ДНК варвара

ДНК варвара

 

Катерина МОТРИЧ

 

Войовничі агресивні народи чи не найбільша печаль людства. Вони воїнство демонічного світу, порушники всіх Заповідей Божих. Творець зупиняв їх, припиняв їхнє існування, то асимілюючи, то відбираючи у них саме життя. Так зникло багато орд, народностей, етносів, історичні вітри розвіяли їх, як порох. Деяким агресивним пощастило жити й до сьогодні, але їхні коні давно тупотять по їхній землі і зброя лежить на їхніх складах. Нащадки ж колись войовничих, а нині цілком мирних, цивілізованих, віддзеркалюють завойовницькі криваві гульбища своїх предків у талановитих фільмах, гоноровито називаючи імперську моровицю “величним століттям».

Кожний народ має у своєму історичному літописі чорні сторінки і світлі. Не забули, нині побратані, українці та поляки жодної лихої сторінки, яку писали то разом, то поодинці. Про своїх “неславних» прадідів “славні» нащадки стримано говорять: “Так жило жорстоке середньовіччя». Мовляв, на всіх дихав червоними випарами Марс. Довго і лиховісно. Всіх мирить Кліо, безпристрасна, мудра, ні в кого не закохана і вічно молода. І вже багатьом вибілила сторінки в їхній книзі буття і дописала їх радісними покаяльними розділами.

От тільки “Царский свод» не міняє ні своїх чорних сторінок, ні своїх сюжетних ліній. Щоправда, зі століття в століття міняються головні герої — одних поглинає безодня, а інші з неї приходять, за духом копія попередніх, — та дещо видозмінюються назви заголовків: “іти на невірних», “унічтожать ізмєнніков батюшки-царя», “за власть совєтов», “борьба с врагамі народа», “уничтожать боевиков-афганцев… чеченцев». А нині йде бій “святой і правый» з “києвской хунтой, бандеровцами» і “помогаем народу Донбасса строить Новоросію, ибо києвская хунта запрєщаєт ему розговаривать на русском» та “Крым и Донбас никогда не были Украиной». І вже “русский мир» викошує люд сирійський, творить пекло, поповнюючи свій “Царский свод» ще одним розділом, незмінно написаним кров’ю. Бо в нього дух погибельний і така “місія»: відчахувати від Древа Життя все нові й нові гілки, воювати проти Духа Святого — творця всякого буття на планеті. “Місіонер» там, де підіймає голову будь-яка гідра і жене туди свій легіон, випробовує зброю і стирає з лиця землі міста, села і приносить в оази народів, націй те, чим він володіє сповна, — смерть і пекло. Точніше, це воно ним володіє, поглинуло його ще на зорі зачаття і вдихнуло в нього свій дух. Дух неволі й мороку, дух рабства і мракобісся, погибельний і жорстокий.

Він живе на просторах “нєдєлімой» ще відтоді, як його вигойдала у своїй колисці Золота орда, споїла молоком своїх брикливих диких кобилиць. Дух рабства і агресивної войовничості, як спрут, гримуча суміш, де поєднане плазування перед повелителем і водночас готовність розтерзати всіх і кожного, на кого той вкаже.

Вже мовби їхній класик-метис прагнув в алегоричній формі показати цього голодранця-месіанця, подарувавши йому чудову казку про Золоту рибку. І мораль її виходить за рамки дитячого казкового жанру, а швидше віддзеркалює національну рису, де раб і рабовласник — в одній особі. От і бідова старушенція не вдовольнилася навіть статусом цариці, а захотіла підкорити саму рибку-чарівницю. У результаті — ті ж таки розбиті ночви і вона в лахмітті.

І ця аналогія напросилася, коли нещодавно на телеекранах вималювався царьок, нащадок пушкінської старушенції, а поруч хлоп’я — школярик. Царьок запитав школярика: “Где границы России?» Дитина відповіла. А царьок махнув ручкою, як його “попєрєднік» на броньовику, шкідливо усміхнувся і прорік: “Границ у России нет». Майже як у старушенції, в якої також “граніц нєт». Розбиті ночви вже вимальовуються, тільки вони — для “народа-побєдітєля-освободітєля», який тихо постогнує, особливо у глибинці.

Дивилася на це глибоко боляще невиліковне неблагополуччя з цілим клубком психічних розладів і думала: коли ж нарешті Бог проведе “граніци» в його замежному імперському божевіллі й переродить цей небезпечний народ у цілком безпечний, який відпочине сам від себе і дасть перепочити планеті.

З надією позираєш на Китай і думаєш, що ця “дружба» останнього часу, — може, промисел Божий. Китай дедалі більше і більше наступає, на Далекому Сході розкосих очей щорік-щодва серед “нєнавідящиіх бандер» дедалі більше і більше. (Знаю достеменно — там живе рідня). І таке поняття, як Вигнання, має дещо образне наповнення. Ніхто, наприклад, не виганяв наших предків Адама і Єву з раю. Вони вимушені були самі залишити його, адже на Межиріччя, внаслідок коливання земної кори, наступав розлив рік з чотирьох боків.

Приміром, сто прибулих у російську глибинку з Китаю молодих китайців одружаться на ста прибулих молодих китаянках. Безперспективне містечко вони обернуть на перспективне. Китайську здатність працювати і вдосконалювати демографічну ситуацію всі знають. І ось у тому занедбаному на межі зникнення містечку з’явиться ще 700—800 китаєнят. До них приєднаються ще родичі, адже від Владивостока до Китаю — рукою подати. Отож, демографічна ситуація російської глибинки поліпшилася у казковий спосіб і поглядає на “побєдітєля-освободітєля» розкосими очима. Ще й тверезіших і не задіяних у походах на “врагов отєчєства» і в найми візьме. І от за 50 літ вигнання відбулося.

Так Творець втихомирював багато войовничих народів, перетворюючи їх на мирних, цілком безпечних для планетян. І отак, перебігаючи подумки історію рідну й “старшого брата», особливо вдивляючись у його рабсько-жорстокий лик останні три роки, коли він став рідним братом Адольфа із німецької “глибинки», впадаєш у мрії і уявляєш, у що чи кого переродить Творець цей глибоко нещасний, на генетичному рівні зґвалтований і зазомбований, втомлений бідами й нескінченними бойовищами народ, запрограмований на криваві вигули по планеті. Народ, переконаний у якійсь своїй месіанській місії, а по суті він став біблійним “терням у боки», катом і горем України. Який, врешті, зняв із себе фарисейську машкару братерства і знову терзає українців, несе на градах і буках своє “братерство» і про який хочеться сказати словами Ісуса Христа: “Ім’я йому легіон».

Від ревного раба Золотої Орди, її вихованця і вигодуванця, великого “собіратєля» чужих земель, войовничого Олександра Невського, його внука, не менш жорстокого “собіратєля», відданого Орді Івана Калити, царя Іванушки Грозного та інших катів і до сьогодні, він засіває землю смертями, тирлується по планеті, волочить свій мерзенний “русский мир» і страшенно хоче інфікувати ним світ, щоб він став схожим на життя насельників бараків Золотого Кольца. Коли ж заглиблюєшся в генетику цього “месіанця», то розумієш, що інакшим цей народ і не міг бути, адже батько у нього Батий, а мати зґвалтована угро-фінка. І Москва зачата з повеління хана Менгу-Тимура, правнука Батия, коли татаро-монголи вже повністю підім’яли під себе Суздальські землі, — майбутню Московію. Господарями й повелителями цих земель були ординці. (Князями лише ті, що стали слухняними наймитами Орди і які одержали від хана ярлик і виконували всі його повеління). Їх було аж дев’ять: від Батия до останнього хана Джанібека. Саме він, правнук Батия Менгу-Тимур, заселяв ті “залешанські» землі (майбутню Росію) татаро-монгольською знаттю та повертав туди угро-фінів, що втікали в ліси від їхнього насильства, — стверджує великий знавець Москви ординської В. Белінський. Отже, це була асиміляція і одних, і других. Ембріон цього лиховісного зачаття мав усі спадкові риси жорстокого ординця, який владарював на просторах сьогоднішньої Росії понад триста літ, та поневолених угро-фінів, які чинили опір, але врешті були зґвалтовані.

Так, на просторах сьогоднішньої Росії жили угро-фінські племена, “люди залешанські». Це ні для кого не новина. І міф про наших братів-слов’ян — лише імперський міф, в який багато хто з українців вірить і нині, хоч “собіратєль» вкотре збирає-відбирає чужі землі. Слов’янами були лише новгородці та мешканці Псковщини, що сусідили із угро-фінськими племенами. Історичні джерела повідують про етнічне різноманіття тих племен і де вони жили. (На ріках Ока і у верховітті Волги жили весь, мурома, меря. Середнє Поволжя — мордва, черемис. У фінських містах Суздалі, Ростові, Муромі жили мещера, мокша, мордва, марі. Ці ж таки племена населяли Тулу, Рязань. Мордва, ба мердініс, моксель — у болотистих лісах, де колись зачнеться Москва. А ще жили тут з незапам’ятних часів, з перших тисячоліть нашої ери, фінські племена печора, ям, литва, марі, пермь, черемис, нарова та інші, слід від яких зник назавжди). І назви “ісконно руських» міст та рік дали таки ж вони, аборигени угро-фіни. Від Білого моря — до Оки, Волги і Печори — це все їхні назви. Російський історик В. О. Ключевський пише, що “Финские племена водворялись среди лесов і болот центральной и северной России еще в то время, когда здесь не замечено следов присутствия словян».

І ось один слов’янин появився. Про нього нині забутого, але він зіграв велику роль у творенні імперії варварського зразка. Він також додався до того ДНК, з якого зачався ембріон, а потім і вродилося ледь помітне тіло, росло грабунками й походами, поневолюючи й мордуючи та все наїдало собі тілеса, ставало “єдіним і нєдєлімим», аж так, що в нього нині “граніц нєт». Цим репродуктивним самцем-державником “нєдєлімая» пишається, відносить до найгероїчніших, найдоленосніших постатей “отєчєства». Хоча інший народ піддав би його анафемі. Але там все інакше: біле називають чорним, чорне — білим, зло — добром, завоювання — допомогою, агресію — “защітою отєчєства». Так, це ж таки Олександр, названий Невським.

У російській імперії було багато демонічних постатей при найвищій владі: Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, Сталін, врешті, Путін. Саме вони підкорили того триголового дракона, на якому тримається їхня держава, або як вони самі кажуть, — три стовпи: “самодержавие, православие и народ». На них вона опирається століття. Незмінно жорстока, завойовницька, агресивно-мілітарна, подавляючи будь-яке інакомисліє, незмінно з владою в руках чергового держиморди, хоча на позір існують всякі “думи» та різні політичні й військові угруповання як декор до повелінь імператора; від самого зачаття запущений механізм доносів, знову ж таки ще на зорі свого становлення. Як прообраз КДБ. Ця держава в державі могла з’явитися лише в країні рабів і рабовласників, у якій ревно сповідувалося подавлення волі, свободи, де отой третій “стовп», на якому трималася імперія, був всього лиш безправним наймитом, солдатом, жорстоким убивцею, катом і своїх єдинокровних, і поневолених народів. Тобто, така пекельна сила, як КДБ, рідна ненька нинішнього ФСБ, народилася з філософії й ментальності, з духу ординської держави Московського періоду. Як цербер, мисливський гончий пес, і поліцейський псяра, натренований брати на нюх і роздерти кожного, хто лиш дозволив собі подумати інакше. Натхнення тартар, сила демонічного закрою, з таємними комірчинами психотропного ураження для всезагального впокорення народу, обов’язковими кабінетами відьмаків, чорних магів на службі, здатними на всякі пекельні дійства проти інакомислячих; сила, у якій той третій “стовп» перетворений був нею на нашіптувачів і стукачів. Тож імперія злукавила, говорячи лише про три свої “стовпи». Вона добре знає, що найперший, наймогутніший і досить давній “стовп» — це КДБ—ФСБ. Він центральний і основний. Каїнів. І творець його й натхненник, помічник і поводир — князь світу цього. Перший “стовп» послуговується його силою, оточений усілякими магами-консультантами, міняє свої дати народження і справжні імена на магічні з допомогою окультистів-нумерологів. (Ті ж таки нумерологи стверджують, що вони майже всі за порадою магів міняли свої дати народження та справжні імена на ті, що робили їх сильними диктаторами, тому й з’явилися імена Ленін, Сталін, змінив єврейське прізвище й Гітлер, а Путін і Сталін, стверджують знавці, — духовні близнюки). А отой третій “стовп», безправаний раб, хоч як парадоксально, і породжує їх, жорстоких правителів; лише в гущі цього народу вони й з’являються. І попри те, що до влади в російській імперії приходили люди різних національностей, вони всі ставали сіамськими близнюками-самодержцями. Копіями жорстоких ханів. Той маховик, який запустили ординці на просторах імперії, в якій вони колись владарювали, так і працює без збоїв. Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, Сталін, Путін — виклики суспільства. Його морально-психологічна потреба. Суспільства, яке прагне жорстокого повелителя-рабовласника, якому він кориться з радістю і готовністю, якому не потрібна свобода, але потрібен міф про його велич, брехня про якусь його місію щодо інших народів. “Гол, как сокол», але готовий оголити до крові тисячі й мільйонам зруйнувати життя, бо він у якоїсь мари “народ-побєдітєль-освободітель». Він і справді звільняє від усталеного життя всіх, на кого вкаже імператор. Так, саме третій “стовп», який нічого не вирішує, вирішує появу каїнових синів на найвищому троні. Парадокс! Іншого вони не сприйняли б, або б убили, як робили це з багатьма, що не володіли демонічною силою. Така ментальність і психологія цього народу. Він любить держиморд і своє рабство. Тому породжує і обирає жорстоких кумирів. (Точнісінько так, як м’якосердий українець голосує за недолугих, невдах-державників. В Україні ось уже двічі за останні сто літ до влади приходять авантюрні політикани та сильні в корупцї і слабосилі в державотворенні очільники).

Навіть ті вторинного плану, найперші, “собіратєлі» зіграли велику роль у творенні цього великого і страшного ведмедя. До таких належить таки ж він, національний герой Олександр Невський. Він жив у Золотій Орді аж 14 років, бо був заложником. Виховувався на традиціях ординської нації, увібрав стиль життя, жорстокість, ментальність і дух Золотої Орди. Деякі джерела повідують, що Олександр побратався із сином хана Батия Сартаком на крові (була в ординців традиція братання на крові — різали руку, кров мішали з молоком і почергово випивали, промовляючи клятву — таке братання вважалося сильнішим, ніж кровне). Отож ота кров на молоці виявилася сильнішою, ніж біологічна, бо вона стала фатальною. Він не лише брав участь у всіх завоюваннях Золотої Орди, а сам чинив, як ординець, закликаючи їх на допомогу й жорстоко розправлявся з племенами Суздальської землі. Недовго жили своїм відокремленим життям Новгород, Псков, Смоленськ, Вологда, Рязань, Твер, не маючи нічого спільного з Московським улусом. Це були суверенні князівства, самодостатні й процвітаючі. І всі завоювання вільних земель робив побратаний із татаро-монголами національний герой Олександр Невський. Не раз і не двічі. Він люто катував слов’ян Новгородського, Псковського князівств. Так, він був мучителем і катом цих князівств. Це він придушував будь-який бунт, зробив перепис населення цих земель, що зобов’язувало вільні князівства не лише платити подушне Золотій Орді, а й стати її невід’ємною частиною. Це ж робили і його сини. Так чинили його внуки. Всі вони ревно служили Орді. Тож державність російської імперії від початків зводилася за канонами Золотої Орди, і до того приклав свою руку суздальський князь Олександр Невський. Іншого він не знав і не вмів. Брав участь у всіх походах і завоюваннях Орди в Європі, Азії. Наступники його діяли за схемою, яку запустив у життя саме він.Московские князья, — напише професор Ключевський, — были гибкие и сообразительные дельцы и одновременно, как мы установили, — величайшие подлецы и мерзавцы». Це внук Невського Іван Калита продовжував справу діда: “несмотря на глубокие снега и морозы жестокой зимы… Тверь, Кашин, Торжок были взяты, опустошены со всеми пригородами, жители истреблены огнем и мечом, другие отведены в неволю… Хан… будучи доволен верностью князя московского, дал ему самую милостивую грамоту на Великое Княжение, приобретенное бедствием столь многих…» (В. Белінський). Поневолювалися угро-фінські землі і слов’янські Новгородські та Псковські вже й в наступні століття наступними правителями незмінно жорстоко й моторошно. Отже, чинили опір століттями. І століття їх заганяли в одне стійло.

Ось чому жорстокість і намагання повернути народи, що вийшли з-під влади імперії в останні десятиліття, — це кліше попередніх її завойовницьких кровопролить. Ось, що пише їхній професор М. М. Карамзін про поневолення угро-фінського племені черемисів, що проживало у В’ятській і Казанській землях. За наказом князя Івана ІІІ лютої сніжної та морозної зими грабіжники-воїни більш як місяць йшли в Черемиську землю, щоб назад повернутися з багатою здобиччю.

“Вступив в землю Черемисскую, изобильную хлебом и скотом, управляемую собственными князьми… россияне (?) истребили все, чего не могли взять в добычу, резали скот и людей, жгли не только селения, но и бедных жителей, забирая многих в пленники. Наше право войны было еще древнее, варварское, всякое злодейство в неприятельской стране считалось законным. …Обратив в пепел все, что могло сгореть, россияне,(?) усталые, обремененные добычею, отступили». (В. Белінський. “Страна Моксель»). (Цьому віриш, от тільки слово “россияне» тут недоречне, оскільки такого народу тоді ще не було).

Новгород століттями боронився від московських варварів, а найбільше від Олександра Невського, котрий аж п’ять разів приводив ординців до слов’янської землі кривичів, край давній, високої культури й християнських традицій і цінностей, що мирно сусідила, вела торгівлю з Києвом і не мала жодного стосунку до Московського улусу. Край, який освятив ще Андрій Первозванний. Це була північна частина Київської Русі. І ламали його століття, грабували, нищили московські князі разом з ординцями, але він відроджувався і знову піднімався з попелу й руїни.

Той таки ж великорос Карамзін пише: “…приняв благословение от митрополита и епископов Иоанн ІІІ сел на коня и повел главное войско из столицы. …шли разными путями к новгородским границам… Вступив в землю Новгородскую истребляли все огнем и мечем. Дым, пламя, кровавые реки, стон и вопль от востока и запада неслись к берегам Ильменя. Москвитяне изьявляли остервенение неописанное. …Не было пощады ни бедным земледельцам, ни женщинам. …Воевода Холмский обратил в пепел Русу… приказав отрезать пленникам носы, губы, а потом вернули их искалеченными в Новгород. …Гонимые, истребляемые победителем, бросались в воду и тину болотную… тонули и умирали от ран. …Гнали их, убили 12000 человек, взяли 1700 пленников… явили пример строгости — велели отрубить головы знатнейшим пленникам». (В. Белінський. “Страна Моксель»).

Добивали Новгород і наступники. Вже Іван Грозний повторить жорстокість своїх попередників. Ідеться про його похід 1570 року на Новгород. (Тобто, і в кінці XVI століття Новгород ще не був Росією). Звернемося до роcійських таки ж джерел.

“В холодное зимнее время Иван собрался в поход, взяв с собой опричников и целое войсько. Уже на границе Тверской губернии началась военная экзекуция, пред которой бледнели ужасы первого ливонского похода… От Клина до Новгорода царь оставил за собой пустиню. …Пригородные монастыри были преданы разграблению и 500 монахов были уведены. На другой день опричники проникли в город, собрали всех священников и дьяконов и поставили их рядом с монахами на правежь. Их били с утра до вечера, требуя по 20 р. выкупа за каждого…. Царские пристава рискали по домам и сгоняли жителей в место, обнесенное оградой и охраняемое войсками. Иван Грозный приказал бить палками до смерти всех монахов…

…В следующие дни террор достиг ужасающих размеров. На главной городской площади было сооружено подобие трибунала, окруженное орудиями пыток. Царь приступил к быстрому суду. Горожан приводили сотнями, пытали, жгли на малом огне с утонченными приемами, затем почти всех приговаривали к смерти и везли топить. Окровавленные жертвы привязывались к саням и их по крутому откосу спускали к быстрине, где Волховь никогда не замерзала. …Младенцев топили, привязав их к матерям. Опричники с пиками стояли на лодках и наблюдали, чтобы никто не спасся. …Избиение длилось п’ять недель, и в редкие дни на тот свет не отправлялось человек 500—600. Иногда жертв возрастало до полуторы тысячи в день». (В. Белінський. “Страна Моксель»).

Та ж доля спіткала і Псков, і знову за тією ж схемою: катування, винищення, грабування. Знатніших вислали в Московію, дозволивши взяти дещо зі свого майна. На їхню землю прислали московських бояр. У руїну була перетворена Твер, Рязань, Смоленськ та інші землі, де проживали угро-фінські племена.

Ці племена стануть материнською основою нового народу — росіян. Кілька століть у тому етнокотлі “варився» новий етнос. Жорстоко і немилосердно. Угро-фінів мечем і вогнем перетворювали на великоросів вірнопіддані Орди Рюриковичі і татаро-монголи. І врешті вродився “старший брат», коли “молодший» устиг уже й вуса завести. Монголоїдно-угро-фінський. Вродився, то й добре, нехай би жив, та не тужив. Коли б у ньому перемогла фінська кров чи кілька крапель слов’янської. Адже угро-фіни мирно сусідили між собою, успішно вели господарство і не зазіхали на чуже. Але ж перемогла кров ординська. Як бачимо, асиміляція не завжди веде до мирних утворень, а жорстоке зґвалтування несе в собі спадкове прокляття й накладає його чи не на всі покоління. Бо, мабуть, ті жахи, та агонія катованих людей, які чинилися на землях слов’ян та угро-фінів, таки ж не лише іменуються “собиранием земель», а покарою людства народом, названим у Біблії “терням у боки». Народом полярної генетики, де тісно переплелося рабство й жорстокість, покора й агресія.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment