Дмитро ПОЖОДЖУК

Із колишнім старшим викладачем кафедри історії України Кам’янець-Подільського педагогічного інституту паном Борисом Кушнірем я мав нагоду запізнатися на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 100-річчю поселення українців у Канаді. Ми обидва виголошували на конференції наукові доповіді: — на секції літератури, а пан Борис — на секції історії. Я навіть не міг сподіватися, що цей чорнявий, літнього віку, подолянин народився в Канаді, куди колись емігрували його батьки. А як познайомилися ближче, то між нами зав’язалася цікава розмова.

Б. Кушнір, як фаховий історик, розповідав про перших українських поселенців Івана Пилипівського (Пилипіва) і Василя Єленяка із прикарпатського села Небилів, які 7 вересня 1891 року на пароплаві “Орегон» перепливли Атлантичний океан і добралися до портового міста Квебек, а згодом і Монреаля. Саме відтоді і бере свій початок масова міграція українців Галичини, Поділля, Буковини, Закарпаття до Канади, хоч історики твердять, що в Північній Америці вони поселилися значно раніше. Як підкреслює Борис Кушнір, в армії Джорджа Вашінгтона вже були солдати з українськими прізвищами: Петро Лолин, Іван Мох, Іван Оттаман…

Безперечно, на українців за океаном не чекало розкішне життя. Там вони освоювали необжиті західні провінції Альберта, Саскачеван, Манітоба. Робота була тяжкою, але зате можна було отримати великий шмат землі — 160 арів лише за десять долярів. Серед таких переселенців до Канади були батьки мого співрозмовника М. П. Кушнір (1891—1966) та К.А.Кушнір (1895—1984), які приїхали туди ще 1913 року і прожили в Канаді десять років. Саме там і народився їхній син Борис — відомий нині історик.

Власне і вони, втративши надію отримати землю в Україні, виїхали із села Станіславівки, добралися пішки до Китайгорода, де зафрахтували візника, який доставив їх до австрійського кордону біля Чорнокозинець. Відтак — Мельниця — Подільська — Берлін — Бремен. А далі — пароплавом до Канади. По суті, вони прибули в країну через 22 роки після Пилипіва та Єленяка. Спочатку був порт Портленд, а згодом молоде подружжя оселилося в Монреалі. Працювали на фабриці. Батько Бориса лакував калоші, мати також працювала на цьому ж підприємстві і шила плащі. Заробітна платня була високою. Борис Кушнір пригадує:

— Тато розповідали, що перед піччю, з якої віддавало спекою, вони брали обома руками залізного прента, на якому нанизувалося 12 пар калош, опускали їх у корито із розчином лаку, а потім обережно засовували у камеру і так цілу зміну. Приходили додому знесилені, ломило в кістках. Апетит приходив лише після пива або порції алкоголю.

У Канаді Борисові батьки активно влилися в українське життя, відвідували українську церкву, підтримували українські школи і пресу. Українські емігранти привезли з України українську пісню і танець, вишивку і писанку, звичаї і традиції, що дало їм можливість не загубитися в англомовному світі.

Коли в Україні сталися зміни і було проголошено радянську владу із заманливими лозунгами: “Земля — селянам! Фабрики і заводи — робітникам!», то українські емігранти Канади вирішили подати допомогу українському народові і стали збирати одяг, взуття, посівний матеріал і вже 1922 року одна із груп прибула з Канади на станцію Мигаєво на Одещині й оселилася в колишній економії поміщика Келлера. А вже через рік приїхала сюди з Канади і сім’я пана Кушніра. Акурат із цих двох груп українців із Канади і утворилася відома Мигаївська комуна, якій було виділено в користування 1637 гектарів землі. Але батьки Бориса Кушніра тужили за рідними околицями, то й переїхали згодом у рідне село Станіславівка на Поділля, де тяжко працювали в колгоспі. Однак і тут достатку не зажили, бо то тільки були гасла “Земля — селянам». Та й Борисові випала терниста доля. Пішов на навчання, хотів подати правдиву історію України. Почалась Друга світова війна. З війни повернувся тяжкопораненим, але живим. Закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського учительського, а відтак Вінницького педагогічного інститутів. Починав свою трудову біографію учителем історії і географії у школах В’язівця і Семенова на Волині, а опісля — у селі Жванець біля Кам’янця-Подільського. 1965 року Борис Кушнір починає працювати лаборантом, згодом — викладачем, небавом — старшим викладачем і, накінець, заступником декана на історичному факультеті Кам’янець-Подільського педінституту, який нині носить назву Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Писав наукову роботу, мріяв захистити дисертацію. Та де там. Усе життя його переслідували кагебісти, як буржуазного націоналіста. Навіть запис у паспорті, що він народився в Монреалі, був не на користь Бориса Кушніра.

Збирав бібліотеку краєзнавчої та історичної літератури, мав гарного приятеля — кандидата філологічних наук Петра Ткачука, з яким завели в Станіславівці найбільшу пасіку. Довкола пасіки висадили медоносні софори японські, в яких ціле літо щебетали іволги. Борис Кушнір почав писати наукові розвідки, новели. Першим його критиком і поціновувачем і був мовознавець Петро Ткачук. Борис Кушнір читає студентам курси історичного краєзнавства, народознавства, фахової методики, створює оригінальний шкільний кабінет історії, засновує єдину в Україні студентську виставку саморобних об’ємних посібників з історії, розробляє ВНЗівські програми з історичного краєзнавства, факультативних занять, досліджує проблеми сучасного літопису села, родоводу, топонімії, друкує праці у збірниках і окремих виданнях, а серед них: “По рідному краю», “Світанок стрічаємо в дорозі», “Альбом з історії», “Невторованими стежками». Згодом вийшла з друку книжечка новел Бориса Кушніра під назвою “Світилося в хатині віконце». Він активно брав участь у наукових конференціях різного рівня. Його любили і студенти, і викладачі. Немало його учнів і студентів стали сьогодні відомими людьми, справжніми патріотами України. А серед них Андрій Криськов — професор Тернопільського технічного університету імені Івана Пулюя.

Радянська влада була б давно знищила пана Бориса. Та його завжди рятувало те, що він був учасником війни. Йому пощастило прожити довге життя, дочекатися вільної Української Держави, на олтар якої поклав усе своє життя. Сьогодні Борисові Кушніру, який проживає в Кам’янці-Подільському, добігає сотня літ, але він такий жвавий і енергійний, як і колись. Він щасливий, що живе на своїй, українській, Богом даній землі.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment