Микола ГОЛОМША: «Слухати і чути думки народу»

Микола ГОЛОМША: «Слухати і чути думки народу»

 

Кожен день життя нашого суспільства позначений подіями, що привертають увагу переважної більшості громадян, стають предметом обговорення в інформаційному просторі. Сьогодні ми розмовляємо про це з головою політичної партії «Патріот», колишнім першим заступником Генерального прокурора Миколою Голомшою.

— Миколо Ярославовичу, увага українців нині прикута до Авдіївки. Там перевіряються на міцність не лише наші Збройні Сили, а й українська державність.

— Путінські терористи, намагаючись вибити наших вояків із Авдіївської промзони, застосовують усі види озброєння, включно із тими, що заборонені Мінськими угодами, а це артилерія 122 та 152 мм, РСЗВ “Град» тощо. Посіпаки кремлівського режиму виконують наказ-замовлення Путіна, створюючи черговий прецедент для звинувачення України у зриві уже давно умовного перемир’я. Недоімператору, попри все, потрібні факти для політичного дисперсного забруднення України на міжнародній арені. І якщо їх немає, то путінські технологи їх створюють.

Якщо розглядати загострення в районі Авдіївської промзони суто з військової точки зору, то одразу зрозуміло, хто веде наступальні дії, а хто обороняється. Це видно навіть по втратах у живій силі, які несуть путінсько-терористичні підрозділи. За різними джерелами, кілька десятків бойовиків знайшли свій останній притулок у моргах псевдоутворення ДНР. На жаль, є непоправні втрати і серед українських захисників.

Однак для Кремля надважливим залишається ще одна задача — створити в районі бойових дій ситуацію на кшталт сирійської, тобто гуманітарну катастрофу. Задля цього путінці готові жертвувати життями не лише власних кадрових військових і найманців, але, насамперед, місцевих мешканців. Вони ведуть регулярний мінометний та артилерійський обстріл населених пунктів у зоні протистояння.

Так, у результаті цілеспрямованих обстрілів був знеструмлений Авдіївський коксохімічний завод, який “давав» місту тепло, електрику і воду. У зв’язку з уведенням у місті надзвичайного стану Державна служба з надзвичайних ситуацій, рятуючи населення, оперативно перекинула в місто генератори, “буржуйки», намети, похідні кухні, продукти та воду. Критична ситуація залагоджена.

До речі, варто повернутися до питання, на якому я неодноразово наголошував, — нам сьогодні вкрай потрібні інфраструктурні війська, спроможні потужно і адекватно, в короткі часові відрізки вирішувати проблеми, аналогічні тим, що виникли в Авдіївці.

У цій ситуації надзвичайно продуктивною є консолідація влади і суспільства задля організації дієвого спротиву ворогу на всіх можливих напрямах. Президент України активно взаємодіяв із керівниками силових відомств, тримав під постійним контролем гостру ситуацію в Авдіївській промзоні. Це питання було винесене на розгляд Ради безпеки ООН. Світ у системі онлайн побачив весь цинізм кремлівської політики. Важливо, щоб політичні та партійні лідери, громадські організації та рухи не мовчали, — саме в такі моменти проявляється розуміння відмінностей внутрішньодержавної політично-персональної боротьби за реалізацію намічених програм і цілей та єднання в боротьбі проти ворога, який загрожує засяг території нашої держави, намагається ліквідувати незалежність України. Державницька мудрість, політична зрілість та громадянська позиція політиків, чиновників, бізнесменів, громадських діячів та громадян України проявляється сьогодні в усій повноті.

…Блокування залізниці в районі проведення АТО, участь у цих заходах певних радикальних політичних фігур (які мали б вирішувати такі проблеми насамперед законодавчим шляхом), істерична хвиля в деяких ЗМІ на мотив сурковсько-путінських “стогонів», виступи окремих політиків із заявами далеко не проукраїнського змісту наразі свідчать про відсутність державницького розуміння своєї ролі й місця, а іноді й про свідоме лиття води на путінський млин.

Не забуваймо сьогодні донеччан і луганців, що були вимушені покинути свої домівки і перебратись з районів, окупованих російськими терористами, в інші області України. Не називаймо їх “переселенцями», бо вони є реальними БІЖЕНЦЯМИ і таке визначення їхнього статусу мають розуміти всі, від органів влади до засобів інформації. Бо у всьому світі такі люди — БІЖЕНЦІ, а ми сором’язливо називаємо своїх “тимчасовими переселенцями». Ці люди потребують опіки не тільки з боку держави, а й усього світу!

— Миколо Ярославовичу, чому багатьох людей малого бізнесу зовсім не радує підвищення мінімальної заробітної плати?

— Тому, що підвищення мінімальної заробітної плати відбулося без достатньої підготовки і аналізу, і це зараз вбиває малий і середній бізнес. Тому штрафи, що призначатимуться за неможливість виплачувати мінімалку разом із драконівськими, необґрунтованими цінами на енергоносії, контрольованими олігархічними монопольними енергопідприємствами, примушують підприємців масово згортати свою діяльність, закривати робочі місця. Добра ініціатива — підвищення мінімалки — не врахувала існуючий стан «виживання» підприємств, що ледь зводили кінці з кінцями. Це ж стосується багатьох видавництв, редакцій, творчих колективів та організацій. Багато з них припинять свою діяльність. Ось і виходить, що влада чує тих, кого хоче чути, бо живуть у «своїй» правді, не прислухаючись до думки людей, які жорстко критикують «успіхи» цього лицедійства!

Нові робочі місця, мабуть, найголовніша задача для очільників держави і уряду. Від вирішення цієї проблеми залежить добробут наших громадян, економічний стан країни і вітальний настрій усіх українців.

— «Потрібні зміни!», «Зміни будуть!», «Зміни йдуть!» — ці «слогани» вживають різні політичні партії й сили. Що думаєте Ви?

— Назву дві проблеми, які гальмують поступ України. Перша — це політична корупція, бо найвищі посадовці держави, декларуючи боротьбу з корупцією, призначають на ключові пости правоохоронних і контролюючих органів “потрібних» людей. Використовуючи адмінресурс, фальшують вибори і приводять на посади контрольовану більшість. А ті, відповідно, аж донизу — всіх “своїх». Так і тоді  встановлюються відповідні схеми, сфери впливу, корупційні потоки. Тому не варто втрапляти на гачок нав’язаних через теж контрольовані ЗМІ технологій і… бити один одного. Слід контролювати владу: зверху донизу, — має бути ухвалений закон в Україні “Про громадський контроль». Те, що коїться вгорі, завжди має більшу небезпеку для суспільства, бо продукує причини, а внизу пожинають наслідки.

Маємо наполягати на ухваленні Виборчого Кодексу, який би унеможливив зловживання і корупцію. Досвід, розум, інтелект, гідність і честь сучасний виборець здатен оцінити, дайте йому таку можливість.

Друга «больова точка» — відсутність кадрової школи, яка б готувала й оцінювала наявні кадри в органах влади та плекала б молодше покоління, вдосконалюючи функції державного апарату. Такі акценти дали б результат, зламалася б «естафета корупції».

Влада має чітко задекларувати й виконувати пріоритетні завдання — це ріст добробуту громадянина і творення соціально захищеного життя. Щоб природний і державний ресурс України працював на українців.

— Миколо Ярославовичу, чому наше суспільство все частіше говорить про нові вибори…

—  Не забуваймо, що нині Росія розігрує карту тотального наступу на Україну, бо метою глобального гібридного тероризму є залякування і створення сфер впливу. Путінці провокують різноманітні конфлікти, використовують і політичні міжусобиці, і продукування скандалів, і вкидання «законників» до Верховної Ради. Через своїх емісарів “просувають» суперечливі законопроекти, як, скажімо, закони про люстрацію, про децентралізацію, сіючи ворожнечу між українцями і спотворюючи обличчя країни перед світом. Така законотворчість веде країну не до децентралізації, а до  федералізації. Це якраз і є приклади жорсткого втручання у внутрішню політику країни. Відповідно — руйнування нашого устрою з метою розділення й володарювання хоча б на окремих територіях. Ця тактика триватиме. Звідси ж і намагання призначити дострокові вибори.

Треба протистояти «путінізації». Ось приклад. Згадаймо, до якого ганебного стану була доведена Українська Армія, що нею за Януковича керували відверті російські емісари. Сьогодні Збройні сили відродились. Маємо певний досвід ведення бою. Плюс нарощування воєнного потенціалу, воєнно-промислового комплексу. Функціонує інститут зовнішньої розвідки, Головне управління розвідки Міноборони, вдосконалюється діяльність Міноборони. Узгоджують дії між прикордонниками, Нацгвардією та Збройними силами. Маємо певний досвід ведення бою. З огляду на це, сьогодні Україна може протистояти зовнішньому агресору.

Цьому посприяли й міжнародні чинники. Світ зрозумів, хто жертва, а хто агресор. Це вже визнано міжнародними інституціями.

Але. Не враховані постмайданні очікування, зокрема щодо розслідування вбивств на Майдані. На мою думку, закон про очищення влади призвів до необґрунтованого вихолощення професійних кадрів із органів влади у правоохоронній системі. А ті, хто ініціювали розправу над народом, перебувають нині або за кордоном, або під куполом Верховної Ради.

Скажімо, справа Курченка, за нашими прогнозами, мала бути ще у серпні 2014 року в суді. Але вона почала відроджуватися аж за Луценка. Весь втрачений час, вочевидь, була предметом внутрішніх торгів серед вищих чинів.

Із тої великої кількості кримінальних проваджень, які ми тоді розпочали (2,5 тис.), ще й нині дуже мало у судах. Інертно розслідують справу про розстріл “Небесної сотні».

Якби у керівників правоохоронних органів, яких призначили, пріоритетом був державний обов’язок, то, звісно, ці справи вже мали б бути в судах. Тоді не було б жодних коментарів, жодних облудних інформацій. Про це, до речі, згадав і віце-президент США Джо Байден. Він зауважив, що після таких жертв, які були на Майдані, не маємо права забути про його цінності. Він прямо сказав, що наш політикум має забути про власні інтереси, а керуватися інтересами країни і народу.

Важливий чинник позитиву громадської думки — неухильне просування реформ. А в нас відсутнє навіть таке поняття, як “координація реформ». Чому? Бо некомпетентні керівники приходять до правоохоронних органів і реформують систему під себе. Нічого схожого з покращенням прав людини. Потрібна модернізація. Держава має взяти на себе функцію координації.

Також Україні слід кодифікувати законодавство. Ми підрахували, що не менш ніж 12 кодексів потрібно, аби мати ефективну роботу правоохоронних органів без дублювання, чвар, внутрішніх суперечок, щоб усе працювало як єдиний державний механізм. Варто створити інститут кримінології, мета якого — вивчати причини корупції, пропонувати вирішення проблем, зокрема, вищому політичному керівництву держави, правоохоронним органам. Але сьогодні цей інститут не працює.

Всім відома природа і причини корупції: коли вище політичне керівництво не займається корупцією, то її немає ані в нижчих органах влади, ані у правоохоронній сфері. Маємо всі інструменти, щоб викорінити це явище.

Правоохоронна система потребує доскональної перебудови і змін, як і всієї системи управлінського функціонування. А ми плодимо бюрократію: 1992 року чиновництва було трохи більше ніж 50 тис., а населення — 53 млн. Сьогодні 42 млн населення, а чиновництва — під 400 тис.

— Миколо Ярославовичу, як Ви ставитеся до накинутої суспільству (саме сьогодні!) дискусії про святкування 8 березня?

— Сьогодні Міжнародний жіночий день уже ніхто не пов’язує з історією світового феміністичного руху: один березневий день на рік, щоб привітати жінок. Хіба жінки не заслуговують щоденної чоловічої уваги? Хіба за це боролися суфражистки минулих століть і їхні нинішні послідовниці?

Хоч би хто що говорив, 8 березня — одне з тих комуністичних свят, яке ми бездумно, за інерцією продовжуємо святкувати. Тож ініціатива Українського інституту національної пам’яті, з якою виступив його директор Володимир В’ятрович щодо декомунізації свят є цілком нагальною.

Не можна творити нову Україну, оглядаючись на комуністичну ідеологію нав’язаних свят. «Нові часи нового прагнуть слова», — і цим багато сказано. Не треба дотримуватися радянських традицій, які тягнуть на дно.

Це стосується і Дня Перемоги. Генеральна Асамблея ООН 2004 року, до 60-річчя завершення Другої світової війни в Європі, проголосила Дні пам’яті та примирення — 8 і 9 травня. Це сучасне цивілізаційне ставлення до історії і пам’яті про мільйони людей, які стали жертвами війни. А хтось хоче все ще святкувати  День перемоги — замість того, щоб вшановувати подвиг загиблих і живих у боротьбі з нацизмом. До речі, існує нагальна потреба  широко доносити до світу правду про Україну і українців у Другій світовій, не залишаючи без відповіді виклики кремлівських політтехнологів, які нав’язують «свою» «правду» про ту війну — в дусі пакта Молотова-Ріббентропа. У тій “правді» приховане людське горе мільйонів наших співвітчизників, яких комуністична система розстріляла без суду і слідства в підвалах ВЧК-КДБ, згноїла в тюрмах і гулагах, виморила голодом, кинула без зброї під нацистські танки… Чи можемо ми і чи маємо право святкувати таку перемогу?

Примирення ж для українців набуває не лише історичного, а й цивілізаційного значення. Розшматовані різними імперіями і державами українські території довго поверталися до своєї справжньої, відповідальної соборності. Тож для українців тема примирення є темою єднання нації гідних громадян.

Ми маємо творити нові українські свята та повертати в наше життя традиційні для нашого народу святкування.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment