Так виховували

ван ЮЩУК,
професор, член НСПУ, заслуже-ний діяч науки і техніки України
“Маємо те, що маємо”, —
сказав якось один із наших пре-зидентів. А маємо повсюдну ко-рупцію у верхах, чи, точніше, зло-дійство, і матеріальну заклопота-ність у низах. Бездуховність, ли-цемірство, брехня, егоїзм, пожад-ливість, з одного боку, і націо-нальна безпам’ять, втома, байду-жість, безпринципність, догідни-цтво (удаване чи справжнє?) — з
другого. Симптоми рабовласника
й раба. Але відразу ж слід зроби-ти й істотне застереження — це в
загальній обивательській масі, бо
останнім часом стрімко зростає
кількість небайдужих особистос-тей: Революція гідності, Небес-на Сотня, жертовне волонтерство
на сході України, протестні ак-ції. Відродження української на-ціональної гідності, не так давно
нещадно переслідуваної, тлумле-ної, набирає сили, поширюється
в українському суспільстві.
Адже, як ще в першій поло-вині XVII століття писав француз
Гійом де Боплан, “козаки стра-шенно люблять свободу, смерть
вважають кращою за рабство”.
Це підтвердив й інший француз,
дипломат Жан Валюза на початку
XVIII століття: “У Козацькій кра-їні… народ волелюбний і гордий
і не любить, щоб хто-небудь па-нував над ним”. Тільки 1930 ро-ку, за даними ДПУ УСРР, в УСРР
відбулося 4098 виступів, зокрема
й збройних повстань проти ро-сійсько-більшовицького ярма, у
яких узяли участь 956587 учасни-ків, а може, й більше.
Виникає питання: звідки ж
тоді взялося те, що маємо? Звідки
той занепад, безпам’ять?
Це питання художньо й пере-конливо досліджує Микола Сол-тис, вчитель української мови й
літератури на пенсії, активний
учасник “Просвіти” на Хмель-ниччині, у романі “Чому я не со-кіл” (Хмельницький: Видавець
ФОП Цюпак А.А., 2016). Це вже
його другий роман, перший (теж
насущний, дослідницький) має
назву “Ой горе тій чайці” і сто-сується життя українців в умо-вах іноземного панування та на-ціонально-визвольної боротьби в
середині минулого століття.
Головний герой роману “Чо-му я не сокіл” вчитель історії Гри-горій Трохимович Голуб — непе-ресічна особистість з допитли-вим і гострим, критичним розу-мом. Переважно від його імені
й веде розмову автор. Він наро-дився в трагічний голодоморний
рік, важко пережив у дитячому
віці війну й післявоєнні злигод-ні, як більшість його ровесників,
осиротів. І його подальше життє-ве поле “не було встелене м’якою
травичкою”, він ступав по ньому,
“раз у раз натикаючись то на тер-нові кущі неправди, то на брудні
калабані зневаги, а то й на смер-дючі смітники байдужості”. І на-магався вистояти, зберегти свою
людську гідність.
Уже як учень Григорій у школі
зіткнувся з брехнею про війну, яка
забрала і його батька, і матір. Бу-дучи студентом історичного фа-культету Львівського університе-ту, він від старого викладача-істо-рика, пенсіонера, який пам’ятав
ще Петлюру й Огієнка, дізнаєть-ся про те, як українські патріо-ти мусили в 1920-х роках ряту-вати “від більшовицької орди”
книги з бібліотеки Кам’янець-Подільського університету. У
нього вдома він читає ці збереже-ні книги, у яких викладено прав-диву історію стосунків між Укра-їною й Росією, але які офіційно
були суворо заборонені. Робив
виписки з них. Пізніше він про-читає працю Івана Дзюби “Ін-тернаціоналізм чи русифікація?”.
Тим часом на лекціях в універси-теті “чув фальш, брехню й лице-мірство, на жаль, і сам був змуше-ний лицемірити на різних семіна-рах, колоквіумах, при написан-ні курсових робіт чи відповідаю-чи на екзаменах”. Проте необе-режно обмовився перед товари-шем, і той доніс, куди треба. Отут
уже не подивляться, що ти сирота
і що ти відмінник, бо їм потрібні
люди, “віддані ідеям партії”, які
будуть слухняно служити коло-нізаторам і доносити на інших,
на тих, хто сумнівається в їхній
зверхності й праві на панування.
Отже, хочеш не хочеш, треба “бу-ти дволиким”. Навіть чесна лю-дина, старий історик
радить юному Григо-рієві: “Ти, Грицю, будь
мудрий, прикидай-ся, бреши, як треба,
як життя примушує,
але тільки не звикай
до такого життя, бо
як звикнеш — пропа-деш як людина”. Та-кі умови будо створе-но для людини. Як їх
назвати, яке означен-ня їм дати? Мета ж —
зрозуміла.
На державному іс-питі Григорій Голуб
дістає трійку за те, що
не зміг відповісти на
безглузде, але “ідей-не” запитання пред-ставника обкому пар-тії, “скільки штук яєць
на курку-несучку пе-редбачено в директи-вах ХХ з’їзду партії на
шостий п’ятирічний
план розвитку народ-ного господарства”.
Вигадка, нісенітни-ця? Ні, такою була то-талітарна реальність,
спрямована на приниження осо-бистості, людини, на її знетям-лення. Не думка, не міркування,
а сліпа віра й покора потрібна бу-ла колоніальній системі.
Григорієві Трохимовичу да-ли направлення на роботу в сіль-ську школу. Тут учнів замість уро-ків посилають збирати картоплю.
І діти вже теж заражені хворобою
фальшування. Два хлопці вирва-лись уперед: “одну картоплину на
іншу сусідню гряделку перекину-ли, іншу черевиком у землю за-топтали” — і вийшли в передови-ки. Так само й учителі дітям ви-ставляють фальшиві оцінки —
“учні, правда, від цієї методики
розумнішими не ставали, зате у
звітах усе було в ажурі”. Майже
всі вчителі “мали в колгоспі нор-му буряків”, а під час літніх ка-нікул “працювали в колгоспі, це
віталося й заохочувалося… А що
вчитель за ціле літо не прочитав
жодної книжки — це нікого не ці-кавило”. Розумних цій системі не
було потрібно, потрібні були без-відмовні раби в куфайках, єди-ним носієм розуму мала бути пар-тія, власне, окупаційна влада. “А
ви менше думайте, а більше пра-цюйте!” — такий був лозунг, така
була настанова.
З гіркотою герой твору піз-ніше згадує: “У класі учням бре-хав, на політзаняттях брехав, хоч
сам не вірив у те, що казав, навіть
у приватних розмовах з колега-ми брехав, бо боявся, щоб не до-несли”.
А доноси процвітали й у шко-лі. “Одного разу я сказав на уро-ці у 8 класі, що за Богдана Хмель-ницького Україна була набагато
освіченіша й культурніша за Ро-сію. Уже на другий день мене по-кликав до себе в кабінет секретар
парткому колгоспу й почав вихо-вувати”. Аборигени не повинні
сумніватися у вищості колоніза-торів.
Людина бореться за себе, на-магається протистояти нелюд-ській системі. “Я ж, здається, ціл-ком адекватна людина, доволі на-читана, багато чого знаю, розу-мію причини всіх тих неподобств,
які супроводжують наше життя,
бачу безкінечну брехню і фальш,
плазування перед начальством, а
от мирюся з цим усім”. З брехнею
мирилися й звикали до неї як до
нормального стану речей. Бо му-сили, щоб вижити. Спробував
Григорій Трохимович на район-ному методоб’єднанні донести
до колег свою думку про так зва-не “возз’єднання” України з Ро-сією — навіть більшість учителів
сприйняли її цілком схвально, —
як мало не дійшло до оргвиснов-ків, коли людину позбавляють
права на інтелектуальну роботу, а
то й запроторюють за ґрати.
Саме те, що Григорій Трохи-мович був, як сам каже, дово-лі начитаний і намагався знати
правду, і призвело до горопаш-ного наслідку, як це сталося не
з одним українським мислячим
інтелігентом у ті часи. Він мав
“необережність” відповісти на
лист своєму однокурсникові, два
брати якого були засуджені “за
антисоветскую деятельность”
— і за ним почалося прискіпли-ве стеження. Виявилося, що він
ще й зберігав удома “дисидент-ські матеріали”, які, безумовно,
читав.
“Про те, що було далі, — пи-ше в своїх спогадах герой твору,
— дуже важко, боляче й огидно
навіть згадувати, а не те що пи-сати, тим більше, що про табірне
життя політв’язнів уже написа-но чимало… Можу лише сказати,
що ті довгі десять років моїх по-невірянь “по просторам Родины
чудесной” були роками прини-ження людської гідності, ламан-ня волі, руйнування душ, нама-гання вибити з людини все люд-ське”. Тут людина сконцентрова-но переживала те, що, оздобле-не фарисейськими фразами, бу-ло густо насаджене у великій та-бірній зоні.
Повернувся Григорій Голуб із
заслання на своє рідне Поділля
1985 року. Було так само глухо,
як ото сказано в Шевченка, “на
всіх язиках все мовчить, бо бла-годенствує”. Григорієві Трохи-мовичу дозволили завідувати хі-ба що шкільною котельнею: “Ти
неблагонадійний, і до дітей тебе
допускати небезпечно”, — і то за-вдяки доброму й мудрому дирек-торові школи Миколі Петрови-чу Павленкові, якого та система
теж намагається виштов-хати на узбіччя. Тим часом
“люди були геть перестра-шені і в розмови з недав-нім політичним в’язнем
вступати не бажали”. Та й
сам Григорій Трохимович
став обачнішим, ніж де-сять років тому, хоч і тоді,
під пресом усяких підозр і
доносів, особливої сміли-вості не виявляв. “Чому ж
я лише лякливий голуб, а
не безстрашний, гордий
сокіл?” — запитує сам се-бе Григорій Трохимович.
Адже ж Лук’яненки, Чор-новоли, Горині, Морози
боролися й борються про-ти системи, йдуть за свої
погляди на каторги, на за-слання. Та насаджуваний
тотальний страх в’їдається
в мозок людини, і нелегко
позбутися його. У деко-го він діє ще й тепер, ко-ли безпосередня загроза
минула. Як небезпечний
атавізм.
І все-таки самовідда-ність одиниць дає свої на-слідки: засновано Това-риство української мови імені
Т. Г. Шевченка, створено Народ-ний рух за перебудову. У містечку
на самому верху заводської труби
хтось таки вивісив жовто-блакит-ний прапор.
Урешті Україна стає незалеж-ною. Григорієві Трохимовичу до-зволяють працювати вчителем іс-торії, проте вимагають і далі па-плюжити Мазепу, Грушевсько-го, Бандеру, УПА та затуманюва-ти голови дітей “спільною колис-кою братніх народів”. Бо в чи-їх руках влада? Чи не в тих самих
номенклатурників, колоніальних
прислужників, тільки трохи під-фарбованих? Такий собі вертля-вий Мокрицький за тої влади до-бирав піонервожатих для партій-них оргій, в облвно “возив дорогі
хабарі”, від яких і сам не відмов-лявся, організовував анонімки та
пильно стежив за ідеологічною
чистотою серед учителів — і те-пер він серед керівників району.
А новий заврайвно Дармограй —
це всього-на-всього колишній ін-структор райкому партії, “хлоп-чик на побігеньках”, з таким же,
не зміненим тоталітарним мис-ленням.
“Доки демократи тішилися
тризубом, співали “Ще не вмер-ла Україна”, розмахували синьо-жовтими прапорами, колишні
партноменклатурники поступо-во оговталися і почали прибира-ти до рук усе, що тільки могли”.
І не тільки добро, набуте підне-вільною працею мільйонів лю-дей, а й владу та всі владні важелі.
“І кожен гребе, гребе, стараєть-ся увірвати якнайбільше”, — ре-зонно відзначає Микола Петро-вич Павленко, колишній партно-менклатурник, але людина чесна,
один “з тих небагатьох справжніх
комуністів, які ще в юності пові-рили в казку про майбутній кому-ністичний рай”.
І тепер розумні люди не по-трібні нашій державі, робить ви-сновок учитель історії Григорій
Голуб. З тої епохи в незалежну
Україну переповзли сірість і на-хабство. А люди, а народ? “Час
іде, країна живе, люди народжу-ються, одружуються, виховують
дітей, шукають кожен своє щас-тя, і переважній більшості з них
немає ніякого діла ані до тих про-блем, ані до тих суспільних ката-клізмів, ні до нашого минулого,
ні до майбутнього, майже кожен
живе сьогоднішнім днем, сьогод-нішніми переважно побутовими
проблемами”. Народ призвичає-ний переважно німувати.
Маємо те, що ретельно ви-ховувала й виховала серед нас
шовіністична колоніальна вла-да. Але колоніальний режим не
тільки чавив живу українську
думку, а й фізично нищив у під-валах, у сандармохах, у сибірах
українських учених, письменни-ків, працівників мистецтва, по-літиків, священиків, працьови-тих і мислячих селян, так зва-них “куркулів”, — кращі інте-лектуальні сили нації, щоб її
обезголовити, затоптати, стерти
пам’ять про неї, зробити Україну
безправною російською провін-цією. Голодомор-геноцид 1932—
1933 років мав остаточно добити
українців. Пленум ЦК ВКП(б) у
листопаді 1933 року так і визна-чив, що “на Україні основною
небезпекою є український бур-жуазний націоналізм”, тобто на-ціональна самосвідомість укра-їнців. Цієї настанови ще й тепер
дотримується немало політиків
(українських?) в Україні. Боязнь
перед націоналізмом — усвідом-лювати себе українцем — ще й
тепер пронизує як метастаз на-ше суспільство. Хоч хто має бе-регти українське заради майбут-нього, піклуватися про нього, як
не українці?
Роман “Чому я не сокіл” Ми-коли Солтиса — серйозне худож-нє дослідження однієї з причин
національної безпам’яті частини
нашого сучасного українського
суспільства, яка перейшла в спа-док від колоніального режиму.
Пізнавальне й виховне значен-ня цього твору (виданого, до речі,
мінімальним накладом — усьо-го 200 примірників) важко пере-оцінити. Його виховний потен-ціал підсилюють додатки — “ви-брані виписки, які робив Григо-рій Трохимович Голуб у різні пе-ріоди свого життя”. Для прикладу
— виписка з російського істори-ка М. М. Карамзіна: “Татарсько-монгольська орда, заснована ха-ном Батиєм, не щезла, як роса на
сонці, її багатство і її войовнича
енергія втілилася в Москві”. Ось
вам і весь “русскій мір”.
Мова твору багата, написаний
він майстерно, читається легко.
Якби ж то наша (?) держава заці-кавилася ним — і хоч би півміль-йонним накладом видати його,
щоб люди читали і знали, як нас
хотіли і тепер ще хочуть зробити
безбатченками, перевертнями.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment