Шпитальні нотатки Маргарити Довгань
Фото Сергія БОРИСОВСЬКОГО
Правнук Семена Палія
XVII століття. Прийшов хлопець Семен Гурко на Січ, пристати до козацтва.
— А хто ти є, що вмієш?
Мовчить хлопець. Оглядається. Уздрів курінь. Напіврозвалений. Узяв жмут соломи, запалив його та й кинув у ту напівруїну. Запалахкотіла вона, на попіл перетворилась.
— Що ти робиш!
— Добре роблю. Як туди козаки зайдуть перепочити, обвалиться та халабуда і без бою всіх придавить, покалічить. Новий курінь треба ставити.
І дали козаки тому парубку військове ймення «Палій».
Мабуть, є правда у цій легенді.
А оце вже історична істина: полковник Білоцерківсько-Фастівський Семен Палій прославився своїми переможними походами проти турків, які тоді часто нападали на Українські землі. І всі козаки, які воювали під його проводом, також називалися Паліями, бо любили відважного командира.
А далі — жива істина сьогодення: сиджу у 5-й палаті шпитального відділення неврології і бесідую… з праправнуком Семена Палія (родина береже пам’ять про великого предка) двадцятилітнім киянином Олександром Палієм. Ще один славний онук, скоріше правнук, з’явився у мене!
Сказав: «Мій пращур був військовим, хочу бути військовим і я». І поїхав учитися до військового ліцею у Чернігів. З весни 2015-го року вже був на фронті…
Сталося це 7 жовтня у Зайцевому. Вся сєпарська шпана понапивалася й почала палити без розбору. Старшина мотопіхотної роти 43 батальйону Олександр Палій вийшов з бліндажа до окопу подивитися, що відбувається. В цей момент в окоп влетіла граната…
М’які тканини, живіт, кінцівки, навіть праву ногу підлатали лікарі. А ось із контузією головного мозку складніше. Головні болі, несприйняття світла, проблеми місцевої пам’яті, руху — все це долається повільніше. Але долається! «Тепер страшно згадувати, — каже Олександр, — яка то була біда — перший тиждень після поранення!»
Поки молодий воїн лікується, постійно на зв’язку з бойовими побратимами. Тривожить Сашу проблема військового одягу. Шиють його у нас з неякісного, жорсткого і важкого матеріалу. Інша річ — натівські зразки. Зараз найважливіше для держави — захист од ворога. Тож треба багатіям поділитися своїми розкошами і за ті гроші армію одягти так, як у розвинутих державах, — вважає Олександр.
А ще молодого воїна весь час тривожить думка, яку чую від солдатів не вперше. Кремлівського злодія можна зупинити лише силою. А у нас стане і сил, і засобів, і волі народу.
Ще мій молодий співбесідник міркує про низький моральний стан ворожої армії, куди силою згонять тих, що вийшли з тюрем, п’яниць тощо. «Та страшна імперія од віку не жаліла свій люд, маючи його за бидло, якого не шкода. Ще Друга світова війна це показала. У нас демократичніша атмосфера. Люди добріші. Про загиблих пам’ятають, поминають. А волонтерство яке!» Де влада неспроможна чи не хоче, там людина людині допоможе.
Олександр любить історію. Порадила йому зацікавитися нашою військовою історією, а може згодом і писати її.
Вже не лежить — ходить!
Іду шпитальним коридором. Назустріч сяє усмішкою давній знайомий — елегантний, з модною зачіскою! Може, рік не бачилися. Тоді лежав ледь живий у наклейках, трубках, різних медичних конструкціях. Коло безпомічного татка Євгена товкся на ліжечку, радісно щебечучи, його маленький синок. Мама контролювала ситуацію. Тоді я подумала — оця терапія від рідної дитини однозначно допоможе хлопцеві.
І допомогла! — пошуткувала, радісно вітаючись із моїм давнім Героєм — Євгеном Симоненком. На ногах його — медичні ортези (зимовий варіант медичного взуття). Вони фіксують ногу під кутом 90 градусів, додають, де треба, трохи висоти. Але ж не лежить! Ходить, стоїть, сидить.
Євген — киянин. Разом із дружиною, науковцем, працює у музеї в Пирогово.
Повноцінне життя повертається… Щаслива за Тебе, Євгеночку.
По шматках збирали
Тим часом Євген знайомить мене з побратимом Олексієм, якого поранило 15 серпня 2016 року протипіхотною міною. “У клініці Мечникова у Дніпрі мене по шматках збирали. Тулуб скалічений, у ногах 12 дірок, забій головного мозку, гематоми, пролам потиличної кістки».
10 днів як почав Олексій ходити, а вже вірить, що повернеться на передову. Правда, дружині Аліні ця ідея не подобається. Спочатку треба стати повністю здоровим. Аліна тут же, коло Олексія, гріє його теплим, усміхненим поглядом. Вона — донеччанка. Чарівна. Співачка і модельним бізнесом займалася. Мають п’ятилітнього синочка.
Добрі у мами сини
Василь львів’янин. Ще один Олексіїв побратим. Старший солдат окремого розвідбатальйону. У Василя своя біда — атрофія голосових зв’язок. І таке буває в холоді, вологості у фронтових умовах. Лікуватись прислали. Сподівається, що скоро знову в бій. Тато Василя був військовим. Обидва сини пішли його стезею. Спочатку воював на сході один брат, а як демобілізували — пішов другий, Василь. По черзі на війні, аби маму саму не лишати.
Русифікація — це теж війна проти нас
— Я зараз читаю чудову книжку — “Залишенець» Василя Шкляра. Гарно написана і замислитись кличе. Ще в ті далекі роки проти тих самих боролись наші діди за Україну», — показує книжку і захоплено Дмитро Краслянський, 28-літній старший солдат, помічник гранатометника другого батальйону 72-ї Білоцерківської бригади. Мешкає в Яготинському районі, село Сотниківка, вул. Козацька, 59! Пораділи ми спільно, що, слава Богу, зусиллями мудрих і енергійних почали нашим селам і містам повертати людські назви, що комуністи колись спотворили їх.
Козак Дмитро ще 20 березня 2014 року, як тільки оголосили мобілізацію, пішов воювати за свободу України, лишивши на час і батьків, і мирну працю, і улюблені футбол, теніс.
Він був поранений 2 роки тому біля легендарної Савур-могили. В окоп прилетіла міна. Після третього вибуху втратив свідомість. Скалічило обидві ноги, два уламки влетіли в голову… Переніс 28 операцій. Лікували в Німеччині. В Україну повернувся 6 листопада 2016 р. «Німецьку кров вливали, не шкодуючи, — з гумором каже Дмитро, — отже, я тепер на 30 % німець. Трохи вивчив і німецьку мову. І протез ноги маю німецький, хоча деталі збирали у нас — у Києві, на Подолі».
Я похвалила його українську мову. А він мені: “Та у нас в родині ніколи не пристосовувалися до “общєпрінятого». Ви знаєте, русифікація — це теж війна проти нас, українців. Мене обурює, коли у різних конторах, фірмах говорять і папірці пишуть мовою окупанта. А в нашому козацькому селі слабкодухі перевертні-комуняки, хоча і приховуються нині у своїх окопчиках, буває, дорікають мені, що пішов воювати проти “братиків», мовляв, вони такі самі, як і ми. Зовсім не такі! Я особливо тепер добре відчув їхнє “братерство»!
Додав, що дуже вплинув на його українськість Тарас Шевченко. А ще — Катерина Білокур, її картини. Батьківщина художниці, село Богданівка — поруч із рідною Сотниківкою.
Дмитрові призначено пожиттєву пенсію. Багато мирних планів. Прощаючись, наспівує мені Шевченкове “Соловейко в темнім гаї…», а далі — і не повторю! Там про москаля таке співається!.. На фронті переробили….
Бесідувала з Дмитром Краслянським у Відділі народної і нетрадиційної медицини, у 4 палаті. Там міряють ауру, вивчають магнітні поля навколо людини, дієвими народними засобами зміцнюють здоров’я. Після довгої боротьби за життя тут Дмитрові сьогодні підліковують серце.
Тільки через оптичний приціл!
“Усе навпаки: йде війна, говорять — перемир’я. Представники ОБСЄ мають контролювати ситуацію постійно, а вони — як на роботі в конторі: до п’ятої години дня поспостерігали, коли найтихіше, і пішли відпочивати. Ось тут і починають «сєпари» обстрілювати наші бойові позиції, мирне населення. Вільно і безконтрольно! Темно і хитро все плететься навколо цієї війни.
У березні 2015 року, щойно ОБСЄшники поїхали з позицій, почався ворожий обстріл. Ми тримали тоді оборону під Бутівкою і залізничним Вовчим мостом. Вовчим назвали його на честь нашого хороброго ротного з позивним “Вовк».
…Граната вибухнула за півметра від мене. Ногу розірвало на шмаття, покришило руку, в трьох місцях нерви перебило… Почалася моя епопея по шпиталях. Хлопці просто на полі обкололи знеболюючим і на броні БЛП погнали до батальйонних медиків. Шпиталі Червоноармійська, Дніпропетровська. Постійний наркоз. Перша серйозна операція тут, у гнійній хірургії. Хірургу Костянтину Володимировичу дякую за складену ногу. А тоді була Німеччина, Берлінський військовий шпиталь. Майже рік приводили мене до норми. З любов’ю і терпінням. Велика дяка німецьким фахівцям. А вже як я вдячний тамтешній українській діаспорі, то й слів не знайду!
Підсумок: за півтора року — 61 операція! Мабуть, світовий рекорд.
Ми у п’ятій палаті травматології. Свою історію мені оповідає 45-літній сержант 25-ї окремої парашутно-десантної бригади, вінничанин Юрій Йосипович Ружицький.
— А чого Ви знов у шпиталі?
— Ще буде операція. Шістдесят друга. Зрощуватимуть кістку…
Відволікаю співбесідника на іншу тему — чи доводилося розмовляти з «сєпарами» в якийсь мирний момент, чи з полоненими.
— Ні. Тільки через оптичний приціл! З наступним натисканням на курок… І думаю — справедливо. За кров, за руїни, за смерті…
Час обіду. До палати зайшли волонтери. Пропонують: фарширована риба, картопляні зрази із капустою, локшина із соусом “Жюльєн», вареники з чорницями і вишнями, плов, печеня, риба варена, дієтична зупа з фрикадельками!
Хлопці починають замовляти різні смакоти. Бажаю смачного і тихо виходжу з палати.
…Йду коридором до виходу. Назустріч мій запорожець Євген Редька. Нічого, що з одним оком, розтрощеною щелепою, без руки, зі скаліченими ногами, але ж іде! Старанно, вперто ходить, поки з ходунками — розробляє порятовані хірургами ноги. Сильний хлопчина! Ми обійнялися, бо давні знайомі…
Сни війни
У нас гості. Анатолій Хмара, воїн АТО з дружиною Оленкою і донечкою Лесею. Я вже розповідала про козака Хмару. Він з давнього козацького міста Старобільська на Луганщині. Еколог. І вже працює. Але військові травми легко не відпускають. Наслідки контузії даються взнаки. Можлива ще операція, ще шпиталь. А поки — ділові справи, Софія, Михайлівський Златоверхий, концерт українських переможців на Євробачення…
Стелю ліжечка на ніч і примовляю: це для донечки, а це для Вас із коханою. Анатолій, знітившись: ми разом не спимо! Чому? — питаю.
— Та я вночі такий неспокійний, інколи навіть на підлозі прокидаюся, так перевертаюся, підскакую. Весь на війні! Страшні нав’язливі сни. А останнім часом один і той же мучить мене: нас оточили «сєпари», їх багато. Стискають нас. А тоді виявляється, я один між ними стою з чотирма гранатами на грудях і… розумієте, — починається пекло. Я кидаюсь, качаюся, мною трусить, поки не прокинусь… знов на підлозі…
Розстеляю ліжко чарівній дівчинці Олесі, а вона мені тривожно: я можу тільки коло мами спати. Мені страшно як стрілянина починається…
*
Сутінки. Йду додому та й думаю: чи почала б наша влада на початку війни відроджувати Українську Армію, захищати Державу, коли б не ті найкращі хлопці добровольчих батальйонів, з вогнем Любові до рідного краю, які першими безстрашно кинулися тоді, у 2014-му, назустріч ворогу і зупинили його ціною своїх життів?
Мізерія і тепер гроші рахує. А народ живе і захищає свою Правду.
