Микола ГОГОЛЬ: «Роздуми Мазепи»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,

доктор історичних наук,

лауреат Національної премії України

ім. Т. Шевченка

У березні цього року виповнюється 165 літ із часу смерті Миколи Гоголя. З цієї нагоди ми опублікуємо кілька статей доктора історичних наук, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Володимира МЕЛЬНИЧЕНКА, в яких йдеться про таємничий феномен двоїстості великої й загадкової душі письменника, розповідається про деякі яскраві спалахи Гоголевої українськості. Ці питання глибоко розроблені відомими українськими гоголезнавцями, але часто-густо маловідомі широкому читацькому загалу.

Згадую, як у ювілейній гарячці навколо 200-річчя від дня народження Гоголя, можна було почути з учених уст дослівно таке: «Він залишив одну працю, яка досі майже не була відома дослідникам. Я, наприклад, ніде й не зустрічав, щоб хтось цитував або посилався на неї. Називається робота “Роздуми Мазепи”. Оце так! Якби йшлося про широкий читацький загал, то таки справді «Роздуми Мазепи» практично невідомі, але дослідники мали змогу звертатися до цього гоголівського нарису (начерку, ескізу) з часу його першої публікації у шостому томі видання творів письменника у 1896 р.  «Роздуми Мазепи» було вміщено й у радянському виданні Повного зібрання творів Миколи Гоголя. 2002 р. Ярослав Дзира надрукував гоголівський нарис в «Українському історичному журналі». Останнім часом «Роздуми Мазепи», написані приблизно 1834 р., перебували у полі зору відомих гоголезнавців. Скажімо, Юрій Барабаш у книзі «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» писав: «…У Гоголевому шкіцеві вочевидь впадає в око спроба автора якщо не відверто виправдати проклятого російським самодержавством гетьмана, то принаймні збагнути і «реконструювати» хід його думок, мотиви вчинків, пояснити ці вчинки об’єктивними обставинами доби і становищем України»1. У Володимира Панченка є цікавий дослідницький етюд «Випадок Мазепи», в якому він аналізує гоголівські «Роздуми Мазепи» й приходить до висновку, що вони є «одним із тих спалахів українського єства автора «Тараса Бульби», що припадають на середину 1830-х років»2. Так само достатньо розкрити працю московського гоголезнавця Юрія Манна, аби переконатися, що він спеціально звертається до гоголівського начерку «Роздуми Мазепи» й цитує певну його частину3. Проте не весь!

Ось тут і виявляється вкрай яскраво суто російський, сиріч, імперський  підхід до використання й трактування гоголівського тексту. Щоб разом із читачем розібратися в цьому, наведу невеликий гоголівський начерк повністю (курсивом виділено ту частину тексту, яку Манн не процитував):

«Размышления Мазепы.

Такая власть, такая гигантская сила и могущество навели уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру издавна, [униженный] рабством и [деспотизмом], покорялся, хотя с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться. Их необыкновенный повелитель стремился к тому, чтобы возвысить его, хотя лекарства его были слишком сильные. Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью? Ему угрожала <у>трата национальности, большее или мень<шее> уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Всё это занимало преступного гетьмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя? Но гетьман был уже престарелый и отвергнул мысли, которые бы дерзко схватила выполнить буйная молодость. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась <ли бы> против него вся нация и притом нация свободная, <которая> не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда [мог] действовать, не дав<ая> никому отчета. Он видел, что без посторонних сил, без помощи которого-нибудь из европейских государей невозможно выполнить этого намерения. Но к кому обратиться с этим? Крымский хан был слишком слаб и уже презираем запорожцами. Да и вспомоществование его могло быть только временное. Деньги могли его подкупить на всякую сторону. Тогда как здесь именно нужна была дружба такого государства, которое всегда бы могло стать посредником и заступником. Кому бы можно это сделать, как не Польше, соседке, единоплеменнице? Но царство Баториево было на краю пропасти и эту пропасть изрыло само себе. Безрассудные магнаты позабыли, что они члены одного государства, сильного только единодушием, и были избалованные деспоты в отношении к народу и непокорные демокра<ты> к государю. И потому Польша действовать решительно <не могла>. Оставалось государство, всегда бывшее в великом уважении у козаков, которое хотя и не было погранично с Малороссией, но, находясь на глубоком севере, оканчивающееся там, где начинается Россия, могло быть очень полезно малороссиянам, тревожа беспрестанно границы и держа, так сказать, в руках Московию. Притом шведские войска, удивившие подвигами своими всю Европу, ворвавшись в Россию, [могли] бы привести царя в нерешимость, действовать <ли> на юге против Козаков или на севере против шведов.

В таких размышлениях застало Мазепу известие, что царь прервал мир и идет войною на шведов…»

Звичайно, кожний автор сам вибирає, що та скільки цитувати, і я визнаю його право беззастережно. Проте гляньмо на все це в контексті коментарів Юрія Манна до наведеного гоголівського документа. Московський учений розділив його за змістом на дві частини: «Спочатку — Росія і Петро». Але ж ми власними очима бачимо, що насправді спочатку, тобто в першому гоголівському реченні, яке у московського автора таємниче зникло, йдеться про найголовніше (!) — «самобытное государство, бывшее только под покровительством России». Після цієї недвозначності неможливо стверджувати, як це робить Юрій Манн, що «сам Гоголь в об’єктивній загальнодержавній перспективі, мабуть, вважав справу приєднання України до Росії… історично неминучою…» Взагалі для капітальної праці Манна головним, опорним є твердження, що «українофільство Гоголя не має сепаратистського характеру». Мені згадуються слова з неопублікованого листа учня Осипа Бодянського, філолога Олександра Котляревського до свого старшого приятеля й наставника Михайла Максимовича з приводу підготовленої Котляревським збірки малоросійських дум: «Я приготовил её к печати, но цензура посоветовала мне остановиться, чтобы не навлечь упрёков в сепаратизме. Пусть лежит до радостного утра»4.  Дивно, що й нині московські вчені «рятують» видатних українців від найменшого натяку на сепаратизм у ХІХ столітті. Втім, втішає саме визнання Манном українофільства Гоголя, тобто його прихильності до України, українців і всього українського.

Другу частину гоголівських «Роздумів Мазепи» у Манна названо «Україна і її гетьман». Звернемо увагу, чим обриває несподівано дослідник цитування роздумів гетьмана: «Отложиться?» За словником Володимира Даля термін «отложить» має багато значень, зокрема, «отсрочить, оставить на другое время, мешкать, медлить, отступаться, отказаться от повиновенья». Утім, знайдеться таки читач, який знає про те, що це слово означає також «объявить себя независимым» або «перейти под другую власть». Отже, чесно було б сказати про найголовніше в роздумах Мазепи словами Гоголя, чомусь вилученими російським автором із цитування: «Провозгласить свою независимость? Противопоставить грозной силе деспотизма силу единодушия, возложить мужественный отпор на самих себя?»

Виходить, що й у ХХІ столітті в Росії небажано вживати стосовно України навіть слово «незалежність», навіть у контексті історичних документів. Так само табуюється й згадка про гіпотетичний силовий відпір України російському деспотизму. Що й говорити, якщо московський гоголезнавець Борис Соколов відверто спотворює текст, наводячи у своїй праці неіснуючі слова Миколи Васильовича: «Украинский народ (?) имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим, покориться»5.  Виділені курсивом слова у Гоголя відсутні, читачеві неважко в цьому переконатися. Микола Васильович у цьому випадку  писав якраз про російський народ.

Хвалити Бога, дякуючи Юрію Барабашу, є в Москві справді наукові трактування Гоголевих «Роздумів Мазепи»:  «…Гоголь… роздумує про Мазепу (за Мазепу), і його думки течуть у напрямі, абсолютно протилежному течії думок автора «Полтави»… У суті справи, у «Роздумах Мазепи” маємо зародок так і не здійсненого задуму своєрідної анти«Полтави». Згодом, у «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь високо поцінує «Полтаву», погодиться з пушкінським ставленням о Петpa, але тут — тут він не приховує свого беззастережного засудження царевого наміру придушити «вольність» і «національність» українців, над чим Пушкін з його імперським світобаченням і психологією просто не замислювався».

Утім, Олександр Сергійович заявляв, що  «Мазепа действует в моей поэме точь-в-точь как в истории, а речи его объясняют его исторический характер». Принаймні поет у «Полтаві» насправді був напрочуд точним у поясненні глибинної причини історичного вибору Мазепи:

Но независимой державой

Украйне быть уже пopa:

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.

Відомо, що Шевченко виніс історичний і поетичний присуд Петру І, назвавши його «лютим катом», що «розпинав нашу Україну». Юрій Барабаш слушно зауважує: «У Гоголевих «Роздумах Мазепи” такого прямого звернення до передумов антиукраїнської політики «російського самодержця» немає, однак судження про народ, «такий відмінний від росіян», про колишні «вольність та молодецьке козацтво» наводять на думку про втрачений Україною історичний шанс — отримати незалежність, «пожити своїм життям» (паралель до Шевченкового «в своїй хаті»)».

У 2013 р. в Україні видано цікаву монографію про Гоголя професора Гарвардського університету Едити Бояновської, котра висновує, що гоголівський фрагмент «зображає  Мазепу державним діячем  і мудрим політиком, мотивованим не жадібністю, зрадою або помстою, а думками про добробут свого народу». Шкода лише, що авторка пише про це так, ніби й не було до неї згаданих публікацій Юрія Барабаша, Володимира Панченка та інших українських учених і навіть безпідставно заявляє про нібито «замовчування цього тексту українськими науковцями аж до останнього часу». Це — твердження з минулого століття. Так само некоректним є вислів Бояновської, що вже згаданий Ярослав Дзира буцімто «не зумів проаналізувати цей гоголівський текст…»6. Якраз у випадку «Роздумів Мазепи» відомий український учений Ярослав Дзира виявив неабиякий аналітичний дар, виснувавши, що «Гоголь-мазепинець уперше в українській історіографії ХІХ ст. — чітко й однозначно заявив, що українська «волелюбна нація» мала свою «самобутню державу» з демократичним козацьким ладом і хотіла «і далі жити в своїй суверенній державі»7. Ніхто не сформулював аналітичний умовивід так недвозначно виразно, якісно й вичерпно — «Гоголь-мазепинець»!

Лапідарні, але глибокі «Роздуми Мазепи» свідчать, між іншим, і про те, що Гоголь, який брався у 1833—1834 рр. за написання історії України, здатен був це зробити. Коли б присвятив їй своє життя. Проте історія не терпить умовного способу. Господь визначив Гоголю зовсім іншу долю. Як писав ще Нестор Котляревський, «історія повернула нашого письменника до його першої любові — до поезії, і наука збагатила лише фантазію поета».

Гоголівські «Роздуми Мазепи» містять кілька важливих думок з  історії України.

Перша. Україна сформувалася як «самобутня держава» і зберегла історичну своєрідність і неповторність навіть під «покровительством Росії».

Друга. Петро І створив могутню централізовану державу («такая власть, такая гигантская сила и могущество»), здатну силою поглинути «самобутню» Україну. Під Петром І українському народу загрожувала втрата національності, бо імператор обов’язково закабалив би його нарівні з власним народом, урівняв би в рабстві.

Третя. Російський народ — «собственный народ русского самодержца», здавна був принижений рабством і деспотизмом. Гоголь навіть обіцяв розкрити глибше незвичайні перетворення Петра І, який упроваджував політику, спрямовану на піднесення Російської імперії, хоча жорсткість і жорстокість її очевидна — «лекарства его были слишком сильные».

Четверта. Український народ («нация свободная») принципово відрізнявся від російського, адже на відміну від рабства й деспотизму, в яких той животів, він тривалий час «дышал вольностью и лихим казачеством».

Нарешті, з усього цього випливала історична відповідальність Мазепи перед українським народом, і тоді Гоголева  душа була на боці гетьмана в його роздумах і виборі держави, що реально могла би допомогти Україні в боротьбі проти російського поневолення.

Припущення Бориса Соколова, що з роздумів Мазепи нібито і мали випливати саме гоголівські «глави про зраду Мазепи», безпідставні. На це жодним чином не вплинуло неминуче в ті часи наречення Гоголем опального Мазепи «преступным гетьманом». Микола Васильович ужив, здавалося б, нищівний епітет у такому контексті, що професійні історики можуть позаздрити, як геніальний письменник буквально перевернув його зміст. У підсумку подальші роздуми Мазепи у Гоголя є роздумами не державного злочинця, а мудрого національного вождя, який шукає порятунок для свого народу.

Втім, Юрій Манн пише по-своєму: «Обдумується Мазепою і перспектива різних союзів проти Петра (з кримським ханом? з шведами? з поляками?), з яких найвиразнішою вимальовується можливість «дружби» з Польщею — «сусідкою й одноплемінницею»». Насправді, в «Роздумах Мазепи» варіант союзу з Польщею гетьманом, як читач може сам переконатися, відкинуто (з ясним поясненням причин). У свою чергу Борис Соколов заявляє, що нібито Гоголь вклав у вуста Мазепи лише міркування про «союз з якоюсь із європейських держав». Насправді Гоголь абсолютно виразно показав, що Мазепа схилився до союзу зі Швецією.

На цьому гоголівські «Роздуми Мазепи» було назавжди перервано.

Нам є над чим замислитися.

__________________

1 Барабаш Ю. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії. Харків, 2001. С. 222. Ця блискуча праця удостоєна у 2004 р. Національної премії України імені Тараса Шевченка.

2 Панченко В. Неубієнна література. Дослідницькі етюди. К.: Твім-Інтер, 2007. С. 24.

3 Манн Ю. Гоголь. Труды и дни: 1809—1845. М.: Аспект-Пресс, 2004. С. 478—479.

4 Відділ Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, ф. 314, оп. 1. од. зб. 28, арк. 7 зв.

5 Соколов Б. В. Гоголь. Энциклопедия. М.: Алгоритм, Эксмо, Око, 2007. С. 130.

6 Едита М. Бояновська. Микола  Гоголь: між українським і російським націоналізмом. К.: Темпора, 2013. С. 241, 243, 574.

7 Дзира Я. Микола Гоголь. «Роздуми Мазепи» // Український історичний журнал, 2002,

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment