Про ложку дьогтю в бочці меду

Статистика українського друку на тлі гібридної війни

 

Дмитро ПИЛИПЧУК

 

  1. Український переклад: націє-, державо- і культуротворення

 

Для будь-якої країни світу статистика перекладного книговидання засвідчує архіважливі культурні процеси розвитку чи занепаду.

у перші місяці після Помаранчевої революції Максим Стріха писав, що “…перспективи українського художнього перекладу можна оцінити стримано-оптимістично». Власне, тоді ж він відзначив, що “Соломія Павличко (у праці) “Дискурс модернізму в українській літературі” (1997, 1999) послідовно розглядає роль перекладу як засобу модернізації літератури».

Вочевидь, Максим Стріха у своєму “стриманому оптимізмі» не брав до уваги статистику українського друку.

Огляньмо проблему перекладних видань у такій послідовності: від загального — до конкретного. З’ясуймо спершу загальну картину видання в Україні перекладів.

Якби вже незалежна Україна щороку видавала принаймні 40,7 млн примірників перекладних видань (як у 1987—1991 рр.), а частка українськомовних перекладів у загальному масиві перекладної літератури становила б (як у РФ — російськомовних) 97 %, то за 24 роки державності ми мали б понад 979,2 мільйона примірників перекладної літератури різної тематики і призначення. А фактично маємо 51,6 млн примірників, тобто мовою титульної нації недодано гіпотетично понад 927 мільйонів примірників книг і брошур, а можливості суспільства знайомитися із перекладною літературою українською мовою (по всіх цільових групах видань і по всіх тематичних розділах) за 24 роки незалежності скоротились більш як у 10 разів. Якщо у 1987—1991 рр. середньорічний випуск українськомовних перекладних видань в Україні становив 22 млн 297 тис. примірників, то в 2011—2015 рр. цей показник упав у середньому до 2 млн 193,8 тис. примірників на рік. Якщо ж узяти окремо 2015 р., то сумарний наклад перекладних книг і брошур державною мовою становив лише 1 млн 959,8 тис. примірників (це менше, як у Литві1).

У де юре “своїй», але де факто “не своїй» державі українці ще більш дискриміновані, ніж у московській колонії; рівень дискримінації їхнього права на отримання інформації про інші літератури рідною мовою брутально обмежено, і їх і далі намагаються прив’язати до книговидання колишньої метрополії.

Є ще деякі негативні сенси у такому різкому падінні сумарного накладу перекладної ліератури державною мовою вдесятеро: це разючий доказ і неповаги державного апарату до державної мови, і абсолютно безглуздого культурного ізоляціонізму, і брехливості заяв можновладців про бажання інтегруватися в європейський культурний простір (бо хіба може нація інтегруватися з тими, кого вона достатньою мірою не знає?!).

Наочно демонструє недолугість української книговидавничої політики щодо перекладів її порівняння з аналогічною політикою інших держав Європи. Навіть неповна інформація по цих країнах дозволяє зробити висновок, що питома вага перекладної літератури там у рази більша, ніж в Україні.

Ви хочете знати, скільки назв перекладних книг і брошур видавалося в Україні українською мовою в середньому протягом кожного з 24-х років її Незалежності? Прошу дуже: менш як 464 назви на рік (463,5). За останні пять років (2011–2015) — середньорічно 1006,8 назви.

Тепер порівняймо це з іншими країнами: Росія2014 видала 11 692 назви перекладів (що становить 10,4 % від загальної кількості назв виданих книг і брошур), Франція2015 — 11 859 назв (15,5 %), Іспанія2013 — 19865 (22,3 %), Польща2015 — 8269 (24,7 %), Швеція2015 — 6046 (39,5 %), Чехія2015 — 6240 (34 %), Данія2012 — 2999 (18,6 %), Словаччина2014 — 2467 (19,4 %), Словенія2015 — 1669 (33,8 %), Естонія2015 — 1389 (34,9 %), Литва2015 — 1021 (29,9 %), Латвія (нові видання)2015 — 747 (34,2 %). В Іспанії ХХІ століття переклади становлять від 21 до 27 % від загального числа виданих там назв книг і брошур. А в Україні питома вага українськомовних перекладів у загальній кількості назв виданих книг і брошур за двадцять чотири роки (1992—2015) — це лише якихось 4,3 %. Згадаймо: у 1987–1991 рр. в Україні у секторі перекладів питома вага українськомовних перекладних видань (за назвами) становила 54,7 %. У 2015 р. Чехія дала своїм читачам переклади з 51-ї мови світу, а Україна — лише із 41-ї.

Особливо разюче відображає занепад перекладного книговидання в Україні порівняння її “успіхів» з успіхами Естонії. За останні півтора десятиліття (2001—2015) в Україні вийшло 10 068 назв видань, перекладених державною українською мовою. За той самий час в Естонії зявилося 19 784 перекладні видання державною естонською мовою. Якщо зважити на те, що населення Естонії у 35 разів менше за населення України, і представити результати України та Естонії в розрахунку на кожні 100 000 населення, як це рекомендовано методикою ЮНЕСКО, то виявиться, що Україна (у 2015 р. населення становило 44 429 471 осіб) за останні півтора десятиліття на кожні 100 000 населення видала по 22,7 назви перекладних видань, тоді як Естонія (у 2015 р. населення Естонії становило 1 265 420 осіб) — по 1563,4 назви, що перевищує український показник перекладного книговидання державною мовою у 69 разів!

Нині, з огляду на євроінтеграцію, особливо важливим показником європейського книговидання є частка перекладів з англійської мови. Якщо брати цей показник у відносному вираженні (тобто у відсотках), то Україна начебто йде нарівні з іншими країнами Європи. Так, у загальній кількості назв українськомовних перекладних видань України частка перекладів з англійської (60,4 %) була більшою, ніж у Росії, Франції, Іспанії, Польщі, Чехії, Словаччині, Латвії, Швеції, а відставання від Естонії та Литви становило нібито якихось 4—6 відсотків. А проте за абсолютними показниками щодо перекладу з англійської Україна виявляється абсолютним аутсайдером; співвідношення перекладів з англійської і загального числа перекладних назв було таким: в Україні2015 — 692:1146 (тут подано співвідношення україномовних перекладів; тільки вони й можуть представляти мистецтво перекладу українців; інші переклади в Україні працюють на інші культури), в Іспанії2013 — 10383:19865, у Франції2015 — 6879:11847, в Росії2014 — 6738:11692, у Польщі2015 — 4108:7208, в Чехії2015 — 3344:6240, у Швеції2015 — 2973:6046, в Данії2013 — 1930:3473, в Естонії2014 — 891:1389, в Литві2015 — 675:1021.

Виходить, що в абсолютних показниках за кількістю назв книг і брошур, перекладених з англійської, Росія перевершує Україну у 8 разів, а за сумарним накладом цих перекладів — у 41 раз, хоч більш-менш терпимим і зрозумілим було б відставання України від своєї північної сусідки приблизно втричі. За кількістю назв книг і брошур, перекладених із англійської, в розрахунку на кожні 100 000 осіб, Україна наразі відстає від Естонії у 42 рази.

І це при тому, що Україна вже має нібито лідерів, які дуже добре володіють англійською мовою і які щодня декларують європейський вектор розвитку України й чудово розуміють роль англійської мови в європейській та світовій комунікації і, звісно ж, у сучасній науці. Президент України П. Порошенко навіть оголосив 2016-й рік в Україні роком англійської мови.

Втім, є ще й зворотний бік комунікації України — з англомовним світом. Звернімось по досвід до польських друзів. За останнє десятиріччя (2006—2015) у Польщі англійською мовою видано 17 266 назв книг і брошур, а в Україні — 3476 (тобто у 5 разів менше). Кому після цього (чи внаслідок цього) комфортніше в Європі — українцям чи полякам?

Скільки із тих 17 266 польських назв перекладено з польського оригіналу, мені невідомо. Але мені зрозуміло, що українська книговидавнича політика є очевидячки ізоляціоністською (дехто сказав би: хуторянською). Що може Україна сказати про себе англомовному світові, якщо за останні 18 років (1997—2015) англійською мовою в перекладі з української видано лише 38 книжкових видань сумарним накладом аж 34,8 тис. примірників?! Ось як насправді дбають у нас про те, щоб Україну знали у світі! І при цьому ситуацію з англомовними книжками не змінила навіть російська агресія. Чи знає про це РНБОУ? Чи знають про це президент, уряд, народні депутати, НАН України, галузеві академії, що фінансуються з державного бюджету, наші центральні органи влади, наші університети й академії, науково-дослідні інститути?

Про яку ж, скажімо, адекватну відповідь України на гібридну війну агресора можна тут говорити і яку ж тут роль свою бачать наші управлінські, науково-дослідні структури, наші ВНЗ, наші академіки і членкори, доктори й кандидати наук, професори й доценти, щоб наша країна могла й наважилась пояснити світові, що відбулося і що відбувається в Криму і на Сході України?

Адже ж зрозуміло, що робити це без широкого представлення інтересів України в англомовних та іншомовних засобах масової комунікації неможливо. Одна з найбільших країн Європи — воююча Україна — не може не дбати і про таку свою армію, як армія перекладачів. Перекладачів не лише українською мовою, а й з української. Хто може сказати, скільки реальних багнетів має в цій своїй армії Україна? Хто нині готує в нас висококваліфікованих перекладачів? Де вони мають змогу стажуватися? Нарешті, чи охоплено освітньою підготовкою українських перекладацьких кадрів увесь оптимальний набір найпоширеніших мов світу? Чи використовує українська сторона (реальну чи потенційну) готовність багатьох держав світу сприяти нам у цьому або навіть брати на себе переважну частину видатків на цю справу? Ці питання варто б узяти на контроль передовсім РНБОУ, Комітетові з питань науки і освіти Верховної Ради, НАН України, Міністерству освіти і науки, МЗС…

Для тих, хто мусить дбати про освітню підготовку й стимулювання перекладачів, не зайве було б поміркувати:

чому в Україні переклади з російської мови (за числом назв) досі стабільно посідають другу сходинку (після англійської; 16,1 %), тоді як у Польщі — тільки дев’яту (1,9 %);

чому в Польщі 2015 року: з французької мови перекладено 668 видань, а в Україні — лише 63 (у 10,6 раза менше); з німецької перекладено 639 видань, а в Україні — 79 (у 8,1 раза менше); з італійської перекладено 289 видань, а в Україні — 26 (в 11,1 раза менше); з іспанської перекладено 205 видань, а в Україні — 13 (у 15,8 раза менше); зі шведської перекладено 182 видання, а в Україні — 13 (у 14 разів менше); з норвезької перекладено 145 видань, а в Україні — 8 (у 18,1 раза менше); з японської перекладено 141 видання, а в Україні — 2 (у 70,5 раза менше); з латини перекладено 98 видань, а в Україні — жодного (!); з нідерландської перекладено 15 видань, а в Україні — одне (чи мали ми підстави чекати інших результатів нідерландського референдуму, — запитання риторичне!); з чеської перекладено 38 видань, а в Україні — 10; зі словацької перекладено 11 видань, а в Україні — жодного… Чи не помічають експерти, що вади української комунікації з деякими країнами Європи і світу та негативна рецепція України проявляються саме в тих країнах і регіонах, з якими у нас покрай слабенькі перекладацькі відносини? Виняток зі щойно сформульованого правила становлять хіба що Японія та Німеччина (з першою нас поєднали трагедії атома, з другою — прагматичний реалізм економічних відносин розвиненої країни з країною третього світу, за яку нині мають нас німецькі бізнесмени…).

З огляду на досвід Польщі у виданні перекладів з нідерландської мені захотілося порівняти цю роботу поляків за десятиліття (2006—2015) — і аналогічні зусилля українців. Виявилося, що даних за 2011—2012 рр. щодо перекладів з нідерландської у польському джерелі немає, тож ці два роки довелось відповідно виключити і з українського доробку. І ось бачимо, що Польща за вісім років (2006—2010, 2013—2015) має 167 видань перекладів з нідерландської, а Україна — лише 14 (удванадцятеро більше). То які двосторонні стосунки мають шанс бути кращими: між нідерландцями й поляками — чи між нідерландцями й українцями?

Або візьмімо хронотопічно-культурологічний зріз перекладацької культури. Польські перекладачі традиційно багато перекладають із греки і латини. Наприклад, із давньогрецької у 2003—2014 рр. в Україні вийшло 50 перекладних видань, тоді як у Польщі — 364, тобто всемеро більше. Польський сумарний наклад цих видань перевищив наклад українських приблизно в тій самій пропорції. Або ж латина: за останні п’ять років (2011—2015) Польща здійснила 269 перекладних видань, Україна — 15 (майже увісімнадцятеро менше). Хіба це не пряма ознака культурного відставання у цій сфері українців: і менеджерів видавничої справи і друку, і нашої вищої освіти, яка готує перекладачів, а заразом — і вкрай малокультурного державного апарату?

До речі, у поширеній мною у Facebook’у статті “Сім десятиліть польського перекладу» (2 грудня 2016 р.) я вже демонстрував чималі досягнення поляків у перекладацькій справі: за сім останніх десятиліть у Польщі щороку виходило як не одне, то два видання Гомера.

 

  1. Скільки разів українці перекладали “Гамлета»?

 

У питанні перекладного книговидання особлива позиція належить художньому перекладові.

Від Куліша до сьогодні Україна зробила з десяток перекладів “Гамлета». Данія має 8 перекладів. Фінляндія — 5. Росія — понад 30. Польща — 23. Іспанія — понад 20. Швеція — щонайменше 19. Чехія — приблизно стільки ж. Білорусь — один. У Польщі з 1944 по 2015 рік “Гамлета» видано 58 разів. Скільки ж разів видано його в Україні? А поставлено? А втілено в кіно? А хто за цим у нас спостерігав?!

Ще у 1980-х роках Україна належала до країн із досить високим культурним статусом художнього перекладу. Це видно зі статистики друку тих часів.

Якщо порівняти абсолютні показники сумарного накладу всіх видань україномовного художнього перекладу УРСР за останнє п’ятиріччя радянської влади (1987—1991; 49 млн 877,1 тис. примірників) і за крайнє п’ятиріччя незалежної України (2011—2015; 2 млн 570,3 тис. примірників), то бачимо, що за 24 роки він зменшився у 19,4 раза. А тепер — про відносні показники. В незалежній Україні питома вага україномовних видань художнього перекладу (за сумарним накладом, у відсотках) зменшилася за 24 роки ВЧЕТВЕРО (від 54,4 % до 13,3 %; держава ще раз продемонструвала свою байдужість до інституту державної мови), а російськомовних — зросла більш ніж удвічі (тут у бій за гроші і грошики кинулися тисячі нікчемних, але амбітних українофобів і малоросів; однак наших “державців» чи тронодержців це не обходило!). А проте, щоб уявити собі сучасне “життя» українського художнього перекладу, треба до валу внутрішнього випуску в Україні перекладної літератури додати ще в кілька разів більший потік перекладних видань, що плив до нас усі ці 24 роки із Росії, ніким не обліковувався і був підпорядкований одній меті: не дати утвердитись в Україні українській мові як державній.

Нині модно гамузом відкидати будь-які позитивні цінності, здобуті українською культурою в “радянській» Україні. До речі, це вельми схоже на Семенкóве скидання Шевченка “із корабля сучасності». Деякі “мислителі» від культури одкидають навіть розуміння художнього перекладу за тих часів як феномену націєтворення. Ігнорується навіть той факт, що здобутки в галузі художнього перекладу досягалися не завдяки, а всупереч тоталітарному режимові. (Певна річ, я констатую тут якісь плюси радянського друку не від великої любові до тоталітарного режиму, а для того, щоб сказати про глибину антиукраїнського мовного цинізму нинішнього державного чиновництва та про його дрімуче невігластво у сфері національної культури.)

Якби темпи випуску перекладів художньої літератури українською мовою в роки незалежності України залишились бодай на рівні 1987–1991 років, а частка сумарного накладу державною мовою в масиві художніх перекладів, як і в Росії, сягала 97 відсотків, то за 24 роки Незалежності країна (суспільство, читачі, культура, нація) могли б отримати бібліотеку україномовних перекладів творів світової літератури із 5457 назв із сумарним тиражем майже 427 млн примірників. А отримано лише 2558 назв і тільки 10,3 млн примірників. Отже, в Україні за вказаний період не народилися внаслідок безвідповідальної політики державного апарату щонайменше 2899 україномовних перекладних книжок із сумарним накладом 416,7 млн примірників. (Певна річ, у межах того самого сумарного накладу могло б зявитись і 28 990 видань художнього перекладу; для цього досить було б середній наклад видання зменшити у 10 разів; адже ж він і без того зменшився у 19,4 раза!) Зрозуміло: невігласам, українофобам та україножерам українськомовні переклади та й розвиток української мови, культури, нації взагалі не потрібний. Міркування про серйозні проблеми такого розвитку відскакують од цієї братії, як горох від стіни; їй вони або незрозумілі, або просто чужі та ворожі.

Ми маємо розуміти, що слово є зброєю, а чуже слово є чужою зброєю і в чужих руках. У нашому випадку — в руках імперії, яка ще не вмерла. Не вмерла вона і в душах малоросійського чиновництва, яке існує як явище вже четверте століття, існує і в незалежній Україні. І насправді, щоб вичавлювати раба з нації, треба потроху вичавлювати малоросійське чиновництво з державного апарату.

Щоб зрозуміти, наскільки Україна відстала від європейського світу у виданні художніх перекладів, пропоную порівняти вищенаведений факт (за 24 роки Незалежності видано лише 2558 назв художнього перекладу) і те, що в Німеччині за один тільки 2014 р. вийшло 5847 літературних видань у перекладі німецькою мовою, тобто у 2,3 раза більше, ніж за всю нашу Незалежність — українською. Ось такі підстави для нашого “стриманого оптимізму».

Кожний отакий факт — це свідчення до справи про “розбудову» нашими президентами української бездержавності.

 

  1. Чи любить держава дітей?

 

Відповісти на це запитання можна, проаналізувавши книговидавничу політику щодо дитячої літератури.

Наприклад, в Іспанії2013 протягом року вийшло 10 675 назв книг і брошур для дітей і молоді, що становить 12 відсотків усього книговидання, а в Угорщині2015 — 1562 (12,1 %); в Італії2014 — 4621 дитячих видань (8 %); у Польщі2015 — 2071 видання (6,2 %); у Чехії2015 — 1955 видань (10,7 %); у Словаччині2014 — 993 видання (7,8 %); в Данії2015 — 1647 видань (26,9 %); у Швеції2015 — 2117 видань (13,8 %); в Естонії2015 — 766 видань (19,3 %); в Латвії2015 — 438 видань (20 %); в Росії2015 — 6618 видань (5,9 %); в Україні2015 українською мовою вийшло 1057 видань (5,3 %). 48 % французів у 2015 р. купували для дітей хоч би одну книжку. В Чехії питома вага дитячих видань (за назвами) зросла від 3 % (1995) до 11 % (2015).

Отже, незалежна Україна не дуже любить дітей?!

Не може ж так буть!» Але ж так є (і про це вже сказано вище — цифрами!).

Повторюся: порівняно із середньорічним показником за останні п’ять років “радянської» влади (1987–1991) загальний середньорічний наклад видавництва дитячої літератури “Веселка» у 2011–2015 рр. зменшився у 1017 разів. Тобто незалежна Україна цілковито зняла із себе відповідальність за політику книговидання для дітей і, власне, за українську дитину. Все це можна було б демагогічно й “благородно» подати як відмову од патерналізму, якби не одна деталь: видавництво “Веселка» навіть за радянської України друкувало книжки в основному українською мовою, і після проголошення незалежної держави “Веселка» могла відіграти важливу і незамінну роль в утвердженні державності української мови, — але не відіграла через безвідповідальну політичну практику державного апарату.

Хтось скаже, що плановий патерналізм не сумісний з ринковою економікою. Під цим претекстом в Україні зруйновано не лише видавництва, а й аграрні та промислові підприємства. Але ж ізраїльські кібуци не тільки не зруйновані, а й прекрасно розвиваються, та й систему польських видавництв через реформи Бальцеровича ніхто не розвалював, і вона тільки вдосконалювалась і розширювалась…

Середньорічний випуск літератури для дітей за останні п’ять років (2011—2015) у незалежній Україні порівняно з останнім п’ятиріччям УРСР (1987—1991) скоротився в цілому у 10,8 раза — від 59 млн 450,3 тис. примірників до 5 млн 359,25 тис. примірників.

Якби Україна не відмовилася від темпів вробництва книги для дітей, які УРСР мала у 1987—1991 рр., то за 24 роки Незалежності вона видала б один млрд 388,2 млн примірників книг і брошур.

Тим часом за 24 роки (1992–2015) держава виробила тільки 136 млн. примірників цих видань. Тобто українським дітям — нашому майбутньому — вона недодала понад один млрд 252 млн примірників книг і брошур.

До 1996 р. включно державна статистика друку України, продовжуючи совєтську традицію втаємничення мовної політики, не раз приховувала мовнополітичні аспекти книговидання. Так сталося і з тими даними, які статистичний щорічник “Друк України» подає тепер у таблиці 14Випуск в Україні літератури для дітей за мовами видання». Отож дані про мови дитячого книговидання в Україні ані за 1918—1991, ані за 1992—1996 рр. дослідникам поки що недоступні.

Не можна не помітити, що порівняно з колишньою (уесесерівською) моделлю державної статистики книговидання в незалежній Україні у щорічниках “Друк України» зникли таблиці про видання художньої літератури для дітей. В книжковій статистиці УРСР такі таблиці існували. Наприклад, у науково-статистичному довіднику “Преса Української РСР: 1918–1975» (Х.: Ред.-вид. відділ Книжкової палати УРСР імені Івана Федорова, 1976. — 224 с.), крім таблиць 52 (видання художньої літератури), 53 (видання художньої літератури за жанрами), 54 (видання художньої літератури за мовами), 55 (видання перекладної художньої літератури), 56 (видання художньої літератури з зазначенням мови перекладу), 57 (видання художньої літератури за жанрами), 58 (видання художньої літератури за мовами), 59 (видання окремих класиків художньої літератури), 71 (видання зарубіжної художньої літератури за жанрами), 72 (видання зарубіжної художньої літератури за мовами), 73 (видання художньої літератури окремих зарубіжних країн), 74 (видання творів окремих письменників зарубіжної художньої літератури), — було ще принаймні три таблиці, присвячені виданням дитячої літератури (див. c. 144—148 вказаного видання): таблиця 75 (видання літератури для дітей), 76 (видання художньої літератури для дітей), 77 (видання художньої літератури за жанрами), хоча й тут, і в інших тоталітарних джерелах приховувалися дані про видання дитячої літератури за мовами видання, як приховано їх і за перші п’ять років існування незалежної України (1992—1996).

 

  1. Скільки доларів видається на посібники для студента?

 

Далі торкнімося ситуації з випуском посібників для вищих навчальних закладів (ВНЗ) та шкільних підручників.

У 2011—2015 рр. Україна видала 20157 посібників для ВНЗ із сумарним накладом 7 млн 572,5 тис. примірників. Для порівняння: в 1987—1991 рр. видано 3125 посібників загальним накладом 7 млн 591,2 тис. примірників.

З одного боку, асортимент посібників у незалежній Україні зріс у 6,5 раза (і це можна вважати до певної міри позитивним фактором, хоча ще не є доказом достатнього асортименту посібників). З іншого боку, середній наклад одного видання скоротився від 2,4 тис. примірників у 1987–1991 рр. до 377 примірників у 2011–2015 рр. (майже у 6 разів). А це означає, що виданий посібник обслуговує, як правило, студентів того ВНЗ, де його видано (тобто через відсутність системи книгорозповсюдження бракує і кругообігу якісних посібників для ВНЗ).

Поміркуймо над співвідношенням кількості студентів — і кількості видрукуваних для них посібників. На початку 2015/16 навчального року Україна мала тільки у ВНЗ III—IV рівнів акредитації 1 млн 375,2 тис. студентів (до цього їх було ще більше). Оскільки за останні 5 років (2011–2015; це фактично співмірно із тривалістю перебування студентів у ВНЗ) сумарний наклад усіх посібників (для студентів і І—ІІ, і III—IV рівнів акредитації), як вже було сказано вище, становив лише 7 млн 572,5 тис. примірників, то виходить, що за роки свого п’ятирічного навчання у ВНЗ середньостатистичний студент не отримує навіть п’яти примірників навчальних посібників?! Навіть якщо врахувати бібліотечний обіг навчальних посібників, до якого втягуються і фонди давніше виданої літератури, то й тоді внесок видавців вишів та держави у забезпечення студентів навчальними посібниками здається мені більш ніж скромним. Про співвідношення між розміром плати за навчання і видатками наших ВНЗ на видання навчальних посібників узагалі соромно говорити, бо видатки ВНЗ IIIIV рівнів акредитації на видання посібників взагалі сміху гідні. Я знаю в інтернеті лише одну наукову бібліотеку столичного університету “Києво-Могилянська академія», яка почала публікувати інформацію про видатки бібліотеки на придбання літератури. Знаючи, скільки в цьому університеті студентів, я можу прикинути, скільки цей ВНЗ потратив гривень у середньому на одного студента, й теоретично припустити, чого вартий диплом цього студента з погляду потенціалу його знань. Звісно, пам’ятаючи про необхідність багатофакторного аналізу джерел знань.

А тепер — про видавничу діяльність наших ВНЗ. За даними статистичного щорічника “Друк України», протягом 2015 р. в Україні лише 72 ВНЗ IIIIV рівнів акредитації видали по 10 і більше книжкових видань. Як відомо, на початку 2015/16 навчального року Україна мала 288 ВНЗ IIIIV рівнів акредитації. Отже, 216 із них (або 75 %) інтенсивної видавничої діяльності (якщо такою можна назвати видання десятка–двох посібників) взагалі не ведуть.

Надмірну скромність книговидавничої діяльності українських університетів та інших вищих навчальних закладів IIIIV рівнів акредитації можна продемонструвати двома зіставленнями.

Перше зіставлення. Порівняймо п’ятірку лідерів університетського книговидання за 2015 р. в Україні, Польщі, Білорусі, Чехії та Росії. Якщо в Україні п’ятеро конкретних лідерів цієї справи (Національний університет “Львівська політехніка»174, Київський національний університет імені Тараса Шевченка144, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича118, Національний аерокосмічний університет108 і Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут»102; верхнім індексом позначено кількість видань) у зазначеному році здійснили в сумі 646 книжкових видань, то у Польщі п’ять університетів-лідерів (Лодзький205, Католицький в Любліні168, Ягелонський148, Марії Кюрі-Склодовської в Любліні142, Миколая Коперника в Торуні138) видали за той самий рік 802 видання, в Білорусі (Білоруський медичний університет248, Білоруська сільськогосподарська академія175, Вітебський174, Білоруський національний технічний172, Гомельський147 університети) — 916, у Чехії (Університет Палацького (Оломоуц)450, Університет Масарика (Брно)362, Технічний університет (Острава)272, Карлів університет (Прага)224, Остравський університет208) — 1516, а в Росії (Південно-Уральський університет793, Російський університет дружби народів569, Пензенський архітектури і будівництва435, Російський аграрний382, Уральський федеральний університети358) — 2537.

І друге зіставлення. У статистиці Російської книжкової палати є таблиця 8 — “100 видавництв, що випустили найбільшу кількість книг і брошур у 2015 р.». Волею випадку за вказаний рік у цьому списку опинилися видавництва 39 російських університетів. Ці видавництва, разом узяті, видали у 2015 р. 9846 книжкових видань, або в середньому по 252,5 назви на кожний університет. Аналогічно в Україні 39 університетів за той самий рік видали 2235 книг і брошур, або в середньому по 57 видань на один університет. Як бачимо, в Росії кожний університет видає у 4,4 раза більше книжкових видань (за кількістю назв), ніж в Україні.

Хтось може сказати, що, по-перше, Росія виробляє свій папір, а Україна такого виробництва майже не має; по-друге, Україна нині переживає війну, нав’язану їй північним агресором. Обидва аргументи дуже важливі, але і їх можна і треба використати в роботі наших дипломатів та Уряду, щоб схилити наших партнерів до сприяння Україні у розв’язанні проблеми паперу, у розвитку університетського книговидання (зокрема й світовими мовами), в капіталізації університетської освіти, а найголовніше — у посиленні санкцій щодо Росії задля повернення Криму та окупованих територій Донбасу і відшкодування Україні шкоди, віроломно завданої їй одним із підписантів Будапештського меморандуму. Треба взагалі розробити якнайширшу програму інвестування вищої освіти України внутрішніми й зовнішніми інвесторами, задекларувавши як стандарт для менеджерів та інвесторів досвід і практику першої, найкращої сотні університетів світу. Договори про співробітництво із цими університетами українських ВНЗ — це одна із форм пошуку виходу наших університетів на новий рівень якості вищої освіти.

Якщо ми готуємо у своїх вузах фахівців, то якість їх підготовки не може бути нижчою, ніж вона є у найрозвиненіших країнах світу. Інакше це не називатиметься вищою освітою, а, скажімо, виробництвом дипломів. У Гарвардському університеті, приміром, стандартний бюджет студента передбачає витрачання у 2016/17 навчальному році на книги та навчальні посібники 1300 доларів на кожного студента (https://translate.google.com.ua/translate?hl=uk&sl=en&tl=uk&u=http%3A %2F%2Fhls.harvard.edu%2Fdept%2Fsfs%2Ffinancial-aid-policy-overview%2Fstudent-financial-aid-budget%2F&anno=2). Я запитую: чи витрачає кожний український університет протягом навчального року на навчальні посібники для студентів хоч би 13 доларів на одного студента?

Доцільно було б запровадити в Україні книговидавничий рейтинг університетів і зробити його дійовúм інструментом підвищення якості їх освітньої і наукової діяльності. Особливу увагу треба звернути на випуск університетськими та академічними видавництвами англомовних видань наукової літератури. Я не обмовився, кажучи про академічні видавництва у множині, хоч сьогодні НАН України має одне-однісіньке видавництво, яке намагаються елементарно добити (вочевидь, з метою наступної його приватизації). Тим часом можна було б, крім центрального видавництва НАН, при кожному відділенні НАН України мати свої спеціалізовані видавництва, які мали б дбати про виховання кадрів спеціальних редакторів і перекладачів з відповідних галузей знань, з поглибленим вивченням останніми іншомовної (передовсім англійської) термінології. Такі кадри мали б стажуватися в університетах і науково-дослідних інститутах зарубіжних країн із перспективою професійного і кар’єрного зростання у нас в Україні.

_________________

1У 2015 р. сумарний наклад перекладних видань литовською мовою становив 1 млн. 963,6 тис. примірників. Дж.: Lietuvos spaudos statistika: 2015. Vilnius, 2016, p. 30.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment