До нас у редакцію читачі не лише дописують, іноді при-ходять, радяться, розповідають про наболіле. Нещодавно
завітав кандидат сільськогосподарських наук, винахідник
Олексій Онуфрійович ПРОЦЕНКО. Він поділився своїми
спогадами про рідне село, де “народився, трудився і жив”
і де “народ український всім серцем своїм полюбив…” Ця
любов давала йому натхнення до навчання, до праці, з нею
звіряв усі свої помисли й справи, а його рідне село, земляки
були для нього завжди “центром земного тяжіння”.
Нині він мешкає в Києві, має поважний вік, але щиро пе-реживає за свою малу батьківщину. Біографія нашого гостя
свідчить про величезну силу духу, потяг до знань простих
українців, які у найтяжчі часи зуміли реалізувати свої непе-ресічні здібності і принести користь рідному народу.
— Рік Вашого народжен-ня припав на час найбільшої тра-гедії українського народу, а ко-жен спогад про це дуже важли-вий. Потім війна, окупація… Що
запам’яталося з дитинства?
— Народився 9 лютого 1932
року в селі Михайлівка Гайсин-ського району Вінницької області
в розпал Голодомору, який роби-ли в Україні комуністи, був вось-мою дитиною. Пережив Голодо-мор. Батько, прийшовши з війни
1914—1918 року, мав офіцерські
чоботи (був комісаром дивізії),
відніс їх у єврейський магазинчик
(торгзін) і отримав 6 кіло пшона.
Розповідали, що ті, хто ви-давав крупу, записували людей у
список, а увечері ці списки пере-давали комуністам, котрі наступ-ного дня приходили і відбирали
виміняне. Мати на печі, коли ма-ла мене народити, сховала крупу
під себе, щоб не забрали. Однак
комуністи знайшли крупу й там.
У матері молока не було, корову
забрали. Я шість днів жив на са-мій воді. Потім розтелилася мо-лода нетель, з’явилося молоко,
почали мене годувати.
Настав 1941 рік, почалася ві-йна, я учасник війни. Брат був у
партизанах, а я знав усі партизан-ські сім’ї в селі і попереджав їх
про небезпеку, коли німці заїж-джали в село. Мого батька й се-стру забрали в концтабір за те, що
брат пішов у партизани. Потім
партизани їх зуміли визволити,
вони переховувалися від німців.
Під час окупації люди сія-ли коноплі і з них робили тка-нину, шили штани, сорочки то-що, фарбували бузиною. Мої се-стри пряли, їм потрібні були ве-ретена. Щоб їх виготовляти, по-трібен був верстат. Мені було 9
років і я за 4 дні його зробив. За
зразок узяв верстат, який виго-товив батько мого товариша.
Пішов до нього, роздивився ви-ріб. Він при цьому використав
станок швейної машинки, а я
обійшовся без машинки, вико-риставши розколоту круглу ко-лоду та ремені. У 9 років уже ви-точував веретена і кужелі.
1944 року нас звільнили. З
цього часу почав ходити на ро-боту в колгосп, хоч мені було ли-ше 11 років (бо чоловіків не бу-ло, коней також). У школі під час
окупації був концтабір, там німці
тримали євреїв. Вікна були поби-ті, стіни обшарпані. Ми все від-ремонтували, підготували школу
до навчання, але всіх забрали на
посівну. Працювали діти, жінки і
старі люди.
На зиму йшов до школи. Пра-цював на всіх сільськогосподар-ських роботах. Ми копали поле,
запрягалися в шлею з боронами
і так боронували. Згадую, якийсь
чоловік виніс плужка (шестерик),
ми запряглися в нього й ора-ли. Дитинство минуло тривож-но і важко, наче справжнє пекло.
1947 року — знову голод, їли зеле-пухи, квасець тощо. Вижили. Всі
хворіли, були худі, голодні. Село
вимирало. Потім стало трохи кра-ще.
— Як у такі нелегкі часи вдало-ся здобути вищу освіту? Які Ваші
винаходи впроваджені в життя?
— У своєму селі закінчив сім
класів, потім навчався у невели-кому містечку в Гранівській се-редній школі. Вступив до Уман-ського сільськогосподарського
інституту. Після закінчення ВНЗ
1957 року мене запросили працю-вати на Черкаську державну сіль-ськогосподарську дослідну стан-цію у селі Верхнячці Христинів-ського району.
1960 року винайшов першу в
світі машину для механізовано-го збирання гороху. 1961 року во-на пройшла державне випробу-вання і рекомендована на впро-вадження. До мене почали їхати
з усіх куточків України та з інших
країн інженери, агрономи, зніма-ли креслення машини. Черкаське
видавництво надрукувало плакат,
у журналі “Механізація” є про
це стаття за 1962 рік. Від ВДНГ
отримав велику срібну медаль.
1961 року мій винахід запустили у
виробництво. Зараз така машина
працює в усьому світі.
Після цього успіху секретар
обкому запитав, чи я кандидат
наук. Відповів, що ні і не можу
вступити до аспірантури, бо без-партійний. Тодішній закон забо-роняв вступати безпартійним до
аспірантури на стаціонар, а на за-очне відділення у мене не вихо-дило. Через певний час секретар
розповів, що був у Москві, обго-ворював із вищим керівництвом
мою ситуацію. Мене призначили
головним агрономом станції по
керівництву елітно-насінниць-кими господарствами, заступни-ком директора.
А згодом тодішній Перший
секретар ЦК КПРС Микита Хру-щов у своєму виступі сказав, що
треба відмінити закон, що забо-роняє безпартійним вступати на
денне відділення аспірантури. За-кон відмінили і восени 1962 року
вступив до аспірантури. Закінчив
її, написав кандидатську дисерта-цію. Потім за сімейними обста-винами переїхав до Києва. Мене
призначили завідувачем відділу
Інституту науково-технічної ін-формації.
Але мене більше цікавила жи-ва робота. Пройшовши конкурс,
став працювати старшим нау-ковим співробітником Інститу-ту цукрових буряків, у відділі ме-ханізації. Займався технологією і
комплексами машин із вирощу-вання цукрових буряків. Нині на
заслуженому відпочинку.
— Що Ви думаєте з приводу су-часної ситуації на селі?
— Сучасна ситуація в укра-їнському селі плачевна. Ги-не наука, культура, освіта, ви-робництво. Це робиться штуч-но. Штучно було створено Голо-домори 1932—1933-го та 1946—
1947 рр. Коли в Чехословаччи-ні був заколот, Хрущов прого-ворився: мовляв, 1946 року ми
забрали хліб в Україні і віддали
вам, а ви зараз бунтуєте…
Я сам опухав із голоду 1947
року. Тоді робили і зараз роблять
те саме, бо нами керують “хру-щови”. А європейці не дуже по-спішають допомагати.
Ми були найпродуктивнішою
нацією в світі: розробили земле-робство, ми вперше в світі на-писали буквено-звуковий алфа-віт, мали граматику. Ми написа-ли книгу Веди. Ми стояли на по-чатку індоєвропейської цивіліза-ції. Перші в світі придумали плу-га, колесо. Про це треба всім роз-повідати. Адже колесо — найбіль-ше технічне відкриття.
Щоб врятувати Україну від
остаточного знищення україн-ців, нам треба порозумнішати,
повернути собі великі досягнен-ня нашого народу, бути свідоми-ми, стати людьми, які керують на
своїй землі, а не хтось нами ке-рує. Вивчати і знати свою історію.
Інакше ми не витримаємо конку-ренції із сильними державами.
Роль села у цьому дуже важ-лива: не буде села — не буде хлі-ба, продуктів харчування. Загуби-ти село — влаштувати новий Го-лодомор. Нам треба мобілізува-ти всі наші знання і сили на само-захист. Тільки тоді Україна буде
успішною, коли всі розумітимуть,
що вони українці, нація, яка сто-яла на чолі індоєвропейської ци-вілізації.
Спілкувалася
Надія КИР’ЯН
