книга “Армія без держави” вийшла по тому через неповних два місяці.
