Мовний світ Олекси Тихого та мовнодержавні реалії сьогодення

Говорячи про патріотизм, його навантаження в суспільному поступі окремого народу та народів загалом, О. Тихий пропонує для спостереження глибокі думки В. фон Гумбольдта: “Языку нет ничего равного, кроме духа. Вместе с духом он возводится к божественному началу» (с. 359), що й сьогодні функційно навантажені, адже в них наголошено неповторність мови, її вагомість у становленні народу, його духу. Не менш вагомими є пропоновані читачеві сентенції Д. Яворницького з глибин історії козацтва, що майстерно виокремлюють навантаження української мови у формуванні козацького побратимства: “Но всякому, кто бы он ни был, откуда бы и когда бы ни пришел на Запорожье, доступ был свободен в Сичу при следующих пяти условиях: быть вольным и неженатым человеком, говорить малорусскою речью, присягнуть на верность русскому царю, исповедовать православную веру и пройти известного рода учение…

По второму обязательству требовалось, чтобы поступивший в Сичу, если он не был русским, забыть свою природную речь и говорить козацкою, т.е. малороссийскою, речью» (Д. Яворницкий / Эворницкий. “История запорожских казаков», т. 1. С.-Петербург, 1892, с. 184—185) (Там само, с. 336). Від висловлення до висловлення поступово розгортається заявлена в назві розділу тема, набуваючи логічно мотивованого завершення в останніх думках. Посилює звучання лінійно упорядкованих висловів наявність думок не лише знаних вітчизняних (Тарас Шевченко, Амвросій Метлинський, Сидір Воробкевич, Максим Рильський, Павло Тичина та ін.), закордонних (Олександр Пушкін, Микола Добролюбов, Рабіндранат Тагор, Лев Толстой, Давид Лордкіпанідзе та ін.) майстрів художнього слова, а й численні наукові сентенції, видобуті Олексою Тихим із монографій, науково-популярних видань, навчальних посібників, підручників, що у своїй сукупності посилює аргументованість висловлень, надаючи їм наукової ваги, достовірності, відповідності тій ситуації, яка й покликала до життя висловлення.

У “Слові укладача» О. Тихий констатує, що з окремими цитованими в книзі висловленнями та поглядами укладач не згодний, “але для об’єктивності та повноти вніс і їх до книги. Окремі висловлення відверто ворожі українській мові, культурі та самому українському народові, також знайшли собі місце…» і продовжує: “Тема про мову та її значення в житті народу практично невичерпна (в житті духовному, мистецькому, виробничому і т. д.)» (с. 4).

Аналізуючи практичну роботу Олекси Тихого над обстоюванням повноцінності українського слова, відродження його природного звучання, слід згадати насамперед його “Словник невідповідних нормам української літературної мови слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т. д.)» (Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009), історія збереження та оприлюднення якого коротко схарактеризована Л. Огнєвою (Тихий Олекса. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. — Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009, с. 157—159). Попри арешт автора Словника, ув’язнення і тривале перебування в таборах, рукопису справді судилася добра доля. Від 1977-го до 2004 року протягом 27 років один-єдиний його примірник переховували й зберігали різні люди (Василь Скрипка, Інна Філіппова), які переживали за нього, поки нарешті тека з матеріалами не була передана до Товариства імені Олекси Тихого. Через 5 років під час Других читань, присвячених Олексі Тихому, як згадує Л. Огнєва, вона “запропонувала присутнім продовжити працю над “Словником» … і, несподівано, це знайшло відгук … Володимир Тихий (син Олекси) дав згоду на окреме видання “Словника». Василь Овсієнко взяв на себе редакторські обов’язки, я — виготовлення комп’ютерного макету, а Товариство ім. Олекси Тихого, яке очолює Євген Шаповалов, — фінансування» (там само, 157—159).

Про Словник Олекси Тихого під час його першодруку автор цих рядків уже писав (там само, с. 65—69). І хоч минуло майже 8 років, можна з упевненістю стверджувати: лексикографічна праця Олекси Тихого не втратила своєї актуальності. Словник цікавий не лише в плані простеження еволюції принципів укладання подібного зразка праць, а й у розрізі вагомості дібраного й належним чином упорядкованого матеріалу. Для зручності користувача автор у своїй праці диференціював увесь лексикографічно опрацьовуваний матеріал на три рубрики “Покруч, чуже слово, калька, запозичене слово» (пор., наприклад: алмаз, алтар, алтарь, аляпувато, амбар, антиномії), “слова, що відповідають нормам української літературної мови, діалектизми, запозичення» (відповідно: діамант, алмаз (інструмент), алмаз; вівтар, олтар; незграбно, недоладно, грубо, неоковирно; комора, гамазея, шпихлір, сипанець, шопа, амбар; теревені, ляси, баляндраси, балися (точити, правити і т. д.) і “Російське слово, за значенням якого підбиралися покручі, чужі слова, кальки, запозичення» (відповідно: алмаз, алтарь, аляповато, амбар, антиномии) (Тихий Олекса. Словник мовних покручів. — Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009, c. 9). Здебільшого до одного мовного покруча автор добирає кілька українських відповідників, відбиваючи таким чином багатство рідномовного простору: краска — фарба, красильник, (множина) барви, кольори, рум’янець, краска (с. 51), лабач — гамазей, гамазея, гамазин, магазей, магазея, шпизлір, поміст, повітка, шіпка, шіпчина (с. 53) або марання — мазання, бруднення, каляння, плямування, мазюкання, ляпання, баграння, мазанина, базгранина (с, 58), мелькання — мигтіння, миготіння, мигання, блискання, майоріння (с. 60); метіль — завірюха, заметіль, метелиця, сніговій, сніговійниця, сніговиця, сніжниця, віхола, хуртовина, хурдига, хуртеча, метіль, хвища, замета (с. 60), мисленно — думкою, думками, у думці, у думках (с. 61), мислимий — гаданий, уявний, можливий, імовірний (с. 60). На жаль, “Словник невідповідних нормам української літературної мови слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т. д.)» Олекса Тихий не встиг завершити (довів лише до літери М), тому важко говорити про цілісність його лексикографічної концепції, аналізувати структуру словникової статті за актуальними для словникарської роботи принципами. Більшість із наведених невідповідних нормам української літературної мови слів (чужих слів, спотворених слів, кальок і т. ін.) можна зустріти й сьогодні в засобах масової інформації та в окремих науково-популярних та навчальних виданнях, що свідчить про талант Олекси Тихого як стиліста, лексикографа, пуриста та як укладача матеріалу, помічати ненормативне й віднаходити у величезному лексичному, граматичному і стилістичному фонді української мови відповідники, сповнені природного звучання, високої сили зв’язки з їм подібними в національно-мовному просторі.

У Принципах побудови Словника автор наголошує на тому, що наперед виноситься невідповідне нормам української літературної мови слово: спотворене слово — стулка, бомага; калька — дорослішати, воображало, чужі слова — башковитий, любопитство; запозичені слова, що ввійшли в літературну мову, — ануляція, безбідно; потім ставляться слова, що відповідають нормам української літературної мови, останніми ж є слова, на основі яких, за тритомним російсько-українським словником, добирались слова-покручі. Олекса Тихий підкреслює практичне значення пропонованої праці: “Словник не є науковою працею, не відкриває чогось нового й майже повністю укладений за тритомним Російсько-Українським словником АН УРСР видавництва “Наукова думка», Київ — 1970 р.». Навіть на засланні О. Тихий продовжував міркувати над словником, переживаючи за отримання чергового тому “Словника української мови: В 11-ти т.» (З листів до сестри Шури: “Я передплачував “Словник української мови» в 11 томах у книгарні “Подписные издания». Викупив 5 томів. Здається, вийшов шостий — викуплю обов’язково» (Тихий Олекса. Не можу більше мовчати / Упор. Василь Овсієнко, Людмила Огнєва, Євген Фіалко, Євген Шаповалов. — Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого, 2009. — С. 101).

Прикметно й те, що Олекса Тихий Словник не вважав нормативним і таким, що розрахований на науковців, редакторів, письменників, оскільки основних користувачів він бачив з-поміж учителів, школярів, а також тих, хто занедбав рідну мову або втратив контакт із нею. Такого зразка праці й сьогодні є вкрай необхідними, тому що уможливлюють глибинне проникнення в нюансорику слова, його зв’язки з іншими, відображають умонтованість слова в народну пам’ять. Найстрашніше, коли “слова мовчать» (Ліна Костенко). Олекса Тихий свою активну позицію в обстоюванні українського слова та подвижницьку практичну діяльність спрямовував на утвердження рідного слова, його розвій. Водночас слід наголосити надзвичайно високий рівень вимогливості автора в доборі відповідників до слів, словосполук і т. ін. у кожній з аналізованих рубрик-ремарок. Своєю змістовою ємністю модель Словника є досить вичерпною, вона цілком конкурентна з низкою сучасних подібного зразка словників. Як стверджує Людмила Огнєва, голова донецького відділу українок у дев’яності роки ХХ ст. та початку ХХІ ст., у розповіді від 2009 року: “Заявлений словник автор уклав у 1976 році до літери “М» включно, машинопис охоплює 64 с.» (Л. Огнєва. Ініціативи Товариства ім. Олекси Тихого [7, 157—159]). Словник і сьогодні актуальний, функційно навантажений. Його матеріали мають ширше упроваджуватися в лексикографічну практику під час підготовки подібних словникарських праць, а також викінчено осмислюватися в сучасному просторі, коли надзвичайно важливою постає тяглість національно-мовних лексичних і граматичних норм та ін.

Наскрізний перегляд і прочитання різноманітного матеріалу, над яким працював Олекса Тихий, дають змогу виявити еволюцію його світоглядних позицій, формування усвідомленої позиції у відстоюванні самодостатності української мови, її статусу в суспільстві. Копітка робота, активна громадянська позиція свідчать про тривогу О. Тихого за українську мову, прагнення автора віднайти щонайвагоміші аргументи на користь не лише вивчення української мови, її знання, а й утвердження в рідній державі як повноцінної, повноправної для свого народу. Незважаючи на складність обставин, на постійний пошук ворогів з-поміж тих, хто боровся за своє рідне, національне самовідродження, Олекса Тихий продовжував свою працю — працю й справді подвижницьку не лише тоді, а й сьогодні.

Олекса Тихий аналізував промовисті історичні факти, простежував перебіг подій, що зумовили стан вжитку української мови в 70-ті роки ХХ століття, ґрунтовно розглядав кількісно-статистичні показники перепису населення в межах колишнього СРСР, УРСР, Донецької області, водночас визбирував усе те, що руйнувало мелодику рідного слова, засвідчувало прагнення цілої низки “дбайливців» до інтернаціоналізації лексичного фонду всіх мов Радянського Союзу та запровадження в українській мові невластивих, неприродних для неї форм (підтвердженням тут може бути майже вилучення форми кличного відмінка і поступова заміна формою називного, заборона вжитку літери ґ, нав’язування не властивих українській мові слів та ін.), не кажучи вже про формування спільного термінологічного фонду для всіх мов колишнього СРСР і под. Навіть сьогодні, на тлі тих сучасних численних нормативно-лексикографічних видань, відроджуваних словників початку та першої половини ХХ століття (особливо 30-х років ХХ ст.), словник Олекси Тихого приваблює ґрунтовністю висвітлюваного матеріалу, прагненням подати щонайвичерпніше слова, які відповідають нормам української літературної мови, а вже потім пропоновою тих чи тих діалектизмів, запозичень. Мовний світ Олекси Тихого притягує своєю еволюцією, прагненням розширити функційно силові вияви української мови. Парадоксально те, що на 26-му році Незалежної Української Держави вся спадщина Олекси Тихого надзвичайно актуальна, змінилися лише адресати офіційних звернень.

Щодо унормування лексичного, граматичного та іншого багатства української мови, то тут надзвичайно цінними є і принципи лексикографування матеріалу автором, і вирізнення ним слів-покручів, оцінка вагомості та цінності звучання рідноукраїнського та ін. Значущим є формування напрямів розширення силового поля українського слова, акумуляція народної пам’яті в ньому. У мовному світі Олекси Тихого простежувано еволюцію — від призбирування історичних фактів, подій про мову, наукового аналізу розвитку української мови, висловлень геніальних дослідників слова, відомих діячів культури та літератури про мову до принципового відстоювання прав національних мов та української мови зокрема, встановлення напрямів повноцінного функціювання в державотворенні. Така діяльність спричинила прагнення Олекси Тихого самостійно зібрати й упорядкувати той численний матеріал, який відбивав напрями й особливості русифікації в усіх сферах суспільного й адміністративного, культурно-мистецького життя. На часі не лише вивчення мовознавчих поглядів Олекси Тихого з глибинним аналізом його мовно-законодавчих, мовно-політичних і мовно-освітянських пропозицій та ініціатив, а й формування цілісного Експериментально-дослідницького корпусу текстів засобів масової інформації, наукової та науково-популярної, науково-навчальної літератури для встановлення наявності в українській мові зафіксованих ним явищ.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment