Три роки перемоги Майдану

Три роки перемоги Майдану

І загибелі Небесної сотні. Що далі? Чому гинуть Небесні тисячі?

Петро АНТОНЕНКО

Виповнюється три роки перемоги Майдану, Єврореволюції, пізніше названої Революцією гідності. А 18 і 20 лютого — третя річниця найтрагічнішого моменту революції: вбивства її учасників у центрі столиці держави. Що ж відбулося, чому, які його наслідки й уроки?

…Майдан стояв уже три місяці, ця величезна акція протесту громадян у заблокованому ними центрі столиці. Власне, Майданом стали називати всю повсталу Україну. Протест почався 21 листопада у відповідь на несподіване й нахабне рішення влади регіоналів на чолі з Януковичем відмовитися від підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Акція перетворилася на протест громадян проти одіозного режиму, який уже тоді “здавав» Україну Російській Федерації.

Революція мала три складові: масовий протест людей, участь у ньому громадського сектора, підприємців, а також політичних сил, насамперед парламентської опозиції (партії “Батьківщина», “Свобода» і УДАР).

Влада кілька разів намагалася ліквідувати Майдан. Розв’язка настала 18 лютого 2014 року.

Того дня, у вівторок, відбувалося засідання Верховної Ради, на якому парламент на вимогу опозиції мав би ухвалити дуже важливе рішення — про відновлення Конституції 2004 року і тим самим повернення до парламентсько-президентського правління. На підтримку цих вимог лідери опозиції організували мирну ходу учасників Майдану до парламенту, в якій узяли участь тисячі людей.

Три місяці я працював як журналіст на Майдані, висвітлював події революції. Редакція нашої газети “Слово Просвіти» була в центрі подій, практично на Майдані, на початку Хрещатика. Будучи акредитованим у парламенті, я зранку поспішив туди. Тисячі протестувальників йшли по вулиці Інститутській до урядового кварталу — паралельну вулицю Грушевського давно заблокували силовики, і саме там відбулися в січні перші бої повстанців, а в День соборності загинули перші протестувальники.

Того ж дня заблокували військовими машинами та спецназом вулиці, перпендикулярні до Грушевського та Інститутської, що з’єднували ці артерії. Заледве я й інші журналісти пройшли до будинку парламенту. А колони з Майдану по колу вийшли на Грушевського вже за парламентом, біля Маріїнського парку.

У Верховній Раді засідання навіть і не починалося. Було видно, що епіцентр протистояння знову переміщується на вулицю.

Біля парламенту, а також у Маріїнському парку мітингувальників зустріли кордони спецназу і так звані “тітушки» — провокатори, які спровокували бійку з активістами. Починалося гостре протистояння, бої. Найперше — якраз на Інститутській, навпроти парламенту. Повстанці розбирали бруківку, кидали каміння на заслони силовиків, підпалили їхню техніку на цих “барикадах». Водночас на дахах будинків з’явилися снайпери, пролунали перші постріли.

“Беркут» і внутрішні війська відкрили вогонь по маніфестантах і, застосовуючи спецзасоби, відтіснили основну частину мітингувальників на Майдан. Також беркутівці штурмували Український дім — один зі штабів Євромайдану. Після цих зіткнень з’явилися перші повідомлення про смерть активістів, насамперед на вулиці Інститутській.

Увечері того ж дня, 18 лютого, “Беркут» і внутрішні війська почали штурмувати Майдан, “самооборона Майдану» чинила героїчний опір.

Уночі з 18 на 19 лютого силовики штурмували Будинок профспілок на Майдані, і врешті захопили його. Будівля запалала. Досі не відомо, скільки там загинуло людей.

Загалом протягом 18 лютого та наступної ночі загинули 25 повстанців, понад 350 зазнали поранень. Були жертви й серед силовиків.

Бої тривали всю ніч, а на ранок на підтримку повстанців на Майдан почали прибувати люди з Києва та областей країни. “Лінія фронту» пройшла якраз посередині Майдану Незалежності.

19 лютого влада оголосила режим так званої “антитерористичної операції», силовикам видали зброю.

Того дня бої стихли. Було тривожне перемир’я. Доля країни вирішувалася вже на переговорах у вищих органах влади за участю міжнародних представників. Однак миру досягти не вдалося. Наставала трагічна розв’язка. І найтрагічнішим став день 20 лютого — розстріл силовиками повстанців на вул. Інститутській та Майдані. Цьому передував черговий штурм. 20 лютого загинуло близько 80 протестувальників. Проте точна кількість жертв не встановлена й донині.

Далі центр подій знову перемістився в парламент. На вимогу опозиції увечері 20 лютого скликали екстрене засідання Ради. У ньому взяли участь і найпоміркованіші депутати правлячої коаліції та позафракційні, адже бої в центрі європейської столиці — це вже занадто. Тому кворум депутатів був. Ухвалили рішення негайно припинити бої, шукати мирний вихід.

Події розвивалися стрімко. 22 лютого стало відомо про втечу зі столиці президента Януковича. Увечері парламент ухвалив кардинальні рішення. Рада констатувала, що президент відсторонився від своїх обов’язків і, очевидно, тікає з України. Парламент ухвалив відповідну постанову про це, і, згідно з Конституцією України, виконувачем обов’язків глави держави став напередодні обраний Голова Верховної Ради Олександр Турчинов. Обрали нове керівництво уряду, інших головних державних структур. Майдан, революція перемогли.

Але це був лише початок ліквідації одіозного режиму регіоналів, встановлення нової влади в Україні, влади Майдану. Юридично це продовжилося достроковими президентськими виборами у квітні того ж року, коли переміг Петро Порошенко. У жовтні того ж року на позачергових виборах переобрали Верховну Раду, обрану за два роки до того, і до парламенту прийшли начебто політичні сили Майдану. Начебто, бо з трьох рушійних партій Майдану в Раду пройшла лише “Батьківщина» (набравши найменше мандатів), “Свобода» не пройшла, а УДАР узагалі не балотувався, влившись у Блок Петра Порошенка. Такий парламент маємо й нині, й давно вже говорять про його чергове дочасне переобрання. Як і за дочасні президентські вибори.

Усе це не випадково. На жаль, за три роки відбулося чергове величезне розчарування народу в наслідках революції, як і після першого Майдану — Помаранчевої революції 2004 року. Більше того, постійно лунають заклики до “третього Майдану». Це замість того, щоб проаналізувати, чому ж перші два завершилися саме так, чому не втілено ідей Революції гідності. Аналізуймо ж.

Що нині треба зробити, відзначаючи річницю перемоги Майдану, аби це не було черговим казенним заходом? Насамперед вшанувати пам’ять загиблих. Треба віддати належне їхнім родинам, також допомогти матеріально, адже люди вийшли на Майдан і заради високих ідей, і задля нормального життя.

І, безумовно, суспільство чекає на покарання тих, хто вбив і поранив людей під час революції.

Залишилося безліч питань: чому досі не покарано винних за злочини проти Майдану — силовиків, посадовців, суддів? чому влада, яка прийшла з Майдану, так загрузла в корупції? чому обвалилася національна валюта? чому такою убогою виявилася наша національна еліта — політична, економічна, гуманітарна?

Але найтрагічніше — в Україні вперше за часи незалежності триває війна, гинуть люди, держава втратила частину території.

Як і чому було втрачено Крим?  Як і чому втрачено частину Донбасу? Що означає ця дивна війна на сході України? Чому всі ці два з лишком роки після підписання Мінських угод, після начебто “перемир’я», на Донбасі щодня обстріли, гинуть і отримують поранення люди? Тисячі загиблих. Це вже що — Небесні тисячі?

Ось такі думки в третю річницю перемоги Майдану.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment