У часоплині буття хочеш чи ні, а ювілей стоїть на
порозі традиційно з найкращими зиченнями Василе-ві Клічаку — відомому поетові та видавцеві, лауреату
багатьох премій. Чарівний годинник у січні нацокає
йому аж шість десятків літ, які оселилися і живуть у
його поезіях, не старіють, зберігають енергію душі,
зачаровують неповторним словом.
Таємничий поетичний ключ
Приходиш у світ — і нічого не розумі-єш. Ростеш — ще рясніше загадок. Настає
зрілість — знову намагаєшся вникнути в
таїну предметів та явищ. Марна справа. За
сімома замками механізм буття. Ковзаєш
поверхово поглядом і маєш єдиний шанс
заспокоїтися, спілкуючись зі словом, суго-лосним душі, якщо вона ще жива, не ви-травлена буденними гризотами, тягнеться
до фантазії, осягає дійсність.
Туман. Мряка. Темрява. Морок. А
можливо, і пелена, як назвав другу збір-ку віршів Василь Клічак, уродженець с.
Рудники Снятинського району на При-карпатті, майже на межі з Буковиною, що
є умовною мірою причетності до понят-тя області. Навіть у випадку, коли поет,
вдихнувши карпатського озону, з сімнад-цяти років живе в Києві, де закінчив уні-верситет, працював у видавництвах “Мо-лодь”, “Веселка”, очолює Видавничий
Центр “Просвіта”, звідки й вилетіла дов-гождана, сповнена чотирнадцятилітнього
мовчання, поетична ластівка. Тож неви-падково виринув символ пелени, що від-крив автор, несподівано написавши тво-ри у формі прозовіршів.
Негучний поет, представник нової ху-дожньої свідомості, виважуючи світогляд
і відточуючи думку, дав оберемок кліча-ківських прозаїзованих віршів ще у попе-редній збірці “Дощовий годинник” (1989,
“Молодь”). Ця збірка, щедра на рими, ба-гата барвистою метафорою, не втрачає і
нині художнього значення. Ось її серцеви-на: “Тиждень побув у мами… Хату накри-ли, криницю вичистили, рова прокопали,
хоч падав дощ — хотів не дати скінчитися
тому тижневі. Ми змушені були перевести
стрілки дощового годинника на ліс. Чи не
тому так довго (писала мати) він не багря-нів?..”
І цей ключ, зберігаючи мовно-стиліс-тичні ознаки, виявляє свою силу, відчи-няючи двері здогадів, порівнянь, осяянь,
прозрінь, потрясінь, перестороги, уваги,
натяків — і в “Пелені”. Однак тут уже па-нує гротеск, що відсікає барви сонця, бо на
першому плані осмислення часопросто-ру кризи, яка закриває радість світосприй-мання. Автор бачить апокаліптичну кар-тину, коли “поріділи карпатські ліси. Об-міліли карпатські річки”, і просить: “Не
чіпайте гуцульські душі”. А пітьма відпо-відає: “Вуйку, не питайте мене ні про що.
Я нічого не знаю. Газет я не читаю. Радіо
не грає. Телевізор поламаний. Оце навчи-ли мене грати на цимбалах — то є все, що
вмію і знаю”…
Отака гірка правда, пелена тернодолі у
безжальний час, що зірвав вихором краян з
місця і погнав перекотиполем у чужі світи
на рабську пробу: “Було таке чудове сон-це. І знову пелена. Пелена. Пелена”; “Де-градує село. Превалюють тимчасові цін-ності. Часто звучать такі слова, як Греція,
Італія, Іспанія. Малолітні виходять заміж.
Молодь спивається”; “Звідки те береть-ся, що за мара?”; “З’явилося в селі кафе…
А обіцялося, що буде молочне кафе для ді-тей… Власник кафе — священнослужи-тель, отець духовний…”; “Наше майбут-нє… Хто відповість за їх майбутнє?”; “Моя
Вкраїно, чи очистишся ти від намулу, який
смердить здохлою рибою?..”
Мова прозова специфічна, іноді аж ні-би розмовна, але так дивовижно вибудова-на, що словосполуки творять струм мен-тальної парадигми, замаскованої в начеб-то фактографічну інформацію про пригоду
без алегорії та “чому”. Поет, шукаючи при-родної справжності самовираження, не
має наміру шокувати читача ні епітетом, ні
порівнянням — будь-яким тропом, неоло-гізмом. Це верлібр, але з незвичним ходом,
іноманерою віршування, не схожою на по-передні, бо має свої синтагми, оригіналь-ні оповідні ритми в прозопоетичній стихії
новели, тяжіє до мініатюри з реалістичною
різноплановою ситуативністю, в якій пе-ребуває ліричний герой.
Автор свідомо уникає кучерявих по-етизмів, приземлюючи уяву. Він радше
може ритмічно висловитися, оберігаю-чи красу відчуття: “Гора, село і ми — та-кий колаж на всі віки — із місяцем у па-рі”; “як гарно торохтять вози по серпне-вій дорозі”; “тримали у руках прожитий
день”; “в травах сріблястих темну стежи-ну зроблять сліди наших ніг”; “і нехай
мене завтра не стане, ти не сумуй, я лис-точком до тебе здіймусь”. Однак поето-ві хочеться поділитись відкриттям, коли
він дослідив аналогії подій, щиросердно
підійшов до роздумів про жорстокі реалії
буття, в якому переважає проза: то отру-єння паралітичним газом, то “прояснен-ня сутності людей в Чорнобилі”, то при-сутність “сірих, безбарвних вчителів”,
то втрати, то якесь незбагненне потьма-рення, то минущість. А ще крізь мерех-тіння віддалі часу впізнаємо образи бать-ка, цьоці Василини, дяка Грицька, сусі-дів Миколи Іванчука з його Катрусею,
вишивальниці Марусі, річки дитинства
Рибниці, неподалік невеличкої хатини
під самим лісом, який дивиться у вікна,
аби побачити стареньку жінку з сині-ми очима, що визирає сина Василя. Цей
мальовничий куточок виспівують пташ-ки, радіють поетові лісовий горіх, листо-чок м’яти, фіалка, метелик і старий крук,
що креслить у небі кола на честь приїзду
свого давнього знайомого з замисленим
чолом. Поет наділений особливим зо-ром, слухом, чуттям, явивши людям пе-режите слово в пелені нескінченної мар-ноти марнот.
У передмові Василь Герасим’юк заува-жує: “Таких прозаїзованих поезій біль-шість. Якщо вже говорити про образи, то
саме ці вірші — метафори. Інша справа —
хто і як до цього підходить. Думаю, що не
кожен сприйме вільні вірші Василя Кліча-ка як метафори буття, але вже те, що з без-лічі житейських ситуацій і пригод автором
вибрано саме ці, що найчастіше вони — з
краю дитинства та отроцтва, потверджу-ють їхню невипадковість”.
І справді, перехід інтуїтивного осяян-ня у вимір раціональних понять витворює
оригінальну поетичну субстанцію з відтін-ком містики: “Він чекав… Терпеливо очі-кував у затяжній пелені ночі. Не дочекав-ся. Може, ще й зараз десь чекає. Хто він?
Як його назвати? У якому знайти словни-ку? У який занести словник?”
Цей зміст, уможливлений декодуван-ням, несе таїну магічної пелени, що, ма-буть, покликана бути захисною перешко-дою на шляху до схованої істини, коли
“кожна невидима нить тонко тримає наші
стривожені душі, а якщо рветься якась, то
болем страшенним болить”.
Присутність Божої руки
У хорі поетичних голосів можна розріз-нити його голос. Поет довго вивіряв себе,
своє слово після першої книжечки. Третя
“Вздовж дарованих Божих днів” зашелес-тіла сторінками 2015 року.
По суті, поет продовжує своє непо-вторне полотно, розпочате з образного го-динника дощу. Та якщо попередня збір-ка вчаровувала світанковим почуттям, то
остання вражає пізнанням стану зіткнення
білого і чорного кольорів, добра і зла в ча-сопросторі кривавих конфліктів.
Під таким кутом образовираження ав-торові відкрилась особлива інтонація гро-мадянської позиції. Він через монолог чо-ловіка з Котовська передає жахіття війни,
розповідає про Козака нерозіп’ятого, який
“Був побитий. Світилась в очах // і в усій
його мужній поста-ві // гідність. Нею
подолано страх // і
подолано звірства
лукаві”.
Вражаючим тво-ром на актуальну
тему, як на мене, є
невеличка новеліс-тична поема “При-сутність Божої ру-ки”. У Донецьку
горить аеропорт, накрило уламками лю-дину, яка в кам’яному мішку однією ру-кою ледве вмикає мобільний телефон, щоб
означити себе. Така життєва гірка правда
без художнього вимислу викликає сльозу.
З хвилюванням читаєш поезії Василя
Клічака “Пес на коні”, “Диптих: Гагарін.
Сікорський”, “Балада про чайку”, “А під
ранок наснилась мама”, “В осені цієї осо-бливий шарм”, “Проведу тебе подумки в
ніч”, “Не питаю тебе ні про що”, “Паву-тинка тонка між нами”, “Коли звикаєш до
ріки”, “Шевченко в Нижньому Новгороді
(1857—1858)” та ін. Вони вміщені в розді-лах “Стала виразніша мова” і “Чути хвилі
найтонший звук”.
Поема “Ниті розмов і доріг” фоку-сується на часовимірах літ (“Наприкін-ці сорокових”, “На початку п’ятдесятих”,
“Осінь початку шістдесятих”, “Середина
дев’яностих…”, “Наприкінці 2014”). Поет
остерігається багатослів’я, пильнує за тим,
щоб злива емоцій не поглинала думку.
Василь Клічак не зраджує традиційній
манері, бо його творча школа починається
з красного слова видатного новеліста Ва-силя Стефаника, на землі якого він наро-дився, перейнявся її духом.
У поетичному доробку Василя Клічака
переважає лірика. Іноді виникають про-зовірші, яких найбільше у збірці “Пеле-на”. А в новій збірці все ж домінує пое-тичне образовираження. “Цей неефек-тний, але ефективний поет володіє секре-том фінальних рішень, — зауважує у пе-редмові відомий поет і літературознавець
Володимир Базилевський. — Кінцівки
його віршів часто непередбачувані. Влас-не, секрету в тім немає. Він просто думає
так, як він думає. Один з наслідків його
думання — заглиблений углиб тексту лі-ричний трем”.
Може, хтось нас бере на сміхи.
Може, дивляться і мовчать.
Та від того їм мало втіхи.
Не згасити вогонь зачать.
Хто ранковим крилом сльози витер.
Хто у темряві не заблудив.
Хто інакшим побачив вітер,
Має щось від звичайних див.
Дивуватися — це для нього.
Дивувати — то й поготів.
У таких є своя дорога
Вздовж дарованих Божих днів.
Поет, отже, знайшов свій світ. І цей світ
обдарував поета неповторною метафорою,
подарував можливість у ВЦ “Просвіта”
надрукувати третю книжку, виданню якої
посприяла українська родина Глаголюків з
Коломиї та Києва.
А до читачів уже йде нова книжка ві-ршів “Копана гора”, як називають у Руд-никах одну таємничу місцину.
Невичерпне джерело метафори
Пелена земного буття затягує у свій
вир так, що, буває, неможливо вирватись з
її смертельних обіймів. І коли я перечитую
дарчий напис на збірці “Пелена” (“Доро-гому Василеві Рябому, який спонукав ме-не до створення цієї книги. Зі щирою при-язню Автор. 23 листопада 2003 р.”), за яку
разом із попередньою авторові вручено ди-пломи аж двох премій — імені Т. Мельни-чука “Князь Роси” в Чернівецькій облас-ній науковій бібліотеці імені М. Івасю-ка, та імені М. Черемшини в Снятині, —
я пригадую часті свої телефонні дзвінки,
листи, якими я хотів надихнути поета до
праці над новою книжкою.
А познайомив нас наприкінці 1980-х
у видавництві “Молодь”, коли моя перша
збірка готувалася до друку в редакції пое-зії, Василь Герасим’юк. Василь Клічак, на
відміну від мене, нічого не говорив про по-езію, ставився до цієї теми по-особливому.
Я дізнався, що його підтримав у молодіж-ній обласній газеті письменник Степан
Пушик. Писав мало, уникав усіляких без-плідних дискусій про слово. Вважав, що це
справа критиків. Ми щороку зустрічались,
він заходив до видавництва “Світ”, де я
працював, ділився досвідом. Його прийня-ли до Коломийського літературного това-риства “Плин”.
У Коломиї відбувся поетичний ве-чір Василя Клічака, коли йому присвоїли
звання заслуженого журналіста України.
Наша дружба безкорислива.
Мабуть, тільки вдома поет може почува-тися, як у райському куточку. В цьому мав
змогу переконатися і незабутній старійши-на літератури Дмитро Білоус, якого Василь
свого часу запросив на зустріч з природою
і земляками. Дмитро Григорович був дуже
вражений цим рудниківським оазисом.
Усе кудись щезло безповоротно, тільки
ще не вивітрилась пам’ять відчуттів.
Наче бачу маленьку дерев’яну хатку,
яку купив тато Василя у глибині Карпат, а
біля неї вісімдесятилітню Василеву маму,
з печальними молодими синіми-пресині-ми очима. І як тільки син ступав на рідне
подвір’я, вона приймала від нього очікува-ну хвилю душевного тепла і йшла відпочи-вати, дослухаючись до його голосу.
З її вуст ніхто не чув ні запитань, ні жа-лів, ні повчань, ні засторог, ні докорів. Так
тихо згасла, що й не встигла вибігти сльо-за. Я йшов поряд із Василем на похороні
його мами і думав: невже я так само колись
осиротію?..
Самотніє рідне гніздо, яке вже немож-ливо розвеселити, хоча сюди деколи наві-дується господар. А я знайшов у своєму лі-ричному щоденнику такі рядки:
Час протікає-втікає,
Наче позбувся пут.
А ти його наздоганяєш
То там, то насправді тут.
Простору метаморфози:
Столиця, село — і ліс
Під брамою — хата і сльози,
Що із собою привіз.
І дуже співають птахи
В Рудниках, і вода
В криниці зорею пахне
І дитинством Різдва.
А Рибниця хвилю гонить,
Горить її срібна свіча…
Поглянь на годинник, Василю,
Там стрілки забули про час.
