Тетяна ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ: «Ти сьогодні у мене є»

Яблуневе кохання
Яблуневе кохання моє
По весні і п’янить, і чарує.
Неземну надзвичайність дарує,
Насолоду й натхнення дає.
Треба що, аби бути щасливою?!
Буйно квітнуть бажання й думки.
Лиш торкнуся твоєї руки,
Як одразу надіюсь і вірую.
Почуття, як сади плодоносять,
Підбираю найкращі слова.
В них надія моя ожива,
Вони пісню у серце приносять.
Яблуневе кохання моє,
Мрій суцвіття дурманить і радує.
Я про вчора тобі не нагадую.
Ти сьогодні у мене є.
Зустріч
Сховалось сонце у жита,
Захмарилось безкрайнє небо.
Змінилась я — давно не та,
І не такого стріла тебе.
Дощем сипнула літня ніч,
Замовкли солов’ї-нахаби.
Та не піду від тебе пріч, —
Мене ти усмішкою звабив.
Дарма, що вітер розгнівивсь,
До ранку спокою не буде.
Візьми мене… І, як колись,
Цілунками розпещуй груди.
Крізь морок вирвалось тепло,
Роса росинку обіймає.
Як добре знову нам було.
Та хай про це ніхто не знає.
Не до співу мені
Так, я та пташка,
Що тремтіла в твоїх долонях.
Серце якої
Зумів полонити словами.
Не до співу мені:
Сльозинкою гіркою,
Я по долі твоїй пробіжу.
Відпусти ти мене —
Загублюсь поміж хмар
Опечалена.
Маю крила в душі,
Тільки ж серце любов’ю поранене.
Не до співу мені:
Болючою згадкою
Зачеплюсь за сумління твоє.
Будь — що буде.
Сентиментальна пора
Ламає у відчаї руки.
Та хіба ж винна вона,
Що між серцями розлука.
Що опадає лист
На недомовлене вчасно.
Зорі зриваються вниз,
Гаснуть.
Сентиментальне
При зустрічі всміхнусь тобі привітно:
Ні, не забула, ні, не розлюбила.
То тільки осінь хмура непомітно
Наші серця сльозами оросила.
То тільки осінь неласкава, вперта,
Туманами з’явилась поміж нами.
А я тоді була така відверта,
Сентиментальна — плакала ночами.
Аби тебе за вітром не віднесло,
Якби за хмари я не полетіла.
Можливо б, не зів’яло, а воскресло
Все те, чого бажали і хотіли.
Але нащо минулим так хворіти,
Тривожити, будить старі невдачі.
У мріях я продовжую любити:
Сентиментальна, але вже не плачу.
Холоди
Перші вересневі холоди…
Ти зігрій мене ласкавим словом.
Ти мене від смутку розбуди,
Щиро поведи свою розмову.
Бачиш, я розгублена й сумна,
І не знаю, що мені робити —
Бо любов твоя — така земна,
А мені б за хмари полетіти.
Щось зі мною коїться не те,
Та даремно я “штурмую” небо.
Перші вересневі холоди:
Ах, лукаві, що, скажіть, вам треба?
Збирає свіжий мед солодке літо
Збирає свіжий мед солодке літо,
В соняшниках цілуються джмелі.
А поруч від війни вмирають діти.
І плачуть вбиті горем матері.
Страждають люди, проклинають долю,
Юнацькі мрії гинуть у диму.
І я своєму сину не дозволю
Хай навіть просто гратись у війну.
Не руш
Світи в нас різні, не одна в нас ціль,
І протилежні мрії та бажання.
Мені, як хочеш — вір а чи не вір,
Але не руш, не руш в душі кохання.
Нехай живе, нехай собі росте,
Квітується і набирає сили.
Я знаю — зовсім різні ми, проте,
В думках про тебе я завжди щаслива.
Коли ж зі мною ти не заодно —
Здійми на сміх палкі листи-зізнання,
Жбурни зорею у сумне вікно…
Але не руш, не руш в душі кохання!
Як тепло у батьківській хаті
Регочуть дрова у печі.
Надворі ж морози кудлаті
Потріскують вдень і вночі.
І пахне твій дім пирогами,
Забувши про все і про всіх.
А січень — то в шибку вітрами,
То снігом впаде на поріг.
Сусіди заходять. Розмови
Цікаві, кінця їм нема.
Я слухаю щиру їх мову,
Ділюсь одкровенням сама.
В душі моїй так, ніби свято.
Нема ні турбот, ні тривог.
Хвала тобі, батьківська хато,
Нехай береже тебе Бог.
Іванова дружина
В селі сміються всі з Івана:
Привіз собі із міста кралю.
Ач, напомадилась, рум’яна,
Справжнісінька вітринна ляля.
“Така корівки не подоїть,
Зрання сніданку не зготує”, —
Сусіди хлопцеві говорять.
Та балачок Іван не чує.
Його як сонце гріє жінка,
Тривожать душу очі сині.
Щебече щось до нього дзвінко
Його жона, його богиня.
А люди? Хай собі говорять —
Щоб для розмов була причина.
Світає… Біля печі ходить
Міська Іванова дружина.
Холодне літо
А літа наче й не було…
Дощами вмилося село,
У хмарах сонце заблукало.
Мовчать зажурені гаї,
Куди поділись солов’ї?
Толочить вітер ніжні трави.
Це ніби осінь. Холод злий.
Зриває груші буревій,
Додолу кидає зелені.
У ночі хтось покрав зірки,
Принишкли голубі ставки
І листя журиться на клені.
Навколо невезінь густі тумани
Навколо невезінь густі тумани,
Крізь хмари ясен місяць не зійде.
Прийди до мене, дай пораду, мамо.
Мені потрібно бачити тебе.
Я стільки раз невдачами хворіла,
Вивчаючи життя сумні кути.
Мене лишали часом вдача й сила,
Але ніколи не лишала ти.
Заплуталась у сподіваннях знову,
Тупа безвихідь переймає в сні.
Так хочеться твою почути мову
І усміх твій, і віченька ясні.
Ремонт
Познімали
старі фотокартки зі стін,
рушники вишивані,
На яких
солов’їно лунав передзвін
кольорами кохання.
На долівку
підлога соснова лягла
і шпалери на стіни.
Вже хатина не та,
що раніше була
у старої Марини.
Вийшла тихо
надвір,
щоб думки розігнать
неспокійні, невтішні.
А до неї
ще свіжим гіллям шелестять
вранці спиляні вишні.
Діти роблять ремонт,
внуки роблять ремонт.
Не питають поради.
А в старечій душі
третю нічку — розвор,
і ні краплі розради.
Може, треба радіти
турботам сім’ї —
обновили ж хатину.
Та, здається,
поклали нащадки її
ще живу в домовину.
А тато брав мене на руки
І тихо казку говорив.
Про те, як щастя в двері стука,
Несе з собою стільки див.
Котигорошки, Попелюшки
Мені являлися у снах.
Я спала, наче на подушках,
Малою в татка на руках.
Частенько спогадами лину
В дитинства казку чарівну.
Там тато з добрими очима
Колише на руках весну.
Весна встилає цвітом луки,
У квітах губляться роки…
Бере татусь на руки внука,
Розповідаючи казки.
Душа
Не праведна в усьому й не свята.
ЇЇ буття поставлено на карту.
А жевріє вона неначе ватра —
Прекрасна, щира, ніжна і проста.
В рожевих снах живе, в суцвітті мрій,
В добрі людськім черпає насолоду.
Вона за правду — і в вогонь, і в воду.
Розділить з цілим світом спокій свій.
Її не знищити, її не спопелить,
Небоязку, нестримано-відверту.
Щоб не робили їй — така вже вперта —
За всіх страждає і за всіх болить.
До осені, пливе життя до осені
До осені, пливе життя до осені,
Тремтливо стогне на деревах лист.
У літі гостювали, малопрохані,
Та мали силу, гонор мали, хист.
Жили, як вміли: прагнули чи мріяли,
Раділи й сумували водночас.
У найсвятіше справді щиро вірили,
А літо просто не сприймало нас.
Пора у іншу пору, інші виміри,
Де буде дощ, пожовклість тихих трав.
Та хоч би що — ми вірим в те, в що вірили.
Нам і без літа Бог по сонцю дав.
Село
Засніжило, замело…
Так навколо біло-біло.
Зустрічай мене, село,
Миле.
Від буденності втечу
Я, зневірена, до тебе.
Ніби пташкою злечу
В небо.
Здрастуй, здрастуй, рідний край,
Ти мені даруєш сили.
Поруч із тобою, знай,
Я щаслива!
м. Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment